(Картина із табору полонених)

До члена комісії, що списує совітських полонених, а опісля приділює їх по національностям до окремих таборів — підійшов один з тисячі тисячей таких червоноармійців.

Його пожовкле, недоживлене обличчя, завчасу запалі груди, залякані очі і ціла недорозвинена, хлопяча постать, насували гадку, що це хіба 14—16-літній старший пастушок, а не вояк-оборонець "найщасливішого на землі червоного раю".

— Як називаєтесь? — спитав член комісії.

— Тихон Міндер — відповів залякано полонений і видно, як з недовірям слідкував за кожним порухом того, що його питав, немов сподівався, що цей ось зараз відложить олівець, сягне до кишені і застрелить його на місці, так же ж йому говорили політруки й комісари!...

— А хто ви по національності?

— Я — українець... — ледве чутно вимовив полонений і замовк; похилив голову вдолину, заляканими очима вдивився в свої босі, посинілі від холоду ноги, віддих втягнув у себе і зрезиґновано чекав. Тепер — мабуть думав він у тому часі, — напевно мене розстріляють...

— Та якже ж ви можете бути українець, — питав лагідно член комісії, — коли ваше прізвище не українське?

Здивований, що його не бють, ні не ставлять від "стєнку", щоб розстріляти, а лагідно з ним поводяться та ще говорять по людськи і в його рідній, давно не чутій українській нові, — він став відважніший: підступив на крок ближче й подивився вже просто в очі:

— Це не моє прізвище, але я таки українець... —

— А яке ж тоді правдиве ваше прізвище?

— Я не знаю...

— Як то? — здивувався член комісії. — Як це можливо, щоби чоловік не знав свого прізвища?

Полонений ще підступив крок ближче та заявив майже з благанням:

— Я таки українець... А що не знаю свого прізвища, то воно так було... — і почав розказувати:

— Де я народився і хто мої батьки — не знаю. І чи живуть ще де, чи повмирали, також не знаю. І не затямив як вони виглядали з лиця та як називалися. Памятаю тільки одне, то від найменших літ я був у дитячому домі, де було багато-багато таких дітей як я, але де це було, в якому селі, чи місті, також не знаю; ніхто нам цього не розказував. Одне затямив, що в цьому дитячому домі наставники над нами знущалися, били, їсти не давали і я мусів утікати... Куди я тікав і де зайшов — також не знаю, а знаю, що йшов кілька днів, живився тим, що люди дали, або що вкрав, як не хотіли дати, аж в одному місті зловила мене міліція. Де був цей мій перший дитячий дім і як мене там звали, — я не сказав у міліції, хоч може тоді ще й знав, — бо боявся, щоб мене назад туди не завернули. Під другим прізвищем, яке я видумав на міліції, дали мене до другого дитячого дому. Тут я пас товар. Але й тут також не було добре; не давали їсти, а дуже знущалися і я також утік. І знову зловила мене міліція і знову під іншим, видуманим прізвищем дали мене до іншого дитячого дому. І так багато-багато разів тікав я з дитячого дому до дитячого дому і за кожним разом, щоби не вернутися назад до того самого, де вже був, — міняв прізвище. Прізвище Міндер придумав я в останньому дитячому домі, який був — це вже добре памятаю — коло Одеси. З цього дитячого дому і під цим прізвищем пішов я в Одесі до роботи і під цим самим прізвищем служив опісля в червоній армії. З цим прізвищем попав і в полон, але чи правдиве воно — не знаю...

[Краківські вісті]