Великдень на російськім фронтї.

Наш добрий знайомий, Павло Заплатинський, веселий, співучий, а при тім поважний парубок, банковий урядник, а кадет на війнї, оповідав нам цїкаву бувальщину на бессарабськім фронтї 1916 р., котру хочу переповісти з подробицями.

 

Було ще дуже рано, — говорив він, — ледви-ледви днїло, як збудив мене ордонанс, аби послухати співу Росіян.

 

Через сонний мозок шибнула в мене гадка, про щось незвичайне. Я не міг зміркувати, чому співають, не стріляють?!

 

Відгорнув коц, себто вовняну верету, якою був накритий, підвів ся і розплющив очі. В ямі було ще темно. Тільки дрібка якогось світла, що вливала ся сюди отворами, вихилювала з пітьми знані суки на дилях і кругляках буди. З поля долїтав спів, як клекіт моря.

 

Я спав коротко й був утомлений. Але прислухавши ся хвильку, стратив охоту до сну, встав і вийшов.

 

Нараз зробив велике відкриттє: пригадав собі, що на той день припадає Великдень! На фронтї легко й про се забути Українцеви!...

 

З російського боку несла ся воскресна пісня — величня, могутня, щира.

 

Я задержав ся в кутї рова, де він найбільше випиняв ся наперед, і винурив голову та груди. Звідти видно було в день увесь простір і неприятельські окопи, віддалені на триста метрів. Вони тягнули ся верхами сугорбів, оперізували їх, губили ся потім у корчах і ярах і знову маячіли на дальших узгірях. Одначе тепер стояла темна сильвета. Чорна земля лежала в сподї, а небозвід над нею блїд і румянїв від ранньої заграви. Але огнище палило ся ще глибоко під землею, тільки челюсти жевріли, прислонені хмарками, заповідаючи чудовий день. Було тихо у природї, навіть не цвірінкали ще пташки, котрі ночували в поблизьких корчах тернини, не впав нїде нїодин вистріл, неначе провалили ся люде з своєю діявольською роботою, тільки земля й небо лишили ся з божественними законами Господньої Премудрости.

 

Я стояв і слухав, захоплений небувалим вражіннєм. Се було щось свого роду, чого не можу докладно описати. На війнї бачить ся чимало річей, гідних памяти, але попри пекло тарабанного огню йдуть вони в непамять. А проте ясним, як соняшний день, лишить ся в мене спомин про ту хвилю, коли я стояв там і прислухував ся тому співови, так проймав він і чіпав за найглибші струни душі... Складали ся на те не лишень невимовна сила, краса та своєрідний напів урочистої піснї, але також багато мотивів, які випливали з обставин хвилї, з ріжнородних споминів і жалю індивідуальної й загальної природи, спричинювали приріст тих таємних сил, котрі мимохіть шарпали за серце, давили груди й гортань і витискали сльози в очах...

 

Спів тисячної маси кінчив ся тимчасом. Вже зовсїм притих на протилежнім фронтї, лише клекотів далеко на крилах, нїби відпливаюча хвиля в простір океану. Один момент, а вже успокоїло ся й там, немовби щось аж під хмари велике — потахло нараз, осїло, розпало ся в пил і туманний порох при сходї ранньої зорі.

 

Я замислив ся і не стямив ся навіть, коли почав вертати глибокими переходами до своєї ями. Про що властиво думав я тодї?

 

Правду казати, жалїв я того, що вже було або мало бути пропаще. Менї здавало ся, що увесь той світ, у котрім вродив ся я і зріс, валить ся на очах, що війна збурить його до самих основ, решту докінчать лукаві люде та з нашої ориґінальної святинї не зостанеть ся камінь на камінї. Впаде прекрасна, недокінчена ще, а з таким трудом здвигана будівля — і накриє собою наші трупи... Я думав про те з докором рідним братам, що співали там у противних окопах, котрі підпирають хищі заміри на нашу та їх загладу — на загладу всього того, що ми тут виплекали для спільного добра. Хиба, що думають пригорнути Галичину, аби виручити її малу в тяжкій боротьбі на істнуваннє цїлої України?!

 

Я був огірчений на відносини в теперішній війнї, на товпу, на череду, не виключаючи в тім себе самого. В бляшанцї, котра висїла на стїнї, було трохи гараку. Нїби на смуток, нїби на снїданнє (бо до чорної кави було ще далеко) випив я сей гарак і закусив грудкою цукру. Сїв потім на своїм лїгві, роздумував далї, потому простягнув ся і заснув, не причуваючи, як борзо матиму нагоду переконати ся про те, що в сїй хвилї лежало менї на серцї.

 

_______

 

Мене знову пробудив ордонанс криком, що Росіяне надходять. Справдї! Далеко можна було запримітити кількох Росіян, а позаду ще кількох, як виповзли з своїх криївок, переступили свої дроти та й голїруч пустили ся до нас, вимахуючи білими хустками. Було то коло 7 год. вранцї.

 

Командантом моєї сотнї був Українець, поручник, а її склад дуже мішаний. Видано приказ не пускати жадного стрілу, тільки вислати назустріч посольство, щоб не припустити неприятеля до своїх позицій. Зголосило ся до того пять добровольцїв, управляючий фельдвебель і я — провідник посольства.

 

Славян було в тім двох: я і ще один Поляк, учитель. Не гаючи часу, ся сїмка старала ся скоренько видобути ся поза рови та дроти на привитаннє незвичайних гостей.

 

Не можемо сказати, щоб ми були героями, але не були й боягузами; чейже всї ми йшли туди добровільно. Одначе не зважаючи на те, в хвилї, як опустили ми свої позиції, обняв нас страх. Мене самого прошибнув мороз, потрясли ся нерви. Йшли ми нїби-то на привитаннє, але-ж нїхто не знав замірів противника, чи несе щирість у серцї, чи зраду під полами своїх шинелїв. Тому, не обзиваючи ся, кождий ішов у найбільшім напруженню уваги й духа.

 

І хайби там розум пояснював, що хоче, нерви роблять своє. Я глянув на людей і помітив, що на них подїлала так само несподїванка, а саме, що Росіян було тепер з пятнадцять, отже вдвоє більше, нїж було їх на початку. Крім того можна було зауважити їх багато схованих по найблизших корчах. Йшли ми так само голїруч, тільки я мав набитий револьвер, але то не могло мати нїякого значіння, бо на випадок чогось вони могли нас навіть запідруки забрати. А знов таки прийшло б до того, нас всїх накупу з Росіянами скосив би таки власний австрійський скоропал. З другого боку були ми на дулах соток крісів — російських і австрійських.

 

Серед того роду непевних розважувань зближали ся до себе обидві сторони.

 

Коли дїлило нас не більше нїж тридцять кроків, провідник російської ґрупи, рослий, гожий мущина, розложив руки та привитав нас грімким "Христос воскрес!"

 

— "Во істину воскрес!" — так само грімко відповіли ми обидва з Поляком.

 

І знову не забуду нїколи того виразу, де недовірє і жах з одного боку, а всякі почування добрих думок з другого боку сплїтають ся разом на обяв безсумнївної, бездонної щирости, з якою приступив до мене Росіянин і кріпко обома руками стиснув мою руку. Росіяне й Австрійцї витали ся потім по черзї, стараючи ся навязати з собою розмову, при чім можна було зауважити доволї однорічних охотників, з котрих складала ся російська депутація. Та й ще одно: були то у великій мірі Українцї та й почали прямо говорити по українськи. Українцем був сам їх провідник.

 

Щоб розвіяти всякий сумнїв, зазначив він зараз гарною українською мовою, що присилає їх рота, яка посилає нам поздоровленнє в день світлого Христового Воскресення; що нинїшнїй день бажають провести відповідно до христіянських засад, не будуть стріляти й се постарають ся доказати протягом цїлого дня.

 

Я прийняв поздоровленнє, подякував в імени цїлої сотнї й обіцяв се переказати її командантови.

 

Депутація виявляла охоту лишити ся на дальшу приязну розмову. Десь немов зпід землї взяв ся кошик з свяченим: пречудові українські писанки, ковбаса, паска, горілка, сіль і хрін. Кошик був якось зручно схований, аби не трівожив нас здалека.

 

Провідник налив чарку горілки, а звертаючи ся до мене з словами "Христос воскрес", — випив її. Потім зараз узяв ковбаси й паски на перекуску, щоб відвернути від сього приносу всяке підозріннє.

 

Після того випив я і частували ся дальші по черзї.

 

На мою відповідь, що не лише говорю по українськи, але й що я є таки Українцем, російський провідник почав так:

 

"І я Українець і багато з нас не по своїй волї стоїмо тут у сих окопах. Нас в Росії кривдять найбільше, гірше нїж малї нужденні народи, бо їм не перечать того, що нам. Та прийдуть полекші й для Українцїв і сього зовсїм певно очікувати можна після війни. Через те не мало шкодить собі досї сама Росія".

 

Нa те перестеріг я, щоб тільки не робили собі надїй на підставі дотеперішньої безнадїйности. Що казала-б клїка людоїдів, котра не залишить своєї шкідливої роботи? Всї знають, як поступовано в Галичинї та на Буковинї, скоро тільки ті землї найшли ся в руках Росії. Тому ми боремо ся й бороти ся будемо, як цїсарські жовнїри, так і добровольцї українського лєґіону проти тих, що наступають нам на горло. Тут бодай якась надїя для нас на лїпшу будуччину, чого цїлком нема по їхнім боцї. Я рад дуже з сеї стрічі, жалую тільки, що наші дороги розходять ся.

 

На прощаннє стиснули ми собі руки так щиро, як передтим, причім російський Українець сказав: "Дай, Боже, щоб ми по війнї чули ся вільнїйшими й щасливійшими нїж перед війною!"

 

Хоч їх депутація не готовила ся ще до відходу, одначе я прискорив се з двох причин. Поперше — один з депутатів Москаль, чи Татарин, з малими сверловатими очима, доглянув в кишенї мого плаща головку револьвера. По-друге — офіцери з наших становищ пильно придивляли ся через далековиди. Одно й друге не причинювало ся до доброго настрою. Аби отже не давати причини до зайвих підозрінь, заявив я, що, як їхнї, так і наші службові обовязки не дають змоги довше говорити. І ми розійшли ся.

 

Ще раз на відворотї обійняв нас страх, коли російські депутати щезли десь хутко за корчами, а до австрійських становищ було ще далеко. Побоювання того роду були сим разом зовсїм непотрібні, але на фронті люде обережні.

 

Гарно умаєної смеречиною паски, поданої нам з кошиком, нїхто в окопах не хотїв покоштувати, дарма, що сам я власним прикладом заохочував. Жартуючи, кропнув собі ще чарку доброї горілки й перекусив ковбасою та булкою, гарною мов сонце. Командант і инші зволили аж по трьох годинах, коли переконали ся, що я все ще не подобав на трупа.

 

В пів години опісля, як вернули ми з свяченим, висипали ся з російських окопів цїлі чети та сотнї, й будучи певні, як російської, так і австрійської чесности, стали свобідно похожати вздовж австрійського фронту. Підходили аж до австрійських дротів, жартували з Австрійцями, а навіть двох, потім двадцятьдевятьох салдатів увійшло до австрійських ровів. Деякі з них добули горілку та святочні дарунки і стали частувати ся з Австрійцями. Се також був захоплюючий момент потреби ближньої любови серед ворогів.

 

Поведеннє російської сторони було тодї бездоганне. Се була проба провести бодай один день в роцї по Божим і людським засадам і через те гарні ті спомини, як ті крашанки, які держу на памятку.

 

[Вістник Союза визволення України]

 

 

15.10.1916