Авторови статї „Галицькі вірші“.

Д. Василь Чайченко зачав містити в „Правді“ [Серпень 1891, на стор. 103—111] статю під заг. „Галицькі вірші“ в котрій критикує вірші поміщені в „Зорі“ за роки 1883—1889. Друкуючи сю статю редакція „Правди“ додала від себе „Слівце“, в котрім каже, що „наша народня мова нїгде в сьвітї так не занедбана, як у нас серед галицько-руської інтеліґенції... Найлїпшим доказом тому служить „поезія“ Олександра Колеси, надрукована в 13 ч. „Зорі“. Читаючи її — справді не тямиш, якою мовою вона писана!! Мова тої „поезії“ менш українсько-руська нїж „язичіє“ „Галицкой Руси“ і інчих москвофільских орґанів, що прямують до „адной веры і аднаво языка“. Мова такої „поезії“ незвичайно прикро вражає кожного, хто не може не звертати уваги на те, що вона явила ся в органі товариства імени Шевченка. Вказуємо на факт такої необачности...“ Відтак редакція докоряє письменникам і учителям, що нївечать і навмисне перекручують народню мову, бгають до неї чужі слова і форми і навчають дїтей нечуваному язичію“. Тим чином заводить ся молодїж „в те багно ренеґатства, в якому загрузло вже доволї галицьких Русинів. Тим то стає ще прикрійше, коли бачиш, що й люде осьвічені й честні патріоти, несьвідомо самі для себе — а єдине через недбальство про чистоту мови — сприяють ширшати багнам винародовленя і асіміляції. Тим то, знов треба частїйш і частїйш звертати увагу на недбалість письменників про чистоту мови!“ Тілько каже редакція „Правди“.

Ми відповімо кількома словами лише на закид вчинений нашій редакції. Не почуваємо ся до обовязку боронити мови, якою написана поезія д. Ол. Колесси під заг. „При камяному затоні“ супротив нічим не попертого закиду редакції „Правди“. Наші Шан. Читачі маючи в ч. 13 „Зорі“ [на стор. 247—250] інкріміновану поезію, сами можуть легко пересьвідчитись, що закид редакції „Правди“ зовсїм несправедливий. Інша річ що до осуду, котра мова менше українськоруська : чи мова згаданої поезії, чи мова ґазети „Галицкая Русь“ ? Сей осуд не так то легко собі виробити, бо не всякому доводить ся подибуватись з ґазетою „Галицкая Русь“. Дехто з наших читачів, особливо з тих, що́ живуть поза границями Галичини, не бачивши ґазети „Галицкая Русь“ може думати, що вона справдї пише мовою більше зближеною до українсько-руської, нїж є мова інкрімінованої поезії, а повіривши редакції „Правди“ на слово може бути пересьвідчений, що закид „Правди“ справедливий і оправданий. Тим одже з наших Читачів, котрим газета „Галицкая Русь“ не звістка, подаємо взорець її „мови“ з першого-лїпшого числа, яке нам попалось під руки, — а відтак ми вже спокійні о їх суд. Знаємо надто добре, що він певно не випаде на користь „мови“ „Галицкой Руси“, котра до порівнаня властиво навіть зовсїм і не надає ся. З такого одначе порівнаня наші шан. Читачі пересьвідчать ся, як редакція „Правди“ в тім злучаю грубо розминула ся з правдою і як несправедливо напала на „Зорю“.

Ось взорець тої мови, котра пісьля пересьвідченя редакції „Правди“ більше українсько-руська, нїж мова інкрімінованої поезії д. Ол. Колесси.

„Щобы плохіи послѣдствія конкуренційного закона представити, синодъ обдумаетъ совершенно другіи предписанія и повліяетъ на правительство, дабы оно таковыи перевело. Мы считаемъ умѣстнымъ такій способъ: Прихожане складають ежегодно при уплатѣ податку, якъ то впрочемъ и прежде было, такъ зов. Cultussteuer и то без взгляда на то: нужна ли постройка или направка церкви въ томъ году или нѣтъ. Изъ того наросла бы сума т. е. мѣстный фондъ на содержаніе церкви и приходскихъ зданій, котрымъ фондомъ управляло бы или духовное начальство само или разомъ съ правительствомъ. Закѣмъ бы тотъ фондъ возросъ до необходимой высоты, податокъ сей, въ случаѣ большихъ розходовъ на постройки, былъ бы повышенъ. Такъ прихожанинъ складалъ бы на приходскіи постройки не лишь тогда когда необходимость построекъ окажется, бо у него якъ разъ тогда могутъ быти тяжкіи времена, но и тогда, когда ему лучшїи лѣта допишуть. Конкуренційныи росходы не были бы тутъ такимъ громаднымъ бременемъ для прихожанъ, а священникъ не терялъ бы здоровья и имѣнія, закѣмъ удасться ему перевести якую постройку, иногда при неимовѣрной трудности“. Глянь статю: „ Чего требуемъ отъ синода?“ № 121 зъ 1 (13) вересня 1891.

„Однако, якъ говорятъ, слухомъ земля полнится, и для того скептическіи умы скоро нашли успокоительный отвѣтъ на тотъ тревожний вопросъ. Оказалось, що г. Вольфсбергу принадлежала якъ мысль прогульцѣ, такъ и честь приготовленія всѣхъ ея подробностей, но всѣ росходы согласился приняти на себе скромный участникъ предпріятія Штайнбахъ. Дѣйствительно, въ послѣднее время Удо що минуты секретничалъ съ Штайнбахомъ и майже не розлучался съ нимъ, — то могли підтвердити, въ случаѣ надобности, даже подъ присягою, самыи достовѣрныи свидѣтели. (Гл. „На водахъ Романа Фр. Шпильгагена“ № 121 зъ 1 (13) вересня 1891).

Ось і маємо сю гарну „мову“ „Галицкой Руси“!.. Відповісти на дальші закиди редакції „Правди“ — се річ зачеплених наших писателїв і учителїв руської мови. Отсе і містимо відповідь д. Івана Франка.

———————————————————————

1) „Правда“, 1875; стор. 940.

Говоримо на вовка скажімо і за вовка.

Д. Чайченко, звісний читателям „Зорі“ поет і повістеписатель, розпочав у остатнім нумері „Правди“ друкувати критичну статю під заг. „Галицькі вірші“. Доси надрукована тілько перша частина тої статї, де говорить ся про мову галицьких віршів. Про що будуть говорити дальші частини, ми не знаємо. Ті тілько з уваги на те, що „Правда“ виходить раз у місяць і що поки вся статя буде надрукована, мине що найменше чверть року, ми зважуємо ся поговорити ту про першу частину як про цїлість, думаючи що дальші части, коли трактувати будуть річ в такім самім дусї і таким самим методом, як отся, нї в чім не змінять наших виводів. До висказу своїх уваг спонукує нас те, що д. Чайченко оснував свою статю майже виключно на матеріялї взятім із рочників „Зорі“ і що, значить, уваги єго можуть декому видавати ся пониженєм „Зорі“ в очах публїки. Ми далекі від того, щоби приписувати д.Чайченкови такий намір і не будемо винуватити єго за нетактовну увагу, котру причепила від себе редакція „Правди“ на початок єго статї [про сю увагу скажемо дальше]. Але власне з факту написаня тої уваги по поводу єго статї видно, що у деяких людей критика єго перетовмачує ся іменно в такім напрямі. Та, як сказано, про се нам байдуже. Ми добре знаємо, що д. Чайченко оснував свою критичну статю про галицькі вірші на рочниках „Зорі“ по просту для того, що се був одинокий доступний єму матеріял, що інших галицьких видань лїтературних він не мав під рукою.

На питанє підняте д. Чайченком ми хотїли-би подивити ся троха з ширшого погляду. Суперечка про мову галицьких віршів іде у нас уже давно і піднимала ся нераз і в друку [остатній раз на пр. д. Драгомановим в єго „Австро-руських споминах“]. Сам д. Чайченко в своїй статї обсягає своїми увагами не тілько галицьких поетів, але й загалом усїх письменників, а редакція „Правди“ доводить єго думку до самого кінця, винуватячи галицьких писателїв і учителїв одних о навмисне, злобне перекручуванє мови, а других о недбальство, що́ також „сприяє ширшати багнам винародовлення і асіміляціі“, і відкликаючись до краєвої ради шкільної і інспекторів шкільних, щоб вони зробили ту порядок. Як бачите, справу поставлено досить остро і різко. Чи відізвуть ся на се галицько-руські вчителї і що вони скажуть — не моя річ про се міркувати. Але мінї здає ся, що й галицько-руським писателям і поетам не слїд мовчати, навіть коли-б закиди роблені їм д. Чайченком були зовсїм справедливі. Навіть в такім разї їм приходилось-би горячо запротестувати проти закидів з боку редакції „Правди“, тяжких закидів нелюбови до рідної мови, недбальства про її чистоту або (піднесеного й д. Чайченком) сьвідомого і злобного псованя тої мови примішками польськими, московськими і т. і. Д. Чайченко в початку своєї статї застерігає ся, щоби не вважати єго уваг „за причепливу критику задля самої критики та й годї“, бо вони, мовляв, подіктовані „невикрутною, пекучою потребою та прихильністю до самої речі“. Шкода, що якось не дуже виразно ми бачимо се з дальшого тексту єго статї.

Зачнімо від „невикрутної, пекучої потреби“. Яка властиво потреба примусила д. Чайченка критикувати галицькі вірші — ми не могли дочитати ся з усїх вісьмох „боків“ [як він каже] єго статї в „Правдї“. А вичитали ми там на 104 „боці“ ось яку інтересну річ:

„Доглядаючись до того, як читають ся галицькі часописї серед української публїки, можна помітити, що завжди один віддїл у їх зостаєть ся зовсїм нечитаний, а саме — галицькі вірші. У нас не цїкавлють ся продуктами галицької поезії і до того не цїкавлють ся, що ми насьмілюємо ся бути певними, що й нема одного найщирійшого вкраїнського патріоти та лїтерата [про звичайну публїку тут нема чого й згадувати] такого, щоб він читав ті вірші. Декому з українськихъ читачів „Зорі“ або „Дзвôнка“ досить побачити під віршами підпис галицького поети, щоб уже не читати більш нїчого; а хто був-би такий щирий, що схотїв-би таки зважитись на читання, той мусїв-би позбути ся своєї зваги дуже скоро — не далї, як пісьля першого куплєта“.

Коли се правда, то ясна річ, що для Українців, а між ними й для д. Чайченка нема ніякісінької „невикрутної потреби“ критикувати галицькі вірші, бо вони їх не читають і — не знають. І коли се правда, що вірші ті такі вже неможливі, що й при найщирійшій волї ніхто не в силї дочитати більше як один куплет, то що за охота критикувати таке дрантє, та й ще виїздити проти него на війну на високім кони патріотизму та „прихильности до самої речі?“ Адже-ж у нас в Галичині нїхто й пером не рушив, щоб критикувати на пр. складаня_українського самородка Шибитька, котрих ціла книжка вийшла в Чернигові, або складаня інших сучасних українських віршомазів, хоч книжечки їх покупував дехто й з нас. Ну так щож — купиш, прочитаєш, плюнеш та й положиш на бік – он, мовляв яке там у друкарню пруть! А Українці (коли вірити д. Чайченкови) супроти нас, галицьких віршомазів, ще й лїпше себе поставили: побачуть віршу з підписом Галичанина, та й не читають: Бог з ним, мовляв, не про нас писано, не хочемо й злоститись за-без-дармо. Так яка-ж тут „невикрутна“ потреба критикованя? Додаймо ще до того, що тих галицьких поетів так мало, що вони так мало пишуть і так мало друкують [в порівнаню з тим, що пише ся і друкує ся у нас прозою], що нема нїякісінького страху, щоби поезія стала ся у нас заразливою хоробою, проти котрої треба-би започинати якусь особливу – дезінфекцію.

Та тілько чи правда те, що д. Чайченко каже, буцїм то Українцї так таки зовсїм не читають галицьких поетичних виробів? „Насьмілюємось“ не тілько бути певними [на се не треба ніякої сьмілости], але й сказати явно, що д. Чайченко грубо розминув ся з правдою. Ось наші докази. В ч. 98. „Одесскаго Вѣстника“ з р. 1890 находимо рецензію на галицьке видане „Дзвôнокъ“, а в нім ось які слова про поетичний галицький виріб: „Изъ выдающихся произведеній (в „Дзвôнку“) отмѣтимъ весьма удачную передѣлку извѣстной сказки Гете „Рейнеке-лисъ“ [Лисъ Микита], сдѣланную галицкимъ писателемъ И. Франкомъ“. Тамже сказано й загально про мову галицьких писателїв, що статї „хотя писаны и галичанами, но съ весьма ничтожными отступленіями отъ нашего малорусскаго нарѣчія, и вообщѳ газета читается довольно легко“. Скаже може д. Чайченко, що рецензент „Одесскаго Вѣстника“ для него не повага. Добре. Не виходячи поза тойже, ним на нечитанє в Українї засуджений „Дзвôнокъ“ ми вкажемо єму на віршу „Щедрованє дїтей Л. Глїбову“ і на відповідь шановного ветерана нашої поезії, поміщену також у „Дзвôнку“: видно, що д. Глїбів не тілько прочитав, а й досить таки залюбки прочитав сю віршу, коли відповідь на неї вийшла проникнута таким сердечним теплом. Та на що далеко ходити: сам д. Чайченко для нас доказ. Ми бачили єго лист до редактора „Дзвôнка“, в котрому він просив дозволу видати галицький віршовий виріб— того-ж „Лиса Микиту“, в Українї: значить, він читав єго ще заким надумав ся збирати матеріал для своєї критики. У нас під руками є й інші факти: листи Українцїв, котрі просять прислати їм віршові вироби галичан („З вершин і низин“, „Лиса Микиту“, вірші Ю. Шнайдер). Ми знаємо й про такі факти, що Українці переписували собі твори галицьких віршарів („Іділлю“ з „Зорі“, „Тюремні сонети“) або відчитували їх при врочистих зборах (віршу в роковини Шевченка з „Зорі“ 1885 р.). Певна річ, Українцї відносять ся критично до галицьких віршів, закидають їм богато і з боку мови прозодїї, і цїлого розуміня поетичного веденя річи — се все так. Але такої ідіотичної абстіненції від читаня галицьких віршових виробів, про яку говорить д. Чайченко, ми не запримітили, і скажемо сьміло, що коли-би се була правда, то вона булаби найсумнїйщим сьвідоцтвом про стан духового розвою української громади, бо показувала-би ту громаду заскорузлою і неспосібною читати і розуміти щось хоч троха відмінне від єї звичайних поглядів і уподобань. Та кажемо ще раз, о кілько ми знаємо українську громаду, котра читає галицькі виданя, слова д. Чайченка до неї зовсїм не пристають.

А тепер перейдемо до мериторичних уваг д. Чайченка про мову галицьких віршів. Та поперед усего дві уваги. З не виступаю в оборонї галицьких віршів — нї чиїх, нї своїх власних. Я аж надто добре знаю їх невисоку стійність, невисоку з тої простої причини, що вони відповідають і мyсять відповідати вимогам невисокого естетично-лїтературного образованя галицької публїки а в значній мірі й самих поетів. Все те очевидно вдячне поле для критики, котра по моїй думцї не перестає бути користною навіть тодї, коли буває несправидлива (абсолютна справедливість так як і абсолютна правда — річ „не отъ міра сего“). Задля того я й нe пишу сих рядків в обороні галицької поезії. Бог з нею! Коли вона така дрантива, як каже д. Чайченко, то лїпше їй зовсїм не бути. Мінї бажалось-би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміня між Українцами і Галичанами на полї язиковім і таким способом причинити ся до полагодженя одного дуже важного питана — будущої єдности і одноцїльности нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще єї не маємо і задля звісних, дуже важних причин мати не можемо.

Друга увага. Є на Українї кружок пуристів язикових, людей звичайно молодих. Всяке українське писанє, яке їм попаде ся в руки, мусить пройти через питель їх язикової критики. Не звертаючи уваги на зміст і не входячи в ті обставини, серед яких повстало те писанє, анї в ті цїли, яким воно має служити, вони раді-радїсїнькі, коли можуть на кожнії сторонї поначеркувати синїм олівцем по кільканадцять блудів язикових. Та не думайте, що вони фільольоґи, фахові язиковіди! Де там! Вони знають звичайно тілько одну мову – московську, котрою вчили їх у школах. Менше докладно знають свою українську, бо сеї треба було вчити ся „з власної пильности“ з книжок (очевидно тілько белетристичних), коли хто не мав нагоди вивчити ся єї змалку в селї від мужиків. Отсе й увесь їх апарат критичний, з яким вони підходять до пропусканя мови писань українських і галицьких крізь свій питель. Які з сего виходять „критичні“ куріози, се побачимо зараз із заміток д. Чайченка. Д. Чайченко бере на свій критичний варстат спершу вірш д. Масляка:

До вас, невісти, до вас, Вестальки

Ріднї сьвятої огню

Звертаюсь винї і т. д.

„Найсамперед — каже він — зупиняє тут вкраїнського читача слово „невісти“. Такого слова Українець не знає. Він хіба знає церковно-славянське слово „невѣста“, але там воно значить те, що по вкраїнському „молода“, але-ж у д. Масляка не те; таким побитом сей полонізм зрозумілий буде тому тільки, хто знає польску мову.“ Зрозумілий буде й ще декому більше, добродїю! В значіню „молода“ находить ся він і у Квітки [диви Желехівський : Словар, 404], а в значіню „жінка“, так як у д. Масляка, находить ся в пісьнях народних, на пр.:

Ой нїкому так не гаразд, як нашій невісті:

Мужик поле сїє-оре, а вона пьє в містї.

Іде мужик тай із поля та постогнуючи,

А невіста іде з міста та висьпівуючи і т. д.

„Далї— каже д. Чайченко — Українець не сказав-би „Вестальки“, а просто „Весталки“, бо видима річ; що тут той ь чужого роду“. Для нас видима річ зовсїм щось друге, а іменно те, що д. Чайченко так привик в московській школї чути і в московських книжках бачити „Весталки“, що „Вестальки“ видають ся єму польонїзмом і він зараз бачить в тім ь польського зайду, забуваючи навіть, що цїле слово „Вестальки“ чуже, і чи буде писати ся з московська без ь, чи з польска з ь, то для чистоти нашої мови байдуже; овшім, форма з ь нам видає ся більше відповідною духови нашої мови, котра всяке л на кінци слова і складу любить переголосувати в широке в, на пр. віу зам. віл, орев зам. орел [декуди так і відміняють орева́, ореви́], кибавка зам. кибалка; анальоґічно мали-б ми по нашому: „Веставку“.

„До вас звертаюсь“ пише далї д. Чайченко — чи польонізм чи москалїзм, але в усякому разї річ неївкраїнська“. Бідний покійнику Желехівський! Чому ти замісць застарілого Мікльошіча не міг слухати сучасних українських фільольоґів з над Псла, Сули і Трубайла! Ти в такім разі певно не був-би приняв у свій Словар сеї „в усякому разї не української річи“, як се ти зробив на стор. 286. Таке-ж „не українське“ слово звук (є у Желехівського стор. 291); не можна сказати зову в значіню „кличу“ („позовіть у хату“ є у Квітки і других українських писателїв); „московськоцерковне“ слово луч, котрим д. Чайченко докоряє цїлий ряд галицьких писателїв, є у Шевченка (—Де ти в біса забарилась з своїми лучами?“) По просту забавно читати, коли д. Чайченко почне вичислювати польонїзми у галицьких писателїв, не знаючи сам, очевидно, анї мови галицько-руського люду, анї польської. Такі „польонїзми“ по єго думці: фаленька (нїчого подібного в польській мові нема, а є тілько fala; у нас по всїй Галичині народ говорить також фаля, декуди „филя“ або „фальма“), огенъ (форма уживана руським народом скрізь у Галичинї, — огонь тілько декуди), коруна (форма тілько руська, у Поляків korona), тручати (слово народне руське), стрѣлъба, жовняр, ляти, дотикати землї, ту, блисло, снити о чім, не ручу, скранъ (є у Федьковича), друхотати. Все те слова і форми уживані галицько-руським народом; польонїзмами можна назвати їх о стілько хіба, о скілько і в польскій мові є слова витворені з тих самих пнів, але такі слова є і в мові московській і в чеській і в других славянських: викидати такі слова з нашої мови длятого тілько, що у інших Славян є подібні, се значило-би добровільно обскубувати свою мову.

Не менше щасливий є д. Чайченко і з вичисленєм москалїзмів у галицьких поетів. По єго думці у декого з них москалїзми попадають ся „так часто, що часом не знаєш, за яку мову вважати ту, що вони нею пишуть“. Ось деякі з тих, по думцї д. Чайченка, москалїзмів: бездна (говорять Москалї коло Дрогобича), всьо (говорять Москалї трохи що не по всїх селах Галичини, поряд із „усе“), благати, скала (в Галичинї нїхто не говорить „скеля“; у Шевченка: „А ти на березї стояла, мов тая чорная скала“), кришталь, сънїжний, струя, гомін і говір (поговір у Шевченка і в пісьнях народних), ввидить (скрізь у Галичинї), окови, но (див. в галицькоруських приповідках Ількевича і Віслоцького), теряти (див. оповіданє Перебендї в тім самім н-рі „Правди“ стор. 76), мрачний (з наголосом на остатнім складї, слово уживане Москалями скрізь по Галичинї), боязливо (у Шевченка: І дївоче серце боязливе стрепенеть ся), топір (д. Чайченко певно думає, що се те саме, що сокира), ну-ко (говорять Москалї скрізь по Покутю), ледовий, пробудись, лента (є у Метлїнського) і т. і. Як бачимо, пуризм д. Чайченка являє ся ту дуже близьким сусїдом незнаня своєї рідної мови в ріжних частях краю і у ріжних писателїв навіть питомо українських.

Ба, але д. Чайченкови не досить того. До головних гріхів галицько-руських писателїв він зачислює й уживанє „провінціялїзм“, т. є. слів, „що істнїють хіба у яких там Лемків чи в Гуцулів“, а властиво не істнїють в тім селї чи повітї, де живе д. Чайченко. Як властиво повинні-би писати ті поети, коли-б їм було заборонено уживати таких слів народних, які вони чують довкола себе? Чи вони всї мусїли-б їздити над Псел та над Сулу вчити ся українській мові? І яку властиво українську мову вважають обовязковою панове пуристи? Мова Квітки, Шевченка, Котляревського, та Метлїнського для них за мало чиста!..

Так само важним гріхом галицьких писателїв уважає д. Чайченко вживанє „рутенїзмів“, т. є. слів кованих, як людство, дїйство, сьвітич (слово коли вковане, то на Україні) і т. і. Що він сам, хоч-би в тій-же своїй статї вживає поважного числа кованих слів, і то кованих або без потреби, або живцем на взір московських (невикрутний [то єсть не такий, що єго не можна викрутити, як-би зразу здавало ся, а такий, що від него не можна втекти, необхідний], дошкульний, насьмілюємось, віршовник, віршобудова, з'єднання в значіню „соединеніе“, комбінація, мовний мотлох і т. і.), — се єму байдуже, а може він і сам сего не бачить.

Ми перебрали всї закиди, які піднїс д. Чайченко проти галицьких поетів, звісно, не вичерпавши всїх подробиць. Ми не хочемо заперечувати також, що багато подробиць д. Чайченко підносить зовсїм справедливо. Головною хибою єго критики є не ті подробицї, а загальний погляд на розвій нашої мови.

Діло ось яке. Відомо, що Галичина за весь час свого історичного житя, від смерти Володимира В., або, коли хочете, від упадку Данилового королївства галицького майже нїколи не становила одну полїтичну і культурну цїлість з поднїпрянською Україною. Якийсь час воно заносило ся на те, а іменно пісьля Люблинської унії 1569 р. аж до козацької хуртовини 1648 р. Се була пора дуже важна в історії духового розвою України, пора, в котрій у нас народила ся і почала гарно розвивати ся перша всеукраїнська, дїйсно національна література. Такі писателї, як Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Христофор Бренський, Іван Вишенський, Кирило Ставровецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький, Ґавватович, Ґалятовський і др: виходили хто з Червоної Руси, хто з Волині чи з Приднїпрянщини, працювали і писали раз у Львові, потому у Вільнї, Острозі, Луцьку, Кіїві і Чернигові, писали мовою по тодїшньому, близькою до живої мови шляхти і заможного міщанства, мовою зрозумілою по всїх усюдах Руси-України. Війни козацькі розірвали той звязок, унїя, що́ запанувала в Червоній Руси з початком XVIII. в., довершила розрив. При таких обставинах не диво, що розвій духовий народу й інтелїґенції в Червоній Руси пішов значно їншою дорогою, ніж на Україні. Особливо-ж від тоді, як Галичина 1772 р. перейшла під панованє Австрії і втягнена була в культурний круг дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України, ріжницї ті мусїли ще значно збільшити ся. Не тілько інтелїґенція, вихована в інших школах і серед інших обставин політичних, але й народ з єго мовою звичаями і творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все таки проявляє багато відтїнків, котрих годї не бачити, на котрі тяжко гнївати ся. Анї знївечити анї замазати тих відтїнків не можна, тай чи треба? Адже-ж се не жадне крадене добро, а здобутки дїєвої працї, котрі чомусь-же народились і повинні вийти на пожиток цїлости.

Ось чому ми не маємо і не могли мати досї спільної, одностайної лїтературної мови. Змаганє до єї витвореня почалось тілько недавно, і то іменно у галицьких писателїв, в тім числі й у декотрих так поганьблених д. Чайченком і наштемпованих редакцією „Правди“. Змаганє те проявилося у них не гордим сектярським пуризмом, а охотою вчити ся своєї рідної мови, черпати єї з усїх жерел доступних: з лїпших писателїв українських і з уст рідного народу. Тої стежки вони й держать ся, завсїгди вважаючи, що мова, хоч і який коштовний скарб, не є все таки найвисшим скарбом; що житє народа і єго розвій, придбаня економічні, громадські і духові є скарби далеко важнїйші, для котрих мова є тілько одним із способів.

Які-б там не були собі недотепні галицькі поети, а все таки порівнавши їх з сучасними поетами українськими ми можемо сказати одно: вони серіознїйше дивлять ся на своє поетичне ремесло, ставлять собі висші, серіознїйші завданя. Не штука вам, панове пуристи, писати „чистїсїньким як скло“ язиком (інодї й не дуже то!) дешевенькі віршики в родї „грає-грає, воропає“*). А галицькі недотепи хоч сяк так, а все таки дали в руки галицької читаючої громади і „Фавста“ Ґете, і „Каїна“ Байрона, і „Вільгельма Теля“ та „Орлеанську Дївчину“ Шілєра, не говорячи вже про многі десятки томів повістей та книжок шкільних. Жаль сказати, на Україні тілько старше поколїнє (Кулїш, Старицький, Нїщинський) проявляє ще таку роботу, не лякає ся здобувати українському слову справдї нові поля. Молодше тілько „грає-грає, воропає“, а в вільних хвилях „прочищує мову“. Звісно, і тут не без виємків, назву тілько двох справдї талановитих і роботящих поетів: В. Самійленка і Лесю Українку, хоч і на їх творах інколи видно впливи пуристичної секти.

Львів 6. н. ст. вересня 1891.

Іван Франко.

________________________

*) Ту не можемо згодити ся з шан. автором відповіди. І молодші звістнї українські писателї, а між тими і автор критичної статї „Галицькі вірші“ дивлять ся неменше серіозно на своє лїтературне ремесло, і писанє дешевеньких вірщиків в родї „грає-грає, воропає“ зовсїм не можна до них адресовати. Ред.

[„Зоря“, 1891, ч. 18, с. 355–356]