Європейців непокоїть демократія в США; президентська кампанія, яка довший час вважалася взірцем, цього разу є, по суті, взірцем вербального насильства і фанфаронства. Як могли так низько впасти наші американські друзі?

У європейців є два президенти: один, якого вони обирають, та інший, якого вони не обирають, однак він  впливає на їхню долю, це президент США. Військова безпека і нашого континенту, і Близького Сходу залежить від НАТО, але ця військова угода про колективний захист працює лише завдяки американському зобов'язанню. Американський офіцер обов'язково керує НАТО, і жодне європейське військо не було би в змозі захиститися саме супроти аґресії, наприклад російської. Французька армія, попри те що разом з британською є найпотужнішою у Європі, не має достатньо засобів для того, щоб «показати себе» в далеких кампаніях без логістичної підтримки США.    

Наприклад, чотири роки тому, коли Франсуа Олланд оголосив, що французька авіація збирається бомбардувати кровожерливі війська сирійського президента, Барак Обама через кілька годин заперечив Олландові. Франція зненацька залишилась без системи виявлення цілей, що її мали забезпечити американці. Наступного року, у січні 2013-го, коли французька армія врятувала Республіку Малі від вторгнення джихадистів, ми стали свідками прекрасної демонстрації хоробрості лише трьох тисяч осіб, але їх захищала американська авіація. Натомість коли Жак Шірак у 2003 р. покинув Джорджа Буша-молодшого (на відміну від іспанського та британського урядів), в Ірак все одно вторглися.

Отож цей вплив президента Сполучених Штатів на європейські стратегії є визначальним, тимчасом як взаємного впливу не існує, тому що європейські керівники щонайбільше здійснюють моральний вплив на Сполучені Штати. Жан-Давід Левітт, колишній посол Франції в епоху Ніколя Саркозі, з іронією коментував, що європейці мали б вибирати деяких американських сенаторів, бо це був би єдиний для них спосіб, на думку посла, почути правду. За браком сенаторів європейці розраховують на коло друзів в американському конґресі та сенаті, як-от на асамблею прибічників Франції, яка передає позиції Парижа.

Тож ми розуміємо, що в Європі виникає серйозне занепокоєння, коли кандидат Дональд Трамп заявляє, що захист НАТО вже не буде автоматичним, коли він стане президентом. Той самий Трамп похваляється, що США вийдуть з НАТО, якщо європейські держави не докладатимуться щедріше до спільного фінансування, але Трамп забуває, що НАТО також захищає американські інтереси в світі. Саме НАТО здійснило інтервенцію в Афганістан супроти талібів після терактів 11 вересня 2011 р.

Вплив американського президента на Європу також є вирішальним в економіці. Європейці набагато більше, ніж американці, живуть зі своєї зовнішньої торгівлі; США експортують не так багато порівняно з розміром їхнього внутрішнього ринку. Проте європейська торгівля залежить від відкритості американського ринку і від безпеки морських шляхів у світі, якими Європа здійснює транзит 90 % усіх товарообмінів.

Основний шлях пролягає через Китайське море, і за ним наглядає американський Сьомий флот, головна база якого є в місті Йокосука, що в Японії. Президент-протекціоніст та ізоляціоніст, наприклад Трамп, міг би задушити Європу, бо вона не має засобів для захисту. Пропозиція Трампа обмежити доступ на американську територію, «фільтруючи» громадян з уражених тероризмом країн (як-от Франція, Німеччина, Іспанія чи Бельгія) була б однаково згубною для торгівлі, туризму та університетських обмінів.

Але 8 листопада, коли відбуватимуться вибори у США, європейці не голосуватимуть; вони будуть глядачами своєї долі, а не акторами. Симпатії, про які ми дізналися завдяки опитуванням громадської думки, результати яких ми маємо до свого розпорядження, є чіткими: згідно з опитуваннями журналу Le Point та The Economist лише 9 % британців і французів, наприклад, воліли би Трампа, це електорат, який у Франції переважно збігається з екстремістами з Національного фронту. Його соціологічний склад є порівнянний з американськими прихильниками Трампа: це радше чоловіки певного віку, не обов'язково з університетською освітою, які абсолютно вороже налаштовані до імміґрації.

Жоден кандидат на Білий дім не був такий непопулярний у Європі, тому що навіть Джордж Буш-молодший пробуджував певну симпатію серед європейської правиці. Згадаймо, що Рональда Рейґана дуже цінували в Європі за його опір супроти Радянського Союзу. А Барак Обама? Він є ще популярнішим, не так за те, що зробив, як за те, що він cool. Гілларі Клінтон? Хоч вона є політичною фіґурою вже 30 років, проте її і далі погано знають, безперечно, тому що її неможливо розмістити на нашій осі ліві-праві і тому що вона завжди залишалася в тіні свого чоловіка, а потім Обами.

Якщо вийти за межі партійних міркувань, то європейців, і небезпідставно, непокоїть демократія в США; президентська кампанія, яка довший час вважалася взірцем, цього разу є, по суті, взірцем вербального насильства і фанфаронства. Як могли так низько впасти наші американські друзі? Чи маємо ми зробити з цього висновок, що демократії є нестійкими і віддані на ласку демагогів, які легко комунікують через соціальні мережі? Якщо США є компасом, який показує майбутнє, то це тривожний сиґнал.   

Guy Sorman
Los europeos espectadores de su futuro
ABC, 22.08.16
Зреферувала Галина Грабовська