Розпочну з факту: нещодавно Ужгородському національному університету виповнився 71 рік, і з цієї нагоди на урочистій Вченій раді звання доктора honoris causa присвоєно міністру юстиції Угорщини Ласло Трочані.
Подія цікава, оскільки спонукає поставити одразу кілька запитань: чому вшанували саме посадовця, міністра? Чому саме тепер, а не два роки тому чи через п'ять років? Чому вирішили нагороджувати саме представника Угорщини? Є в пана Трочані якісь особливі заслуги перед Україною, Ужгородом чи УжНУ?
Врешті-решт, найголовнішим питанням залишається доцільність нагороджувати саме чинного державного функціонера, високопосадовця — хоча Ласло Трочані й має науковий бекґраунд, але відзначення лаврами політиків — завжди контроверсійне. Особливо в Ужгородському університеті, який має погану (якщо не чорну — у 2004 році ректор Володимир Сливка чи то наклав на себе руки, чи то був убитий у себе вдома; в обидвох випадках лунали здогади про політичні мотиви) історію взаємин з політикою: після кожної революції тут змінюється ректор, але замість незалежного чомусь обирають партійно й кланово заанґажованого.
Словом, можна було б уникнути чергового «підлизування» до високопоставленого чинуші, але не втрималися. Що вдієш: таке трапляється, особливо в провінції. Зрештою, можна б потрактувати вручення honoris causa як вишуканий інтелектуальний тролінґ. Адже є в університеті історичний факультет, який міг би підказати, чому університету в Ужгороді не 200, не 100, а саме 71 рік. Причина проста: поки Закарпаття перебувало в складі Угорщини, Будапешт трактував реґіон як сировинний придаток із затурканим слов'янським населенням, якому суджено було бути робочою силою без освіти й перспектив. Жорстка мадяризація, відсутність можливості навчання рідною мовою — це все про угорський період історії Закарпаття. Тож нагородити угорського міністра на знак подяки за внесок Угорщини в розвиток освіти й науки на Закарпатті та з нагоди 71-ї річниці університету, для створення якого за кілька століть окупації Будапешт навіть пальцем не поворушив, — це не просто дотеп чи тролінґ, а й сміливий політичний жест.
Втім на історичний факультет УжНУ годі сподіватися, бо саме там всього місяць тому вибухнув скандал, і — давайте вірити, що все це випадковості й збіги — теж із мадярським «душком». Річ у тому, що декан факультету Володимир Фенич в університетському видавництві опублікував книжку «Угорська Русь і «Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» (Ужгород: Говерла, 2015. — 144 с.), в якій стверджує, що на Закарпатті живуть не українці, а угро-руси, Карпатську Україну називає «нацистсько-німецьким» або «галицько-гітлерівським проектом», а потім на 122-й сторінці свого квазінаукового видання відкриває карти: «за Угорську Русь бореться і Росія». Як і належиться, реакція на такі тези декана факультету національного (!) університету не забарилася — була і ретельна наукова рецензія професора Тиводара, який розніс опус Фенича вщент, і звернення до влади й СБУ.
Здавалося б, логічно в такій неприємній ситуації взяти паузу, сховати голову в пісок, але університет вирішив інакше — і найголовнішу, найпочеснішу свою відзнаку віддав Ласло Трочані. Хоча є ж в УжНУ й спеціалісти-міжнародники, політологи, які могли натякнути: Ласло Трочані є міністром в уряді Віктора Орбана, а останній не приховує своїх симпатій до Владіміра Путіна і чимало зробив для того, щоб розвалити Європейський Союз ізсередини. Не кажучи вже про те, що саме цей уряд видав 100 тисяч угорських паспортів жителям Закарпатської області, чим створив підстави для побоювань про можливу дзеркальну до кримської акцію — захисту прав угорців, яким загрожує київська хунта.
Є в УжНУ, який називають «флаґманом» вищої освіти на Закарпатті, й юристи, які б могли поставити під сумнів діяльність Ласло Трочані на посаді міністра юстиції. Адже ні для кого не секрет, що всі європейські інституції давно б'ють на сполох про згортання демократії й правові маніпуляції в Угорщині. Чого вартий лише нещодавно проведений референдум про квоти на біженців — дириґентами цього «акту прямої демократії» були якраз Орбан і Трочані. Цей «референдум» (до слова, він не відбувся через низьку явку) — не що інше, як використання права для маніпуляції громадською думкою. Біженці не сильно загрожують Угорщині, не просять там політичного притулку, адже їх цікавлять розвиненіші й багатші країни. Тому референдум був лише засобом мобілізації електорату навколо лідера і «захисника батьківщини» Орбана супроти вигаданої (бо неактуальної для Угорщини) мусульманської загрози. Українському суспільству такого штибу «генії-юристи» добре відомі — від Віктора Медведчука до Андрія Портнова, але в УжНУ чомусь таку очевидну паралель провести не здогадалися.
Такі ось (не)випадкові збіги. Vivat Academia! Vivant professores!