Цикл зустрічей, авторських читань та дискусій «Велике повернення Нью-Йоркської групи» завершився прем’єрою документу «Акваріум у морі». Кілька тижнів тому запрошені письменники повернулися у США. І тепер матриця НЙГ як культурного явища лежить перед очима українського читача, і хоче відповідей.
Василь Махно, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Ігор Калинець. Фото: Вікторія Лучка, OFF Laboratory
Ці письменники ніколи не писали маніфестів та не збирали зборів. НЙГ не видавала членських квитків. Первісна сімка Нью-Йоркської групи – це Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Патриція Килина, Емма Андієвська, Женя Васильківська. Пошуки себе й означення навколишнього, бажання дати ім'я тому, що дзвеніло у повітрі, й власна внутрішня енергія як протест проти асиміляції у англійській мові та літературній традиції виточили їхній стиль. А спільне з бітниками літературне середовище допомогло зробити форму творів настільки виразною та оригінальною, що хоч і писали вони українською, критики казали, що таке письмо надто вже не типове для української мови.
Іван Світличний говорив про їх творчість: «згубність публіцистики для поезії вони розуміють добре». Майже вісімдесят років тому, коли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох стояли під стіною Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний та багато інших, вони щойно народилися. Їхні батьки, українські біженці, втікаючи від війни, вивезли їх у табори D.P.. На еміграції вони стали авангардом діаспори, так і залишившись українцями на чужині. Тих, що загинули у 1937, Юрій Лавріненко пізніше назвав Розстріляним Відродженням, а тих, що вижили, за кілька десятиліть увів у літературу як Нью-Йоркську групу, тим самим підхопивши перервану традицію українського модернізму.
Родина Рубчаків. Фото: Олександр Фразе-Фразенко.
Та до порозуміння й складання літературної ієрархії був довгий шлях, який завершується (чи продовжується?), вочевидь, на сучасному читачеві. Документальний фільм «Акваріум у морі», що і став приводом для «повернення» зняв Олександр Фразе-Фразенко. Кошти на стрічку шукали у кілька етапів: спершу в Україні, тоді у США, де й зібрали більшу частину (зокрема, завдяки Науковому Товариству ім. Шевченка в Америці та приватним пожертвам).
Продюсував фільм письменник Василь Махно: «У процесі зйомок фільму виявилося безліч різноманітних історій, котрі «кружляють» навколо Нью-Йоркської Групи, і хоча я особисто знайомий з майже усіма її учасниками, та навіть мені було цікаво почути ці міфи і легенди. До того ж, без Нью-Йорка збагнути творчість цих поетів буває складно внаслідок особливого урбаністичного ландшафту, яким перенасичене це місто. Сподіваюся, що глядачі матимуть нагоду відкрити поезію і зміст життя цих легендарних поетів».
Василь Махно і Богдан Бойчук. Фото: Вікторія Лучка, OFF Laboratory
Прем’єра у рамках Форуму видавців вийшла атмосферною: у залі були присутні Юрій Тарнавський з дочкою, Богдан Бойчук та дружина Богдана Рубчака, професорка Мар’яна Рубчак. Фільм здивував енергетикою та ритмом кадрів: герої щасливі, і цьому не заважає їх поважний вік – в «Акваріумі у морі» немає приреченості чи нарікань. Дивитися це кіно легко, а закадрова начитка поезії у кількох сценах увиразнює самих авторів, розкриває їх.
Є у картині і крайня відвертість: це Патриція Килина, колишня дружина Тарнавського. Він відмовляється коментувати їхні стосунки, проте Рубчак та Бойчук жартома розповідають про кумедні випадки їх спільного життя. Доля цієї жінки – американки, яка у пошуку власної ідентичності вивчила українську мову так, що писала нею вірші, а потім продовжила пошуки, і англійською написала культовий для ЛГБТ спільноти США роман Front Runner – показує мультикультурний злам, на якому творили письменники НЙГ. А також увиразнює вибір, який вони зробили.
Є у фільмі і Емма Андієвська, і Віра Вовк, і Женя Васильківська, і тому він нагадує розмову не про давноминуле, а про те, що було наче вчора. Прем’єра завершилася оваціями у десять хвилин.
Олександр Фразе-Фразенко, Юрій Тарнавський та Юрій Кучерявий. Фото: Вікторія Лучка, OFF Laboratory
Про те, що залишилося за кадром, режисер Олександр Фразе-Фразенко розповідає: «Коли я завершив перший монтаж, то зрозумів, що кіно триває чотири з половиною години! У Вроцлаві на європейській прем’єрі я показував версію тривалістю дві години десять хвилин. Американська і українська прем’єри отримали версії по годині сорок. Я подумав, що з того матеріалу я можу зробити не одне кіно, що варто ще дозняти і зробити кілька окремих фільмів про членів групи. Наприклад, зараз в активній роботі фільм «Casi Desnudo» про Юрія Тарнавського, гучну прем’єру якого ми вже плануємо наступного року. За кадром основної тепер версії залишилися сцени, які можуть бути зрозумілі виключно українцям. Я хотів, щоби глядачі, переглянувши це кіно, відчули в першу чергу дивовижну силу поезії. Тепер упродовж наступних місяців «Акваріум в морі» матиме прокат містами східного узбережжя США – Бостон, Філадельфія, Вашингтон та ін.
Наші фільми про українських поетів важливі з кількох причин. По-перше, про це немає жодних інших фільмів. По-друге, фільм – найбільш дієвий і масштабний спосіб захопити і втягнути людей у світ, на який ти звертаєш увагу. І по-третє, ця частина української культури, модерністична традиція, українцям дуже потрібна, бо українці – просто знищені люди. Їх (в основному «совок») загнав у етнографічне гетто з вишиванками, дурною музикою і примітивними поетами, а ми маємо все, що ставить нас на рівень світової культури».
Велике повернення відбулося. Фото: Вікторія Лучка, OFF Laboratory
Після авторських читань в театрі Леся Курбаса, і перегляду фільму приходить час на повернення головного: текстів. А це потребує грамотної оптики, що бачить не лише групу, а й усе явище – покоління, до якого долучилися згодом Юрій Коломиєць, Олег Коверко, Марко Царинник, Роман Бабовал і Марія Ревакович. (Антологія «Координати», яку видали 1969 року Бойчук і Рубчак, об’єднала понад сотню авторів).
Аби уможливити присутність цих творів, треба зрозуміти енергію, яку вони перетворювали у слова: «Ті, хто залишив місця свого народження у ранньому віці, усвідомлювали себе радше мандрівниками, ніж вигнанцями, особами не переміщеними, а «зміщеними», як влучно висловився Богдан Рубчак. Навіть Нью-Йорк став для них не конкретним містом, а місцем модерності, умовним і омовленим», – говорить літературознавиця Олена Галета. – «Без Нью-Йоркської групи українська література добровільно позбулася б зрілого модернізму й авангарду, складного, але неповторного досвіду побудови світу, спертого виключно на конструкцію мови. Повертаючись до початкового питання про належність до “нашої літератури”, зважуся перекласти відповідальність на читачів. Чи готові ми сьогодні прийняти як свою густу інтертекстуальність, не обмежену рамками національної літератури? Чи готові до нової поетики, що постає у сутичці синтаксису і семантики? Власне, чи стане відваги, щоби розмістити Нью-Йорк на мапі української літератури? А ще, врешті, про те, що таке географія, чи має і може вона визначати історію тексту: література – це все-таки не поштовий переказ, визначати її виключно за місцем відправлення художніх “повідомлень” доволі сумнівно. Шевченко велику частину своїх творів також написав “не з України” – з Санкт-Петербурга, з Оренбурга, з Кос-Аралу, з Новопетровської фортеці, з Нижнього Новгорода. Леся Українка написала “Одержиму” в Мінську, “Бояриню” – неподалік Каїра, “Лісову пісню” і “Камінного господаря” – в Кутаїсі, і це лише кілька прикладів. Учасники Нью-Йоркської групи визначали своє місце на літературній мапі не географією, а вибором мови і ставленням до неї. І якщо перша хвиля української повоєнної еміґрації творила літературу всупереч історичним обставинам, то покоління Нью-Йоркської групи проголосило творчість незалежно від обставин. Потрібна була неабияка відвага, щоби після втрат і загроз попередніх десятиліть заявити про своє право на мову не тільки як об’єкт збереження, а й простір експерименту».
Поки історія літератури визначає місце НЙГ, автори перебувають в умовній тіні. Та на зустрічах у рамках «Великого повернення» вони чітко показали, що попри поважний вік і відстані, досі готові до діалогу з своїм читачем. Бо, переконана, прийшов час на прочитання, перепрочитання, та зрештою осмислення ідентичностей цих текстів, цих людей.
Не степами і не горами
простяглася твоя географія —
на півкулях мільйонів сердець
і крізь невидимі простори пісень.
Не створила тебе історія,
а туга за твоєю красою.
Ти народилася в душах, як поезія,
і твоє поняття звучить, як метафора.
— Країно зі стогонів і молитов,
важливий продуценте смерти,
недаром своєю формою
нагадуєш розжоване серце.
27.01.1965
Юрій Тарнавський
Місце як географія не важить нічого, поки його не назвати. Місце як мовний код, як дім, стає початком, міфом, вірою, розчаруванням і закінченням водночас. Читаючи вірші цих поетів, розумієш: ця гра метафори – оприсутнення любові до цієї землі. І це наче дивитися на себе у дзеркало: історія про пошук себе у просторі, у чужій країні, а тоді – про пошук і віднайдення країни в собі.