Належу до людей, що не вважають фотографію мистецтвом. Творчістю – так, але мистецтвом – ні. Можливо, чи навіть вірогідно, це пояснюється моєю обмеженістю, ретроградством, сліпотою. І напевно таке зізнання вкоротить кількість моїх друзів, серед яких чимало добрих фотографів, але волію казати правду. Прочитавши колись блискучу розправу С'юзен Зонтаґ «Про фотографію», я ще якийсь час переконував себе в тому, що фотографія – таки арт, але інтуїтивно все ж не приймав цього «мистецтва». Зонтаґ, зокрема, багато говорила про різницю між тим, хто фотографує, і тим(и), кого фотографують, – мовляв, фотограф назавжди залишається поза процесом, усувається з картинки. Що ж, в епоху селфі думки філософині можна піддати сумніву чи бодай коректі.
Якщо вже згадали про сліпоту, то не обійтися без Борхеса. З ним колись трапилася настільки цікава, наскільки й ідіотська історія, що її розповідає Салман Рушді у «Джозефі Антоні»: сліпий письменник зайшов у книгарню, там його впізнав молодий і через те природно нахабний фотограф Ґюстав Торліхен, який і попросив Хорхе Луїса написати передмову до фотоальбому «Арґентина». Ще раз: попросив сліпого написати передмову до книжки світлин. Як не дивно, Борхес не відмовив, взяв молодого митця під руку й пішов прогулятися вулицями Буенос-Айреса. Вони йшли, і письменник у всіх деталях, навдивовижу точно розповідав фотографу про будівлі, що стояли обабіч вулиці. Коли ж траплявся будинок, збудований уже після того, як Борхес втратив зір, наставала черга фотографа описувати вголос.
Пізніше, у своїй передмові до фотоальбому письменник говорив про… обмеженість фотографії, адже вона показує лише те, що потрапляє в кадр, а не реальність; лише те, що бачить фотограф і його апарат, а не те, як він це відчуває і як є насправді. Бо ж він почув про будинок, побудував його у своїй уяві, побачив як фотографію, але так і не дізнався, що всередині того будинку, чи пасує він вулиці, чи щасливі люди в ньому живуть і працюють, чи рискають його підвалами миші, чи сідають на його фронтон голуби, чи лабіринтом коридорів вночі гуляє якийсь подув. Врешті-решт, чи є в ньому бібліотека, каталог історій будівників і мешканців, читай – душа.
Щось подібне відбулося зі мною останніми днями. Маю навколо себе прекрасний парк, і, гуляючи ним позавчора, я зробив світлину дерева, що достоту палахкотіло жовтим листям у повітрі. Навколишній фон – темний і зелений, вигідний для знимки. Контраст, насиченість, світло. А минулої ночі йшов дощ і вітер гнув гілляччя, наче жінку тарґав за коси, було зимно й незатишно. І нині зранку дерево виявилося голим, обібраним, як гуска до різдвяного столу, обтріпаним, використаним і покинутим. Уздрівши це, я був шокований. І раптовістю, але й своїм нерозумінням дерева, його ситуації. Задовільнившись фотографуванням, я сфабрикував дійсність, бо не підійшов до стовбура, не погладив кору рукою, відчуваючи її вільгість, не приглянувся до моху, що зеленився на відземку, не зіжмакав листок, щоб перевірити його тендітність і ламкість.
А нині те дерево – голе, як приречені жертви перед газовою камерою. І виявляється, що фон – той темний і зелений – був зовсім не гарним, а ворожим. Адже дерево насправді було аж ніяк не прекрасним, як то показала знимка, а загроженим, наляканим, безсилим до опору. Першим серед приречених, найслабшим серед загартованих. Його відшмагав вітер, а потім, коли від побоїв дерево втратило свідомість, небо облило його холодною водою зливи. Очунявшись, з дерева залишився хіба стовп ганьби, голий і принижений. Як у тому прислів'ї, на фотографії не видко було за деревом лісу, який вигнав перед себе – наче зі строю – найслабшого. Вистачило однієї ночі, щоб плівка реальності проявила те, що не здатна висвітлити фотоплівка: те дерево точила чирва самотності.