Під цим широким наголовком хочу обєднати низку матеріялів, головно листів, наших діячів слова XIX в., в першій мірі найвизначнійших. Торкаються вони переважно всяких українських літературних справ: творчости поодиноких наших письменників, їх видавничих плянів і турбот, їх взаїмних відносин і участи в літературних журналах. Та попри це нерідко побачимо в цих матеріялах і масу подробиць, незайвих для історії нашого недавнього минулого взагалі.
Перед читачами пересунеться низка діячів України, котрі в найприкрійших її часах, хоч мали сковані уста, не мовчали, хоч їх свобода була зовсім придавлена, потрапили знайти працю, корисну для будучини рідної країни, й їй присвячували увесь свій час, вільний від обовязків задля прожитку. А хоч моя ціль зробити приступними та зберігти цікавійший матеріял для дослідів над історією української літератури, науки й публіцистики, все таки думаю, що він може мати для теперішніх і грядучих поколінь навіть деяке національно-виховуюче значіння: може й успіхи й помилки в праці наших визначних діячів, що відійшли вже від нас, заставлять декого призадуматися, які з метод їх праці можна наслідувати, змінивши їх відповідно до змінених обставин, з користю для рідного краю, а які треба на все закинути.
Матеріяли подаватиму ґрупами, додаючи найнеобхіднійші короткі пояснення. З огляду на недостачу часу й розмірну припадковість роздобутого матеріялу не зберігаю ніякої хронольоґічної системи між поодинокими ґрупами.
І. З листування Бориса Грінченка й Трохима Зіньківського з Олександром Кониським.
Нижче подаю шість листів Бориса Грінченка й три листи Трохима Зіньківського до Олександра Кониського. Перший лист Бориса Грінченка походить правдоподібно з 1881 р. Він не має дати. Але він писаний з приводу того, що розійшлася чутка, що Олександер Кониський видаватиме літературний журнал п. н. „Луна“. З життєпису Олександра Кониського в Історії літератури Омеляна Огоновського (треба знати, що ті життєписи писані переважно на основі автобіографій письменників) довідуємося, що наприкінці 1880 р. Кониський приїхав до Петербурга й оповів Костомарову, що він хотів би видавати літературний часопис „Луна“. Тоді саме здавалося, що повіє иншим духом від російського правительства на Україну, що заведуть українську викладну мову в школах на Україні. Не дивно, що Кониський носився з думкою відновити традиції колишньої „Основи“, одначе по мартовім атентаті на царя Олександра II. в 1881 р. посипалися доноси на „сепаратизм“ Українців і з їх надій нічого не вийшло. Замісць журналу зявилася „Луна“ як „український альманах" на 1881 р.“, правда, з зазначенням „Частина перша“ в надії, що появляться дальші частини, одначе першою частиною і покінчилися пляни. Цензурний дозвіл носить дату 17 марта. З пролісків Грінченкової музи нема тут нічого; очевидно, або його посилка прийшла за пізно, а коли ні, то якісь инші причини склалися на те, що редактор альманаха не взяв віршів Грінченка під увагу.
В своїй автобіографії оповідає Борис Грінченко, що у вісімнадцятім році життя він післав деякі свої вірші до Івана Левіцького на зразок. Правда, листування їх обох перервалося вже по кількох листах, але Левіцькому почувався дуже вдячним Грінченко, бо своїми листами він підняв Грінченкового духа в гору й відіслав його вірші до львівського місячника „Світ“, де в чч. 10—14 надруковано 7 віршів Грінченка. Я згадав про це тут тому, що всі ті 7 віршів находяться між 12 віршами Грінченка, доданими до його листу до Олександра Кониського; їх вислав він з проханням надрукувати їх в майбутнім журналі „Луна“. Листи по Борисови Грінченкови, Іванови Левіцькому й Іванови Франкови як редакторові „Світу“ повинні вияснити цю загадку. В кождім разі решту віршів, себто пять я друкую в додатку до листу, хоч вони слабі, не з причини їх літературної вартости, а як документи розвитку літературного таланту, вибору літературних тем і розвитку громадських думок у Грінченка.
Всі дальші листи й Грінченка й Зіньківського походять з 1891 р. й тісно вяжуться з собою тим, що це є листи двох рідких щирих приятелів. Що адресатом є тут Олександер Кониський, в тім нема нічого дивного; тоді був Кониський найвигіднійши посередником між Наддніпрянською Україною і тими кругами Наддністрянської України, котрі гуртувалися коло новоерської „Правди“, що в її відновленню й дальшім забезпеченню літературним матеріялом заслужився найбільше саме Олександер Кониський. Перший лист Зіньківського, де він вставляється за Грінченком у Кониського, щоб останній вставився за Грінченком у Скачковського за його двома рукописами, писаний рукою Грінченка й має тільки власноручний підпис Зіньківського. Два инші листи Зіньківського власноручні. В однім з них просить Зіньківський Кониського, щоб найшов місце в Галичині для статті Грінченка про „Галицькі вірші“, що й появилася в „Правді“ за 1891 р. (т. III, стор. 103—11, 150—8, 200—6). Тимчасом зайшла катастрофа: помер Зіньківський й Грінченко із своїми проханнями о посередництво й за життєписними матеріалами для біографії свого приятеля звернувся особисто до Олександра Кониського. Вислідом пієтизму Грінченка для покійного приятеля було зредаґоване ним збірне видання писань Трохима Зіньківського, що вийшло в двох томах у Львові 1893 й 1896 рр. з докладним життєписом Зіньківського пера його приятеля.
Що торкається инших справ, порушених в листах Грінченка, його „Хома Макогін. Убогий наймит“ надрукований у 23 ч. „Батьківщини“ з 1892 р. й окремою відбиткою. Грінченко згадує про подання Кониського до міністерства. Згадане письмо післав Кониський у серпні 1889 р. російському міністрови внутрішніх справ Іванови Дурново в справі утисків українського слова. Не треба й додавати, що з подання не вийшло жадного успіху. Писав також Кониський до Грінченка про науковий журнал; це Франко запрошував Грінченка до проектованого місячника „Поступ“, який одначе не появився.
1. Лист Бориса Ґрінченка до Олександра Кониського 1881 р.
Шановний Олександре Яковлевичу! Пішла чутка про Вашу „Луну“ по всій Україні та залетіла й до нас, харьківців. Я чув, що перва книжка незабаром вже вийде з друку. Хотілося б міні знати, чи будете Ви й далі видавати свій журвал, бо хочеться й самому зложити таки де-що у нашу літературну скарбницю Ось задля того-ж посилаю Вам отут свої перші пісні, а коли сподобаються вони, то й ще чого другого. Ви вже там сами виберете, що спроміжно тепер друкувати. Та напишіть, будь ласка, чи скоро таки виявиться „Луна“, бо всі ждуть її тут, як роси небесної. Бувайте здорові. Ваш щирий земляк Б. Грінченко. Адрес. Харьковъ. Казенная Палата. Николаю Аполлоновичу Зимборскому, съ передачею Борису Дмитріевичу Гринченко.
Далі йдуть тексти оцих віршів:
І. Неначе і світ такий гарний здається... (Світ, ч. 13).
ІI. Я не знаю, на віщо на світі живу... (Світ, ч. 14).
IIІ. Україно, доле моя.
IV. Памъяті Тараса (Світ, ч. 11-12).
V. За вікном вітер виє і бъє і шумить.. (Світ, ч. 10).
VI. До праці! (Світ, ч. 11—12).
VII. Не світило міці сонце...
VIII. Некрасову й Шевченкові.
IХ. Минає час, минають люде... (Сніг, ч. 11—12).
X. Мати родино! всю силу, що маю...
XI. Щоденна драма.
XII. І минули часи, ті прокляті часи... (Світ, ч. 10).
Будьте ласкаві, напишіть міні, мій шановний Добродію, чи будете Ви видавати „Луну“ і чи надрукуєте мої вірші.
1.
Україно! доле моя,
Кохання єдине!
Хай за тебе, рідний краю,
За тебе загину!..
І яке-б конання люте
Мене не гнітило,
Все б нічого, як-би тільки
Ти була щаслива!
Щоб свята моя надія
Пишно процвітала
Та ніколи, щоб ніколи
Недолі не знала.
Україно! тяжко, важко
На тебе глядіти
Та дать поміч у притузі,
Великій не вміти.
Ой як-би міні та сила,
Та сила велика,
Щоб Вкраїну щасливою
Зробити довіку!
Тільки сили тій немає
Й ніколи не буде,
А із матері сміються
Й знущаються люде.
Смійтесь! смійтесь! засияє
Та правда святає (!)
И вас искине з пьедестану
И тяжко покарає!...
2.
Не світило міні сонце,
Як ішов я з дому, —
Чи ж тепер воно засвітить
Міні молодому ?
Не засвітить, не засяє
Міні сонце ясне,
А надія все потроху
Гасне, гасне, гасне...
Хай не світить! й гіршу пекла
Я витерплю муку,
Тільки-б знову стали вільні
Богданові внуки;
Тільки-б знову засвітило
Сонце для Вкраїни!
А про мене ?... краще долі
За неї загинуть
Нема в світі і не буде
И инчої не треба,
І не хочу, й не зміняю
За все щастя неба!...
3.
НЕКРАСОВУ Й ШЕВЧЕНКОВІ.
Обидва за діло єдине ви бились,
За ёго обидва конали:
Святі почування, братерсьтва й любови
Ви в серці людей пробужали.
Обидва за діло єдине ви бились,
Велика вам: шана за теє.
И не вмре ваше слово на світі школи,
Не вмре ваше слово святеє.
Минатиме час і минатимуть люде,
Мине инчих слава дочасна,
А ваші идеї світитимуть всюди
І світ той ніколи не згасне.
Ніколи не згасне! та правди идея,
Идея братерсьтва святая,
Идея велика у серці людському
Уже розцвітать починає.
І прийдуть часи, запишніє на світі,
І ваші конання великі
Не згинуть даремно, і слава вам стане,
Великая слава довіку.
4.
Мати родино! всю силу, що маю,
Я на роботу для тебе складаю!
Бачу я слёзи! Вкраїно святая!
Слёзи ті серце міні розривають,
Що впливають що-дня і що-ночі
Цілі сторочча народниї очі.
Муки, ви, муки великі, тяжки́ї,
Знаю вас, знаю!... в душі холодіє,
Як вас згадаю!... Ні, перед вами
Й перед дрібними — гіркими слёзами
Я не повинен ганебно мовчати:
Дай міні силу боротися, мати!
Дай міді силу іти за святую
Правду і волю! Мою молодую
Душу усю я навіки, навіки
Дам на борню за идеї великі!...
Рідні безкраї степи і могили!
В світі немає для мене тій сили,
Щоб вас кохати примусила кинуть!
Ні, вже ніко́ли, ніко́ли не згинуть
Ті почування любови святиї
І на народ наш убогий надії!
Всякі надії і гинуть, й минають,
Тільки одну я довічную знаю, —
То єсть надій на силу народа!...
Знаю: тяжкиї бувають пригоди,
Мук єсть для ёго на світі багато,
Знаю, що лихо панує в їх хатах,
Знаю конання... але те усе
Він, не зігнувшись, на плечах знесе!
Дай-же, дай силу, Великая Мати!
Буду я пісню про ёго співати,
Доки снаги міні й сили достане,
Вірю я, вірю: свята правда встане!...
5.
ЩОДЕННА ДРАМА.
Сімъя я не маленька, а хліба нема
І діти голодні ридають,
А мати на те як могила німа,
Хоч слёзи ті серце їй крають.
Мовчить на риданняя, а мука гнітить,
Їй душу усю розриває,
Але́ за дітей тільки серцем болить,
Про себе вона забуває...
А старша сестра, заховавши своє
В наболяних гру́дях ридання,
(Хоч голода мука страшна молоде
Ламала все тіло) в мовчанні
Схилилась на стіл (ь) і гадається їй,
Безщасній, голодній дівчині,
Що муки вона тій великій усій
І сліз тих усіх єсть причина.
Робила вона для своєї сімъї,
На хвабриці десь заробляла,
Але там роботи не стало й її
Без жалю нещасну прогнали,
Як тую собаку... Без хліба шматка
Сімъя її вбога зосталась...
Й слеза із очей покотилась гірка,
І серце од мук розривалось !...
Не змогла тиї дітські ридання знести
Й як дивилась докірливо мати,
Нема сили вже більш! Треба, треба іти...
І пішла вона хліб здобувати.
І з риданням красу мододу продала,
І наїлись голодниї діти:
Вона хліба за те їм усім принесла
І дала змогу на днину прожити.
І не знали вони, які муки знесла
За той хліб їх безщасна Марися,
А вона на постіль наче мертва лягла
І на подушку слёзи лилися...
І я знаю, о знаю багато таких,
Їх недоля страшная карає.
І в великих слёзах, і у муках тяжки́х
Їх літа молодиї минають.
За хвилину сміху скільки лиха принять
Й скільки мук доведеться безщасній!
І живи так на те, щоб життя проклинать,
Поки теє життя не погасне...
Їх багато таких! Купувати любов
Ми ганебниї звиклості маєм,
На ті гроші сами́, що мужичая кров
І мужичий їх піт покриває...
І ганьба тая ляже на нас уповні
За розбите життя молодеє
І за лихо тяжке́ і за муки ті дні
І за все їх конання, за всеє!...
Б. Грінченко.
2. Лист Трохима Зіньнівського до Олександра Конисьного з 21 мая 1891 р.
Шановний Олександре Яковлевиичу! Я написав Вам листа ще 5 числа, де прохав Вас переказати Скачковському, щоб той міні яко мога швидче написав про справу видання „Робінзона“ та „Чия робота важча“ Чайченка (Грінченка) та сподівався, що Ви й самі подасте міні яку звістку про стан цього діла; але с того часу минуло вже пів місяця, а досі одмови ніякої про се не маю; сказать би, що адреса мого не знаєте, так я памъятаю, що Ви записали адрес Грінченка; я-б може не турбував Вас і написав би просто до Скачковського, але не знаю його адреса; писати ж до його на консисторію я не зважуюсь, бо може він по тижню не ходе туди, як це з ним бувало, то лист лежати(ме), хіто й зна поки. Тож ради всіх святих прошу Вас передати Скачковському Грінченків адрес і попрохати його зараз же написати про се; прошу надто про швидкість одмови через те, що першого числа іюня я виїду звідціль в Бердянськ. Ви-ж самі добре знаєте, як важно авторові знати нарешті, що з його виданням зробицця; Чайчейко боїцця, що цензурний термін мине і книжки загинуть, коли справа ведецця так, що одмови про стан річей треба ждати місяці. Стан мого здоровъя трошки покращав. Остаюсь щиро прихильним до Вас Т. Зіньківський.
P. S. Думаю, що може ся загайність одмови од Скачковського залежить од того, що Ви загубили адрес Грінченків, — тим пишу його тут; Донецкая каменно-угольная ж. д. станц. Юрьевка. Экономія Алчевскаго. Борису Дмитріевичу Гринченко для Т. А. Зиньковскаго. 91. V. 21.
3. Лист Трохима Зіньківського до Олександра Кониського з 29 мая 1891.
Шановний добродію Олександре Яковлевичу! Обертаюсь до вас ось в якій справі. Чайченко (Грінченко) написав вельми цікаву річ: про галицькі вірші. Відомо й вам добре, що Галичане, проповідуючи єдність літературну з Україною, — вельми мало дбають про сю єдність і пишуть своїм „язычієм“, не хотячи вчитись укр. мови. Чайченко показав у своїй праці дуже яскраво, як галицькі віршомази варварськи поводяться з мовою русько - українською, — що вони, залюбки і лопатою гребуть з польської, москівської й німецької мови, аби лиш вийшла рихма і мало того, ще й додають свого особливого рутеньства. Все се робе мову галицьких писак і віршомазів та й прозаїків неможливим „язичієм рутенським“. Чайченко хотів би надруковати свою працю ¹) в „Правді“, але боїться, що її не надрукують за її гострий осуд галицьких псувачів мови; бо як не як, а редакція „Правди“ складається²) з тих Галичан, у котрих може серце заболіти від такого осуду. Тож обертаюсь по його, Грінченка, прозьбі до вас по підмогу в сій справі. Стаття ся важлива на мій погляд тим, що ясно покаже Галичанам, що вони, галасуючи про єдність літературної мови, справді, de facto, сміються над сею єдністю, варварські, нелюдські псуючи мову. Прошу вас, добродію, уважить на нашу спільну прохань: Грінченко пришле до вас сю працю, а Ви пошліть її до редакції „Правди“. Вам не відмовлять надруковати. Та Ви й сами, коли матимете охоту прочитати сю статтю, впевнитесь, що таку річ дуже потрібно надруковати. Ваш щирий земляк Т. Зіньківський. 29.V. 91.
_____________________
¹) В рукоп. праці. ²) В рукоп. складується.
4. Лист Трохима Зіньківського до Олександра Кониською з 7 червня 1891.
91. VI. 7. Дуже дякую за щирого листа. Вибачайте лиш, що не можу Вам писати багато. Я дуже слабий, хоч про те видержую, —пропасниця покинула, кашель вельми поменьшав. Цілую Вас щиро — пишіть. Т. Зиньк.
5. Лист Бориса Грінченка до Олександра Кониського з 6 липня 1891
Високоповажний Добродію Олександре Яковлевичу!
З листа, с котрим довго міні не хотілося розставатися, бо писала його дорога міні рука, Ви довідаєтесь про справу, яка примусила мене потурбувати Вас. Але є ще й инша: я писатиму покійного Трохима Оврамовича життєпис і вдаюсь до Вас с проханням пособити міні в цій справі, написавши все, що Ви про його знаєте — взагалі і про його пробування в Київ останнє, а також — як що маєте які звістки, і про його смерть За це я Вам дуже і дуже дякуватиму. Також просю Вас, чи не скажете Ви міні, до кого я ще міг би вдатися с таким саме проханням. Чи не посилав хто с Київа його некрологу в „Зорю“? Я дуже пізно, тілки вчора, дізнавсь про його смерть і тим тілки вчора міг написати некролога. Треба дати оповістку і в „Кіевской Старинѣ“. Я не посилаю туди нічого, бо думаю, що туди вже хтось послав. Що до тієї моєї статії, то як що здастця вона Вам путящою, то приктніть її, будьте ласкаві в „Правду“ — дякуватиму Вам за се вельми. Та чи не можна б мати примірник того числа „Правди“, де вона буде. Вибачайте, що турбую Вас, але покійний Трохим Оврамович так багато гарного казав міні про Вас, що я зважуюсь це робити.
А. П. Скочковський пише, що Ви переглядаєте покійного рукописи і що він має потім прислати їх міні. Жду їх нетерпляче і зроблю все, що зможу, щоб1) побачили світа всі його праці. Там є речі великої ціни і взагалі згубили ми в покійному такого діяча, якого мабуть не скоро вдруге наживемо, — як що наживемо тілки. Доля зробила тут так, як у приказці: „У кого (доньок) сім, та й доля є всім, а в кого одна, — та й тій долі нема“. Так і з нашою убогою українською справою сталося! Є, та що й казать!... Бувайте поки здорові, Високоповажний Земляче, та розважимося принаймні хоч тим, що і в нас убогих є такі велично-щирі до рідного діла люде, як покійний! Та ні, не розважисся цим, як губиш такого дорогого друга, як він був міні. Вибачайте! Глибоко поважаючий Вас В. Чайченко.
91. VII. VI. х. Кути.
Писати міні можна листи прості по такій адресі: Донецкая Каменно-угольн. ж. д. станція Юрьевка. Борису Дмитріевичу Гринченко) а якщо рекомендовані, то: Донецкая каменно-уг. ж. д. станція Дебальцево Ѳедору Ильичу Головневу для передачи въ Васильевскую экономію Алчевскаго Борису Гринченко.
__________________
¹) В рукоп. що.
6. Лист Бориса Грінченка до Олександра Кониського з 23 липня 1891.
91. VII. 23. Високоповажний Добродію, Любий Земляче Олександра Яковлевичу! Я не послав у „Зорю“ білшого од Вашого некрологу. 10 сього місяця я одержав звістку про Трохимову смерть і зараз же написав некролога. Писав я його — правду мовивши — ледви бачучи папер за слізьми і тепер до пуття і не знаю, що саме я там написав. Думаю тілки, що писання було безладне. Одріче того одіслав у „Зорю“ ж таки портрета та некролога і М. X. Комаров. Але, як Ви вже знаєте, я не спинюсь на некрологові, а заходюсь коло докладного Трохимового життєпису. Скоро одержу його рукописи, одішлю де що в „Зорю“ чи в „Правду“, а там почну готувати до друку збірник його творів, додавши до його життєписа та портрета, Як що не знайду кошту з України, (книга може вийти, звісно, тілки в Галичині), то вдамсь до „Просвіти“ чи до „Тов. им. Шевченка“. Опріче того я мабуть цими днями напишу згадки свої про його, особливо про останній місяць його життя у мене і пошлю їх до „Зорі“. Але за згадки не ручуся, дуже можливо, що я не зможу ще поки їх написати — так тяжко. Треба неодмінно виручити Трохимови рукописи ті, що він повіз од мене до батька. Ось які я знаю: 1) Молода Україна — 1 зшиток, 2) Исторія штунди (8 чи 4 зшитки), 8) твори старої укр. літератури (8 зшитки), 4) Материяли до укр. грамматики (велика купа паперу in folio), 5) Моншер — козаче (в палітурках зшиток), 6) Байки Езопа (теж), 7) Два лікарі (1 зшиток), 8) Покажчик праць про укр.1) мову (1 зш.), 9) Ще де що, чого я не читав (кілки зшитків), 10) Сон, мрія (1 зш.). Я писав уже до його батька про се, писатиму зараз ще. Але не погано буде, коли і Ви, і Лука Поликарпович напишете теж (направляючи рукописи до мене, щоб батько його бачив, що усе це йде з одного джерела). Як що батько бачитиме, що так турбуюцця про се, то ачей вволить гуртову волю. Написав я в справі життєпису ще до М. X. Комарова, а оце зараз писатиму до покійного жінки та до його товариша д. Кравченка. Дуже цікаво знати про його петербургське життя. Думаю, що не погано вдатися і Вам до удови — гурта швидче слухаюцця. Та може які рукописи ще є в неї. Та й з братом її як що роспитаєтеся, то дякуватиму вельми. За усяку звістку про його життя велика моя дяка буде.
Про всю великість нашої втрати я вже й не кажу. Він — бо належав до тих, що усю душу свою віддають за идею і не знають иншого життя. До цього додавалася безмірна любов до рідного краю, широка освіта, талан. Він був с тих, що не знають різнації проміж до словом та ділом і йшов навпростець туди, куди досилало його пересвідчення. Наша справа загубила в йому стілки, скілки вона загубила б, як би вмер спочатку своєї діяльности Куліш (я, звісно, минаю період „Ист. возсоєдиненія“ у Кул.), а може й білш. У всякому разі з молодих діячів 80-ох рр., як Ви кажете, він був найбілший, а був би білшим од усіх наших діячів опріче де яких небагатьох, як би прожив ще хоч десяток років. Та що про се балакати — краще вже не завдавати жалю.
Спасибі Вам щире та велике за те, що знайдете притулок моїй писанині. „Чи тепер, чи в четвер“, а Галичанам треба було се сказати і я тілки жалкую, що написав свою статію перш, ніж Ви роспочали свою — Ви дописали б своє і ми мали б докладнішу розвідку. Як що Ви знайдете потрібним що додати до моєї замітки, то я дуже дякуватиму.
А чого се Ви, дорогий добродію Олександре Яковлевичу, вважаєте себе старим інвалідом? Та Ви ще за десятьох молодих справитесь — дай Вам, Боже, ще стілки щасливих років, скілки Ви написали усяких творів!
Адресу мою на прості листи Ви знаєте, а на рекомендовані чи пакунки поки ось яка: Въ г. Луганскъ (Екатериносл.) а оттуда на станцію Юрьевку Донецкой к.—у. ж. д. Учителю Алексієвской школи Б. Д. Г.
Як що Л. П. Скачковський ще не одержав листа з моєю, адресою цією, то будьте такі ласкаві, дайте йому цю.
А поки бувайте здорові! Нетерпляче сподіватимусь звістки од Вас. Простіть, що так дряпаю: тілки приїхав с Харьківщини і поспішаюсь серед усякого клопоту одмовити. Щирий і прихильний до Вас Б. Грінченко.
_________________
¹) В рукоп. мови.
7. Лист Бориса Грінченка до Олександра Кониського з 19 серпня 1891.
Високоповажний, і дорогий Добродію і щирий Земляче Олександре Яковлевичу! Спасибі Вам велике, що бажаєте здоровая! Бажання Ваше прийшло саме вчасно, бо як бачите, пишу не сам, — тим, що трошки зазнайомивсь с хворобою. Ще білше спасибі Вам за те, що поклопоталися про мою статію. Після Вашого впевнення я маю надію побачити її в себе. — Святу правду кажете Ви, Добродію, про наших братів-Галичан. Вони страшенно ,,ізопачились“, як казав сам про себе, здаєцця, Вагілевич, не вміють твердо стояти на одному місці, а хитаюцця на всі боки. Гарна наша интеллігенція, але-ж і Галичане не далеко втекли. А що до радикалів... Покійний Трохим колись казав, що українофілами можуть бути або Дон-Кіхоти або идіоти. Але він забув ще одну группу-генералів „отъ украинофильства“. Ні що инше, як „генеральська“ пиха примушує пана Д. ¹) не признавати ніякої логики і вдавати з себе мало не цілоєвропейського рятовника, ні що инше, як тая-ж пиха примушує і його „наказного отамана“ пана Ів. Франка галасувати на всю Галичину, доводючи, що він читав не тілки Г. Успенського, але навіть і самого Ѳ. Рѣшетникова, і пхатися в запаскуджені обійми до своїх „твердих“, а також і до кацапів. Чудовий ensemble маємо ми в радикалі д. Франкові вкупі з тим московським добродієм, що писав відому Вам статію про останні десять років. Та... годі о тоє говорити!“...
Я запитувався д. В. Лукича, чи не взялось би Т-во і. Шевченка видати в одному томі (аркушів 15 друку) всі Трохимові твори вкупі з його життєписом та портретом. Але він одмовив міні, що надії нема. Тим я, переписавши, одішлю „Mon cher — козаче“, по слову Вашому, до „Правди“, а де-що до „Зорі“. Але я все-ж не покидаю заміру видати все — і друковане й недруковане — нарізним виданням; доведецця прохати, коштів у земляків а України россійської, — не знаю тілки, — де і як їх здобути? Опріче рукописів од Луки Поликарповича я одержав, ще, хоч і не зовсім цілі, рукописи і од Трохимового батька. В їх нема тієї правничої роботи, про яку Ви писали, — хиба трошки матеріалів до неї: де-кілки виписок невеликих. Чи й була вона, — не знаю.
Сподіваюся, що Ви возьмете на свої втомлені плечі цей новий місяшник, звістці про котрий я так дуже зрадів, і тим до своїх великих заслуг перед рідним краєм додасте ще нову. Такий місяшник мав би величезну вагу в нашій справі. — Ви кажете про мене, яко про робітника в тому виданні, але що до наукових праць, то я цілком неук, хоча заздалегідь обіцяюся робити все, що зможу, і зараз же виготую Вам що-небудь скоро дізнаюся, що діло зъистотилося.
Цензура дозволила міні два моїх оповідання: „Нелюб“ та „Каторжна“. Не знаю, куди з їми приткнутися, бо мусив порвати діло з Гомолинським, а иншого видавця не маю. Чи не порадите Ви, куди з їми поткнутися? Дуже і дуже за се дякував би. Я вдавався перш до М. X. Комарова, але в його тепер вже 5 моїх рукописів, і я не зважуюсь навіть уже і „в сірка очей позичати“, щоб знов його турбувати.
Незабаром вишлю до Вас пакуночок, — тоді напишу ще, а, поки бувайте здорові та прийміть глибоке ушанування од незмірно поважаючого Вас В. Чайченка. 91. VIII. 19.
_______________
1) Михайло Драгоманів. Гнів Грінченка викликали статті Драгоманова в радикальнім „Народі“, між иншим і про писання Грінченка.
8. Лист Бориса Грінченка до Олександра Кониського з 16 вересня 1891.
Високоповажний Добродію, Дорогий Земляче Олександре Яковлевичу! Укупі с цим посилаю Вам свою книжечку, — хотів би послати і „Робінзона“, та досі й сам не маю. Посилаю Вам і свою пику, — ачей Ви будете такі ласкаві, що не погордуєте цим моїм поганим дарунком, і такі добрі, що дасте міні змогу бачити і Ваше, кожному Вкраїнцеві дороге, обличча. Посилаю Вам і свого „Макогона“, кланяюсь низенько та й просю сказати Вашу думку про цю мою спробу в жанрі сатиричнім. Ваш присуд, Ваш погляд матиме задля мене велику вагу. Я, бачите, думаю надрукувати цю річ у Галичині, але боюся, щоб не сказати неправди. Оцей страх і примушує мене насмілюватися турбувати Вас читанням, може зовсім Вам не цікавим. Поки Ви, Високоповажний Добродію, не висловите свого погляду на мою роботу, доти я не друкуватиму її. (NB. Не думаю, щоб яке периодичне видання схотіло її надрукувати; та ще й те: в „Зорю“ я сам не дам з огляду на цензуру, а в „П“. друкована, вона мало доходитиме на Вкраїну: хотілось би невеличкого формату книжечкою. Чи не знаєте, Добродію, якого видавця в Галичині, бо сам я затого не маю змоги дати на се гроші).
Кілки часу назад я писав до Вас листа, одмовляючи на Ваш лист. Там я писав, що маю переписати „П—і“ „Моншер — козаче“ та й ище де що, може. „М. козаче“ незабаром одішлю... „Галицьких віршів“ я досі не одержав, хоча одержав од Барвінського листа і він пише, що вишле міні їх, — то я і певний, що матиму. Спасибі Вам, що знайшли їм притулок! Писав ще я в тому листі, що дозволила міні цензура два оповідання: „Нелюб“ та „Каторжна“, але як видати — не знаю. Чи не можна їх приткнути туди, куди й „Робінзона“. В загалі, чи не порадите, Шановний Добродію, якого видавця, — я посилаю що року 12 рукописів для нар. читання („лубочна“ література) — звичайно без имъя, бо це переробки, то що. (Запевне де які стрівали: „В. оповідач“, „Вовче лихо“, „У неволі“, „Дівка чорнобр.“ і ще десяток чи півтора инших) і ще де що. Куди їх приткнути — не знаю, бо з шахраєм Гомолинським не можу мати діла. Та навіть і посилати до цензури не могтиму мабуть далі, бо цензура і почта коштує міні що року великих (для мене) грошей, — кількох десятків рублів (з Галичиною), а я зайвих грошей не маю — тим, коли міні за рукописи (хоч трошки) не платитимуть, то я мушу спинитися с своїм ділом. Простіть, що турбую Вас, Добродію, але Ви можете просто забути про всю цю частину листа.
Я читав тілки в „Зорі“ про Ваше подання до Мін., але змісту його не знаю. Чи не міг би я у Вас, Високоповажний Добродію, прохати його прочитати? Ваш вчинок — факт такого високого патриотизму, що сором не знати його докладно кожному Українцеві.
Сюди кладу і книжечку Луці Поликарповичу — будьте ласкаві, віддайте йому, як вздрите. Я йому недавнечко листа писав, але одмови не маю. — Чи не знаєте, Добродію, хто такий Грицько Грушевський¹)? Він міні написав чудного листа про Трохима... Що воно за людина? Здаєцця, Лука Поликарпович²) його знає. — Про Трохима роспитуюсь у всіх, кого знаходю. Сподіваюся, що життєпис буде білш-менш докладний. А по цій мові дозвольте Вам побажати1) щастя та здоровъя на довгі ліга од без краю шануючого Вас Б. Гринченка. 91. IX. 16.
_____________
¹) В галицьких виданнях поміщав свої писання під псевдонімами: Голота, Чулай.
2) В рукоп. побачати.
9. Лист Бориса Грінченка до Олександра Кониською з 12 (24) жовтня 1891.
Відмова на лист з дня IX. 30. 91. Високоповажний Добродію Олександре Яковлевичу! Трохи забарився, з одмовою — простіть! Дуже звеселили Ви мене своєю звісткою про „Комара" — дай йому, Боже, вік довгий та голос гострий! Але чи проходитиме ж він на Вкраїну россійську? Зараз не маю нічого, що могло б здатися в його, опріче цього „Профессора". Як що здатний, то хай Сивенький його приткне, куди треба. (NB. Сивенькому, як вздрите його, перекажіть, спасибі Вам, од мене щире братнє привітання і не менше щиру лайку за те, що забув мене).
Звеселили Ви мене й своїм словом про „Макогона". Будьте ласкаві, напишіть швидче, які треба одміни в йому зробити, щоб я встиг і виправити і переписати. Що до друкування в „П.“, то хоча нарізно надрукувати з де-якого погляду було б зручніше, за те та річ, що вірші появляцця світові в такому поважному органові, надасть їм ваги. Тим я радий був би, щоб надрукувати в „П.“, зробивши відбитки. Але з двома одначе умовами: а) щоб Ви, Високоповажний Добродію, самі послали „Макогона" Б-му¹) .(инакше може статися, що на мої умови він не пристане, а то й зовсім не надрукує) та б) щоб видрукувати всю річ в двох числах; се неможливо; в віршах нема 800 рядків, а в картці „П.“ буйнішого друку 80 рядків, а дрібнішого 98; таким нобитом ца число припаде тілки по 5 або й по 4 картки — річ можлива, ба, „П.“ так і друкує, що кожної статії дає 3—4—5, навіть 6 і 7 карток. — Будьте ласкаві, напишіть, чи можна так.
„Г. віршів", спасибі Вам, одержав два числа. „Зорі" 18-го числа одержав чомусь тілки клаптик і цілої Франкової одмови не читав, але й с того, що читав, видко „особливий" спосіб полемізувати; рецепт такий: аще хощеши свого ворога побити, а не можеши, то : 1) прочитай його статію неуважно і бреши проти того, чого там нема; 2) одмовляй на дрібъязки і кажи що одмовляєш на важливе, а про важливе кажи, що се дрібъязки та 3) перебреши зміст листа, що писала та людина не дотебе, і надрукуй се (я справді писав листа про „Л. Микиту“, але прохав дозволу поробити в творові одміни, щоб він зрозумілий був і на Вкраїні росс., і Франко на се згодився; я почав виправляти і довго панькавсь, але потім мусів кинути бо впевнився, що краще написати річ на ново, ніж виправити „галицький віршовий виріб“ — от чудовий термін!) Про такі „одмови“ нема чого довго памъятати. А от я нетерпляче дожидаю Вашого, Високоповажний Добродію, слова, того, що Ви обіцялися в „Слівці од ред“.
„М. Козак“ ще не одсилався, бо не маю змоги „дістатися“ до почти, а скоро прийде такий випадок — одішлю. Трохимови твори думаю друкувати нарізним томом. М. X. Комаров обіцяє зібрати на се гроші. Життєпис теж піде в той том, але як що той пан дасть справді ті 100 р., то се не пошкодить, бо не думаю, щоб у Одессі багато грошей могли зібрати, а як що видавати і „Штунду“ і „Граматику“, то се буде аркушів з 30, або може трохи менш. — Переклад „Иліади“ се певне Сам²)? А „Пекло“ хто переклав ?
Бодай би їм болячка на язик, отим „ученим“. Шкода міні що надії на новий місяшник не справдилися! — Спасибі Вам за літературні новини та за звістку про Гр. Про О. В. Р. я мало знаю, але не думаю, щоб була Трохимові яка змога брати її с собою. Як що тільки її одружіння з доброго бажання, то радію за неї — мене завсігди лякали навіть думки про її долю? А чом же Ви, В. Д., не пишете про свій портрет нічого? — Укупі с цим посилаю прост. бандероллю „Робін“. Вам, Л. П. та Сам. — будьте оласкаві, віддайте. Глибоко поважаючий Вас В. Ч. 91. X. 12 (24).
__________________________
¹) Олександрові Барвінському.
²) Самійленко. Здогад Грінченка мильний. Сивенький-Самійленко саме переклав Пекло Данте. Про чий переклад Іліяди згадав Кониський у листі до Грінченка, щось певне сказати, тяжко; з двох перекладів Іліяди, які маємо, Степана Руданського й Петра Ніщанського, правдоподібніше тут згаданий останній.
[Життя і мистецтво, 1920, с. 28—33]