Моя замѣтка про 1. выпускъ „Правди“, помѣщена въ 21. числѣ „Зорѣ“, спонукала одного Украинця написати до редактора „Правди“. А выдавництво „Правди“, помѣщаючи той листъ въ 2. выпуску свого мѣсячника додає до нього ôдъ себе деяки̂ поясненя. Такъ той листъ якъ и ти̂: поясненя вкладають на мене обовязокъ, усунути деяки̂ непорозумѣня.

Я сказавъ въ 21. ч. „Зорѣ“: „коли-бъ було прийшло до якои-небудь ширшои нарады (нaдъ новымъ выдавництвомъ), то на мою гадку мимо хорошои въ загалѣ проґрамы на деякій уступъ „Оповістки“ бувъ бы навѣть нѣхто не важивъ ся писатись (именно, щобы сказати ясно, на першій заразъ уступъ...).

Въ сихъ словахъ дочитує ся д. „Українець“ сепаратизму, розумуючи такъ: „Головна річ того уступу та, що „Правда“ заходжуєть ся стати органомъ цїлої Українсько-руської землї. Виходить, що галицким народовцям такого орґану духової єдности не треба.“ А дальше: „Задля нас вельми важно знати тепер, що увесь загал Русинів-народовцїв у Галичинї цураєть ся єдности з Русинами народовцями поза Галичиною.“

Д. „Українець“ видимо мусѣвъ загубити „Оповістку“ ; то я перепишу той першій уступъ. Звучить ôнъ такъ:

„Довго, велъми довго міркували ми над думкою: чи братися нам до видання нового вістника полїтично научного, чи нї? Та ж є у нас, мовили до нас, і полїтичні і лїтературні часописї, так на що же ще нова? Правда, часописї є, але нема поміж них такої, що б можна було її вважати за орган цїлої України Русї, цїлої украинсько-рускої землї.“

Значить: головна рѣчь въ нѣмъ та, що помѣжь нашими часописями нема такои, котру-бъ можна уважати за органъ цѣлои Украины-Руси, — а не те, що „Правда“ заходжуєть ся стати орґаномъ цѣлои Украиньско-рускои землѣ. Про „Правду“ въ тôмъ першôмъ уступѣ навѣть ще и згадки нема. Значить: на мою гадку бувъ бы нѣхто не важивъ ся писатись па першій уступъ „Оповістки“ не черезъ те, що „Правда“ заходжуєть ся стати орґаномъ цѣлои Украины-Руси, а черезъ те, що „Оповістка“ въ тôмъ першôмъ уступѣ не узнає жаднои зъ нашихъ часописей за орґанъ цѣлои Украины-Руси. Выходить зъ того зовсѣмъ не те, щобы галицки̂ народовцѣ цурали ся духовои єдности зъ закордонными Русинами-народовцями и не узнавали потребы орґану такои єдности, — навѣть не те, щобы въ загалѣ противили ся заложеню нового такого орґану: а просто те, що не важились бы сказати, мовь бы жадну зъ своихъ часописей не узнають за выразъ тои-жь єдности. Инакше мы, галицки̂ народовцѣ, мусѣли бы хиба прилюдно заявити, що ось то мы доси не узнавали духовои єдности зъ Украиною, а були такъ собѣ лишь Галичанами, та ажь теперь довѣдуємось про Украинцѣвъ, пôзнаємо нашу єднôсть зъ ними и хочемо выдавати часопись, щобы въ нѣй вызнавати и проповѣдувати тую єднôсть. А се було бы цѣлкомъ противне правдѣ и нашому переконаню. Духова єднôсть зъ Украиною була зъ давна одною зъ першихъ точокъ въ проґрамѣ всѣхъ нашихъ выдавництвъ и нашого народного житя, и ôдъ тои проґрамы й доси мы не ôдступили анѣ на волосъ. И якъ же смѣвъ бы хто зъ насъ писатись на таке, що мовь то мы не узнаємо жаднои зъ нашихъ часописей за выразъ духовои єдности цѣлои Украины-Руси ?

Отсе буде заразомъ и ôдповѣдею на пытанє: „Цїкаво б знати виразнїйше причину, чому б нїхто з народовцїв не підписавсь під тим уступом?“

А дальше кажете: „Може тому, що вважають „Дїло“ за орґан цїлої України-Русї? Вважайте собі на здоровлє, нам про те байдуже; ми тількі хочемо запевнити Русинів-народовцїв галицьких, чи може тількі львівських, що нїхто у нас не вважав і не вважає ні „Дїло“ нї „Зорю“ за орґани цїлої України-Русї і у нас кожен підпишеться під тим уступом Оповістки, проти котрого протестує „Зоря“.

На те ôдповѣдь така: Вôлъно „Українцеви“ не узнавати нѣ „Дѣла“ нѣ „Зорѣ“ за орґаны цѣлои Украини-Руси; вôльно се навѣть всѣмъ Украинцямъ: але не вôльно намъ, галицкимъ народовцямъ, и то зъ причинъ, выложеныхъ повысше. Вôльно тымъ, хто жаднои зъ нашихъ часописей не узнає за орґанъ цѣлои Украины-Руси, выдавати и десять новыхъ часописей: а ти̂, що не годять ся зъ тымъ поглядомъ на „Дѣло“ и „Зорю“, будуть изъ серця радѣти новымъ часописямъ, якъ довго ти̂ часописи будуть справдѣ щиро рускими; будуть ихъ по змозѣ выписувати и перомъ своимъ запомагати (коли ихъ приймуть); але таки будуть мусѣли сказати: „Не хочете уважати нашихъ часописей за ваши̂ орґаны?... Та! на милованє нема силованя! Але нѣхто зъ насъ не пôдпишеть ся пôдъ такимъ уступомъ оповѣстки“.

Але такъ оно зле не єсть, добродѣю „Українче“, якъ Вы кажете, що нѣхто у Васъ не вважавъ и не вважає нѣ „Дѣла“ нѣ „Зорѣ“ за орґаны цѣлои Украини-Руси. Адже-жь я одну и другу часопись запомагали и запомагають Украинцѣ своимъ перомъ; поки вôльно имъ було выписувати „Дѣло“, поти єго выписували, а „Зорю“ выписують ще й теперь; а не робили бы того, коли бы цурались нашихъ часописей. Ба навѣть є въ нашôй редакціи такожь листы, котри̂ радо позволимо всякому не то бачити а й читати, на доказъ, що таки не всѣ Украинцѣ цурають ся насъ. Отъ для прикладу кôлька слôвъ зъ одного листу, що наспѣвъ сими днями ôдъ одного дуже поважного, видного и щирого Украинця - народовця: „Ми, Украінці, щиро поважаємо діяльність наших братів Русинів; а коли часом і виникають які непорозуміння, то певно від того, що не досить відомі нам галицькі обставини.“

Ой, и якъ ще не досыть вѣдоми̂! Про Шведôвъ напевно вѣрнѣйши̂ мають вѣдомости наши̂ закордонни̂ братя, нѣжь про насъ. А ще-жь ôдъ якогось часу деяки̂ люде постарали ся о те, щобы Украинцѣ дивного дива наслухались про насъ. Тымчасомъ же у насъ якъ були завсѣгды, такъ и є: свѣдомôсть духовои єдности зъ Украиною, щира и горяча охота до якъ найкрасшои працѣ, прости̂ и нелукави̂ стежки до нашихъ народныхъ идеалôвъ, але при тôмъ слаби̂ силы, а ще й всѣляки̂ пута, накладани̂ намъ u ôдъ чужихъ и ôдъ своихъ, що и поступити ся годѣ.

Лишаєсь менѣ ôдповѣсти „Украінцеви“ ще на два докоры, мовь то: „Зоря хоч і живе найбільш творами Українцїв, але ж редакція все так перевертала їх твори на свій, Бог ёго зна який лад, що автори в друкованому не впізнавали свого“ и що: „Зоря не звертала уваги нї на який голос Українцїв.“

Оденъ и другій докôръ дôстає ся редакціи нашôй цѣлкомъ несправедливо. Цѣле „перевертанє“ сходить ось на що: „вона, воно, це, оце, писать, їден, кожний, здоровля, варення, рямки, у його“ и т. и. перевертала редакція на: „она, оно, се, отсе, писати, оден, єден, кождый, здоровлє, варенє, рамки, нього и. т. п. Але-жь бо те саме „перевертанє“ бачимо и въ „Правдї“. Въ самôмъ таки листѣ „Украінця“ читаємо: „се, сї, вживати, запевнити, видаваннє, здоровлє“. Такожь читаємо ,,в рамках“ (ст. 2.), ,,серед нёго“ (ст. 11.), „на нёго“ (ст. 23), и скрôзь ,,се, отсе, оден.“ „Зал“ або „зала“ перевертали мы на ,,саля“; бо уважаємо, що ти̂ слова и неуживани̂ у насъ и не ôдповѣдни̂ духови нашои мовы, а живуть хиба въ устахъ тои интелиґенціѣ, що въ щоденнôй розмовѣ поневоли уживає мовы великорускои. ,,Руській“ перевертали мы на „великорускій, російскій“; бо у насъ нашу мову не звуть инакше якъ „рускою“, а те, що Украинцѣ часомъ звуть „руськимъ“, у насъ не звуть инакше якъ „великорускимъ, російскимъ“.

Отъ и були бы вже майже всѣ грѣхи, якихъ редакція наша допускала ся на творахть Украинцѣвъ. Чи се „перевертанє“ ажъ справдѣ не до пôзнаня змѣняє ти̂ творы, нехай всякій самъ осудить.

Але правда! Украинцѣ мають цѣлкомъ окремый почеркъ письма; а часомъ ще пише дехто такъ невыразно, що мы нѣякъ не можемо дочитати ся. Неразъ ôдчитуємо неодно слово лишь на здогадъ, часомъ може и цѣлкомъ недоладно. Коли-жь ôдтакъ черезъ те авторъ въ друкованому не впôзнає свого: то намъ щиро жаль, але въ тôмъ вже не наша вина.

Отже и ти̂ нарѣканя на „перевертанє“ ôдозвали ся тôлько що недавно, вже пôсля выходу першого выпуску „Правди“. И сей же часъ услухала тыхъ голосôвъ редакція „Зорѣ“, не ждучи ажь на прилюдный голосъ „Українця“. Доказомъ се число „Зорѣ“, котрого першій листъ бувъ напечатаный вже на кôлька днѣвъ до появленя 2-ю вып. „Правды“. Ôдзывавсь було, що правда, якось и давнѣйше разъ голосъ невдоволеня Украинцѣвъ; тôльки-жь те невдоволенє зъ минулого и бажаня на будуче були такъ неясно высказани̂, що редакція „Зорѣ“ не то щобъ не хотѣла, услухати ихъ, а по просту не знала, якъ се зробити.

Разомъ зъ нарѣканями на „перевертанє“ почулись такожь домаганя Украинцѣвъ, щобъ ихъ творы печатано фонетикою; та и на се найде ся рада. Маємо вправдѣ важни̂ причины тримати ся правописи доси въ „Зорѣ“ уживанои: бо думаємо, що всяка часопись выдає ся не для редакторôвъ и писателѣвъ, а для читателѣвъ; а наша читаюча громада коли не въ бôльшôй, то певно въ значнôй части є фонетицѣ противна далеко бôльше, нѣжь прихильники фонетики противни̂ суть правописи т. зв. етимольоґичнôй. Украинцѣ выставляють собѣ свободу нашихъ редакцій въ справѣ правописи далеко бôльшою, нѣжь она справдѣ є. Але все таки на конечне жаданє автора мы готови̂ печатати фонетикою гарни̂ або цѣнни̂ и важни̂ творы и надѣємо ся, що наши̂ галицки̂ читателѣ за те не прогнѣвають ся на насъ. А въ всякôмъ разѣ противъ волѣ автора не будемо помѣщати єго творôвъ етимольоґією.

До листу „Українця“ додає „видавництво Правди“ деяки̂ поясненя, котри̂ тежь не могу лишити безъ ôдповѣди.

„Ми добре тямимо засновини „Правди“ і можемо впевнити п. Борковского, що він трохи помиляєтся що до фактичної сторони і тому робить хибні с того виводи“. Такъ починають ся ти̂ поясненя.

Але-жь, добродѣю! Хто-небудь є той „Ми“, що впевняє мене въ имени выдавництва о моѣй помылцѣ, то повиненъ бувъ тямити и те, що я може не покваплю ся повѣрити єго голому впевненю. Бо ще-жь и тодѣ, коли-бъ мене впевнявъ пок. Сушкевичь або Лукашевячь або хто зъ живучихъ ровесникôвъ моихъ и участникôвъ засновинъ „Правди“: то и тодѣ голе впевненє не конче ще выстарчило бы. А то впевняєте мене Вы, не назвавшій себе добродѣю, котрый, хто-небудь Вы є, можете тямити про ти̂ засновины лише зъ оповѣданя те, въ чôмъ я бравъ особисту участь. Але въ чôмъ же то я такъ помыляю ся?... Ото я сказавъ: „Загалъ Русинôвъ-народовцѣвъ такъ львôвскихъ якъ и позальвôвскихъ постановивъ по спôльныхъ нарадахъ выдавати „Правду“ и такъ само спôльно уложивъ для неи проґраму. На кôлька наворотôвъ ,.Правда“ то переставала выходити то зновъ ôдживала; а все дѣялось оно за вѣдомомъ и згодою громады.“ А Вы кажете: „Правда“ починалась громадскими силами моральними й матеріяльними і падала кілька разів громадською байдужностю, та відтак знов оживала такими ж громадськими силами.“ Не вже-жь Ваши̂ слова що иншого говорять, нѣжъ мои?...

Кажете: „У насъ не було тепер орґану, котрий заступав би інтереси і обявляв думки цїлоі України-Русї. Се почували і львівські народовцї і признавали потребу відновленя „Правди“, а справа ся неперечно добре звістна і п. Борковському.“

Такъ! Она менѣ добре звѣсна; тôлько троха инакше. Ото ôдъ якихъ двохъ лѣтъ, коли зôйшлось двохъ-трохъ народовцѣвъ и стали говорити про народни̂ справы, то ôдъ часу до часу ôдзывались голосы, що добре було бы ôдновити „Правду“. Тôлько-жъ: 1) признавано потребу ôдновленя „Правди“ зовсѣмъ не черезъ те, щобы хто-небудь почувавъ недостатокъ „органу, котрий заступав би інтереси и. т. д.“ 2) ти̂ голоси не приходили нѣ разу пôдъ обрады хочь троха ширшои громады; 3) ти̂ голосы не мають нѣ найменшои звязи зъ появленємъ новôтнои „Правди“. Навпакъ знаю ще те: Въ половинѣ липня с. р. пронесла ся мѣжь львôвскою громадою, прорѣдженою лѣтнымъ выѣздомъ, глуха чутка, що двоє чоловѣка, оба позальвôвски̂, задумують выдавати „Правду“. Та нѣхто не умѣвъ сказати про те нѣчого выразнѣйше; нѣхто не умѣвъ навѣть назвати будучого редактора. При кôнци серпня зновъ кажуть: „Вже друкує ся оповѣстка!“ Та ледви допытано чоловѣка, що справдѣ бачивъ на очи тую „Оповістку“; отъ тодѣ зачали вже называти и редактора. Десь ажь въ два тыжнѣ опôсля появилась „Оповістка“ на свѣтъ Божій, и ажь тодѣ цѣлкомъ нежданно узнала ширша громада о замѣренôмъ выдавництвѣ. Тодѣ то и выявилось, що доти знавъ про него лишь оденъ той, хто укладавъ „Оповістку“, другій, що ѣѣ переписувавъ, третій, що ѣѣ друкувавъ. Може тамъ бувъ ще якій четвертый-пятый; та за те менѣ нѣчо вже не звѣсно, та и не чувъ я, щобы звѣсно було кому другому. Отъ и вся, галицка громада, що урадила выдавати „Правду“! Давнѣйшими роками надъ выдаванємъ „Правди“ радила бувало громада львôвска, завзывано до порады и позальвôвскихъ народовцѣвъ; а ту теперь ажь до самого появленя „Оповѣстки“ знає про нове выдавництво оденъ народовець львôвскій, що мавъ стати редакторомъ, оденъ позальвôвскій, та ще може два-три инши̂. Ба навѣть сама „Оповістка“ держитъ ся вже пôсля надрукованя два тыжнѣ въ тайнѣ.

Отъ и все, що менѣ добре звѣсно. А сего мабуть досыть, щобы ôдмовити „Правдї“ патенту на громадске письмо и права до назвы XIV. рочника, хочь бы навѣть прийшлось признати ѣй незнати яку неоцѣнену вартôсть. Той чи сей рочникъ, а вартôсть мѣсячника, не мають зъ собою нѣякои звязи.

Кажете наконець, що я не бувъ компетентный судити, що „Правда“ не є выдавництвомъ громады, и що „Правда“ не потребувала добувати собѣ ôдъ мене патенту на громадяньство. — Адже-жь доси беру єще участь въ справахъ громадскихъ — хочь поневоли ледви слѣдну, але все таки беру — и маю голосъ въ громадѣ и знаю, що въ нѣй дѣє ся. Чи крôмъ сего треба у насъ ще чого до тои компетенціѣ?... А що „Правда“ непотребувала собѣ добувати патенту ôдъ мене, се додатокъ не лишъ злишный, але и неосторожный; бо обернувши палицю другимъ кôнцемъ, могу сказати, що и я не потребувавъ ôдъ Васъ добувати собѣ патенту на компетенцію.

На закôнченє приймѣть ще отсе слово: И доси дивую ся, якъ могла теперѣшна „Правда“ назватись XIV-тымъ рочникомъ. Про те-жь таки нѣхто зъ галицкихъ народовцѣвъ не ворогує на ню, а навпакъ всякій бажає ѣй щиро якъ найдовшого и найкрасшого вѣкованя, поки лишь буде она справдѣшнымъ речникомъ Украины-Руси, о чôмъ нѣхто не має найменшои причины сомнѣвати ся. А що до мене самого и нашои редакціѣ, то пригадую слова, котрыми повитавъ я „Оповістку“, а опôсля 1. выпускъ „Правди“: „Годиться подяковати за таку обѣцянку (проґраму) громаднымъ выписуванємъ нового мѣсячника“ и. т. д. (ч. 17. „Зорѣ“) „Новый мѣсячникъ заповѣдає ся хорошо и вартъ того, щобы зацѣкавилась нимъ якъ найширша громада“ (ч. 21.) И се бувъ привѣтъ щирый, нелицемѣрно щирый.

А коли я чимъ-небудь прогрѣшивъ ся чи симъ чи тамтымъ разомъ, то бодай тымъ маю чисту совѣсть, що анѣ не втягнувъ до мого грѣху нѣкого, анѣ нѣкого не зобидивъ.

Алекс. Борковскій.