Відокремленє Галичини

в цїсарськім письмі, в українськім правнім застереженю і в польських полїтичних змаганях.

Віденська "Reichspost" далї старається доказувати, що цїсарським письмом про розширенє автономії Галичини Українцї не мають чого непокоїти ся. В числї з 8. с. м. зробила вона предметом своїх виводів на сю тему "порівнанє між цїсарським відручним письмом і українським правним застереженєм". Навівши провідні думки одного і другого, пише вона:

"Заходить питанє, чи ужитєм слів "край Галичина" і "населенє Галичини" виступлено як-небудь проти українського домаганя утвореня коронного краю Східної Галичини. Нїщо не примушує до такого твердженя. Цїсарське письмо не могло вибирати означеня з евентуального будучого стану, тільки мусїло, щоби бути зрозумілим і в вислові коректним, мати на увазї теперішний порядок і правне положенє. Тепер нема анї польської Західної Галичини, анї української Східної Галичини, тільки одна Галичина як цїлість. Збудувати будучність на нових основах припоручено правительству".

Дальший хід думок відомий уже з попередних статей того самого дневника. Доказуєть ся там, що цїсарські слова про "запоруку національного й економічного розвитку" для "населеня Галичини" містять цїсарську обітницю національної автономії для обох народів краю.

Свої виводи "Reichspost" кінчить: "Коли взяти на увагу, що мимо зростаючого натиску Поляків і мимо безсумнївної моральної переваги, яку відбудованє Польського Королївства мусїло дати центральним державам над "оборонцями малих націй", ждано з сим ще цїлих 15 місяців по довершеню мілїтарного визволеня Польщі, то є се більше нїж зрозуміле, коли при теперішнім воєннім положеню на північнім сходї цїсарське письмо обмежуєть ся проголошенєм волї дати "населеню" Галичини самоуправу, але не входить в подробицї й оставляє їх для пізнїйшого обміркованя й рішеня. Позірне противенство між фактом, утвореним 4. падолиста 1916 р., і обітницею утвореня українського коронного краю, на яку покликують ся Українцї, розпливаєть ся перед очима дослїдника. Є се тільки непорозумінє між зрозумілою нетерпеливістю, яка хотїла би посунути вказівку годинника, й обережною реальною полїтикою, яка називає ту годину, що тепер є. Помагати в порученім підготовленю "нової будови", не песимістична резиґнація, отсе, здаєть ся нам, є "наказ хвилї" для Українцїв".

Стільки "Reichspost". У відповідь їй хочемо вказати на ті моменти, які подиктували таке розумінє цїсарського письма, як його бачимо в українськім правнім застереженню і — в польській пресї.

Отже перше всего звернемо увагу на істoричний розвиток розуміня ідеї відокремленя Галичини в польській полїтицї.

Безпосередно по проголошеню цїсарського дипльому в 20. жовтня 1860 р., який заповідав конституційну перебудову монархії на основі федерації країв, збори польських полїтиків у Кракові 31. грудня 1860 р. звернули ся до правительок з меморіялом, в якім між ин. говорить ся, що "Поляки, злучені з Українцями, творять історичну полїтичну національну індивідуальність"; далї в домаганях прав для тої індивідуальности говорить ся тільки про польську мову, як про нову краєву, а про українську мову згадуєть ся, що їй треба признати "права, відповідні її уздібненю".

В "галицькій резолюції" з 1868 р., ухваленій польською більшістю галицького сойму, говорить ся про "окрему національність" Галичини і домагаєть ся для неї "національної автономії".

Як тодї, так розуміли Поляки ідею відокремленя Галичини все — аж до нинїшного дня.

Підчас останних нарад польського кола в Кракові (3. і 4. жовтня с. р.) презес Білїнський, заповідаючи таке рішенє польської справи, яке через місяць принесли акти монархів центральних держав з 4 с. м., сказав, що Галичина має дістати такі права, щоби її населенє як найменше відчувало, що не є злученє з Польським Королївством. Що тут п. Білїнський розумів польське населенє, се ясно, бо ж українське населенє Галичини не тужить за злукою з Польським Королївством.

З сього бачимо, що під відокремленєм Галичини Поляки все розуміли таке державно-правне положенє її, яке як найбільше робило би її польським державним орґанїзмом.

Тепер погляньмо, що говорить цїсарське письмо з 4. с. м. і урядовий коментар до нього.

Цїсарське письмо зачинаєть ся повідомленєм про утворенє польської держави; потім говорить, що в такій хвилї монарх зі зворушеним серцем згадує про докази відданя і вірности краю Галичини; в кінци заявляє: "Тому є моя воля, щоби в хвилї, в якій повстає нова держава, рука в pyкy з сим розвитком надати також краєви Галичинї право" — і т. д.

Ту саму думку розвиває урядовий коментар: "Ясна річ, що повстанє самостійної польської держави на північнім сходї монархії не може остати без впливу на розвиток відносин в краю Галичинї". І далї: "Намірене нове упорядкованє навязує до особливого стану, який, уже давно знайшов вислів у ріжних урядженях краю і їх практицї, і вказує дорогу до їх дальшого твореня".

Наведені слова цїсарського письма і урядовoгo коментара не можуть мати иншого змислу як тільки той, що цїсарський акт для Галичини належить до тої самої катеґорії, що акти обох цїсарів для Польського Королївства, що як там, так і тут розходить ся о державно-правне управильненє польської справи, що як утворенє Польського Королївства, так і заповідь розширеня автономії Галичини є — що так скажемо — дарунками для Поляків.

І так зрозуміла сей акт польська преса. Ми дуже докладно зреферували голос краківського "Czas-у", орґану партії мінїстра п. Бобжинського і віцепрезеса Н. К. Н. п. Яворського, отже голос з усїми прикметами польської офіціяльности. І що ми почули? Що цїсарське письмо "розширяє правно-полїтичні підстави польської дїльницї", та що се розширенє повинно спричинити, щоб шкоди не могли повторити ся такі часи, в яких Українцї сміли би жадати подїлу краю на часть польську й українську!

A "Reichspost" пише, що в цїсарськім письмі нема нїчого, що заставляло би приняти, що в нїм виступлено проти українського домаганя уконституованя Східної Галичини в окремий коронний край!

Очевидно, можна сказати: Поляки поясняють собі цїсарське письмо, як їм диктує їх полїтика, та се одначе не рішає, як воно буде переведене. Так говорить власне "Reichspost", яка взиває Українцїв до співробітництва в його переведеню.

Очевидно, все можливе, — як прим. було можливе, що для здїйсненя федералїстичних основ жовтневого дипльому видано централїстичний лютовий патент. Але щоби власне на те видавати цїсарське письмо з заповідю відокремленя Галичини, отже з заповідю здїйсненя польського домаганя, щоби при переведеню вийшов подїл Галичини отже домаганє Українцїв, яке Поляки всїми силами поборюють, — такий хід думок віденського дневника занадто замотаний.

Oднo з двох: Або обітниця відокремленя Галичини має за цїль сповнити волю Поляків, — так виходить в історії польських змагань до відокремленя Галичини і з наведених нами слів цїсарського письма й урядового коментара, — а тодї оправдана протиакція української парляментарної репрезентації. Або правительство стоїть далї при заяві ґр. Штірка про подїл Галичини, — а тодї який змисл був заповідати Полякам рівночасно з утворенєм Польського Королївства відокремленє Галичини? Адже заповідь відокремленя, яке при переведеню має змінити ся в подїл, Поляків не задоволить!

Отсе ті моменти, які промовляють за тим, що власне українська парляментарна репрезентація оцїнює як слїд положенє.

Одно тільки хочемо завважити: Така оцїнка положеня зовсїм не означає "песимістичної резиґнації", як се думає "Reichspost". Нї, ми не резиґнуємо, тільки готовимо ся до національної оборони з вірою, що оборонимо ся!

[Дїло]