Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм

 

Праця ця, написана пять років тому і прочитана 12. червня 1933. р. на наукових зборах історично-літературного відділу Українського Високого Педаґоґічного Інституту у Празі, була вже друкована в фейлєтонах щоденника „Час” у Чернівцях того самого року в місяцях вересні та жовтні (пор. чч. 1409, 1417, 1420, 1422—1423, 1426—1427, 1429, 1431—1433, 1440—1441, 1443—1449). Зроблено це вмисне. Дуже хотілося, щоб сьогочасне українське покоління на Буковині довідалося дещо про колишні часи, кращі часи, коли були жваві літературні зносини між Чернівцями, Львовом та Києвом, та щоб робило собі відповідні висновки. З фейлєтонів мала бути відбитка. Але ж, через примітивні умови друку в Чернівцях, до праці повкрадалося дуже й дуже багато помилок, — про технічний бік ми вже й не говоримо — і готовий уже передрук довелося спалити. Бо ж у такому вигляді, як працю надруковано в фейлєтонах і в відбитці, давати її в руки читача не можна було.

 

Та нічого такого злого не сталося. Бо ж за той час можна було ще раз і ще раз провірити текст листів, а то й поробити відповідні зміни, використавши львівські бібліотеки й головно архів Українського Національного Музею у Львові, де зберігається листування Лесі Українки з Павликом та Франком, листування, що поясняє деякі речі, які без нього не зовсім були б ясні. А то на еміґрації, ні в Řevnic-ax під Прагою, де повстала ця праця, ні у Празі, не можна було мати всього під рукою.

 

За той час пройшло пять років, зближається — двацятьпятьліття смерти Лесі Українки, і з цієї нагоди й пускаємо у світ цю книжку. Міркуємо, що вона стане у пригоді тим, що цікавляться літературними взаєминами і зносинами між Наддніпрянщиною й Галичиною та Буковиною взагалі, і зокрема тим, — яку ролю грав тоді в них один із найбільших українських поетів тих часів — Леся Українка.

 

Оголошуючи це листування книжкою, вважаймо за свій милий обовязок сказати щире спасибі пані Ользі Маковеєвій за ласкавий дозвіл покористуватися архівом покійного її дружини та це цікаве листування видати друком, а далі директорові Українського Національного Музею у Львові п. др. Іл. Свєнціцькому за дозвіл використати листи Лесі Українки до Павлика та Франка, з часів, про які оповідає ця книжка. Товариству ж „Хортиця” належиться окрема подяка за те, що дало змогу появитися цій книжці саме тепер, у двацятьпяті роковини смерти Лесі Українки.

 

Львів, у серпні, 1938. р.

Василь Сімович.

 

 

Двацятьпятьліття смерти нашої великої поетки (1913) збігаються із сорокпятьліттям¹) виходу у світ першої збірки її ориґіиальиих творів „На крилах пісень”. Бо хоч на книжечці зазначений 1892. рік, і на цей рік покликуються звичайно критика²), то книжка, як запевняє Маковей³), появилася в березні 1893., і про 1893. р. виходу збірки говорить і Франко у своїй студії про Лесю Українку⁴). Автім цю справу вияснюю окладинка, де зазначений — 1893. рік!

 

Власне поява збірки „На крилах пісень” і стала безпосереднім приводом до того, що між Йосипом Маковеєм, тодішнім співробітником і „Зорі”, й „Народної Часописі”, й молодою тоді, двацятьодно- або дволітньою⁵), але ж дозрілою вже поеткою — почалося листування. Після виходу книжки Маковей післав Лесі Українці друковані рецензії на її збірку — Верхратського, і свою, надруковану без підпису в „Народній Часописі”⁶), і в листі, як легко догадатися, висловлював авторці признання за її вірші. Крім цього, він виготовив був уже для одного з найближчих чисел „Зорі” ще окрему критику її поезій⁷). До того часу Леся Українка була для Маковея „чужа незнаєма людина” (лист із 28. V. 1893.), про яку він міг був чути від декого із львовян — може, Франка, — що її знали давніш і бачилися з нею підчас її переїзду до Відня у Львові з кінцем січня 1891. р.⁸).

 

Листів усіх пять, і обмежуються вони 1893. та початком 1894. р. Не думаємо, що їх було більше: Маковей дуже пильно зберігав літературне листування, вельми запопадливо його впорядковував, і по його смерти дбайливе око дружини, пані Ольги, не дало б було загинути ні одному листочкові з архіву покійного поета... Та й без того воно ясно, що більш листів не могло бути⁹)...

 

Два листи Лесиної матері, Олени Пчілки, що залишилися в архіві, так тісно вяжуться із збіркою „На кридах пісень” та з усім тим, що було темою листування Лесі Українки з Маковеєм, що відлучувати їх не можна, і треба і про них говорити разом із листуванням Лесі Українки. Лист Ольги Косачевої з 24. V. 1894., де порушені справи, обговорювані листовно і з Лесею, і де є згадка про виїзд Лесі за кордон — закінчує все листування з тих років.

 

Листи ці мають такі дати:

 

І.: Колодяжне (село на Волині, маєток Косачів), дня 28. травня ст. ст. 1893.;

 

II.: лист без дати, але ж писаний із Колодяжного, з приписом Маковея: одержав 19. 9. 1893 (ясна річ, що н. ст.) ;

 

III.: лист із Колодяжного з 25. вересня 1893, з ковертою, де зазначено, що його надано в Ковлі того самого дня;

 

IV.: із Києва, з 31. жовтня ст. ст. 1893., наданий 8. листопаду ст. ст., у Львові — 20. листопаду н. ст. 1893.;

 

V.: лист Олени Пчілки з 2. листопаду ст. ст. наданий у Ковлі 5. XI., у Львові — 17. XI. н. ст. 1893.;

 

VI.: лист із Києва з 16. січня ст. ст. 1894. р., наданий 18. січня, ст. ст., у Львові — 31. січня н. ст. 1894.

 

VII.: лист Олени Пчілки з Колодяжного, з 24. травня ст. ст. 1894., наданий у Ковлі 25. V., у Львові — 7. червня н. ст. 1894.

 

Де збереглися коверти, там є й адреса Маковеєва: Львів, Чарнецького ч. 8 (львівське намісництво — редакція офіціальної „Gazet-и Lwowsk-ої” та її додатку — „Народної Часописі”).

 

Листування має вагу не тільки з погляду історично- літературного. Воно вияснює деякі невідомі досі справи, докидає нові риси до характеристики Лесі Українки як письменниці, не кажучи вже про те, що самі для себе листи ці є твори не-аби-якої літературної вартости. Вони торкаються дуже живих, на той час, питань: літературної мови, відносин мови наддніпрянських українців та галичан, значіння біоґрафії для творчости письменника та для оціну й розуміння його творів, літературної критики, проєктованого зїзду письменників у Львові підчас краєвої вистави у травні 1894. р., відносин громади до письменників і т. д., справ, що й досі такі актуальні, а що їх порушували тоді і в українській пресі в Галичині, і зачіпав Маковей і в українських журналах і в листах до Лесі Українки. Деколи листи ці роблять просто вражіння маленьких розвідок...

 

*

 

Насамперед листування дає змогу установити приблизно час написання найбільшого Лесиного оповідання „Жаль”, надрукованого в „Зорі” 1894. р., за редакції Маковея, в 4 числах: 9 (ст. 193—199), 10 (ст. 217—222), 11 (240—245), 12 (265—270), між 13. травнем і 27. червнем¹⁰). Ґенезу написання „Жалю” (первісно: „Канапка”) ми знаємо з оповідання Олени Пчілки¹¹). У виданнях зазначують звичайно рік появи цього оповідання друком (1894). Тимчасом із листування (лист II. та III.) виходить, що „Жаль” від яких трьох років лежав у п-ні Франкової у Львові. Певне, Леся Українка, їдучи 1891. р. до Відня на операцію¹²), залишила його у Франків. Тоді оповідання це читали і Франко, який казав, що це „найкраща Лесина річ, і що гріх було б не пустити її у світ”, і Павлик, що радив повість знищити, бо вона, мовляв, „непридасть нічого до слави поетки, а ще може й пошкодить”¹³). Коли мати на увазі, що Леся була у Львові з кінцем січня¹¹) 1891. р., то час написання „Жалю” можна покласти на 1890. р., коли авторці було всього 19 (або 18 років). Сама вона, така ще молода, 1893. р. визнавала, що в оповіданні було „багато недотепного і зеленого”, і що, вона тепер, „по трьох-чотирьох роках, написала б його инакше” — але ж, не згодилася на пораду Маковееву, щоб щонебудь у ньому виправляти, бо, мовляв, не можна „ніяк погодити тодішньої течії думки з теперешньою” (лист III., з 25. IX. 1893.). На її погляд, давній твір (і з помилками) можна направити тільки так, що автор напише щось ліпше (вислів Віктора Гіґо: „corriger un oeuvre par un autre”), тимто й вона думала поправити недостачі „Жалю” яким иншим кращим твором, ніж „Жаль”. А так узагалі, вона „викидала ті речі, які здавалися їй ні-дочого, а які ще до чого небудь були судні, ті давала до друку, поправивши хиба стиль і мову” (ibidem), Маковей, здається, натякав на те, що в оповіданні світ для галицької публики далекий; але ж це не переконало молодої авторки, вона не захотіла переробляти твору, що його повного тексту до того ж і не мала під рукою: мовляв, „нічого не шкодить, коли галичани побачать” у її оповіданні „далекий для себе світ чим більше світа побачити, тим краще” (ibidem)...

 

Крім цього, з листів довідуємося, що з початком 1893. р. була вже готова до друку друга збірка перекладів із Гайне¹⁵), між иншим, Атта Троль у перекладі Лесі Українки, що Леся поробила до цього твору свої пояснення (лист із 16. січня, 1894), та що Олена Пчілка мала їх видати окремою книжкою, тільки що перекладач-спільник (Максим Славинський), мовляв, „залінувався і довго не міг виготовити для сеї ж книжки свою частку перекладів”. Але ж у травні 1894. р. ці переклади були вже готові, і тільки видавниця відіслала їх була перекладачеві, „щоб виправив” дещо, а то ж, мовляв, коли вона „видає, то не хоче, щоб у її виданню було таке, що їй здається недоладним” (лист Олени Пчілки з 24. травня 1894.). Виданням цим у Львові мав, видко, занятися Маковей, але ж воно чомусь затяглося, й переклади, як відомо, вийшли що-йно 1903. р. у Львові, заходом редакції „Літ.-Наукового Вісника”¹⁶). Переклад „Атти Троля” появився вже був у „Літ.-Наук. Віснику” трьома роками раніш, 1900. р. (ст. 102—112, 204—228).

 

А так у листах чується відгук, і то досить голосний відгук усього того, що займало тодішніх українських письменників. Передусім справа літературної мови. Велика мовна війна, започаткована пуристичними статтями Грінченка в „Правді” 1891. року („Галицькі вірші”, серпень, 103—111), війна, що викликала ряд статтей на теми мови в „Зорі” (Франко, Кримський, Кокорудз, Верхратський) 1891—1892¹⁷), — ця війна не могла не зачепити такого рухливого письменника, як Маковей. У війні цій він участи не брав, але ж усе бажав собі, щоб українська літературна мова була одна для всіх наших земель („Зоря” 1892. р., ст. 460), і в його рецензіях на твори наддніпрянських письменників проскакують деякі його завваги щодо їх мови: його дратували деякі їх слова, льокалізми, чи польонізми, деякі наголоси і т. д.¹⁸). Свою явну нехіть до наддніпрянських письменників за їх мову (головно у творах, поміщуваних у дитячому журналі „Дзвінок”) вилив він пізніше (1894.) в „Зорі”¹⁹), і в листах до Лесі Українки всіх цих письменників „посилав до чорта” (мовляв, „нехай їм хрін”, лист із 16. січня, 1894. р.; лист Олени Пчілки із 24. травня 1894. р.).

 

З цього приводу Леся Українка висловила такі свої погляди на літературну українську мову й на тогочасний повний спір: галичани донедавна ідеалізували наддніпрянців, та тепер прийшла реакція; наслідки цього такі, що „межи Галичиною й Україною в останні часи перелітають камінці”, та ось і Маковей „уважає наддніпрянських українців мало не за шарлатанів, що дурять чесну громаду, виставляючи себе знавцями мови і чесними робітниками”. Такий погляд, на її думку, несправедливий. Коли б наддніпрянські українці мали такі права для мови в Росії, які є в Галичині, то вони б „не зосталися позаду”.

 

Та й так „галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять”. Що якийсь „недотепа всадить у свою писанину якусь »ґанджу«, то нема ще рації вимітати геть з Галичини усі українські писання вкупі з письмовцями” (лист із 31. X., 1893). Не можна ж усіх письменників із Наддніпрянщини „ставити на одну лінію з Рябошапками²⁰), бо це образа” (лист із 16. І. 1894) . Щодо літературної мови, то, на її погляд, „нема чого ставити питання про перемогу того чи иншого діалекта”; „літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі” (лист із 16. І. 1894). Погляд цей дуже цікавий, тим цікавіший, що він — зовсім правдивий, коли мати на увазі слова, лексику, за яку, власне, і йшла тоді ця боротьба. Розвиток української літературної мови йде в напрямі стабілізації, нормування структуральних її законів — фонетичних та морфольоґічних, і тут усі діялєкти грати ролі не можуть. Таксамо репліку Лесі Українки на погляд Маковея, що, мовляв, слід „умовитись, як нам писати, щоб уже всї ми однаково писали” („Зоря”, 1892, ч. 23. з 13. грудня, ст. 460) — треба розуміти більше з погляду стилістичного, ніж із погляду одностайности у структурі української мови. Леся Українка не розуміє, „яка то може бути така література (розб. моє, В. С.), де б усі письмовці писали однаково? Чи не краще тоді було б, як би вже був один великий письмовець, з ОДНИМ великим пером, з одним великим шматком паперу?” — додає вона з „присмішкою”. Та тільки Леся Українка поставилася тут ізлегка до того, яку велику ролю в справі витвору (й устаткування) літературної мови мають саме великі літературні таланти, коли не тільки думки, а й форми їх вислову, слова, фразеольоґія й т. д. переходять несвідомо в скарбницю літературної мови і стають загальною власністю. На всякий спосіб, думки її цікаві й, як перенести їх на властиве поле — правдиві.

 

А так, і літературне життя й життя українських письменників молода, 20-літня тоді, письменниця близько приймала до серця. На гарячу статтю Маковея „Нема гроший” („Зоря”, 1892., ч. 23., з 13. XII. н. ст., ст. 457—460), де, молодий іще, професійний редактор кидає в очі галицькому суспільству закид, що в ньому є причина низького стану нашого письменства, бо воно не підтримуй матеріяльно видавництв, і тому вони ледви животіють, письменники перестають писати, або для заробітку збагачують літератури сусідніх народів (росіян, німців, поляків) — на цю гарячу статтю Леся Українка відгукується теж гарячим словом. На таке суспільство вона знає лік — „стрейк” (лист із 31. X., 1893), страйк „до того часу, поки всі псевдопередплатники не стануть передплатниками à la lettre”; видко, галицькі „передплатники дуже деморалізовані довголітним досвідом, що можна читати газету і не платити за неї”, отже иншого виходу нема — перестати видавати...

 

Вона цікавиться і справою зїзду українських письменників, про який заговорив був Маковей у згаданій вище статті. Такий зїзд він запропонував був у звязку з львівською краєвою виставою з початком літа 1894. року у Львові (ibidem, ст. 460). Думку цю приняли українські письменники з Галичини та з України²¹), і справу орґанізації зїзду взяло на себе Наукове Товариство ім. Шевченка. Воно рішило було скликати його, у звязку із своїми загальними зборами, на 29. червня 1894, оповістило, що охочі мати реферати на з'їзді повинні прислати їх до Товариства найдалі до 18. V. 1894, дехто з позагалицьких українців дістав був уже й запросини на зїзд²²), Маковей подав був у „Зорі” (ст. 119) коротку програму з'їзду (стан літератури, літер, критика, видавництва, про театер, псевдоніми, справа літер. мови й т. д.) — але ж ціла справа велася якось вяло, у самому Львові ще у квітні ніхто не мав запросин на зїзд (лист Франка до Драгоманова, ст. 461); його відкладено на осінь („Зоря” з 27. VI. 1894, ст. 288), а восени в числі „Зорі” за 27. X., 1894, ст. 446, читаємо в фейлєтоні Маковея гірку замітку, що „з картоплею в яму треба було на сей рік закопати проєкт про зїзд лїтератів...”, бо на нього „відізвало ся кількох людий, а прочі нїчого не сказали”..., що „навіть із галицьких письменників нїхто не відозвав ся”...

 

Та серед тих, що відгукнулися на зїзд, бодай листами, була Леся та її мати. Леся з цього приводу вела розмови в Києві й міркувала, що дехто може на зїзд приїхати, хоч знала, що публично виступати учасникам із України було б важко, бо ж „після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може до якої зовсім иншої і не з великим комфортом урядженої” (лист із 31. X., 1893). Але ж поза родину Косачів зацікавлення зїздом не виходило (лист Ол. Пчілки з 24. V. 1894). На львівську виставу збирався їхати з трупою М. Старицький (певно, думав бути й на зїзді), але ж вибралася до Львова, щоб бути на зїзді, тільки одним-одна Леся Українка (25. або 26. травня, себто, 6. чи 7. червня), з думкою їхати ще й далі, ніж до Львова, до родичів, себто до Софії, до Драгоманових. Вибралася вона до Львова не так, щоб репрезентувати наддніпрянську українську літературу („нехай би її репрезентував хтось поважніший” — думала Лесина мати), а для цікавости, щоб „побачити, та почути щось ваше” (себто — галицьке). Як довго була Леся у Львові, й чи взагалі була — з листування не видко.

 

З листів її до Маковея виходить одна цікава риса для творчости поетки, а саме: вона заперечує всяке значіння біоґрафії, а власне автобіоґрафії, для творчости поета й рішуче виступає проти „виставляння особи автора на позорище” (лист одержаний Маковеєм 19. IX. 1893.). Справа в тому, що у критиці на збірку „На крилах пісень” („Зоря”, 1893, ч. 12., з 27. VI., ст. 238—240) Maковей раз-у-раз пояснюю сумовитий настрій у ліриці Лесі Українки її важким станом здоровля, пор.: „кажуть, що брак здоровля у авторки...; хорий орґанїзм маю, видко, великий, а невідрадний вплив на душу поетки...; чоловік... рад би найти... розраду між людьми..., а тут не може — здоровля нема; домівку Надсонову описала (Леся) прекрасно, може тому, що Надсон, сей нещасний молодий поет, померший в 24. роцї житя, нагадував поетцї єї власне житє... (стор. 239); хто не знає житя авторки, тому може й не буде добре зрозуміла та сумна нута у єї поезиях і той може навіть підозрівати єї правдивість...; витаймо нову робітницю на ниві народній і з серця бажаймо їй, щоб немала причини нарікати так тяжко на свою долю у віршах” (ст. 240). Леся Українка відкидає зовсім автобіоґрафічні моменти для зрозуміння творчости, бо, мовляв, не кожна лірична поезійка є „сторінкою автобіографії; часто займенник я вживається тілько для більшої виразности” (лист із 28. V. 1893);. З біоґрафії не можна провірити, чи вірш написаний щиро, чи ні, бо, н. пр., ліричний вірш залежить від настрою, „а чим же провірити, чі у автора був певний настрій, чі ні”; вивід біоґрафічних даних у критиці — це „щось як літературна інквізиція”; „різні поети пишуть у різні часи, одні на весну, другі в осени”, а ось їй „робота тоді швидче чогось іде, коли на серці негода” (ibidem); „всяка людина маю право боронити свою душу й серце, щоб невривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати; може кому й гарною здаються та хата зверху (себто, поезії), але ж це ще не даю права споглядачеві (критикові) вриватись до хати в середину й цінувати та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря; нехай уже як господар умре, і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього осталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх”... (Лист, одержаний Маковеєм 19. IX., 1893. року).

 

Ось головні думки, що виходять із листів, декотрі (остання) наведені дослівно, не так через їх гарну метафоричність, а більш як доказ на те, що Леся Українка вже замолоду дивилася на ролю життєпису для письменника та для зрозуміння його творчости так, як дивилась ціле своє життя, залишаючись таким рідким у нас, найбільш несубєктивним українським поетом... Найпогідніші, найясніші твори виходили зпід її цера тоді, як недуга просто її шматувала²³), і ніхто з читачів у авторі спокійних, клясичних драм ніколи не запідозрив би тяжко недужої людини, що з геройством боролася зі смертю... Біоґрафічні дані, на погляд Лесі Українки, ніякої ваги для критики не мають. Критика має бути обєктивна й сувора... Критики українського письменства не повинни дивитися на нашу літературу з „виключного становища, що ця література молода”; Леся домагається, щоб її твори судили без огляду на молодість, чи не молодість; гостра критика нікого ображати не може, вона — вчить; тільки критика має бути обєктивна, критика — твору, не — ad hominem: „не в тім сила, чі поет молодий, чі старий, хворий чі здоровий, оптиміст чі пессіміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші”... (лист із 28. V. 1893).

 

Крім цих цікавих для поетки думок, що мають і загальне значіння, дарма що теоретично не з усіма з них можна погодитись із погляду історично-літературного, — в цих небагатьох листах є ще сила дрібничок, які вказують на те, як усім життям у Галичині цікавилася Леся Українка (жіночі видання Кобринської, „Наша Доля” з 1893; галицькі партії; жіноче питання в галицькому освітленні й т. д.), не кажучи вже про справу розпродажу книжок поетки (переклади Гайне з 1892., „На крилах пісень”), та про иніпі дрібні товариські послуги...

 

Всі листи вказують на дуже приятельські відносини, між молодими тоді авторами, майже ровесниками (Маковей 5 роками всього старший за Лесю Українку), тон їх щирий; такий тон даю підставу думати, що товариські відносини не так скоро ввірвуться. За критику своїх віршів поетка Маковеюві вдячна, хоч не зовсім із виводами, його погоджувалася, відгрожуючись жартівливо відплатитися за неї своєю „жіночою” критикою, якщо тільки: Маковей видасть свою збірку поезій (вийшли 1894.)... А проте листування 1894. роком уриваються. У червні т. р. Леся Українка виїхала з України і пробула до смерти дядька М. Драгоманова в Софії, звідкіль дописувала до радикальних часописів („Народ”, „Хлібороб”) у Галичині. Вже 1891. р., коли була з матірю в Австрії, вона мала нагоду пізнати докладніше українську пресу Галичини й Буковини та зазнайомитися з політичними течіями в тих краях. Тоді вже вона (й Олена Пчілка) розкусила галицьку політику народовців, „ентузjастично станула” на радикальний ґрунт і зробилася таким „гарячим адвокатом радикалів”, що й сам Драгоманів цього не сподівався (Переписка М. Драгоманова з Павликом, т. VI., лист із 10. себто 23. березня, 1891., ст. 137—138). Тоді вже „новоерська” угода в Галичині з поляками (чи пак із австрійським урядом) була їй „огидла, і став дорогим jij напрьамок” радикальний (ibidem, ст, 154, лист Драгоманова із 26. березня, себто з 7. IV., 1891²⁴). Правда, „літературна війна” радикалів із иншими партіями, війна, що доходила в її очах „до каннібальства” — їй не була до вподоби, й „вона, будучи у Львові²⁵), згадувала про це декому з тодішніх радикалів” (лист із 25. IX. 1893). Але ж радикалів вона ставила тоді вище за всі галицькі партії (щодо полемічних звичаїв вони всі, на її думку, були „одна одної краще” — ibidem), бо вони, мовляв, роблять „більш позитивної роботи в народі і близше стоять до його потреб” (ibidem). Тимто й „не бачила досі можливости писати в Правді” (лист із 31. X. 1893), тимто дуже обережно поставилася до Маковеєвих запросин дописувати до „Народної Часописі”, урядового популярного щоденника, що почав був виходити з початком 1891. року у Львові, як додаток до „Gazet-и Lwowsk-oї”. З Маковеєвих листів вона не могла „набратися великого довірья до сього офіціального органу”. Бувши у Відні, вона бачила перші числа цього часопису, але вони їй не сподобалися. Їй здавалося що, мовляв, „редакція грає в ляльки з народом”, тимто й вона (й мати), заки дати позитивну відповідь щодо співробітництва в „Народній Часописі”, хотіла мати декілька її чисел, а то, „не бачивши, нічого обіцяти не можна” (ibidem). Для Лесі Українки важний був напрямок її, а якщо „Народна Часописи”, мовляв, видається зовсім у напрямку „Правди”, то вона „не зійдеться з її напрямком”. До того ж для цілої сімї Косачів важний був і її тон, й як він такий „непристойний, як „Правди”, то для сімї було ясно, що „ні одна сторінка з пісьменного дому” до Народної Часописі „не могла піти” (лист Олени Пчілки з 2. падолисту, 1893. р.).

 

Неґативний погляд на угодову політику в Галичині, погляд, що не дозволяв Лесі брати участи в тодішній українській пресі (в Галичині чи на Буковині) з яскравим угодовим забарвленням той погляд у неї зміцнів ще більше підчас її довшого побуту в Софії (від червня, чи липня 1894. р. до смерти Драгоманова в червні, 1895.). Вона не тільки жила тоді ідеалами Драгоманова, не тільки підтримувала своїми творами радикальну пресу в Галичині („Народ”, „Хлібороб”, „Житє і Слово”), співробітничала в ній, але й не завагалася пожертвувати для своїх поглядів і гарними особистими відносинами з активними противниками радикального руху. За такого активного противника вважала вона й Маковея, що від 1. квітня 1895. р. став відповідальним редактором „Буковини” в Чернівцях і від 14. квітня того року почав видавати ілюстрований популярний додаток до неї — „Недїля“.

 

Від 7. травня 1895²⁶) по 6. червня того року „Буковина” почала була друкувати програмові передовиці п. з. „Наші національно-полїтичні відносини”. Статті були без підпису, й, хоч і зі стилю, й по мові, і з деяких заміток²⁷) можна було пізнати, що автором цих передовиць не був Маковей, то Леся Українка відповіла на перші три з них²⁸) у „Народі” дуже їдкою статтейкою під заг.: „Безпардонний патріотизм” (ч. 9., за 1. травня, .1895, ст. 131— 132) з підписом Н. С. Ж.²⁹). Статтейка викпиває „опортуністично-раціональну політику”, захвалювану статтями „Буковини”, й цілою низкою цитат попросту парафразує думки автора статті; тлумить собі і з остороги для політиків „не поривати ся з мотикою на сонце” (ч. 29.), і з поради „не вести опозиції проти уряду, і навязувати зносини з сильніщими партіями”, глузує з т. зв. питомої народньої освіти („що таке українська математика, що таке наука на національному ґрунті?”) та підсмішковує собі з погрози, що, мовляв, у політичній роботі треба „без пардону нищити кождий ворожий вплив”...

 

Але ще їдкіше відповідач Леся Українка у другій; частині своєї статтейки на допис із Тернопільщини п.з. „Про своїх людий”, поміщений у 30. (з 12. травня) та 32. (з 16. травня) чч. »Буковини«, допис, що бере в оборону перед галицьким суспільством творців „новокурсної” політики: митрополита С. Сембратовича, Ол. Барвінського та Н. Вахнянина. Допис, що підносить тільки великі заслуги цих трьох людей і закликає громадянство, щоб воно, мовляв, поки почне инших поправляти, перше поправило себе, навчає, що нам не слід судити себе за ласкаво, а инших за гостро, радить не давати волі пристрастям, повчає, що нам треба шанувати своїх людей, коли хочемо, щоб нас шанували і т. д. (ч. 32) — той допис Леся Українка назвала їдко поемою, де люди позмальовувані так, що „куди Плютарх”, що, читаючи про заслуги цих трьох сповідників нового курсу, відчуваєш, як „серце радується, так і хочеться гукнути: »Та немає ліпше, та немає краще, як у нас на Україні«”³⁰)...

 

Та на цьому не кінець. Стаття одного якогось часопису, як відповідь на статтю в иншому, це все ж таки відносини поміж ґазетами, напрямками й редакціями їх, і відносин особистих псувати не мусить. Инша річ, коли якась стаття, та ще в белєтристичній формі, чи безпосередно, чи посередно, хоч би в формі посвяти, вертається до особи редактора; тоді все, що в ній написане, можна зрозуміти й особисто, можна зрозуміти як закид, що редактор, який помістив цю чи ту статтю без завваги від себе, приймає думки статті за свої й за думки ці відповідає... Так думала собі Леся Українка, поміщуючи в тому самому числі „Народу” (ст. 135—136) сатиру „Пророчий сон патріота“, з приводу дописів із Тернопільщини, з „посвятою шановному Редакторові »Буковини«”, і так міг подумати собі Маковей, що той „Сон” могла поетка приписати йому, Маковеєві, тодішньому редакторові „Буковини”. Маковей міг і не знати, що автором віршу-сатири була Леся Українка, хоч критикові її перекладів із Гайне та першого збірника її віршів легко було пізнати й її стиль і мову, а то і правопис (мав же Маковей уже листи від Лесі!). Та як-не-як, а листування між обома письменниками вривається, й ми думаймо, що перша ввірвала його саме Леся Українка, і ввірвала його з принципіяльних причин, із тих самих причин, із яких „не находила можливости поміщувати свої праці у »Правді« чи в »Народній Часописі«”...

 

Через те, що цей вірш мало відомий, що він не ввійшов у збірне видання творів Лесі Українки (дарма що видавці вмістили в ньому вірш-лист поетки до брата Михайла, правда, характеристичний для неї, але зовсім непоетичний), через те, що він узагалі ніколи не входив ні до якого збірника творів Лесі Українки, й далі через те, що свого часу читачі „Народу” й не підозрівали, що під Н. С. Ж. ховаються Леся Українка, і досі взагалі мало хто на це звернув увагу³¹), я наводжу цей вірш, бо він даю змогу пізнати Лесю Українку ще й як поета-сатирика.

 

ПРОРОЧИЙ СОН ПАТРІОТА

(посвята шан. Редакторові „Буковини”)

 

Що за диво, що за но́ве³²) чудо!...

Перед світом, у святу неділю,

Вельми дивний сон мені приснився,

Що немов я опинився в Римі;

Там я бачив Колізей і Форум,

Капітолій, і Тарпейську скелю,

Звідки давні ри́мляне невдячні

Вділ спихали чесних патріотів³³).

Та те все мене не вдовольнило,

Бо хто бачив Свято-юрські вежі³⁴),

Староруські Золоті Ворота, —

Що́ для нього Колізей і Форум,

Капітолій і Тарпейська Круча?

Що́ нам римські цезарі й герої?

Та ж прецінь³⁵) і в нас князі бували ).

Але далі: — Ватікан я бачив

І Отця Святого в Ватікані,

Але й то, панове, ще не диво,

То ж би навіть і у сні був сором

Бути в Римі, тай не бачить папи!

Вище всіх червоних кардиналів

Він сидів у ясних білих шатах.

На подушці оксамитній долі

Спочивала золота пантофля.

Різних націй вірні католики

На колінах лізли до престолу

Цілувати золоту пантофлю,

Отже й я поліз у слід за ними —

Най же й Русин буде так, як люде!

Річ святу поцілувавши тричі,

(Один час тому, що батько в плахті³⁷)!

Я поглянув³⁸) на святе обличчя

І зненацька скамянів від дива, —

Хоч у сні ніщо нас не дивує,

Але ж то було всім дивам диво:

Я побачив руськеє обличчя

Римського тіарою, вінча́ннє!

Боже мій! та я ж його так часто

Зустрівав у львівськім семінару!

Він пізнав мене і так промовив:

„Повернися у свою країну,

Понеси їй звістку благодатну,

Що від нині кожний вірний Русин

З ласки Бога станеться безгрішним,

Тілько має всім властям коритись,

„Нѣсть бо власти, єже не отъ Бога”,

(Тут я нишком усміхнувсь, панове,

Вже сього він міг би нас не вчити!)

А хто хоче просто йти до раю

І в вінці, як мученик, сіяти,

Той повинен прочитати пильно

Цілий річник „Руского Сіона”³⁰).

(Тут, не знаю, чи й признатись, браття,

Защеміло трошки в мене серце).

Окрім того, я заповідаю

Вірним всім піти в поход хрестовий

Проти всіх плюгавих, очайдушних

Сіячів ворожих, бридких впливів,

Їх нам треба нищить без пардону!⁴⁰)

Буде вам за сеє, рай на небі,

На землі ж — та поки що се тайна⁴¹)”...

Тут я крижем впав перед престолом

Хтів промовить щось, — але прокинувсь

І покликнув голосом великим:

„Гей, на Бога! милі руські браття,

Хоч би всім нам згинути судилось

Мусим мати свого кардінала!⁴ )

А вже сам він дійде до престола.

Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,

Бо казала так моя бабуся,

(То була сама народна мудрість):

Сон, що сниться у неділю рано,

Зроду-звіку не минає дарма...⁴³)

 

Міркуємо, що цей вірш, як не можна краще, вияснює причину, чому перервалось таке щире колись листування між обома видатними нашими письменниками. Де вже були — два різні світи, двоє людей, що не находили вже спільної мови, не мали одне одному чого сказати, їх ділив між собою — політичний світогляд.

 

А проте не треба думати, що особисті відносини між обидвома письменниками попсувалися. Маковей був 1897. та 1904. р. (на ювілею Нечуя-Левицького від чернівської Громади) в Києві, була 1901. р. й 1903. р. Леся Українка в Чернівцях, й не видко було, щоб їх особисті відносини були погані. Бодай не вказували б на це ті два листи (VIII—IX.) з 1901. та 1903. р., жартівливі листочки Лесі Українки, писані нею в Чернівцях до Маковея. Але ж ні громадського, ні політичного, ні навіть літературного значіння вони не мають.

 

ЛИСТИ.

 

I.

 

Колодяжне, 28. V. 93.

 

Високоповажаний Пане!

 

Велике Вам спасибі за надіслані рецензії⁴⁴) та лист. Се не то що велика гречність, се більш ніж гречність, бо не багато є людей, що б так старалися про втіху чужої, незнаємої людини. І справді справили Ви мені велику втіху. Даремне думаєте, що я вже в такому розпачливому, моральному стані, в якому ніщо людині немило, як то кажуть „і циганські діти не милі“. Треба вже пробувати в крайній оспалости духа, щоб не вважати ні на який голос, ні на який відгук людської хвали чі догани. Як би вже я була в такій оспалости, то певне б затримала (2) при собі усі свої і сумні і веселі пісні, не турбуючись давати їх до друку та пускати межи люде*).

 

Вашої рецензії в „Зорі” я ще не читала, бо ми ще не отримали 11 ч.⁴⁵). На ті ж гадки, що виражені в Вашому листі я трохи гожуся, трохи й ні. Напр. я сама тепер бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна і се шкодить доброму враженню. Взагалі можу сказати, що, хоч і не багато часу минуло, відколи вийшла моя книжка, але як би я видавала її тепер, то видала б інакше. Ну, та що вже! „мудрий лях по шкоді“. Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх небудь віршів треба знати житєпись автора. Невже справді ми, поети [даю (3) собі се ймення з дозволу пп. крітіків] мусимо жити завжді „на розпутті великому і віддавати людям на осуд, — скажу навіть, на поталу, — не тілько свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої. Окрім того я думаю, що самий метод крітіки аd hоminem неналежитий, хоч його й признають новітні французскі крітіки. Справді не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в (4) таких поезіях заименник я вживається тільки для більшої виразности. Звичайне, що се не завжді так є, але треба памьятати, що так буває. Що ж власне до смутного колоріту в моїх поезіях, то я Вам скажу одну річ цікаву для критика-псіхолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди, — одні найбільше пишуть на весні, в чудову погоду, другі можуть писати тілько під час осінніх дощів, — у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тиї дні, коли на серці негода, тоді чогось швидче робота йде. Запевне, що і в мене на серці далеко не завжді йде дощ, — борони Боже, — але се, як я бачу, можна подумати, чи(5)таючи мої вірші. Знаю я, що се не гаразд, але ж „натуру тяжко одмінити” і я можу одмінити тілько напрямок сієї натури, а власне залишити ліріку з заименником я хоч не знаю, чі багато від того зміниться. Ви боїтеся, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду, — не думаю я сього. „На крилах пісень” не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, инакше не варто було й виходити.

 

Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову, — нехай люде лають, аби не мовчали, і то добре, а коли говорять та ще й не дуже лають, то вже й зовсім добре. Коли поганий поет (6) викличе добру крітіку, то вже він тим принесе користь людям, бо крітіка може більш потрібна для читаючих людей, ніж для самих писателів⁴⁶). Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої крітіки.

 

І Ви і д. Верхратський⁴⁷) признаєте у мене порядну форму віршів, — я сього не ставлю собі в велику заслугу, бо се повинність кожного, хто пише вірші не для забавочки тілько, добірати кращої форми. Правда, що у нас ще не всі пишучі зрозуміли сю повинність і думають, що для такої убогої літератури як наша „всякое даяніє, благо” і через се друкують такі речі, яких (7) запевне не одважились би показати жадній редакції якої чужоземної часописі. Але ж я думаю, що такі письмовці не поважають або себе, або україньської літератури. А я все таки не вважаю нашої літератури за жебрачку і коли⁴⁸) у мене виходить що негаразд, то вже хіба через те, що не вмію краще зробити. Боюся я, що наші крітіки дивляться на ту нашу літературу теж з виключного погляду, що вона, мовляв, молода, то не слід її так суворо судити, а навпаки — треба хвалити й заохочувати хоч до якої небудь праці. Коли діло стоїть справді так, то се велика шкода. Не знаю, як хто, а я б хотіла, щоб мене судили (8) пощирости, не вважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури, а я б тоді відала, як мені з тим судом обійтися.

 

У Вашому листі я почула той щирий тон, дарма що Ви скілька раз немов просите пробачення за нього. Щоб Вам розвьязати руки до гостріщої крітіки, я скажу, що я ніколи не ображаюсь, коли судять мою роботу. Не люблю тілько крітіки ad hominem, бо й справді не в тім сила, чі поет молодий, чі старий, хворий чі здоровий, оптіміст чи пессіміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші.

 

Простіть, що я цілу розправу розігнала в листі, сама вже бачу, що зайвого багато. — Дуже бажала б я пізнати Вас особисто. Бувайте здорові! Ще раз спасибі!

 

Леся Українка.

______________

*) Числа в дужках це — сторінки писаних листів. В. С.

 

 

II.

 

Дописав Маковей своєю рукою: Одержав 19/9. 1893.

 

Високоповажаний Пане!

 

Ми таки одно одному не наприкряємось листуванням! Не мало часу минуло, поки Ви мені написали, а я Вам аж за два місяці зібралась відповісти. Ваш лист, бачте, пролежав тут чимало, ждучи мене, бо я ціле літо не була вдома, а їздила по всій Україні, так що мене й з листом часом не лехко було вловити. Оце днів три як я повернула до дому та от взялась налажувати свою корреспонденцію, що прийшла була влітку до розпачливого стану. Отож, як бачте, літала я не так по країні фантазії крилатою думкою, як по степах та водах паровозами та пароходами. (2) Однак і комарів, і крітік, і сперечок мала навколо себе багато. У нас на Україні аби хіть, а сперечатись завжді є с ким. Тим то може я тепер і не буду надто завзято сперечатися з Вами. Та все ж таки скажу, що я стою при своїм у справі „виставляння особи автора на позорище”, Тут може говорить більш почуття ніж теоретичний розум, але ж тим міцніше переконання, чим більше воно залежить від почуття. Я все таки думаю, що всяка людина має право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люде, немов у свою хату, принаймі поки живе господар тієї хати. Може (3) кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватись до хати в середину і цінувати⁴⁹) та оглядати все, що в ній є, без дозволу господаря. Нехай уже як господар умре і хата його піде на громадську власність, тоді нехай уже йдуть і цінують все, що від нього зосталось, бо мертвий не встане боронити скарбів своїх. — Що ж до мене власне, то я ж не так знаменита як Байрон та инші боги літератури, отже для мене не приклад все те, що Ви говорите про них. Як би так кожного, хто напише книжечку гладких віршів та обійдеться там без брехні, зараз виставляти „на позорище”, то вже хто (4) його зна, чі не було б то чимсь на шталт інквізіції літературної. Я певна, що тоді піхто не писав би віршів по „щирости”, бо прийшлось би памьятати що хвилини про суворий „аналіз псіхологічний” невблаганної крітіки. А вже з такою думкою писати, то все одно, що з камінем на шиї через річку плисти.

 

Маю в Бога надію, що я ще не зараз Байроном стану і ніхто не прийде видирати у мене силоміць біографічних матерьялів, отже можу цілком заспокоїтись і не нудити Вас зайвою обороною своїх „прав людських”.

 

А як Ви думаєте, чі завжді можна на підставі біографії провірити, чі вірш написаний щиро, чі ні? Я от думаю, (5) що не завжді. Бо часто вірш лірічний залежить від настрою, а чим же провірити, чі був у автора певний на. стрій, чі ні? — Що до пессімізму, то се не від себе залежить, — навмисне годі бути оптімістом.

 

Казала, що не сперечатимусь, та от не дотримала слова. А воно б і не слід сперечатись, бо ще розсержу Вас і буде то зовсім погано, тим, що я як раз повинна просити Вас зробити мені ласку велику і помогти мені у моїх де яких справах. Я знаю, що не годиться так користуватись Вашою гречністю, що се виходить „коли мед, то й ложкою”, але я не маю до кого вдатись і сподіваюсь, що ви мені вибачите мою напасність. Будьте ласкаві, довідайтесь у друкарні Тов. им. Шевч., де мої книжки [„На крилах пісень’ і „Переклади (6) р Гейне”]⁵⁰ ) і в яку книгарню можна їх помістити. Я писала об тім до п. Беднарського⁵¹), але він послав свого листа чогось у Дубні⁵²), пішов той лист і два примірники „На крилах пісень” черер Ромни, Рівне, Луцк, книжки дорогою пропали, а лист прийшов дуже пізно. В листі стояло, що Просвіта моїх книжок не приймає на продаж, а що хутко одкриється нова книгарня, що туди треба з ними подаватись. Не знаю досі, чі открита тая книгарня⁵²), як не знаю, чому Просвіта не прийма книжок, — адже вони не були признані за нікчемні народовськими органами? Може треба кого просити, щоб їх прийняли у Просвіту? У нас то не вважається за гречність, коли (7) книгарня бере книжки на комісію, але може у вас то инакше увижається. Я б запитала про сеє все Беднарського та боюсь, що як він знов пошле відповідь у Ромни, то довга справа буде. Порадьте, на Бога святого, що мені робити, аби не дати мишам на поталу своєї і чужої праці⁵⁴). Коли вже Ви схочете „довершити міру человіколюбія” Вашого, то може Ви згодитесь вволити ще одну мою просьбу. Підіть, будьте ласкаві, до пані Франкової і візьміть у неї моє оповідання під назвою „Жаль” та віддайте його до „Зорі” і запитайте, чі прийме вона його до друку, а коли прийме, то як хутко може воно бути надрукованим. Згляньтесь над долею сього нещасного оповідання, що вже (8) третій рік світа сонця не бачить, лежачи у схові в господі пані Франкової, визвольте його з темниці. Я Вам за те вельми вдячна буду. Кажіть мені за все оце зробити для Вас що небудь тут на Україні, а я з великою втіхою постараюся. З поводу сієї повісти „Жаль” роскажу Вам, яку вона критику викликала на себе, ще не бувши в друку. Павлик радив мені знищити сю повість, бо вона, мовляв він, не придасть нічого до моєї слави, а ще може й пошкодить; Франко ж казав, що се найкраща моя річ і що гріх було б не пустити її в світ. От тут і слухай кого хоч!... А кого б Ви послухали?

 

Простіть, коли завдала вам заходу з своїми просьбами. Колись побачимось — може на той рік — то я Вас краще перепрошу й подякую.

 

Бувайте здорові.

 

З поважаням Л. Косач.

 

 

III.

 

Колодяжне, 25.IX.1893.

 

Високоповажаний Пане!

 

Де які пильні справи одібрали мені можливість відписати Вам хутко на Ваш лист. Я знову на тиждень виїздила з дому, а лист Ваш тимчасом лежав. Потім прийшлось довгенько пошукати, поки знайшла я той „Жаль”, він був засунутий між стародавні папери. Кінчик сей посилаю тепер⁵⁵). Я не знаю, чому Ви пишете, що пошлете „Жаль”? Чі то його треба відсилати до Станіславова?⁵⁶) Як що так, то Ви не відсилайте, а тілько будьте ласкаві⁵⁷) занести до львівської редакції (десь же вона там мусить бути), а вже нехай звідти пересилає той, до кого ті справи належать. Попросіть тіль-(2)ко в редакції, щоб мені дали відповідь напр. в переписці редакції, чі буде се оповідання прийняте і коли може воно бути надруковане. Може бути, що йому прийшлось би в „Зорі” чекати своєї черги ще років зо три, в такому разі я б воліла вже дати йому яке инше призначення. — Дуже дякую за всі клопоти, яких Ви набралися певне за для мене. Відомостями за мої книжки я дуже задоволена і тим часом не думаю нічого нового з ними починати. Двох примірників „На крилах пісень” я не отримала, і як що вони були послані під опаскою, то се річ зовсім натуральна, що вони пропали. Під опаскою до нас не доходить ніяка (3) українська книжка видана в Галичині, окрім оффіціально дозволених цензурою, моя ж книжка до таких не належить.

 

Я думаю, Ви повірите мені, коли скажу, що тепер — по трьох чи чотирьох роках — я инакше б написала свій „Жаль”, але ж поправляти давно написану і скінчену річ дуже трудно, бо вже ніяк не можна погодити тодішньої течії думки з теперешньою. Через те я викидаю геть ті речі, які здаються мені ні-до-чого, а які ще до чого небудь судні, ті друкую, поправивши хиба стіль і мову. Я признаю, що в „Жалю” багато є, недотепного і ,,зеленого”, але поправити не можу, раз через те, що не маю оповідання в руках, а дру-(4)ге через висше наведену причину. Мені дуже подобається вираз Віктора Гюго „corriger un oeuvre par un autre“, от же може колись напишу щось кращого, ніж „Жаль”, і тим його поправлю. Я думаю, що то нічого не шкодить, коли галичане побачать в моєму оповіданні далекий для себе світ — чим більше світа побачити, тим краще.

 

Ви мені радите не вірити критикам, але я таки часто їм вірю (хоч не всім і не у всьому) і то мені приносить багато корнети. Я надзвичайне привчила себе вислухувати різні критичні відозви і знаю, як багато значить, коли хто впору пробере добре за недотепний твір. Холодна вода часом дуже користна (5) буває, хоч і не дуже приємна. За те, коли хочете знати, я сама в ролі критика буваю досить сувора, мої товариші се добре знають, — і не жалую ні брата, ні друга. Що то буде, як Ви мені колись попадете в руки?... Либонь Ви такого звороту не сподівались? От видайте книжку на пробу, то побачите, може ж з мене і не злий крітік.

 

Спасибі за новини, хоч де які з них мені вже відомі раніше. Про партії галицькі часто приходиться сказати, що вони всі одна одної краще що до полемічних звичаїв. Про те на мою думку радикали роблять більш позитивної роботи в народі і близше стоять до його потреб. А що в них часто літературна війна доходить до каннібальства, се (6) правда. Бувши у Львові⁵⁸), я казала про се де кому з радикалів, — мені відповідали, що инакше не можна, à la guerre comme à la guerre... Але очевидно, я не маю „політичного темпераменту”, бо ніяк не можу зрозуміти конечности такої тактіки військової. Хотіла б я бачити тепер кого з Галичини, щоб роспитати як слід про всі справи, бо з листів не можна робити revues politiques et litteraires. — Однак, що тілько схочете і зможете, пишіть мені. Ви кажете, що маєте багато про що написати мені — рада прочитати! Що то за популярна часопись⁵⁹), в якій Ви сотрудником?, А що, — не збіраєтесь Ви на Україну? Я думаю, що коли б Ви їхали сами, а не в товаристві, як перше хотіли, то се було б безпечно. — Бувайте здорові!

 

Л. Косач.

 

[Коверта з адресою: Oesterreich. Galizien. Lemberg.

Австрія. Галиція. Львові..

Улиця Чарнецкого ч. 8.

Вп. Осипу Маковею.

Печатка поштова з Ковля 26.IX.1893; на другому боці така сама печатка на марці за 10 коп., і львівська з 9. X. 1893].

 

 

IV.

 

Київ , 31.X.1893.

 

Високоповажаний Пане!

 

Думала я над вашею заміткою в Зорі⁶⁰) і прийшла врешті до того, що єдина рада в біді гал. газет — стрейк! Не знаю, чі таку раду у вас можна подавати публічно, а то б я подала. Справді, єдиний виход такий, щоб усі газети застрейкували до того часу, поки всі псевдопередплатники не стануть передплатниками à la lettre. Чі стане ж у гал. журналістів солідарности та витревалости для сього, се вже я не знаю. Иншого виходу я не бачу, бо видно, що ваші передплатники дуже деморалізовані довголітним досвідом, що можна читати газету і не платити за неї, отже треба взятись до якого надзвичайного (2) способу, щоб навчити їх звичаю. Що до зїзду літ.⁶¹), то я тут де с ким говорила про нього; звичайне, ми б раді прибути на нього, але тепер ніхто в нас ще не може сказати напевне, чі приїде. Я думаю, що нам не можна було б виступити публічно, хоч би й за кордоном, з тими думками про укр. літературу, єі завдання і т. и., а теж і про де які технічні справи, що до розширення наших книжок і т. и., бо після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може до якої зовсім иншої і не з великим комфортом уряженої. Хотілось би знати, де і в який спосіб буде уряжений сей зїзд. Врешті сподіваюсь, що (3) ми могтимем прибути, хоч і не в великому числі. — Я не зовсім розумію, що Ви хотіли сказати в своїй замітці, пишучи, що нам би треба порадитись про те, „абисьмо вже раз всі однаково писали”⁶²). Яка то може бути така література, де б усі письмовці писали однаково? Чі не краще тоді було б, як би вже був один великий письмовець, з одним великим пером, в одним великим шматком паперу..... Вибачайте, коли се вийшло неначе яка присмішка, — се тілько у мене такий façon de parler — Я б могла більше образитись за Вашу філіппіку проти українців взагалі і укр. письмовців зосібна, однак сього не (4) зроблю, а тілько виражу Вам дещо з поводу сього. Не знаю, чим се обьяснити, тілько галичане краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Що ж до того, що часто украінські семьї говорять по російськи, то здається не так давно було, що галицькі русиньські семьї говорили по польськи, — як би у нашої мови були такі права в Россїі, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців пригнічених школою, урядом, громадськими інстітуціями, тілько я сього каміня не вважуся здійняти. Що б Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована в українській (5) мові і що до нашої семьї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий. Жаль мені, що межи Галичиною і У країною в остатні часи частіше перелітають такі камінці, ніж слова щирої поради⁶³). Ви у Вашому листі неначе зрікаєтесь українців і вважаєте їх мало не за шарлатанів, що дурять чесну громаду, виставляючи себе знавцями мови і чесними робітниками. Як хочте, а се мене прикро вразило, хоч і не особисто (в сьому прошу мені вірити). Запевне, Ви маєте право, і навіть повинні, критично дивитись на укр., їх мову і працю, але ж через те, що якийсь недотепа всадив у свою писанину якусь „ґанджу“ [не знаю впрочім, чі не була там річ про Ґанджу Андибера, (6) лицаря запорозького] нема ще рації вимітати геть з Галичини усі україньські писання вкупі з письмовцями. Ми не винні в тому, що галичане нас так ідеалірували досі і що тепер в них наступила реакція. Однак годі про се, бо може Ви й сами не хотіли того сказати, до чого дійшла моя логіка, ставши на шлях, показаний Вами.

 

Ви запрошуєте мене до Нар. Часописі. Що Вам на се скажу? З Ваших слів про неї я не набралася великого довірья до сього офіціального органу⁶⁴). Бувши у Відні⁶⁵), я бачила перші числа сієї часописі — вони мені не сподобались, мені здалось, що редакція грає в ляльки з народом..... Врешті я б просила при-(7)слати мені одно з остатніх чисел, щоб я знала, яка вона тепер ся часописи, — може ж покращала? Не бачивши, обіцяти нічого не можу, тим більше, що я тепер дуже зайнята. Коли Нар. Час. видається зовсім в напрямку Правди, то вона, значить, не зійдеться з моїм напрямком, бо я, напр., не бачила досі можливости писати в Правді.

 

Спасибі, що Ви казали мені вислати „На крилах пісень”, але я їх ще не отримала. Будьте ласкаві, кажіть вислати один примірник наших перекладів з Гейне (Книга пісень) (під опаскою) на таку адресу: France. Paris. Revue Corneille 5. A monsieur Alexandre Pokrovsky. Дуже буду Вам вдячна за се. (8) Про фольклорістичне видання п. Франка⁶⁶) я вже знаю р його листу і дуже рада, що у нас буде видаватись такий журнал. Постараюся запомогти йому чим можу. Чи вийшов уже збірник пані Кобриньської⁶⁷)? Я не знаю теперешньої адреси п-і Кобр., хоч і хотіла б довідатись до неї. Хотіла б я бачити її видання та не знаю, як його спровадити собі.

 

Бувайте здорові! Та не гордуйте так дуже українцями, бо, справді, не все те лихе, що йде від них.

 

Вітаю Вас щиро.

Л. Косач.

 

P. S. Моя адреса зостається та, що й перше: Ковель, Вол. губ.

[Коверта з адресою: Oesterreich. Galizien, Lemberg.

Австрія. Галиція. Львові.

Ул. Чарнецкого ч. 8.

Вп. П. Осипу Маковею..

Печатка пошти: Кіеві, 6 нря 1893; на другому боці коверти: Lemberg Lwów 20 11 93. [Допис олівцем: adm. Gazet. Lwowski Czarnieckiego 8; 3 другого боку коверти: Makowej].

 

 

V.

 

Ото вже правду кажуть, вельми шановний та ласкавий добродію, що „будеш гíрким прокленуть, будеш солодким — проглинýть!” Ви показали добрість, ще й велику, яко коллега-літерат, отже маєте бути за те — хоть не проглинутим (бо вже-ж таки антропофагія навіть і в наших диких сторонах зникла давно!), а все-ж маєте бути попертим ще й далі по путі вашої великодушности та братерського запомаганя.

 

Так, маю ще й я просити Вас де-об-чім. Перше всёго прошу передати лист пані Фр.⁶⁸), бо хоть я недавно писала п-ві Ф., але дуже не певна в номері ёго домівки (а листа з адресою п. Фр. взяла з собою Леся): Потім друге: на милость Бога, прошу Вас довідатись у п. Беднар.⁶⁹) о тім, я́к стоїть мій рахунок по виданню „На крилах пісень”. Далебі, з (2) тою справою щось чудодійне робиться! По пе́ршому моєму проханню, п. Бедн. послав мені рахунок — Лубни́, (Полт. туб.). З чого йому примріялись ті Лубни, — не можу собі зроруміти! Якимсь дивом, той лист, — проблукавши з Лубен і в Ромни, і в Ровно, і в Луцк, — прийшов таки до мене в Ковель. Я зараз послала 75 руб. і просила дуже п. Бедн. повідомити мене, я́к там воно вийшло по курсу з сими грошима і скілько ще зостаюся я винна друкарні. Отже 2 місяці не маю жадної одповіді, — що́ для мене дуже неприємно, бо ніякої непевности в своїх рахунках не хотілаб: — завше оплачувала свої рахунки чисто і без жадних затягань (раз навіть заплатила по рахунку двічі, без ніякої сперечки). Отже боюсь, чі не послав мені п. Бедн. одповіді знов у Лубни, або-що, і через те прошу Вас дуже, — довідайтесь, чі одержав п. Бедн. ті 75 р. сеї осені і як став по тому рахунок за видання поезій Лесі⁷⁰). — Ще одну справу маю, але о ній мені легше просити Вас, бо вона трохи й ваша справа: будьте ласкаві, пришліте чисел зо два вашої „Народної часопісі”.* (3) Ви просили (Лесю, але се все одно) о яке оповіданню для сеї часопісі і при тім прислали характерістику сёто виданя; — але найліпше можна пізнати виданнє, яке воно єсть, коли побачиш бодай 1, чі 2 числа — на-очі. Правду кажуть, що „тон робить музику”, і от⁷¹) я хотілаб почути, яким власне тоном говорить Нар. час. З якої комбінації річей вашої внутрішньої політики вона повстала, — се я знаю, і комбінація та мені не мила; коли часопісь до того має ще й такий непристойний тон, як Правда, — (котра стає де-далі все лиш подлійша!) — то певна річ, що ні одна сторінка з нашого „пісьменного” дому до Нар. час. не попаде; коли-ж Народна Часопісь⁷²), [помимо причини єї першого засновання], — єсть яко властиво часопісь, себ то яко збір річей до читаня⁷³), матеріалом нейтральним і навіть користним для людей, бажаючих щось путнього і цікавого прочитати, коли в ній не уживаються ні тих інсінуацій, ні того підшпигування, з усякою умисною брехнею й пакостями протій людей иншого сторонництва, як-то ведеться в Правді, то тоді Часопісь по просту дорівнюються напр. Зорі... в котрій ми всі пишемо; — бо Зоря, помимо того, чі угодовці, чі не угодовці єї утримують, єсть, яко часопісь, все ж, по своюму мате-(4)ріалу; подаваному в ній, хутній нам сімпатічна, ніж супротивна й противна: атмосфера в ній чиста., правдянством не заносить...

 

Отже, пришліте, наприклад, чи́сла — за два перші дні сёто місяця, чі за 10 і 11 день листопаду-ж. Пришліть⁷⁴) просто у листі, от як посилаєте „На крилах пісень”.

 

За присилку Пісень дуже Вам дякуємо; — ачей хоть тепер автор матиме свою книжку, а не лиш саму коряктуру (sic!). Тілько Я не можу зрозуміти порядку сих присилок: аркуші приходять все порізнені, і до сеї пори, з тpёх присилок, не маємо цілого примірника поезій, — дарма, що вже прийшло два кінці книжки, (два однакових остатних аркушів!). Може колись прийдуть всі середні, — побачимо! Лист ваш з вашою розправою із Зорі⁷⁵), теж одержаний: Леся одержала його перед самим виїздом до Київа; пишу Вам про се для того, що може вона ще не вспіла Вас про те повідомити за всяким клопотом, який мала, оселяючись у Київі на цілу зіму.

 

Оттакі мої справи, — з котрими Ви своєю добрістю напитали собі клопіт! Врешті, звичайно, за Вами всеж зостається найповніше право не зробити чого, що для Вас буде неприємно, чі не охотно робити.

 

У всякім разі зa те, що вже зроблено — сердечно дякую Вам! [Ви ж там і мене в ваших відчитах спомянули добрим словом!]⁷⁶).

 

Найбільше ж вдячна я Вам, яко крітікові, за те, що Ви (в рецензії на книжку Лесі) зняли річ про потребу залишити оті нескінченні⁷⁷) плачі та смутки! Ах, як се потрібно було сказати, — щоб при тій нагоді, почули сю правду всі наші молоді автори! Що вже я їх докоряла за ті суми, та смутки, — але звісно, друковане слово більше діймає!... Бувайте ж здорові, нехай Вам Бог Русі-Украіни щастить за все добро, яке од Вас вийшло!

 

Олена Пчілка.

 

1893 р. 2. 11-го

 

[Коверта з адресою: Въ Австрію, г. Лембергъ.

Улица Чарнецкаго, № 8 Осипу Маковею (секретарю Товар. Шевченка)

Oesterreich, Lemberg

Str. Czamecky № 8 Herr Makovej

Печатка пошти в Ковлі з датою: 5. XI. 1893; на другому боці коверти: львівської 17. XI. 1893].

 

 

VI.

 

Київ, 16.I.1894

 

Високоповажаний Пане!

 

Перш усього прошу вибачити за неможливий почерк⁷⁸) сього листу, розбірайте, коли хочете, а я инакше не можу написати, бо пишу лежачи. Оце від тижня хорую на нервові болі і крайний упадок сил, се не є щось серьозного, але все ж я не можу так довго сидіти, щоб написати довгий лист. Новорічні бажання не пішли мені на користь, — хоч все таки спасибі за них добрим людям, — нехай же мої підуть Вам на користь, а я бажаю Вам незмінної ласки нашого патрона Аполло і йоuо милих товаришок. Спасибі Вам, що так ласкаво приймаєте клопіт в моїм Атта Тролем⁷⁹). Я гадаю, досі мама вислала, по моїй просьбі, заголовок і всі розьяснення потрібні, перед те (2) не буду тут писати сього вдруге.

 

Рада буду побачити Вашу книжку⁸⁰), я Вас досі дуже мало знала, яко поета. Дасть Біг, Ви пізнаєте мене, яко критика... Я тілько думаю, що критика від того не ліпшає й не гіршає, що її пише жінка; ви так по-лицарськи говорите про жінок-крітіків, що після сього якось рука не здійметься писати щось критичного проти Вас. Видно справді у вас в Галичині „жіноче питаня“ дуже в моді тепер, бо Ви раз у раз на його звертаєте. Навіть вибрали собі спеціальність „критика дівочих творів”, — не можна сказати, щоб се була дуже широка спеціальність... От наші критіки не такі лицарі і коли приходиться до діла, то ставлять в одну лінію і поетів і поетесс, і літератів і літераток; (3) не знаю, як хто, а я нераз казала їм за се спасибі. — А propos жіночої літератури, — де треба вдаватись тому, хто хоче спровадити собі „Нашу Долю”, чі треба вдаватись до самої п. Кобр.? Я б написала дещо Вам з поводу „жіночої літ.” (,) але нехай потім, се довга річ, а я довго не можу писати. — Що до ,,язикового питання”... але може його не чіпати, бо й так я з усіма моїми краянами заслужила собі від Вас: „нехай Вам хрін” (в німецькому перекладі: gehen Sie zum Henker?) Я не знаю, як там у Вас говоряться такі речі, краще я не буду Вам сього казати ні по вашому, ні по нашому. Я тілько думаю, що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи иншого діалекта, адже літературна мова мусить витворитись (4) з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже „преломляти копье” за мову. Маю надію, що мене розуміють усі добрі люде і в Галичині і на Україні. Принаймі мене в Галичині розуміли і старі і діти. Що Ви пишете за Дзвінок⁸¹), то я знаю, чому Ви се все пишете. На се скажу тілько, що від самого свого початку Дзвінок на три чверті складався з україньських творів, а галицькі діти його читали, так само як наші діти читали Лиса Микиту і т. и. Будьте певні, що ніхто не дума ні про які монополі (ми з тих монополів не забагатієм певно!) та експеріменти над дітьми. Лишаю сю тему до иншого разу, тепер тяжко. — Не ставте нас на одну лінію з Рябошапками⁶²), бо Ви знаєте, що се образа. Простіть за неможливий стіль, тон і почерк сього листу, мені можеб краще зовсім не писати тепер.

 

Бувайте здорові, бажаю Вам всього найкращого

 

Л. Косач.

 

Справді я б рада прибути в Галичину не тілько „на крилах пісень”, але моє прибуття ще ϑεῶν ἐν γούνασι κειται… (sic) ⁸³).

 

[Коверта з адресою: Oesterreich. Galizien. Lemberg.

Австрія. Галиція. Львовъ Ул. Чарнецкого ч. 8 Вп. П. Осипу Маковею

Печатка пошт. Кіевъ 18 янв. 1894: на другому боці коверти: Lemberg Lwow 31. І. 1894].

 

VII.

 

Вельмишановний Пане!

 

Вже не знаю, що Ви думаєте про мене з поводу такого довгого невідповідання на Ваш лист. Ще Ви й перше думали, що може на Вас хто д нас розгнівався. Але сего не було. Правда, хоть Ви й послали, в листі до Лесі, Всіх нас українців къ чорту (бо у нас „нехай Вам хрін” — значіть „нехай Вам біс”), але... „не всякое лыко в строку”, як кажуть у Москві. Мало чого не говоритьця!... Та й у всякім раді діла важнійші ніж слова, а Ви ж власне вашу добрість показали відносно нас ділами. — Отим же ніхто з нас гніватись і не думав. Леся (2) каже, що вона Вам давно одписала, ще якось в січню⁸⁴), і що після того ніякого листа од Вас не було.

 

З рукописом же Гейне вийшло так, що поема Атта Троль давним давно готова, але спільник⁸⁵) був залінувався і довго не міг виготовить для сеі ж книжки свою частку перекладів; отже й тепер хоть він на решті й скінчив свої переклади, додатні до Атта Троля, але ще мабуть проведеться з місяць, поки вони будуть виправлені зовсім [я їх перечитувала, знайшла де-які помилки і послала переклади до їх автора⁸⁶), щоб виправив, бо коли я видаю, то не хочу, щоб у моєму виданню було таке, що мені вдається недоладним].

 

На Ваш лист, з тією мовою (3) про запросини до Львова під час вистави і можливу користь від літературних зустрівань, не одповідала довго, бо нічого певного не могла сказать про нас; а звичайнож тілько про себе та свою сімью н могла говорити, бо про инших⁸⁷) нічого не знаю, — власне таки нічого, бо навіть нічогісінько не чула, чі хто з наших літератів збірається їхати на виставу, чі ні, — опріч хіба Старицького: від нього самого чула, що приїде він з труппою актёрів, як що труппа наша поїде [і ся справа до сёго часу востається не зва́женою рішучо, бо не всіх актёрів галицькі умови⁸⁶) загожують, — сей бо народ — актёри та актрисси — на цілому світі дуже химерний та вигадливий...]. Про свою-ж сімью теж отак таки не могла аж до останнёго часу сказати щось, певне: все ми думали та гадали, як бути з тою подорожею, (4) бо малося на думці або зовсім не їхати (коли не булоб можливості), або як їхати, то ще й далі, ніж до Львова, — аж до родичів наших. Отже, далебі, ще на минулім тижні се не було зважено, — то щож я могла писати Вам?...

 

Але от тепер справа ся зовсім визначилась. Їде за границю Леся, вже й паспорт має, виїде дуже швидко — власне⁸⁹) завтра або найпізніше позавтрёму (себто 25-го, або 26-го мая, в четвер). У Львові запиниться, хоть на короткий час, днів на два, але всеж застановиться, бо таки їй цікаво побути хоть коротко, а на повороті можна й довше побути. Про якесь репрезентантство нашої літератури не може бути й речі, — нашої літератури на світі тепер майже нема та й нехай би вже єї хтось поважніший репрезентував!; навпроти, цікаво булоб лиш побачити та почути щось ваше. То от-же якось воно й буде, може й доведеться! Леся хотіла бачитись з пані Ольгою Федоровною⁹⁰) і єї сімьєю, але от не звісно, чі пані єсть тепер у Львові, може куди виїхала вже на село для поправки здоровья. Вже будьте ласкаві, поможіть й Ви трохи Лесі, коли їй потрібна буде поміч у чому небудь, в чужому місті; хоть вона виїзжає⁹¹) дуже одважно, „храбро” — сама одна — але я таки боюсь, колиб власне при тій самостійності якої плутанини та прикрості не вийшло! Прошу Вас, пособіте доброю радою в місті і при виїзді далі, — дуже Вам буду дякувать за те.

Прийміте ж найщирший мій поклон, та не гнівайтесь, бо сами бачите, що з моїм листом не могло бути іначе. Зостаюсь з поважаннем великим

 

О. Пчілка.

 

24-го мав (1894)⁹²).

 

 

VIII.

 

Чернївці 2. Липня 1901.

 

Хтось і ще хтось подає комусь до відомости, що йдуть в середу в вечері по 8-й на циганьску музику. Як хтось має неприму́*ше́**ну медвежу волю, то там буде. До побаченннння ⁹³).

 

Хтось

і ще хтось ).

 

______________

* Акцент Л. У.

**Акцент О. К.

 

 

IX.

 

16 VI 1903.

 

Cher confrère,

 

Чи не будете ласкаві зайти до нас⁹⁴) сьогодня о 8 г. у вечері? Як би не йшов дощ, то я маю величезну охоту (може дощ уважатиме на те!) піти на Гарбуз-гору⁹⁵) сього вечора, але Ольга⁹⁶) боїться іти тільки під моєю сильною обороною на ту гору, тим часом брати її⁹⁷) заняті і не можуть бути нашими лицарями. Як що Вам то не справляє прикрости, може б Ви помогли мені вивязатись з тої ділемми: і хочеться і боюся. Як дощ не пустить сьогодня, то може прийдете завтра о 5-й по обіді, як що, звісно, взагалі Вам се догідно.

 

До побачення (у всякім раді до мого виїзду?) на горі чи на долині⁹⁸).

 

Леся Українка.

 

(2) Р. S. Як будете йти у вечері, то прошу взяти оті найстрашніші окуляри і дивитися пильно під ноги, бо можете впасти в яму, [в вапно! Там його дві бочки!]⁹⁹), а се поетові не личить.

 

На коверті (без марки — лист, видко, був кимось переданий): Вп. п. Професор Др. Осип Маковей тут (себто, в Чернівцях, В. С.).

 

 

ПОМІТКИ

 

1. ЛИСТИ

 

¹) Дати ці для цього видання довелося змінити, бо ж праця ця, написана пять років тому, говорила про двацятьліття смерти та 35-ліття виходу збірки „На крилах пісень”. В. С.

 

²) Пор. Стешенко, ЛНВ, 1913, кн. Х„ ст. 32.;. Якубський, Леся Українка, Твори І., Київ 1927., ст. XVIII. і ин.

 

³) „Зоря”, 1893., ч. 12., з 27. VI., ст. 238., помітка вдолині.

 

⁴) „Лїтературно-Науковий Вістник”, III., 1898., наукова частина, ст. 8. Щодо місяця, то можна б собі подумати, що збірка появилася й раніш, коли взяти на увагу слова Франка в І. ч. „Зорі” за 13. січня 1893. („Наше лїтературне житє в 1892. р.”): „Талановита поетка Леся Українка, котрої збірка віршів „На крилах пісень” вийшла сими днями у Львові” і т. д. (ст. 17). Та коли поміркувати, як наші видання часто спізнялися, то можна погодитися і з Маковеєм. Про березень як час виходу поезій говорить і рецензія „Народної Часописи” з 16. (28.) марта 1893. р. Там читаймо: „Пôдъ такимъ заголовкомъ (На крилах пісень) выйшли сего мѣсяця зь друку поезіѣ молодои писательки нашои Ларисы Косачь (Леся Українка — то прибране имя)...”. Є це 60. число „Народної Часописи”, відділ: „Штука, наука и література”. Та як-не-як, а збірка певне вийшла з друку 1893. р.

 

⁵) І тут нема певности; донедавна народини Лесі Українки настановляли на 1872. р. (Маковей „Зоря”, ст. 238; Стешенко, ЛНВ, 1913., X., ст. 32; Єфремов, Іст. укр. письменства, II., Київ-Ляйпціґ, 1919., ст. 223 і т. д.), Якубський подає — 26. лютого 1871. р. (Твори, 1., Київ, 1927., ст. X.).

 

⁶) Рецензія Верхратського поміщена в „Дѣл-і” з 22. і 23. квітня (4. та 5. травня н. ст. 1893. р., ч. 88—89) під псевдонімом „Подолякъ”; коротка нотатка в „Народній Часописі” появилася в 60. ч. за 1893. р. з дня 16. (28.) березня. Див. про це докладніше пом. 44. і 47.

 

⁷) Пор. „На крилах пісень”, твори Лесі Українки і т. д.: „Зоря”, 1893., ч. 12., з 15. (27. червня), ст. 238—240.

 

⁸) Див. про це пом. 25.

 

⁸) Пор. кінцевий висновок, ст. 19.; два листи з Чернівців, один із 1901. р., другий із 1903. р., не входять сюди в рахубу.

 

¹⁰) Цитую дати тільки нового стилю. В. С.

 

¹¹) В родини Старицьких та Косачів збиралася часто молодь на літературні вечори, де читали нові твори старшого покоління й часто молодим початковим письменникам завдавали теми, щоб вони оброблювали їх у формі оповідань. Раз загадав був хтось написати оповідання „Канапка” з приводу невеличкої софки, що стояла в кімнатці, де всі збиралися — й Леся Українка написала таке оповідання; пізніше вона його переробила, поширила й узаголовила „Жаль” (пор. Леся Українка, Твори, X., Проза, ст. 293; редакція Б. Якубського, Київ, 1929, Примітки).

 

¹²) Пор. помітку 25.

 

¹³) Воно не диво: Павликові не могло подобатися оповідання з життя аристократії; крім цього, він рад би був, щоб „jeji (Лесина) поезіjа j інші літ. праці переjшли на соціjальне поле” (Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. VI., зладив Михайло Павлик, видав др. Лев Когут, Чернівці, 1910., ст. 121., лист із 6. II. 1891. р.).

 

¹⁴) Див. помітку 25.

 

¹⁵) Перша появилася в друку 1892. р. у Львові, п. заг. „Всесвітні твори. Книга пісень Гейнріха Гейне, переклад Лесі Українки і Максима Стависького” (Славинського), ст. 103+VII. На ці переклади помістив Маковей прихильну рецензію в „Зорі”, 1892. р., ст. 376, 395, 414. У передмові до видання заповідала Олена Пчілка, що незабаром задумує видати переклади й инших творів Г. Гайне в укр. перекладі.

 

¹⁶) У збірному виданні творів Лесі Українки з 1927. р. т. IV., на ст. 165., зазначено дату викінчення перекладу: 6. лютий, 1893. р.; про видання див. пом. 85.

 

¹⁷) Пор. Ів. Франко, Авторови статї „Галицькі вірші”, „Зоря”, 1891, р., ст. 356—358; А. Кримський (Хванько), Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихови, ibidem, ст. 472—476; Б. Грінченко (Чайченко), Додаток до замітки „Галицькі вірші”, ibidem, ст. 476—477; І. Кокорудз, Причинки до спору язикового, ibidem, ст. 471—472; Ів. Верхратський (Лосун), В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду, „Зоря”, 1892. р., ст. 137, 157, 173; Замітки язикові, ibidem, ст. 433, 454, 472; Грінченко (Чайченко), Кілька слів про нашу лїтературну мову, ibidem, ст. 297, 310...

 

¹⁸) Пор., н. пр., його рецензію на переклади Лесі Українки З Гайне, „Зоря”, 1892. р., ст. 416,...: слова — пломінь, строкатий, прийдешність і т. д., наголоси — ясний, джерело, корови, і т. д., мовляв, „Українцеви не дає спокою »вкраїнське вухо«, а Галичанинови »галицьке«”...

 

¹⁹) У числі 24. з 27. грудня 1894., ст. 526, з приводу вірша „Кішка і пацюк”, поміщеного у „Дзвінку”, читаємо таке: „Справа мови незвичайно вражає українських письменників (себто, письменників із Наддніпрянщини), і вони, щиро сказавши, не без іронічного усьміху читають галицькі твори”...; тільки ж „вони повинни тямити, що дїтий можна і треба вчити тілько самими зрозумілими для них словами. »Дзвінок« має читачів тілько в Галичині, а українські діти в інтелїґентних домах ледви чи й уміють по-українськи говорити”... Наводимо ці слова через те, що, здається, такий закид зробив був українським інтеліґентним сімям Маковей у листах до Лесі Українки, й вона цей „патріотичний камінь, кинутий в український город” щодо своєї родини відкидає, бо „вихована вона в українській мові” (лист із 31. X., 1893. р.). Крім цього, на погляд Лесі Українки, справа з мовою у „Дзвінку” не така траґічна; „Дзвінок”, мовляв, „від самого початку на три чверті складався з українських творів, а галицькі діти його читали, так само як наші діти (діти з Наддніпрянщини) читали Лиса Микиту” і т. п. (лист із 16. І. 1894.).

 

²⁰) Рябошапка, відомий у Києві крамар і своєрідний український патріот, мав велику манію писати та видавати свої вірші, дарма що всі відраджували йому „входити в коло поетів”, куди він конче хотів попасти. Але ж він нічиїх рад не слухав і видав, напр., 1893. р. в Києві свою „Розбиту бандуру”, збірку дуже недотепних віршів, на які появилася була гостра критика М. Школиченка (Кононенка) в „Зорі” 1894. р. ч. 24., з 27. грудня, ст. 476—477. Критик наводить із іронією, для характеристики віршів Рябошапки, його передмову, де автор сам заявляє, що, мовляв; не знає, „нащо каляє цей папір”, та що, може, хоч із його віршів його Маруся „поробе хорлы на сьвяткы тай буде въ ныхь пекти паскы!” (ст. 477).

 

²¹) Пор. фейлєтон Маковея в „Зорі” з 13. березня 1894, ч. 5., ст. 119; Франко теж висловився був у листі до Драгоманова з 3. IV. 1894, що дуже добре було б, як би міг приїхати на зїзд Драгоманів, і особливо люди з України, пор. Листування Ів. Франка і М. Драгоманова, видання ВУАН, Київ, 1930, ст. 461.

 

²²) Н. пр., Драгоманів, див. Листування з Франком, вид. ВУАН, 1930, лист Франка з 3. квітня 1894, ст. 461.

 

²³) Пор., н. пр., лист Лесі Українки до матері з 20. XII. 1911., „Червоний Шлях”, Харків, 1923, ч. 8., ст. 242, з приводу написання „Лісової пісні”; „»Лісову пісню« я потім так відхорувала, що боялася повороту зімової історії, инші речі менших нападів мене коштували, але жадна не минула дарма, — вже нехай ніхто не скаже, що я »ні горівши, ні болівши« здобуваю собі лаври, бо таки в буквальному значінні горю і болію кожнісінький раз...”.

 

²⁴) Пізніше довелося їй у радикалах розчаруватися, пор. її лист до Павлика з 27. VI. 1894., виписки в цікавій праці М. Фуртак-Деркачевої про Лесю Українку, „Нові Шляхи”, Львів, 1930, III, ст. 81.

 

²⁵) Це було, певне, в січні 1891. р., бо 6. лютого, 1891. р. пише про це до Драгоманова Павлик (Переписка, VI., ст. 121), ввесь захоплений Лесею, так його „оголомшила своjім образованьем”, і „тонким розумом” та „на cdij вік геніальна жінка”, яка, нажаль, „не живе, а мучитьсьа”. Леся з матірю вибиралася тоді через Львів до Відня на операцію ніг, на які вилежала була цілих два місяці (березень — квітень) у Колодяжному в „липких кайданах”, себто в ґіпсі так, що в травні вже було ясно, що їм „не минути ножа чі то кацапського, чі то німецького”, що треба буде їхати до Відня (лист Л. У. до брата Михайла, „Червоний Шлях”, книжка VIII., 1923. р., ст. 250, лист із 18. травня 1890., з „Зеленої Суботи серед лепехи, клечання та квіток”). У Відні виявилося, що операція не потрібна: доктор Більрот сказав, що треба „jij гіпсову повjазку класти та літом купати в морі” [Переписна, VI., ст. 125., лист із 8. (20.) лютого, 1891]. У Відні Леся Українка пробула з матірю до кінця березня 1891. р., у квітні була вже в Києві, як міркувати з листування Драгоманова З Павликом (пор. лист, із 9. IV. ст. ст., себто 22. IV., ст. 171.: „Чи посилаjете Ви Народ сестрі Mojij, чи можна надіjатись, шчо № 8 буде в Киjіві скоро?), а влітку, в липні-серпні, лікувалася вже в Криму, в Євпаторії. При цій нагоді не буде не до речі завважити, що дати двох віршів чудового циклю „Кримські спогади”, а саме: „Тиша морська“ та „Грай, моя пісне”, помилкові: обидва написані в серпні 1891. р., не — 1890. р.; ця дата помилково (може, й помилка друку) дісталася й до збірки „На крилах пісень” (ст. 67, 68) і до збірного видання „Книгоспілки” з 1927. р. т. І, ст. 55. Ввесь цей цикль написаний підчас побуту Лесі Українки в Криму, в липні-серпні 1891., а тільки „Заспів” у 1892. р., як уже цілий цикль був готовий, із посвятою братові Михайлові.

 

²⁶) Цитуймо тільки за новим стилем; у „Буковині” кожне число з того часу має дати за обидвома стилями.

 

²⁷) Нпр., автор статті покликується в 31. ч. із 14. травня, що про те саме, мовляв, „ми говорили вже тамтого року в „Буковині”, коли Маковея ще не було в Чернівцях, коли він редаґував у Львові „Зорю”,

 

²⁸) І. в числі 27. з 7. травня, II. — ч. 29. з 11. травня на III. — ч. 31. з 14. травня.

 

²⁹) Що під цими буквами ховаються Леся Українка, те зраджує й її стиль, молодо-задирчистий, і її питомі вислови. Автім на її авторство вказує й сам Драгоманів у листуванні з М. Павликом (пор. Переписка, Т. VIII, Чернівці, 1911, ст. 248, останній лист Драгоманова до Павлика з 15. червня 1895. р., примітка 3.). Павлик задумував і статтю Л. Українки й її вірш (див. ст. 17—19) видати окремою відбиткою, та Драгоманів відраджував. Таксамо Драгоманів виступив проти Павликової охоти проголосити, що, мовляв, автором статті (та вірша) є дівчина, бо „це лишньа вказівка на автора, лишніj кивок генералу Новіцькому” (себто поліції київській), а він (Новіцький) і так „уже маjе кілька (вказівок)... а „в загалі в справах особистих (своjіх і чужих) молчаніjе — золото” (ibidem, ст. 249.). А проте Павлик таки видав окремою відбиткою (4 стор.) вірш із „Народа” та ще пододавав пояснення (для народу) таких слів як: Ватикан, тіяра й т. д. Один примірник відбитки є в бібліотеці Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові (ч. 35576).

 

³⁰) Ми навели тільки найголовніші думки із статтей у «Буковині” й відповіді Лесі Українки в „Народі”, — а цікавим радимо прочитати їх іще й тепер, вони й тепер можуть бути актуальні... А глумлива відповідь-репліка Лесі Українки цікава ще й тим, що вона наочно доказує правду її слів у листах до Маковея; вона могла бути не тільки гострим критиком, коли про себе писала, але й їдким і то таки дуже...

 

³¹) Передрукувала його у згаданій у нас на ст. 65. праці (пор., пом. 24.) п-ні М. Фуртак-Деркачева, див. „Нові Шляхи , Львів, 1930, ст. 87—89.

 

³²) Надруковано: пове.

 

³³) За втертим офіціальним поглядом (шкільним) — туди скидали бунтарів, ворогів батьківщини; Леся Українка підходить до цього вчинку з погляду нового, а то ж не кожний бунтар був справді ворогом рідного краю...

 

³⁴) Натяк на Львів (великий тоді вплив гр.-кат. духовенства) та Київ (Золоті Ворота); їдка заввага, що, мовляв, у нас куди усе краще!

 

³⁵.) Слово з польської мови (przecież), вживане в Галичині, = а тож, а отже; поетка вжила його з насміхом, наслідуючи мову укр.- гал. інтеліґентів, як, нпр., із насміхом наслідувала і стиль їх і мову в віршованому листі до брата Михайла в березні 1890. р.:

Але вже годі ми (надрук.: мі) співать,

Позаяк Музи співодайні

Не хтять натхненнями (надр, натхнення мі) всперать.

(„Черв. Шлях”, Харків, 1923. р., кн. 8, ст. 249).

 

³⁶) Натяк на статтю в „Буковині”, ч. 27. з 7. травня та ч. 31. з 14. травня 1895. р.; там говориться, що ми мали своїх князів, що „Русь-Україна... не мала нїчого спільного з московскою державою, не стояла нїколи під єї культурним або полїтичним впливом...”.

 

³⁷) Ця приповідка ні в Галичині, ні на Буковині не знана; пішла вона наче з того, що раз батько, не маючи в що одягтися, коли йому було нараз треба одягу, надяг жінчину плахту, а жінка, прицупивши його на цьому, сказала до дітей: „Смійтеся, діти, один тому час, що батько в плахті!” Вживають цієї приповідки тоді, коли говорять про якийсь дуже незвичайний випадок, такий, що трапляються колись раз на довгі часи!

 

³⁸) Надруковано: поглянув ся, в відбитці виправлено: я поглянув.

 

³⁹) Натяк на слова в статті „Про своїх людий” („Буковина”, ч. 30. з 12. V. 1895. р.): „Митрополит 1871 завів при помочи д-ра Пелеша видавництво церковної часописи »Руский Сіон« — нар. мовою”...

 

⁴⁰) Натяк на такі слова в статті „Наші національно-політичні відносини” II. („Буковина” ч. 29. з 11. V. 1895. р.): „Наші провідники повинні в першій лїнїї старати ся про зміцненє нашої національної сили через народну просьвіту. Тут треба кинути ся з цїлою силою: тут треба без пардону нищити кождий ворожий вплив”...

 

⁴¹) Натяк на такі слова допису з Тернопільщини („Буковина”, ч. 30. з 12. Y. 1895): мовляв, митрополит С. Сембратович скликав церковний провінціональний Собор, та „що на нїм ураджено, покищо єсть тайною”...

 

⁴²) В „Народі” (і в відбитці) в 7. рядку здолини, замісць слів „Мусим мати”, є чогось крапки; Леся Українка в листі до Павлика з 27. V. 1895. доповнила викрапковане місце (лист в Укр. Нац. Музеї у Львові).

 

⁴³) Натяк у 30. ч. „Буковини” з 12. V. 1895. р. на такі слова: „Ненависть русских (до митрополита) так їх засліпила, що сердять ся і за то, що Сьвятїйший престол хоче — як кажуть — нашого Владику іменувати кардиналом!”

 

⁴⁴) Письменниця маю на думці рецензію Верхратського в 88. та 89. ч. „Дѣл”-а з 4. та 5. травня н. ст. 1893. р., підписану псевдонімом „Подоляк“, та невеличку замітку без підпису в 60. ч. „Народної Часописи” з 28. березня т. сам. року. Що „Подоляк“ — Верхратський, на те вказують не тільки слова самої Лесі Українки (пор. 6. стор. листа), але це пізнати із стилю й мови рецензії. Такі слова як: розмаитость, розличность, одвѣтный, присловникъ, поетска свобода... і далі поука, що, замісць цих, чи тих слів, ужитих авторкою, „мы бы-смо волѣли” — инші, що цих, чи тих форм „не ради̂ бы-смо бачили вь нашôмь літературнôмь язиці”, все це вказує на те, що Подоляк — Верхратський. Замітку в „Народній Часописі” писав Маковей, як це теж пізнати із слів Лесі Українки на 6. ст. листа. Автім головні думки цієї замітки (в відділі „Штука, наука и література”) збігаються з рецензією Маковея в 12. ч. „Зорі” за 1893. р„ і навіть хід думок такий самий — три мотиви в поезії Лесі Українки: сумовитий погляд на свою долю, гаряче бажання поправи долі Україні, захоплення природою... Взагалі обидві рецензії дуже прихильні. Верхратський, м. ин., хвалив „языкъ поезій чистый и прозорый” (ч. 89. з 5. травня н. ст. 1893), але ж його вражали всякі „новизни” (сяйво, знесилля, знебулий, не сила і т. д.).

 

⁴⁵) Рецензія появилася в 12. ч. „Зорі”, див. пом. 7; коли Леся Українка згадує про 11. ч., то, видко, Маковеєві обіцяли були її надрукувати в 11. ч.

 

⁴⁶ ) Первісно було: авторів, та це слово перекреслене.

 

⁴⁷) Маковей зазначував у „Народній Часописі”, що „лірични̂ пѣснѣ, Л. Украинки визначають ся... прекрасною формою“ (ч. 60 з 28. березня н. ст., 1893. р.). А Верхратський (Подоляк) писав таке: „Що-до форми авторка приложила одвѣтного стараня и розвинула хорошу въ тôмь взгляді розмаитость... и що-до музикального елементу пѣсень, Т. є. мѣри стиховои (метрумъ) та чистоти и зручности римôвъ находимо вдоволяючу розличность...” („Дѣло” ч. 89. з 5. травня н. ст., 1893.).

 

⁴⁸) Первісно було в листі: через — але це слово Л. Українка перекреслила.

 

⁴⁹) Після цього було первісно слово: все, яке Л. У. перекреслила.

 

⁵⁰) Див. пом. 15; переклад вийшов у червні 1892. (див. „Зоря” 1893., ст. 238, рец. Маковея на збірку „На крилах пісень”).

 

⁵¹) Довголітній управитель друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка, де друкувалися обидва видання; пор. іще V. лист, Олени Пчілки, що, власне, давала на видання гроші.

 

⁵²) Первісно було: Ромни.

 

⁵³) Поетка має на думці книгарню Наукового Товариства ім. Шевченка; до того часу була у Львові тільки одна книгарня Ставропигійського Інституту, „тай то нерухлива”, як писав Маковей („Зоря”, 1892, з 13. грудня н. ст., ст. 459). Від нової книгарні галицькі українці „сподївали ся дуже богато помочи для лїтературної справи” ibidem); її відкрили 1894. р., але ж і „Просвіта” перебирала тоді книжки в розпродаж.

 

⁵⁴) М. Славинського, співперекладача Гайне.

 

⁵⁵) Ціле оповідання завезла була Леся Українка до Львова й залишила його у Франків. Та, видко, в рукописі бракувало кінця (забула в Києві), і Маковей просив його відшукати і прислати. Далі Леся й пише, що в Києві „оповідання в руках не мала“.

 

⁵⁶) Редактор „Зорі” (від 1890.) Володимир Левицький (Василь Лукич) був тоді нотарем у Станиславові, й через те всі рукописи треба було посилати до Станиславова; у Львові була тільки технічна редакція (1893. р. таким редактором був Василь Тисовський), яка не рішала, чи рукопис має бути принятий до друку.

 

⁵⁷) Після „ласкаві” було первісно ще раз „тілько”.

 

⁵⁸) В січні 1891. р., пор. пом. 25.

 

⁵⁹ ) Маковей мав на думці „Народну Часопись”, додаток до „Gazet-и Lwowsk-ої”; вона була дуже дешева (щоденник!), число коштувало 1 кр. = 2 сот.

 

⁶⁰) Леся Українка має на думці Маковеїв фейлєтон у „Зорі” з 13. грудня н. ст. 1892., ст. 457—460., п. з. „Нема гроший” (підпис на кінці: Ом); тут Маковей нарікав м. и. на те, що передплатники не платять за часописи. Стаття й досі не втратила своєї ваги...

 

⁶¹) В тому самому фейлєтоні Маковей порушив і справу зїзду письменників у Львові: „А може подобаєсь така гадка: В р. 1894 буде у Львові вистава краєва, як можна сподїватись, дуже величава. Чи не з’їхатись би тодї нашим письменникам, українським і галицьким, у Львові, та обговорити справу видавництв і всего, що з тим вяже ся?”... „Годилось би подумати об тім” (там-таки, ст. 460).

 

⁶²) Леся Українка трохи „погаличанила” Маковеєві слова. Він писав у згаданому фейлєтоні так: „Тодї (на зїзді) можна би також умовитись, як нам писати, щоб уже всї ми однаково писали” (там-таки, ст. 460).

 

⁶³) Леся Українка має на увазі „мовну війну” 1891—1892, див. про це пом. 17. Справді, учасники борні не все вживали лагідних висловів на адресу противників.

 

⁶⁴) „Народна Часопись” виходила додатком до урядової „Ga- zet-и Lwowsk-ої”, навіть за її редакцію відповідав Адам Креховєцький, редактор польського офіціяльного орґану, хоч дійсним її редактором, від самого її заснування (1891), був Кирило Кахникевич (1850—1926), з фаху народній учитель.

 

⁶⁵) Пор. пом. 25.

 

⁶⁶) Леся Українка має на думці „Житє і Слово”, вісник літератури, історії і фолькльору, що почав виходити у Львові за редакцією Ів. Франка з початком 1894. р. (виходив до 1897. р.).

 

⁶⁷) Леся Українка має на думці видання Н. Кобринської „Наша Доля, збірник праць ріжних авторів”; збірник появився у Стрию, 1893, як І. книжка „Жіночої Бібліотеки”, що її задумувала видавати редакторка „Нашої Долі”. Про видання находимо в „Зорі” з 27. січня н. ст. 1894. р. (Ч. 2), ст. 45—46, гумористичний фейлєтон Маковея.

 

⁶⁸) Себто, пані Франковій, Ользі, дружині Франка.

 

⁶⁹) Беднарського, див. пом. 51.

 

⁷⁰) На. книжечці зазначено: „Накладом власним” (себто Лесі Українки), але ж треба думати, що гроші давала мати, Олена Пчілка.

 

⁷¹) Перв. було „власне”, але :—- перекресл.

 

⁷²) Після того первісно йшло: яко часопісь — але ці слова О. Пч. перекреслила.

 

⁷³) Далі йшло: єсть — перекресл.

 

⁷⁴) Далі йшло — у, яке О. П. перекреслила.

 

⁷⁵) Себто, рецензію на збірку „На крилах пісень”, пор. пом. 7.

 

⁷⁶) Маковей писав: „Замітити треба, що мотиви патриотичні і загально-людскі в поезиях Л. Українки нагадують трохи подібні мотиви в »Думках-мережанках єї матери« („Зоря”, 1893., ч. 12, ст. 240).

 

⁷⁷) Кінець дописаний на 1. ст. згори. Слова Маковея „про смутки” такі: „Воля, братерство, рівність — »красивые звуки«, — »голосїнням« до того трудно дійти... Тяжкі умови житя, непевність завтрішного дня, зденервованє, упадок енерґії фізиольоґічної, брак ідеалів і т. п. витворили песимізм і всяке »Голосїння«.. Се голосїнє вказує у кождого поета радше на зневіру у силу свою і своїх ідеалів. Не годить ся і других затроювати такою отруєю”... (там-таки, ст. 240).

 

⁷⁸) Письмо, справді, гірше, ніж у инших листах, але ж цілком не — неможливе, розбірне.

 

⁷⁹) Пор. пом. 15.

 

⁸⁰) Леся Українка має на думці книжечку „Поезиї Осипа Маковея”, збірку віршів, що її ладив тоді поет до друку. Вона вийшла у Львові як 5. ч. „Дрібної Бібліотеки”, накладом Костя Паньков- ського, з початком 1895. р. (на окладинці зазначений — 1894. рік) й обіймала 136 сторін, 16° (11X16).

 

⁸¹) Пор. пом. 19.

 

⁸²) Пор. пом. 20.

 

⁸³) Дописано на 4. ст. згори („догори ногами”).

 

⁸⁴) Див. попередній лист Л. Українки з 16. січня, 1894. р.;

 

⁸⁵) Спільник — Максим Славинський, (* 1868), що, як видко

Далі було: чі що — перекр.

з видання 1903. р., мав перекласти для проєктованої книжки: траґедію „Віліям Раткліф” та деякі баляди (Лицар Оляф, Адра, Невольницький корабель, Король Гаральд Гарфаґар, Пані Метта). Видання з 1903. р. мало такий заголовок: Генріх Гайне, Атта Троль, Ратклїф, Баллади, переклади Лесї Українки і Максима Славінського, видання редакциї Лїтературно-Наукового Вістника, Львів, 1903, ст. 136, 8⁰ (15 X 23).

 

⁸⁶) Первісно було: авторові (перекресл.).

 

⁸⁷) Первісно: других (перекресл.).

 

⁸⁸) Далі йшло: здаються — але це слово перекреслене.

 

⁸⁹) Первісно було — може (перекресл.).

 

⁹⁰) Франковою дружиною.

 

⁹¹) Решта дописана на 1. ст. вгорі.

 

⁹²) Року в листі немає, але ж ясно, що це — 1894.

 

⁹³) Цей жартівливий лист написаний наспілку з О. Кобилянською. Слова підкреслені (в нас розбиті) писані рукою Л. Українки, инші писала — О. Кобилянська. „Хтось” — улюблене слівце Л. Українки, яким, н. пр., вона листувалася з Кобилянською, в Кімполюнґу проживаючи. Лист цей написаний саме після повороту з Кімполюнґу, перед виїздом до Буркута. 5 н у слові „побаченннння” — натяк на те, що Маковей підсмішковував собі з наддніпрянської вимови довгого н у таких випадках і часто, наслідуючи таку вимову, протягав довго таку приголосівку.

 

⁹⁴) Себто, до дому Ольги Кобилянської, що жила тоді на Звізданій вулиці, ч. 6.

 

⁹⁵) „Гарбуз-гора”, чи, власне, як на Буковині кажуть „Гарбузова гора” це — народня українська назва на „Habsburgshöhe” (народна етимольоґія!) — дуже гарний, гористий горб-парк у Чернівцях, за т. зв. резиденцією, себто — владичою палатою. Таксамо на Буковині звали „Площу Австрії” (і звуть так і досі) — „Гострий пляц” (румуни перейменували цей майдан на „Ріаţа Ghica Yodă“ а нарід почав звати його: „Дідьча вода”). Від колишньої Звіздяної вулиці (Sterngasse) до т. зв. „Гарбузової гори” — недалеко.

 

⁹⁶) Кобилянська.

 

⁹⁷) Олександер († 1933) і Володимир († 1910) — обидва правники,

 

⁹⁸) Виїхала Леся з Чернівців три дні пізніше через Новоселицю, пор. ст. 61.; на горі — себто на „Гарбуз-горі”, на долині — в помешканні Кобилянської (партеровім).

 

⁹⁹) Тоді в помешканні робили ремонт.

 

 

 

==============

ВАСИЛЬ СІМОВИЧ

ЛИСТУВАННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ З Й. МАКОВЕЄМ

із додатком листів Олени Пчілки та власних споминів про побут Лесі Українки в Чернівцях

Львів 1938

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЧОЇ КООП. „ХОРТИЦЯ”

 

[с. 1—36, 63—71]

 

22.08.1938