Продовження теми. Початок – «Галичина 1880-1889 років – очима “Діла”».

 

 

 

 

Триває амбітний проект львівського бібліографа Костянтина Курилишина – видання багатотомника «Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.). Матеріали до біобіблеографістики». Щойно вийшов другий том, який охоплює 1890-1894 роки. Наступні томи перебувають на різних стадіях видавничого процесу й чекають своєї появи на світ.

Знайомство з кожним із томів дозволяє відстежувати політичне, економічне та культурне життя Галичини за відповідний період. Квінтесенцією кожного тому є вступ до нього. Нижче пропонуємо цей короткий огляд життя Галицького краю у 1890-1894 роках крізь призму «Діла» у викладі Костянтина КУРИЛИШИНА.

 

 

 

 

«Проґрама “Дѣла”, вповнѣ независимого народного орґану руского, позôстане и дальше та сама, а будемо зъ нею тымъ певнѣйше выступати, що наслѣдки єи стали вже добре виднû, а справа руска набрала нинѣ вже широкого значѣня и въ Австріи и въ Славянщинѣ и въ Европѣ». На початку другого десятиліття праці (1890-1894) редакція наголошувала на власній незалежності й бажанні трудитися для консолідації українського народу. Ця діяльність полягала насамперед у створенні й постійному вдосконаленні інформаційного джерела, яке суспільно-політичне, економічне, культурне життя краю, держави і світу відображало, виходячи з національних інтересів. Аналіз щоденних подій, полеміка з опонентами, популяризація здобутків і спроба аналізу невдач стали основою редакційної політики, яку впродовж 1890–1894 рр. провадили культурно-громадський діяч, літературознавець, публіцист, видавець Іван Белей, громадський діяч, публіцист, видавець Кирило Кахникевич, громадський діяч, публіцист Михайло Струсевич. Друк видання незмінно здійснювала друкарня Товариства ім. Шевченка (від ч. 35 за 1893 р. – Наукового товариства ім. Шевченка), очолюваною Каролем Беднарським.

 

Важливим елементом політичної діяльності українців вказаного періоду стала українсько-урядова угода, яка передбачала українсько-польське порозуміння. Вона отримала назву «нова ера» і була представлена послом Юліаном Романчуком у Галицькому крайовому сеймі 25 листопада 1890 р. Доповідач назвав конкретні факти порушень й утисків національних прав українців і разом з цим наголосив, що «межи правительствомъ а Русинами не суть уже всѣ мосты зôрванû, що можливôсть лѣпшихъ ôдносинъ межи тыми обома сторонами не єсть вже зовсѣмъ выключена».

 

Аналізуючи відносини з поляками, посол наголосив, що українці не вимагають заборони чогось польського, а тільки стверджують, що під австрійським орлом повинні співіснувати обидва народи, але в умовах рівноправності, гарантованої Конституцією. Сама програма складалася з п’яти пунктів і передбачала: 1) право на самостійний розвиток українського народу, відмінного від польського і російського; 2) вірність греко-католицькій Церкві; 3) відданість австрійській династії; 4) підтримка конституційного устрою Австро-Угорської держави і рівноправності усіх народів, що входили до її складу; 5) підтримка економічного розвитку селянства і міщанства як основи нації.

 

У 1894 р. українські посли остаточно відмовилися від «новоерівської» політики і перейшли в опозицію до уряду, якому вдавалося лише частково задовольняти потреби українського народу через системний спротив адміністративного ресурсу на місцях, представленого здебільшого поляками. Результативним цей проект міг стати, наприклад, за умови його висунення польською більшістю у Галицькому крайовому сеймі. Однак безрезультатним він також не був. Зокрема, 9 січня 1891 р. на засіданні крайового виділу прийняли рішення відповідати на звернення інституцій і громадян, що були підготовлені та подані українською мовою, «лише рускимъ языкомъ и рускимъ письмомъ».

 

На початку квітня 1892 р. редакція часопису «Діло» підсумувала ті здобутки, які уможливила політика «нової ери». Вони полягали ось у чому: 1) міністр судівництва видав розпорядження, яке зобов’язувало суди на території Східної Галичини здійснювати записи в ґрунтових книгах українською мовою; 2) центральний уряд погодився на заснування страхового товариства «Дністер»; 3) крайовий виділ визнав українську мову мовою листування; 4) українська мова з’явилася і в листуванні цісарсько-королівського намісництва (до того часу використовували німецьку чи польську мову або й латинську абетку, за посередництвом якої відтворювали українські слова); 5) при призначенні українців урядовцями влада погодилася не висилати їх за межі Галичини; 6) на будинках цісарсько-королівських староств з’явилися вивіски двома крайовими мовами – польською і українською; 7) порушено питання застосування української мови на лініях державної залізниці у Східній Галичині; 8) Галицький крайовий сейм ухвалив рішення про відкриття окремої української гімназії в Коломиї; 9) міністерство просвіти затвердило пропозицію Галицької крайової шкільної ради про заснування трьох  українських 4-класних шкіл вправ. Усі ці рішення визнавалися початковими на шляху законодавчого оформлення не декларативного, а справжнього рівноправ’я українського і польського народів у Галичині.

 

Підсумовуючи дворічне провадження політики «нової ери», українці змушені були констатувати факт невиконання центральним урядом взятих на себе зобов’язань. Уся вертикаль влади залишалася, як і попередньо, неприхильною до стремління українського народу до рівноправності. Разом з тим до уже зазначених здобутків додалися ще кілька, а саме: відкриття кафедри української історії у Львівському університеті, гімназії в Коломиї та 4-класних шкіл вправ для хлопців при вчительських семінаріях у Станіславі й Тернополі та для дівчат при жіночій семінарії у Львові. Незважаючи на певні досягнення, загалом «новоерівська» угода не була реалізована. Редакція «Діла» з цього приводу зазначала: «Впрочôмъ межи Русинами-народовцями зъ однои а Поляками и правительствомъ зъ другои стороны, теперь вернули тû взаємины, якû були передъ деклярацією».

 

Відзначимо, що оголошена Ю.Романчуком програма не представляла консолідовану думку усього спектра політичних сил галицьких українців. Проти виступили москвофіли і радикали, які, відстоюючи принцип опозиційності, категорично заперечували можливість співпраці з урядом.

 

Щодо радикалів, то у жовтні 1890 р. ними була створена Русько-українська радикальна партія (далі – РУРП), яка пропагувала колективну власність на засоби виробництва, свободу особи, слова, зібрань, товариств, автономію громад, повітів, країв у вирішенні внутрішніх питань, забезпечення культурного розвитку, раціоналізм у справах віри і реалізм у мистецтві. Усі ці засади, які повною мірою розкривали програми – максимум і мінімум нової політичної сили, надруковані «Ділом». Водночас редакція запропонувала власний аналіз їх змісту, базований на прислів’ї «голоснû бубны за горами, а зъ-близька – звычайнû тарабаны».

 

Для представлення і критичної оцінки діяльності радикалів на шпальтах газети використовувалися між іншим матеріали з їхнього партійного органу – часопису «Народ», який виходив у Львові впродовж 1890–1895 рр. Наприклад, подаючи звіт з ІІ з’їзду РУРП, редакція не пропустила нагоди піддати критиці погляди Івана Франка на питання целібату.

 

Ще однією структурою радикалів стало політичне товариство «Народна Воля», засноване в Коломиї, перші збори якого відбулися 30 липня 1893 р. Нова інституція вважала своїм основним завданням ширення політичної грамотності серед селян і боротьбу за запровадження безпосереднього таємного голосування під час виборчих кампаній. Очолив товариство І.Франко.

 

На противагу москвофілам і радикалам «новоерівська» програма отримала абсолютну підтримку народовецького політичного товариства «Народна Рада», діяльність якого вичерпно відображалася в «Ділі».

 

У березні 1892 р. на нараді мужів довір’я була переглянута народна програма товариства і способи її реалізації. Документ починався словами підтвердження єдності українського народу, представленого тисячолітньою історією, який ніколи не зрікався права на самостійність: «Мы Русины галицкû, часть народу руско-украиньского высше 20-міліонового, маючого за собою тысячлѣтну минувшôсть историчну, – народу, що утративши самодѣльнôсть державну боровъ ся вѣками за свои права державно політичнû, а нѣколи не зрѣкъ ся и не зрѣкає ся правъ самостôйного народу…».

 

Базована на поступально-демократичній основі, програма передбачала всебічний і вільний розвиток українства як самостійного слов’янського народу у просвітньому, економічному, культурному і політичному напрямах. Окремо наголошувалося на потребі цілковитої рівноправності з польським народом і забезпеченні усіх конституційних прав і свобод урядом. Серед найважливіших вимог – практичне забезпечення рівноправності народів і церков; прийняття розпорядження щодо вживання української мови як крайової в державних установах Галичини; підтримка громадського самоврядування; прийняття нових законів про вибори і свободу преси; припинення полонізації народного шкільництва; заснування необхідної кількості національних учительських семінарій, гімназій, рільничих і промислових шкіл; створення окремого відділу для українського шкільництва при крайовій шкільній раді; зниження ґрунтового і домового податків; проведення регуляції рік; звільнення від оподаткування спадщини вартістю до 500 зр.; зниження ціни на сіль.

 

Товариство «Народна Рада» інформувало часопис не тільки про плани, а й конкретні справи. Наприклад, улітку 1894 р. керівництво інституції займалося організацією народних віч, клопотало про перенесення народної школи ім. М.Шашкевича у центральну частину Львова, підтримало створення задаткових (кредитних) товариств, порушувало питання використання української мови на державних залізницях тощо.

 

У зв’язку з тим, що спроби українців унормувати власне життя часто наштовхувалися на спротив адміністративного ресурсу, загальні збори «Народної Ради» у Львові 27 грудня 1892 р. прийняли рішення про заснування «Чорної книги», у якій планувалося реєструвати всі порушення політичного характеру проти окремої особи, організації, товариства тощо. Відповідні факти мали подаватися правдиво, з подробицями і залученням, по можливості, доказів, документів, свідчень очевидців. В окремих випадках обіцялося втручання товариства для організації допомоги. Як приклад наводився факт невиконання рішення повітової ради в Ліську про розміщення на будинку повітового виділу вивіски українською мовою.

 

Характерною ознакою суспільного життя українців Галичини у 1890–1894 рр. стало заснування політичних товариств у повітових містах. Головне завдання цих регіональних інституцій визначалося статутом і полягало у забезпеченні розвитку українського народу в межах конституційних законів та захисті його інтересів і прав. Засобами виконання завдання мали слугувати зібрання членів товариства для обговорення найважливіших справ і вироблення відповідних резолюцій, проведення віч, видання відозв, підготовка і участь у виборах, звернення до органів влади за посередництвом петицій чи делегованих представників, підтримка просвітнього руху. Функціонування товариств розпочиналося після затвердження статуту цісарсько-королівським намісництвом чи староством. Контроль за діяльністю здійснювали представники влади, які могли заборонити будь-який офіційно дозволений захід через найдрібніші порушення. Фінансування повітових інституцій базувалося переважно на членських внесках і добровільних пожертвах. У зазначений період регіональні політичні товариства розпочали свою діяльність у Бібрці, Бучачі, Городенці, Жовкві, Стрию, Турці.

 

Про створення повітових політичних товариств заговорили і на Буковині. 1890 року у часописі «Буковина» з’явився проект заснування подібних інституцій в Кіцмані, Заставній, Вижниці, Путилові та Станівцях або Вашківцях. Завдання повітових Руських рад визначалося здатністю підтримати і розвинути усе те, що сприяло би моральному і матеріальному піднесенню місцевих українців. Для цього пропонувалося брати активну участь у передвиборних кампаніях, засновувати і розвивати читальні, шпихліри, позичкові каси і крамниці, популяризувати українські книжки і часописи, організовувати допомогові акції. Усе це мало сприяти зростанню національної самосвідомості українців Буковини.

 

Про позитивні тенденції такого процесу свідчили рішення загальних зборів Руської ради в Чернівцях, які відбулися у березні 1891 р. Серед основних вимог: зміна виборчого законодавства, яка передбачала би пропорційне представництво обраних стосовно загальної кількості виборців; поділ Буковинської греко-православної архієпархії на дві частини (руську і волоську); законодавче і реальне забезпечення рівноправного використання української мови у виконавчих органах влади, судовій системі, шкільництві; сприяння економічному піднесенню краю шляхом створення умов для розвитку дрібних селянських господарств тощо.

 

Зазначимо, що об’єднання українців в політичні, економічні, просвітницькі організації і товариства поширилося і за межами етнічних земель. Так, у Шамокіні (США) 1894 р. був створений «Руський Народний Союз», мета якого «єсть ясна якъ сонце и при добрôй воли дуже легка до осягненя – т. є. лучити всѣхъ Русинôвъ и поодинокû руски Братства въ одну велику руску Родину, а такъ нести свѣтло правды и науки мѣжь рускій нарôдъ, оживляти руского духа, пôддержувати праотцѣвъ нашихъ вѣру…».

 

Для ознайомлення своїх читачів з життям українців за межами Галичини, а саме на Буковині, в підросійській Україні й США, часопис у 1890 р. запровадив спеціальну добірку матеріалів п. н. «Зъ житя Русинôвъ по-за Галичиною».

 

Однією з характерних прикмет громадського життя українців Галичини були народні віча, практика проведення яких брала свій початок у 1880-х рр. Їх організаторами виступали як представники народовецького табору, так і радикали та москвофіли. Проведення народних зібрань дозволяло легітимізувати рішення політичних сил, які їх організовували. Прийняті резолюції формували політичні, економічні і просвітницькі вимоги українців до влади.

 

Народні зібрання, організовані прихильниками «новоерівської» політики, свої вимоги формулювали на принципах програми Ю.Романчука й у своїх рішеннях передбачали боротьбу за забезпечення конституційних прав і свобод. Радикали заперечували політику домовленостей, критикували владу і Церкву, закликали до боротьби бідних проти багатих, підтримували селянство, якому пропонували об’єднуватися навколо своїх організаційних структур. Москвофіли переважно обмежувалися критикою політики «нової ери», бо вона відстоювала тезу про окремішність українського народу від російського, й закликали до консолідації на власних умовах. Обов’язковим «атрибутом» народних зібрань був представник влади, який мав право зупинити і заборонити подальше їх проведення з політичних мотивів. Упродовж 1890–1894 рр. віча відбувалися у Бучачі, Дрогобичі, Жидачеві, Коломиї, Львові, Рогатині, Самборі, Сколе, Снятині, Станіславі, Стрию.

 

Важливим чинником організованого життя народу були вибори до центральних і місцевих органів влади. У 1891 р. настав час чергової виборчої кампанії по виборах послів Державної ради у Відні, які мали відбутися на початку березня. Українці, об’єднані політичною програмою «нової ери», створили Головний руський виборчий комітет, до якого ввійшли представники митрополита, Руського клубу послів сейму, Народної ради. Роботу комітету очолив Ю.Романчук. 14 лютого 1891 р. розпочався процес висунення кандидатів, який завершився через два тижні представленням претендентів у 17 виборчих округах з групи сільських громад.

 

Результати проведених виборів засвідчили обрання 7 представників галицьких українців, 5 із яких репрезентували Головний руський виборчий комітет. Буковинські виборці довірили мандат Василю Воляну. Нагадаємо, що під час попередньої кампанії 1889 р. послами стали 5 із 17 можливих кандидатів. «Такимъ чиномъ клюбъ рускій, пôсля вчерашного результату выборôвъ, числити буде 8 членôвъ. Клюбъ стояти буде на проґрамѣ выголошенôй посломъ Романчукомъ въ соймѣ, а що головный рускій комітетъ выборчій… переводивъ акцію выборчу безъ угоды зъ польскимъ комітетомъ центральнымъ, то послы нашû войдуть до рады державнои яко независимû заступники руского народу и краю…». Остаточні результати виборів, аналіз виборчої кампанії і бачення майбутньої діяльності Державної ради загалом й українських послів зокрема знайшли відображення на сторінках «Діла».

 

6 квітня 1891 р. представники галицьких українців в австрійській Державній раді об’єдналися в посольський клуб, його головою обрали Ю.Романчука. У стосунках з польським клубом вирішили уникати провокацій і йти на співпрацю, особливо у питаннях, які стосувалися б інтересів Галичини, а стосовно уряду погодилися зайняти «приязно вичікувальне» становище. Програма клубу базувалася на засадах політики «нової ери». Майбутнє довело нежиттєздатність принципів рівноправності, сповідуваних українськими послами.

 

Ще одна виборча кампанія, а саме вибори до Буковинського крайового сейму, відбулася на початку липня 1890 р. Для її проведення українці створили дві структури – Головний руський виборчий комітет і Виборчий комітет чернівецьких руських міщан. Підсумком їх діяльності стало обрання українських представників у 3 з 12 виборчих округів з групи сільських громад, а саме Івана Тимінського, Єротея Пігуляка і Василя Воляна. Під час нових виборів до Буковинського сейму 4 квітня 1892 р. чернівецьке політичне товариство «Руська Рада» висунуло своїх кандидатів у шести округах. Перемогу святкували у чотирьох з них. Своє обрання підтвердили три представники буковинських українців з попередніх виборів, а товариство їм склав Стефан Смаль-Стоцький. Усі новообрані посли представляли народовецький напрям української політики.

 

В економічному плані 1890–1894 рр. характеризувалися як розвитком уже існуючих господарських та фінансових інституцій, так і заснуванням нових. Серед останніх чільне місце відводилося страховому товариству «Дністер», ідея створення якого належала Василю Нагірному. Статут товариства, підготовлений Йосифом Ярембецьким і Стефаном Федьком, був внесений на затвердження міністерства 26 червня 1890 р. Відповідний дозвіл отримано 7 грудня 1891 р. з умовою, що у текст статуту внесуть запропоновані владою зміни.

 

29 грудня того ж року відбулася нарада засновників, на якій затвердили поправки до статуту й обрали комітет, що мав займатися справами інституції до початку її діяльності. Головою обрали Теофіла Бережницького. Необхідність заснування страхового товариства пояснювалася, наприклад, тим, що впродовж 1870–1884 рр. у Галичині під час пожеж згоріли 79 094 будівлі, з яких лише 24% були застраховані. Загальні збитки обраховувалися сумою у понад 43 млн зр., а страхові відшкодування становили тільки близько 10 млн зр. Також українці були переконані, що його створення гарантуватиме певну майнову стабільність, працевлаштує багатьох фахівців і слугуватиме об’єднавчим фактором у суспільстві. «Очевидно, тутъ потрѣбно передо всѣмъ: солідарнои щирои пôдпоры товариству вôдъ загалу Русинôвъ, вôдъ кождого Русина, безъ огляду на єго пересвѣдченя політичнû, бо се-жь справа економічна, а въ того рода справахъ солідарности всѣхъ Русинôвъ нѣчо не повинно и не може стояти на перешкодѣ».

 

Притому зазначимо, що проти відкриття української фінансової інституції виступили поляки за посередництвом редакції часопису «Dziennik Polski», у якому зазначалося, що немає потреби засновувати нове страхове товариство паралельно з уже діючим краківським.

 

На початку квітня 1892 р. комітет засновників повідомив, що основний фонд товариства «Дністер» формуватиметься з уділових листів (акцій), мінімальна вартість яких становила 100 зр. Власники акцій ставали вірителями товариства, претендували на частку до 6% річних від прибутку і мали право голосу на загальних зборах.

 

Наглядову раду «Дністра» створили 29 червня 1892 р. на перших загальних зборах членів – засновників товариства, яких на той час представляли 137 священиків, 148 представників інтелігенції, 65 міщан і селян (усього 350 осіб). Очолив її Т.Бережницький.

 

Процес страхування «Дністер» почав впроваджувати 15 вересня того ж року. Першим клієнтом став греко-католицький парафіяльний комітет з Городниці Городенківського повіту під проводом о. Теофана Глинського. У перші дні страховий поліс оформили 117 осіб. Серед застрахованого майна – церкви, парафіяльні будинки, сільські хати і збіжжя. Через два місяці діяльності вартість застрахованого перевищила суму 1 млн зр. Свою підтримку першому українському страховому товариству висловив львівський митрополичий ординаріат, який закликав духовенство архієпархії популяризувати і підтримувати діяльність економічної інституції.

 

19 травня 1893 р. наглядова рада прийняла рішення інформувати загал українців за посередництвом часописів про свої засідання і важливі факти про стан і розвиток товариства. Наприклад, уже 26 травня «Діло» повідомило про переїзд адміністрації «Дністра» з вул. Театральної, ч. 8 у Львові на вул. Валову, ч. 11, про збільшення полісів, кількість яких перетнула цифру 5000, і про надбання поважного клієнта в особі митрополита Сильвестра Сембратовича. Подібні дані періодично з’являлися на сторінках часопису.

 

Як засвідчив звіт про діяльність українського страхового товариства, представлений на загальних зборах 3 травня 1894 р., загалом за період від 1 вересня 1892 р. до 31 грудня 1893 р. було оформлено 15 105 полісів на суму понад 10 млн зр. Також збори затвердили зміни до статутів, які переважно стосувалися конкретизації окремих понять.

 

Позитивні тенденції в розвитку фінансової інституції підтверджував і факт обговорення питання про необхідність заснування товариства взаємного кредиту «Дністер», який мав обслуговувати членів однойменного страхового товариства. У липні 1894 р. був підготовлений статут нової установи.

 

Окрім страхового товариства, в Галичині засновувалися інші економічні інституції. Так, 12 січня 1891 р. під головуванням Петра Корчинського розпочало діяльність коломийське економічно-просвітницьке товариство «Народні Спілки», статути якого затвердило цісарсько-королівське намісництво 27 листопада 1890 р. Юрисдикція цих організацій поширювалася на територію Покуття, а завдання визначалися заходами з піднесення добробуту і просвіти народу шляхом заснування «Народних Спілок» у містах, містечках і селах та забезпечення їхньої діяльності, відкриття читалень, бібліотек, кас ощадності й позичкових кас, елеваторів, промислово-торговельних спілок і крамниць, постачання якісного насіння для проведення посівних кампаній, худоби і сільськогосподарської техніки, проведення господарських і промислових виставок, відкриття рільничих і промислових шкіл, організації фахових відчитів, наукових і розважальних вечорниць, видання популярних часописів і неполітичних за змістом книжок.

 

Ще одним завданням «Народних Спілок» було створити здорову конкуренцію для протидії діяльності на Покутті аналогічної польської структури п. н. «Kółka Rolnicze», які «почали вже туды черезъ недбалôсть самыхъ Русинôвъ втискати ся». Незабаром Спілки розпочали свою діяльність у Княждворі, Кийданцях, Заболотові.

 

Подібні завдання ставило перед собою і товариство «Власна Поміч», засноване у с. Лисятичі Стрийського повіту при сприянні місцевого сотрудника о. Івана Хавалка. Після затвердження владою статутів ініціатори створення економічної інституції жертвували значні кошти на заснування шпихліра і позичкової каси. Перші загальні збори відбулися 15 травня 1891 р.

 

У серпні 1892 р. мешканці Монастирського (поблизу Косова) заявили про створення «Власної Помочі». Товариство планувало надавати своїм членам позики для організації і розвитку господарства під 6% річних, а безвідсоткові – тим, чиї діти здобували фахову освіту, закуповувати сільськогосподарську техніку для спільного використання, забезпечувати допомогу тим, чиї господарства постраждали від стихійних лих. Більш докладно про діяльність «Власної Помочі» на Косівщині «Діло» розповіло у грудні 1893 р. Самопоміч як форма організації господарського життя виявилася ефективною і поширювалася краєм. Чергове товариство створили 30 вересня 1894 р. в Рожневі Снятинського повіту. Очолив його місцевий парох о. Михайло Заревич.

 

У 1894 р. серед галицьких українців популяризувався рух за заснування задаткових товариств, діяльність яких мала забезпечувати дешевий кредит і примножувати народне майно завдяки використанню прибутку на «руські цілі». Визнаючи, що «тôлько матеріяльно и фінансово независимый нарôдъ може оперти ся напорови противникôвъ», часопис закликав виходити з-під впливу аналогічних польських інституцій і створювати національні, дозвіл на що забезпечував закон від 9 квітня 1873 р. Серед іншого 1894 р. українці започаткували роботу кредитних установ в Бережанах, Коломиї, Перемишлі, Стрию.

 

З-поміж уже існуючих українських економічних товариств своєю активністю вирізнялися такі, як «Народна Торговля», «Зоря», Гуцульська промислова спілка. Щодо першої, то 1890 р. її загальні збори обрали нову керівну раду на наступний шестирічний термін, яку очолив Євген Дудкевич. За попередні шість років праці «Народна Торговля» налагодила процес закупівлі й продажу (гуртом і вроздріб) товарів і продуктів як місцевого виробництва, так і з-за кордону, відкрила філії у Бродах, Дрогобичі, Коломиї, Перемишлі, Рогатині, Самборі, Снятині, Станіславі, Стрию, Тернополі.

 

Серед завдань на майбутнє чільне місце відводилося забезпеченню покупців якісним і дешевим товаром, а також створенню ефективного адміністрування. «Якъ кожде дѣло людске несовершенне и вѣчно потребує поправы та змѣны, такъ и наша «Народна Торговля» потребує дальшого розвою, щобы сповнити своє завданье народно-економічнои институціи, котра бы обняла цѣлый нашь край, воскресила колишне славне и богате руске купецтво та стала ся взоромъ поважнои и соліднои институціи торговельнои».

 

Щороку «Народна Торговля» проводила загальні збори, ґрунтовні звіти про які, як і звіти керівної ради, публікувалися на сторінках «Діла». На червень 1894 р. товариство нараховувало 853 члени, загальний річний обіг коштів становив майже 1 350 000 зр., на його складах отоварювалися 459 крамниць. До здобутків господарської інституції варто також віднести відкриття філії в Сяноку на початку грудня 1891 р. і купівлю будинку на площі Ринок у Львові в грудні 1894 р., у якому планувалося розмістити і адміністрацію, і крамницю.

 

Товариство руських ремісників «Зоря», очолюване Василем Нагірним, також активізувало діяльність, доказом чого можуть слугувати зміни до статуту, затверджені цісарсько-королівським намісництвом у липні 1893 р. Згідно з ними, загальні збори членів інституції могли відбуватися не тільки у Львові, а й у тих містах, де функціонували її філії. Також товариство отримало дозвіл використовувати власний прапор і засновувати інститути (інтернати) для виховання і навчання ремісничої молоді тощо.

 

Серед подій, які стосувалися «Зорі» й отримали певний суспільний резонанс, 1893 р. виділялися посвячення нового приміщення, наданого в оренду керівною радою «Народного Дому», й аматорська театральна вистава, представлена в Стрию на користь створеного там ремісничо-міщанського товариства «Міщанська Бесіда».

 

Звіти про діяльність товариства «Зоря» затверджувалися загальними зборами й оприлюднювалися як публікації часопису. Зазначимо, що в «Ділі» друкувалася інформація і про роботу інших ремісничих об’єднань, наприклад кушнірів у Тисмениці чи ткачів у Косові.

 

Пошук шляхів інтенсифікації діяльності був характерним і для Гуцульської промислової спілки в Коломиї, очолюваної Іларієм Гарасимовичем. Зокрема, 1891 р. спілка розпочала виготовлення дерев’яних меблів у гуцульському стилі, які якісно доповнили і так значний перелік виробів, пропонованих на продаж. У 1894 р. керівною радою було прийняте рішення про зменшення видатків на адміністрацію, оптимізацію торговельної діяльності за рахунок працевлаштування молодих фахівців, які здобували освіту за підтримки Спілки, і посилення контролю. Головним контролером погодився стати В.Нагірний. Уявлення про фінансовий стан і кількість членів промислово-торговельної інституції давали відповідні звіти.

 

Можливість продемонструвати власні досягнення українські товариства (економічні, просвітницькі, наукові) отримали 1894 р., під час проведення у Львові крайової виставки під патронатом цісаря. Щоб забезпечити рівноправну з поляками участь у ній українцям, Народна рада ще у 1893 р. звернулася до організаторів заходу з вимогою, щоб усі офіційні відозви та оголошення стосовно організації і проведення заходу видавалися також українською мовою і публікувалися українською пресою, щоб вивіски на виставці й виставкові каталоги дублювалися українською мовою, щоб під час відкриття прозвучало й українське слово.

 

Отримавши позитивну відповідь, українці створили виставковий комітет руських товариств, до якого ввійшли по одному представнику таких інституцій, як: Наукове товариство ім. Шевченка, «Просвіта», «Руська Бесіда», Руське педагогічне товариство, «Народна Торговля», «Зоря», «Дністер», «Львівський Боян», «Клуб Русинок», Гуцульська промислова спілка в Коломиї. Усіма організаційними питаннями довірили займатися Володимиру Шухевичу.

 

На початку 1894 р. український виставковий комітет вирішив представити власну експозицію в окремо підготовленому приміщенні. Його план «въ стилю руского хуторного дому зъ вѣку XVIII» був розроблений фахівцями під керуванням професора Львівської політехніки Юліана Захарієвича, а втілений у життя архітектором Іваном Левинським. Площа павільйону займала близько 400 м2 і була безкоштовно виділена для потреб українців дирекцією виставки.

 

Представники товариств, які готувалися продемонструвати власні досягнення, були переконані, що «лучаєсь намъ найкрасша нагода показати свѣтови хочь все єще невеликій а все-жь таки въ порôвнаню зъ порою нашого вôдродженя и зъ нашими матеріяльными средствами, дуже великий розвôй товариствъ, дбаючихъ о добро народу – а надто и лучаєсь намъ нагода пôзнати себе, розрахуватись зъ нашими силами, розглянутись, куды намъ єще и якъ прямувати належить, щобы дôйти до тои меты, до якои стремлять усѣ народы XIX столѣтя».

 

Створення окремої української етнографічної експозиції, одним з елементів якої була старовинна гуцульська храмова споруда, активно підтримала греко-католицька Церква – усі три консисторії закликали парохів присилати для її оформлення найкращі зразки внутрішнього оздоблення ввірених їм храмів.

 

Перед відкриттям крайової виставки часопис інформував про важливі організаційні моменти, такі як вартість квитків і їх поділ на одноразові, групові і абонемент, рішення міської ради вважати день початку роботи виставки народним святом, розпорядження поліції щодо організації руху транспорту, обмеження куріння і заборону вигулювати собак на території виставки, початок арештів волоцюг і злочинців, кількість яких у Львові значно зросла.

 

Урочисте відкриття крайової виставки відбулося 5 червня 1894 р. на території львівського Стрийського парку у присутності архікнязя Кароля Людвіга. Українською мовою до присутніх звернувся Дем’ян Савчак.

 

Усі події, які відбувалися на крайовій виставці, знаходили своє відображення у спеціальних газетних добірках п. н. «Зъ выставы», «Листы зъ выставы», «Се й те зъ выставы».

 

Для кращого інформування і популяризації української експозиції видали друком спеціальний «Провôдникъ по рускôмъ павільонѣ». Відвідувачі мали змогу ознайомитися з колекцією килимів Володислава Федоровича і його килимарською школою; вишивками, зібраними представницями «Клубу Русинок»; 170 популярними книжечками видавництва товариства «Просвіта»; історією становлення українського театру в Галичині, представленого товариством «Руська Бесіда»; підбіркою видань Тараса Шевченка і праць про нього Наукового товариства ім. Шевченка; книгами і підручниками для народних шкіл Руського педагогічного товариства; колекцією українських музичних інструментів «Львівського Бояна»; товарами галицьких виробників зі складів «Народної Торговлі»; виробами представників ремісничого товариства «Зоря» (меблі, кахлі, палітурки, одяг, вироби з металу, скла і глини, різьбярські й літографічні роботи). Усе це супроводжувалося графічним зображенням основних етапів розвитку українських інституцій.

 

Етнографічний відділ крайової виставки, розташований поруч павільйону руських товариств, поділявся на українську, за яку відповідав В.Шухевич, і польську частини. «Отже тутъ находить ся збôрка строѣвъ зъ рôзныхъ сторонъ краю, выробы для домашного ужитку, выробы домашного промыслу, моделѣ хатъ та знарядôвъ и вкôнци предметы, що свѣдчать про обряды, звычаи и т. д.». Експозицію якісно доповнювали добірка світлин із життя селян, етнографічна складова бібліотеки Івана Франка, археологічні знахідки.

 

Зазначимо, що роботи багатьох українських майстрів були відзначені офіційними нагородами. Закриття крайової виставки відбулося 16 жовтня 1894 р. Як і при її відкритті, слово від українців виголосив Д.Савчак.

 

З часом проведення виставки співпала ще одна важлива для Львова подія – розпочалася експлуатація електричного трамвая. Історію його запровадження можна віднести до квітня 1890 р., коли міська влада створила окрему комісію для розгляду питання з уведення в дію парового трамвая. Проти виступило керівництво кінного трамвая, що взяло на себе зобов’язання продовжити уже існуючі колії по вул. Личаківській і до Стрийського парку. Незважаючи на спротив, комісія Львівської міської ради вирішила підтримати проект парового трамвая, колія якого охоплювала б ціле місто і вела аж до Винників.

 

Рух вагонів, запряжених кіньми, 1891 р. планувалося продовжити до Личаківського кладовища, а окремі маршрути віддати паровому «конкурентові». Однак у травні того ж року дирекція Белзької залізниці відмовилася від своїх зобов’язань щодо впровадження парового виду транспорту у Львові.

 

У 1892 р. міська рада делегувала фахівців для ознайомлення з системою функціонування електричних трамваїв у таких європейських містах, як Берлін, Відень, Гамбург, Париж. На основі підготовленого звіту розпочалося планування появи якісно нового виду громадського транспорту у Львові.

 

Остаточно суперечку між міською радою і фірмою, яка обслуговувала кінний трамвай, щодо права магістрату займатися впровадженням електричного вирішив мировий суд, який відбувся 17 травня 1893 р. Його рішення було однозначним: «Громада мѣста має право будувати, взглядно устроити и удержувати въ руху на всѣхъ улицяхъ и площахъ мѣста Львова, якъ такожь на приватныхъ грунтахъ… зелѣзницѣ порушуванû не силою коней, лише якими-небудь иншими моторами».

 

Протягом місяця спеціальна комісія міської ради підготувала проекти усіх рішень щодо введення в експлуатацію електричного трамвая. Пропонувалося створити акціонерне товариство і доручити будівництво нових колій берлінській фірмі. Передбачалося, що через 50 років підприємство перейде у власність Львова.

 

Основні елементи практичного втілення проекту – закладання колій, маршрути, випробування, початок функціонування, розклад руху, вартість проїзду – знаходили своє відображення в «Ділі». Негативним проявом запровадження руху електричних трамваїв стали нещасні випадки, причини яких пояснювалися технічними несправностями або неуважністю перехожих. Зазначимо, що можливістю нещасних випадків обґрунтовував свій протест проти прокладання колії вул. Руською Ставропігійський інститут, мотивуючи його вузькістю самої вулиці й великою кількістю вірних Успенської церкви.

 

На початку 1890-х рр. актуальним для міської влади було ще одне «електричне» питання, а саме – освітлення Львова.

 

Відтворюючи факти зростання економічної організації українців за посередництвом створення відповідних інституцій у містах і селах, потрібно зазначити, що значних збитків економіка краю зазнавала від стихійних лих. Зокрема, неврожай 1889 р. призвів до загрози голоду в Галичині. Через відсутність достатньої кількості сільськогосподарських продуктів селяни опинилися на межі виживання, через брак кормів вони змушені були за безцінь продавати худобу, через мінімальний запас насіннєвого фонду або його відсутність під загрозою опинилася посівна кампанія. Так, Коломийська повітова рада повідомляла крайовому виділу, що на середину січня 1890 р. кількість худоби зменшилася на 3516 голів (на кінець вересня попереднього року їх нараховувалося 21 569), коней стало менше на 1818 (було 3516). Місцева влада просила надати повіту безпроцентну позику, організувати постачання кормів для худоби і солі, а також інформувала, скільки потрібно зернових для весняно-польових робіт. При цьому зазначалося, що ситуація в повіті не найгірша.

 

Для нормалізації ситуації уряд виділив 1 200 000 зр., призначених для надання кредитів і допомог потребуючим повітам. Також було вирішено організувати постачання кормів для худоби у постраждалі райони.

 

Незважаючи на організовану допомогу, статистика за лютий свідчила, що, наприклад, у Борщівському повіті голодували 11 913 людей, Бережанському – 5029, Бучацькому – 10 642, Чортківському – 6626, Заліщицькому – 15 000 осіб.

 

На початку березня 1890 р. крайовий виділ додатково надав постраждалим близько 100 000 зр. у вигляді безпроцентних позик і допомог, а спеціальним законом від 2 квітня того ж року уряд отримав дозвіл виділити з державних фондів ще 700 000 зр. для підтримки селян.

 

Про ситуацію на місцях часопис інформував у спеціальних добірках і окремих публікаціях.

 

У зв’язку з недостатністю державних заходів на місцях почали створюватися свої допомогові структури. Зокрема, у Львові у січні 1890 р. розпочав діяльність Центральний обивательський рятунковий комітет під головуванням президента міста Едмунда Мохнацького, який закликав місцеві інституції і громадян до наповнення спеціального фонду добровільними пожертвами. За час своєї роботи комітет зібрав і розподілив понад 67 000 зр.

 

У середині грудня 1889 р. заявив про своє заснування окремий Руський голодовий комітет. Його перше засідання відбулося 9 лютого наступного року у Львові. Головою обрали Богдана Дідицького. Ініціаторами створення комітету виступили москвофіли, які здебільшого займалися розподілом пожертв, зібраних у Росії. У зв’язку з тим, що українська допомогова інституція була сформована за партійним принципом, редакція «Діла» з сумом констатувала: «Недавно завязали и львôвскû Поляки комітетъ голодовый, але они зъ далеко бôльшою вырозумѣлостію нѣжь основателѣ т. зв. «руского» комітету запросили до свого комітету не тôлько всѣхъ Полякôвъ безъ рôзницѣ партій, але и Русинôвъ, и то такожь безъ рôзницѣ партій, и жидôвъ».

 

Свою благочинну діяльність комітет розпочав 14 лютого і завершив у вересні 1890 р. Розподілена допомога обраховувалася сумою у понад 56 000 зр.

 

Галицькі селяни потерпали і від сильних буревіїв та граду, які нищили посіви і будівлі. У таких випадках постраждалі громади згідно із законом від 1883 р. повинні були задокументувати наслідки негоди в цісарсько-королівському старостві для можливого застосування процедури зменшення розміру визначених податків або їх списання. Також пропонувалося надсилати петиції з проханням про допомогу до Державної ради.

 

Ситуація значно погіршувалася під час повеней. Кілька потужних відбулися влітку 1893 р. Під час червневої негоди найбільше постраждали підгірські території – від Дрогобича до Коломиї – і Буковина. Розмиті дороги і залізниці, знищені мости і будівлі, затоплені населені пункти і сільськогосподарські угіддя, загибла худоба характеризували її наслідки.

 

У результаті негоди під водою опинилися 24 підкарпатські повіти і 202 буковинські села, а матеріальні збитки обчислювалися сумою у понад 3 млн зр. Перша допомога надійшла від крайового виділу і цісаря. Зокрема, галицька крайова влада постановила роздати постраждалим у вигляді одноразової матеріальної допомоги 100 000 зр. і виділити таку ж суму на оформлення безпроцентних позик.

 

Свого наступного удару стихія завдала в серпні. Руйнувань зазнали 22 галицькі повіти, а матеріальні збитки рахували мільйонами, наприклад, у Перемишльському повіті вони визначалися сумою у понад 1 млн зр. В уточнених даних про наслідки двох повеней фігурувала цифра 7 млн зр. Характерним наслідком стихії став голод.

 

Для організації допомоги постраждалим територіям міська рада Львова створила спеціальний комітет, який зміг зібрати тільки близько 19 000 зр., цісар надав 5000 зр., крайовий сейм виділив 400 000 зр., з них 300 000 – на безпроцентні позики, а селяни, які зазнали впливу стихії, отримали податкові пільги.

 

Червень 1894 р. приніс у Галичину чергову негоду з великою повінню.

 

Ще одним стихійним лихом були пожежі. Вони виникали здебільшого через необережне поводження з вогнем і швидко поширювалися через щільну і переважно дерев’яну забудову. В результаті, вогонь інколи спопеляв значну частину міста чи села. Наприклад, протягом 1890–1894 рр. вогонь двічі «господарював» у Новому Санчі. 17 квітня 1890 р. згоріло понад 100, переважно єврейських, будинків у північній частині міста. 400 родин залишилися без даху над головою, а матеріальні втрати становили 600 000 зр. Рівно через чотири роки, 17 квітня 1894 р., Новий Санч знову горів. Цього разу була знищена його центральна частина, зокрема магістрат, кілька костелів, монастир, народна школа, гімназія, пошта, багато приватних будинків. Збитки рахували мільйонами. Страхові компанії виплатили постраждалим понад 500 000 зр., надавала допомогу і влада.

 

Під час більших пожеж 1890 р. постраждали між іншими Озеряни (поблизу Чорткова) (згоріли 200 будинків, 400 родин залишилися без набутого майна), Зборів (повністю вигоріли 60 крамниць і 115 реальностей навколо ринку), Отинія (вогонь знищив 40 будинків, переважно єврейських, збитки сягнули майже 100 000 зр.), Миколаїв (поблизу Стрия) (згоріли 200 будинків з господарськими прибудовами і значна частина уже зібраних ранніх зернових, збитки становили понад 80 000 зр.).

 

У 1891 р. стихія забрала 100 будинків, залишивши 130 родин без засобів до існування у Бабинцях Борщівського повіту, наступного року вогонь знищив більшу частину Копичинець.

 

1893 р. пожежа двічі господарювала в Підгайчиках поблизу Рудок. Церква, дзвіниця, школа, 200 будинків, багато худоби, а також четверо дітей стали жертвами її першого виникнення 4 квітня. Вдруге село горіло через місяць. 14 липня того ж року жертвами вогню стали 130 будинків, церква і 2 божниці в Гусятині. Близько 3000 його мешканців залишилися без засобів до існування.

 

Наведені приклади становлять тільки незначну частину всіх пожеж, які виникали у галицьких містах і селах. Подібні події знаходили своє відображення в рубриці «Новинки» часопису «Діло». Часто повідомлення про наслідки вогневої стихії супроводжувалися зверненнями про допомогу від спеціально створених комітетів чи місцевих парохів.

 

Ще одним випробуванням для населення Галичини стали інфекційні захворювання, такі як холера і тиф. Інформація про їх поширення почала з’являтися в газеті у липні 1893 р., а з початку серпня отримала постійну прописку в рубриці «Новинки».

 

Труднощі економічного плану сприяли посиленню еміграційного процесу. Галицькі селяни, прагнучи покращити матеріальне становище своїх родин, виїздили в пошуках кращої долі як на захід, так і на схід.

 

Статистика свідчила, що у 1880-х рр. з Галичини до США емігрували майже 118 000 осіб. У 1891 р. переважна більшість охочих виїхати в західному напрямку обрали шлях до Бразилії. Спочатку найбільшу активність проявили селяни Золочівського повіту, які часто розпродували усе власне майно, щоб назбирати необхідні для виїзду кошти. Згодом еміграційна лихоманка охопила й інші території Східної Галичини. «Причиною еміґраціи має бути нужда и лиха платня зарôбнича, котра въ сихъ сторонахъ выносить 15 кр. денно».

 

Редакція «Діла» проводила політику контрагітації, закликаючи українських селян не вірити обіцянкам т. зв. еміграційних агентів про кращу організацію праці  й високу платню у далекому закордонні, аргументуючи таку позицію свідченнями очевидців.

 

Згідно з офіційними даними, 1891 р. в Освіцим прибуло 5998 охочих емігрувати, 4769 з яких представляли Галичину, 97 – Буковину і 1132 – Угорщину. Через відсутність необхідних документів чи достатньої кількості коштів 813 із них поліція відправила додому. У лютому 1892 р. з 731 особи у виїзді відмовили 89, а у березні дозвіл емігрувати не отримали 88 із 1478 претендентів. Отже, цифри свідчили про зростання кількості бажаючих виїхати.

 

Агітація серед населення Східної Галичини призводила до виїзду українських селян і в Російську імперію. Особливого розмаху набув еміграційний рух із прикордонних районів у 1891–1892 рр. Заходи влади зі стримання виїзної лихоманки не приносили бажаного результату. Селяни, доведені до зубожіння стихійними лихами, які завдавали непоправної шкоди їхнім господарствам, великими податками, відсутністю будь-яких підробітків, вірили поширюваній інформації про те, що за Збручем їх чекають праця і добрі заробітки.

 

Наслідками такої еміграційної кампанії, на думку одного з очевидців, були «деморалізація, бо аґітаторы мусять величати по-пôдъ небеса царя и россійску державу; небезпечнôсть занесеня холєры въ приграничнû повѣты, бо може не одинъ еміґрантъ схоче вернути до рôдного краю; индіферентизмъ щодо національности и реліґіи, и легкодушнôсть та охота скоро збогатѣти».

 

Для вирішення питання із стихійним та неконтрольованим виїздом пропонувалося провести радикальні економічні реформи, які би передбачали процедуру парцеляції сільськогосподарських земель, зміну системи їх оподаткування, створення нових робочих місць, забезпечення дешевого кредитування, урегулювання торгівлі збіжжям і худобою, боротьбу з пияцтвом і спекуляцією, заборону євреям скуповувати селянські землі для подальшої їх перепродажі, відкривати шинки тощо.

 

Незважаючи на те, що голова крайового уряду визнав причинами еміграції економічні й соціальні відносини, серед подільської шляхти знайшлися охочі перекласти вину на українських священиків, яких звинувачували у відсутності ідеалів і морального впливу на паству, користолюбності. 22 листопада 1892 р. на зборах священиків Перемиської єпархії було констатовано, що місцеві парохи попри всі свої зусилля не в змозі перешкодити еміграційному рухові.

 

У 1894 р. серед селян почали ширитися поголоски про переваги працевлаштування у Боснії. Агітатори обіцяли кожній родині після переїзду надати безкоштовно 18 моргів землі, дві корови, пару волів і соціальні виплати на неповнолітніх дітей.

 

Зазначимо, що того ж року для контролю за еміграційними процесами і для організації захисту інтересів емігруючих із Галичини селян у Львові створили товариство, яке очолив граф Тадей Дідушицький.

 

Важливою подією суспільно-політичного життя кінця 1890 р. став перепис населення, проведений в Австро-Угорській імперії. Головним завданням для українців визначалася необхідність максимально точного відтворення їх кількості. «Обовязкомъ кождого Русина єсть признати ся при конскрипціи до своєи народности и для того повиненъ кождый въ рубрику “языкъ товарискій” вписати языкъ рускій…». Також освіченіші українці повинні були стежити, щоби неписьменним чи несвідомим не пропонували вписувати якусь іншу мову.

 

За результатами перепису, загалом в Австрії проживало майже 24 млн громадян. Галичина нараховувала понад 6,6 млн населення, з яких близько 2,8 млн сповідували греко-католицьку віру і назвали українську мову розмовною. Буковину населяли понад 640 000 громадян. Із них майже 268 000 назвали себе українцями, православними були 244 000 осіб. Українці Угорщини представляли 2,2% загальної кількості населення і становили понад 384 000 громадян.

 

Статистика стосовно міст і сіл свідчила, що в Галичині нараховувалися 10 641 громада із населенням менше 2000 осіб, 452 – з кількістю мешканців до 5000, 49 громад – до 10 000 осіб. 15 галицьких міст налічували від 10 000 до 20 000 мешканців, 5 – до 50 000. І тільки два міста – Львів та Краків – мали понад 50 000 жителів. Серед провінційних міст найбільшим виявилася Коломия (28 957 цивільного населення і 3310 будинків).

 

У деяких газетних повідомленнях акцентувалися дані перепису щодо окремих містечок і міст Галичини та Буковини, таких як Турка (5444 особи), Тарнів (24 930), Перемишль (28 058), Чортків (10 172), Ряшів (10 063), Новий Санч (12 248), Рудки (2693), Станіслав (20 345), Чернівці (51 997). Вказані цифри не враховували чисельності місцевих військових гарнізонів.

 

Більше уваги приділялося Львову, населення якого збільшилося від часу попереднього перепису 1880 р. на 15 000 і становило близько 128 000 осіб. З цієї кількості лише 300–400 мешканців заповнили переписні листки українською мовою. Найбільш заселеною виявилася вул. Городоцька, на якій проживало 5500 осіб.

 

У Львові на 31 грудня 1890 р. нараховувалося 9667 українців, з них – 3756 – військові. Греко-католицьке віросповідання задекларували 18 271 львів’янин (з військовими – 21 876), а українську мову визнали розмовною 5336 осіб (з військовими – 9067). У 1890 р. в місті відбулося 258 українських весіль, у народних школах навчалися 1450 хлопців і дівчат «руського обряду».

 

Серед усіх мешканців Львова читати і писати вміли тільки 39 відсотків. Місто розташовувалося на 32 км2. Кількість його вулиць та площ сягала 275. На них розташовувалися 3322 будівлі, серед яких 9 церков (1 православна), 25 костелів (1 євангелічний), 1 синагога, 35 шкіл, 24 банкові і промислові будівлі, 16 урядових споруд, 7 приміщень «для забав товариських».

 

Зауважимо, що, реагуючи на одну з публікацій краківського часопису «Nowa Reforma» щодо «русченя» поляків у Галичині, яка опиралася на дані перепису, редакція «Діла» провела власне дослідження і констатувала: «Просимо теперь порôвнати тû числа: 4100 Русинôвъ римо-католицкого обряду (“зрусченыхъ Полякôвъ”, якъ каже N. Reforma) и 60 364 Полякôвъ греко-католицкого обряду (спольщеныхъ Русинôвъ) и вôдтакъ осудити, чи въ Галичинѣ дѣє ся русченье Полякôвъ чи польщенье Русинôвъ».

 

Окрім даних перепису населення, у часописі наводилися й інші цифрові характеристики Львова, наприклад звіти міського статистичного бюро про приріст населення міста, кількість адвокатів, план розвитку містобудування, кількість шинків.

 

У релігійному житті галицьких греко-католиків упродовж 1890–1894 рр. своєю значимістю виділялося проведення чергового церковного синоду. Незважаючи на те, що їх скликання передбачалося кожних 3–4 роки, останній, Замойський, синод відбувся 1720 р. Серед причин такої тривалої перерви називалися як політичні, так і внутрішньорелігійні. «А именно: за-для ворожого переслѣдуваня святого зъєдиненя зъ церквою католицкою не було провінціонального собору въ провінціи Кіѣвскôй, и тоє-то гоненье, на жаль, мало своимъ послѣдствомъ знищенье св. уніи, по крайнôй мѣрѣ внѣшне, въ державѣ россійскôй. Що же до провінціи нашои Галицкои, то головною причиною не-ôдправленя соборôвъ бувъ особливо недостатокъ потрѣбного числа епархіяльныхъ престолôвъ».

 

Усунення останньої з причин, а саме створення Станіславської дієцезії і відповідно призначення третього єпископа, уможливило проведення чергового синоду греко-католицької Церкви, з історією яких і позитивними сподіваннями на майбутніх читачів ознайомила відповідна публікація.

                                                                           

Синод розпочав свою роботу 24 вересня 1891 р. богослужінням у львівській церкві св. Юра, проведеним митрополитом Сильвестром Сембратовичем. Після служби Божої учасники зібрання дали обітницю не оприлюднювати прийнятих рішень до їх затвердження Папою Римським. Робота делегатів, яких нараховувалося 168, відбувалася у трьох комісіях – обрядовій, дисциплінарній і освітній, а одним з головних було питання целібату. Як стало відомо, його можливе запровадження відхилили на спільному засіданні учасників заходу. 8 жовтня «русько-католицький» синод у Львові завершив свою роботу.

 

30 вересня 1891 р. розпочався ще один подібний захід – синод Буковинської православної церкви. Його засідання були відкритими, а основне завдання полягало у підготовці змін до статуту. Сам документ прийняли під час роботи першого синоду влітку 1882 р., але він не був затверджений цісарем через параграфи, що розкривали напрями діяльності Церкви. По суті, справа стосувалася церковного фонду, контрольованого урядом, який і надалі намагався зберегти свій вплив незмінним.

 

Окрім висвітлення церковних офіціозів, на сторінках «Діла» у 1891 р. порушувалися і проблемні для українців питання релігійного життя. Серед іншого наголошувалося на гоніннях проти священиків, вихідців з Галичини, на Холмщині, у той час території, що входила до складу Російської імперії. Також через посилення румунізаторських тенденцій в середовищі православної Церкви на Буковині представники місцевих українців поставили питання необхідності поділу Буковинської православної архідієцезії на руську і волоську дієцезії.

 

У 1894 р. греко-католицькі священики Галичини почали обговорювати можливість скликання спільного для трьох дієцезій з’їзду. Така необхідність пояснювалася потребою прийняття рішень з багатьох актуальних питань, наприклад створення фонду для відновлення чи будови нових церков, страхування вдів та сиріт по священиках, призначення парохів, оплата праці, оренда церковних земель.

 

Позитивні зрушення нарешті відбулися у довго обговорюваній справі організації дяків. 1890 р. в Рогатині узаконило діяльність засноване 1884 р. товариство «Взаємна поміч дяків Львівської архієпархії», яке очолив крилошанин о. Лев Туркевич. Його статути цісарсько-королівське намісництво затвердило 16 травня, а 24 червня відбулися загальні збори товариства. В організаційному плані було вирішено, що претендент на дяківську посаду повинен закінчити чотири класи народної школи, скласти фаховий іспит і належати до членів товариства. Першочерговими завданнями визначалися – забезпечення загальноосвітнього професійного рівня дяків і організація матеріальної допомоги їм, а у випадку смерті – їхнім дітям.

 

Наступні збори товариства, яке об’єднувало близько 100 членів і мало шість філій, пройшли у Львові 3 липня 1894 р. Пріоритетною темою зібрання стала полеміка щодо необхідності розвитку самопомочі. Пропонувалося засновувати задаткові деканальні товариства, а дякам – освоювати ремісничі професії.

 

Дяки Станіславської єпархії, об’єднані у товаристві з 30 серпня 1889 р., своє перше представництво відкрили у Чортківському деканаті 10 червня 1890 р. Наприкінці 1893 р. дяківську структуру представляли понад 200 членів. Кошти, якими вони оперували, становили 1665 зр., а бібліотека нараховувала 309 книг. Головна діяльність виділу спрямовувалася на покращання матеріального забезпечення дяків. Для цього, крім використання власних ресурсів, пропонувалося законодавчо змінити 12-й параграф конкуренційного закону, який би узаконив сталу оплату їхньої праці нарівні з органістами костелів.

 

Подібні завдання ставило перед собою і товариство «Взаємної помочі дяків греко-католицької Перемиської єпархії», засноване заходами о. Василя Чернецького на початку січня 1891 р.

 

Якщо представники дяків робили тільки перші кроки щодо власної організації для вирішення найпекучіших проблем, зокрема надання допомоги вдовам і сиротам, то у священицькому середовищі такі структури вже діяли. Так, у лютому 1892 р. комісія вдовичо-сирітського фонду Станіславської єпархії повідомила про здійснені виплати (по 57 зр. кожна) для 102 удів та 53 сиріт по священиках. Аналогічні нарахування комісії Львівської дієцезії становили 45 зр. на одну особу у 1890 р. і 48 зр. – у 1891 р. Однією з основних причин зменшення розміру виплат були несплачені внески. На травень 1892 р. борг священиків перед фондом становив понад 30 000 зр.

 

У зв’язку з тим, що допомогові суми були незначними і тільки мінімально покривали необхідні видатки, самбірські вдови і сироти вирішили зайнятися виготовленням і продажем священицького одягу. Відповідне звернення до духовенства й українських патріотів датувалося 15 грудня 1890 р.

 

У результаті, 30 червня 1893 р. було створено Товариство виробу і продажі церковних риз у Самборі, статут якого передбачав, що стати членом інституції може кожен, хто виявить таке бажання і сплатить внесок. Із річного прибутку 10% мали поповнювати резервний фонд, 50% становили дивіденди акціонерів (залежно від сплачених внесків), 40% отримували вдови і сироти. Діяльність Товариства розпочалася 1 жовтня. На переконання одного з священиків: «Цѣль товариства дуже красна, бо зъ однои стороны хоче оно дати хлѣбъ сиротамъ по священикахъ, а зъ другои стороны пôдпирати нашь обрядъ тымъ, що буде давати бѣднѣйшимъ церквамъ загроженымъ на окраинахъ Руси фелоны и другû рѣчи церковнû по цѣнѣ дуже низькôй, а евентуально навѣть даромъ».

 

Перші підсумки діяльності інституції були оприлюднені на загальних зборах, які відбулися 13 вересня 1894 р. в приміщенні самбірської «Руської Бесіди». При річному обігу коштів на суму понад 24 000 зр. 40% чистого прибутку становили 347 зр. та були розподілені між вдовами і сиротами по священиках усіх трьох єпархій.

 

Стабільність навчального процесу греко-католицьких духовних семінарій у Львові та Відні порушувалася впродовж 1890–1894 рр. кілька разів. Спочатку увагу суспільства привернув демарш 60 питомців другого року навчання у Львові, які демонстративно залишили навчальний заклад на початку квітня 1890 р. Причиною неординарної події стали непорозуміння між ректором Олександром Бачинським і семінаристами, які з часом тільки загострювалися. У цьому випадку йшлося про незаконне виключення двох питомців тільки за те, що вони вимагали заміни диригента хору. Ректор замість того, щоби спробувати розібратися у причинах такої вимоги, «холоднокровно» прийняв пояси від семінаристів.

 

Справа набула широкого розголосу не тільки у Львові, а й у всій Галичині та поза її межами. Питомці інших років навчання, а також представники українських інституцій звернулися до митрополита з проханням втрутитися. Після неодноразових звернень митрополит заявив, що виключених знову прийматимуть до семінарії на основі персональних звернень на ім’я ректора. У кінці квітня понад 20 таких клопотань були задоволені.

 

Якщо в цьому випадку йшлося про необхідність зміни внутрішніх порядків, то у 1893 р. справа торкнулася реорганізації самих навчальних закладів. 13 липня цісар підписав постанову про закриття греко-католицької семінарії у Відні й поділ генеральної для трьох єпархій Львівської духовної семінарії на три окремі з осідками у Львові, Перемишлі та Станіславі.

 

Зазначимо, що про перспективу закриття віденської семінарії часопис згадував ще на початку 1891 р., однак тоді така можливість заперечувалася. Після констатації факту ректор о. Теофіл Сембратович зібрав питомців, яких нараховувалося 25, пояснив їм причини закриття необхідністю економії коштів і «взглядами церковными и дісціплінарными», а також запевнив у можливості завершити навчання у Львові або Інсбруку. Згодом «Діло» писало, що авторство ідеї закриття віденської семінарії належало ректору львівської семінарії о. О.Бачинському, який пропонував використати зекономлені кошти на реорганізацію очолюваного ним навчального закладу.

 

Плановане відкриття єпархіальних семінарій викликало неоднозначну реакцію в суспільстві. До негативів їх розташування у Перемишлі й Станіславі як провінційних містах відносили відсутність львівської університетської бази з бібліотекою і лекціями з української мови та літератури, а також можливість «латинізації» греко-католицьких духовних навчальних закладів.

 

Через труднощі з приміщеннями для нових семінарій справу поділу відтермінували на рік.

 

Греко-католицька Церква продовжувала опікуватися освітою юних українок за посередництвом дівочих «воспиталищ», які діяли у Львові та Яворові під патронатом інокинь Чину св. Василія Великого. Завдання вихователів полягали у закріпленні знань, отримуваних дівчатами в публічних школах, і поглибленому вивченні української мови, літератури, історії, географії. Для кращого розуміння молитов і церковного богослужіння удосконалювали знання церковнослов’янської мови.

 

Забезпечення харчуванням, пристосованими приміщеннями, підручниками, організованим дозвіллям, при потребі – консультаціями лікаря сприяло виховному процесу. За окрему плату охочі оволодівали навичками крою і шиття, вишивання, гри на музичних інструментах, вчилися танцювати. Для зарахування до «воспиталища» необхідно було подати заяву від батьків чи опікунів претендентки, свідоцтво хрещення, шкільне свідоцтво за останній рік навчання, довідку про стан здоров’я і зроблені щеплення, гарантувати щомісячну оплату. Частина дівчат утримувалися коштом поодиноких інституцій і осіб.

 

Щодо народного шкільництва, то про його фактичний занепад свідчили дані перепису населення 1890 р., згідно з якими 74% галичан були неписьменними. Для перелому ситуації пропонувалося замінити крайовий закон про народні школи державним і законодавчо запровадити обов’язковою восьмирічну освіту. Дотеперішня ситуація свідчила, що «множество дѣтей, скôнчившихъ одноклясову або й трохи высшу школу, выйшли зъ неи або анальфабетами, або такъ мало навчились, що вже по кôлькохъ лѣтахъ все забули».

 

Згідно зі статистикою, 1890 р. в Галичині функціонували 3653 народні школи, а дітей шкільного віку було понад 1,3 млн. Через відсутність шкіл у багатьох громадах близько 0,5 млн дітей взагалі не навчалися. На одного педагога в середньому припадало 88 учнів (для порівняння: у Чехії – 57). Не сприяла загальноосвітньому процесу і низька оплата праці вчителя, яка становила 200–450 зр. річно (у Львові та Кракові – 800–900 зр.). Упродовж 1892–1893 рр. відкрили 94 нові школи, а 96 шкіл не змогли розпочати навчальний процес через відсутність педагогів. Загалом таких закритих навчальних закладів у Галичині нараховувалося 321.

 

Покращання ситуації в українській складовій народного шкільництва бачилося насамперед у поділі крайової шкільної ради на руський і польський рівноправні підрозділи. Навчальні плани пропонувалося відкоригувати в той спосіб, щоб в українських народних школах вивчення польської мови обмежилося умінням читати і писати.

 

На 1894 р., окрім одно- чи дворічних шкіл, українці мали змогу записувати своїх дітей у три чотирирічні руські публічні народні школи Львова (дві – для хлопців, одна – для дівчат) і одну (для хлопців) у Станіславі. Для школярів з бідних родин у цих навчальних закладах передбачалося безкоштовне забезпечення підручниками, шкільним приладдям, одягом, а зимою – й обідами.

 

Єдиною самостійною серед них – інші діяли при вчительських семінаріях – була Львівська школа ім. Маркіяна Шашкевича, у якій навчалися близько 60 дітей. Головними недоліками її функціонування визначалися розташування шкільних класів в непристосованому приміщенні на Городецькому передмісті й посада управителя, яку обіймав польський посадовець, байдужий до потреб українського шкільництва.

 

Виділ товариства «Народна Рада» в квітні 1894 р. звернувся до міської ради Львова з проханням перенести школу до центральної частини міста і призначити її директором українського фахівця. У серпні того ж року навчальний заклад перевели до будинку на вул. Скарбківській, 26.

 

Народне шкільництво Буковини в 1891/1892 н. р. представляли 306 народних шкіл, 118 з них були українськими, але виключно одно- або дворічними. До навчального процесу були залучені близько 50 000 дітей з понад 84 000, зобов’язаних до навчання. Освітні потреби чернівецьких школярів у 1889/1890 н. р. забезпечували 10 народних шкіл, 2 школи вправ, 1 – для дівчат і 4 – приватні. Їх відвідували 5651 учень, серед них – 784 українці.

 

Через відсутність навчального закладу з українською мовою викладання товариство «Руська Школа» 14 липня 1891 р. звернулося до міської громадської ради з вимогою: «Хвальна рада громадска зволить ухвалити чимъ скорше заснованье чотироклясовои школы народнои въ Чернôвцяхъ зъ выкладовою мовою рускою на коштъ громадскій». Петиція базувалася на основі державного закону від 21 грудня 1867 р., який гарантував усім народам рівні права на здобуття освіти рідною мовою.

 

У представленні фахового шкільництва часопис «Діло» приділив більше уваги перепідпорядкуванню коломийської школи деревного промислу, утримуваної коштом Гуцульської промислової спілки, державі з забезпеченим бюджетним фінансуванням. Урядове рішення з цього приводу обґрунтовувалося не в останню чергу успіхом, здобутим виробами представників закладу на крайовій виставці. Планувалося відкрити чотири відділи – столярський, різьбярський, токарський, теслярський. Найбільш представницьким мав стати різьбярський, який «буде образувати въ напрямѣ, перехованôмъ въ Гуцульщинѣ родиною Шкриблякôвъ». Застереження українців викликало питання мови викладання. Посол Олександр Барвінський, виступаючи на засіданні Державної ради, звернувся до уряду з вимогою зберегти за українською статус мови викладання.

 

Офіційне відкриття школи деревного промислу відбулося 15 жовтня 1894 р. Її першими учнями стали 40 дітей, з них 18 – українці. Українську мову відстояти не вдалося, що викликало протести різних українських інституцій. Виділ Народної ради з жалем констатував, що «заложенье сеи державнои школы зъ польскимъ языкомъ выкладовымъ выходить посередно на вôдобранье Русинамъ ихъ національнои посѣлости и приносить имъ прямо національну шкоду, тымъ дôтклившу, що Русины не мали бъ теперь на цѣлый край анѣ однои рускои школы промысловои анѣ рôльничои».

 

Поза тим часопис інформував і про заснування, умови прийняття й навчальні програми інших фахових та спеціальних навчальних закладів, таких як школа деревного промислу в Закопаному, гончарська школа в Коломиї, промислова школа у Судовій Вишні, шевська школа в Угнові, промислова школа, ветеринарна школа та заклад для сліпих у Львові.

 

В українській складовій життя учительських семінарій своєю значимістю вирізнялося відкриття школи вправ для дівчат при жіночій учительській семінарії у Львові. Від часу заснування 1871 р. вона мала бути утраквістичною, тобто слугувати освітнім потребам українського і польського народів. Однак для українських дітей не запровадили навіть вступного іспиту, і на першому курсі учениці навчалися читати і писати, як у першому класі народної школи. Їхні викладачі майже не володіли українською мовою. Тобто право двомовності фактично ігнорувалося.

 

27 жовтня 1890 р. посол Ю.Романчук під час засідання Галицького крайового сейму запропонував уряду резолюцію про відкриття окремої руської учительської семінарії і дотримання принципу двомовності в діючих. 4 березня наступного року міністр віросповідань і просвіти підписав розпорядження про розширення використання української мови в утраквістичних чоловічих і жіночих учительських семінаріях Львова, Станіслава, Тернополя і Перемишля. Українці визнали такі рішення позитивними, але недостатніми, і вимагали від уряду подальших кроків для реального забезпечення мовної рівноправності у навчальному процесі.

 

27 березня 1892 р. профільне міністерство підтримало пропозицію галицької шкільної ради про заснування з наступного навчального року чотирикласних шкіл вправ з українською мовою викладання для дівчат при утраквістичній жіночій учительській семінарії у Львові та для хлопців при однотипних чоловічих навчальних закладах у Станіславі й Тернополі. Зазначимо, що якщо при чоловічих семінаріях до того часу набір в український клас відбувався один раз на весь період навчання, тобто на чотири роки, то в жіночій взагалі не існувало української складової.

 

У зв’язку з тим, що міністерське розпорядження скасовувало мішаний характер для слухачів Львівської учительської семінарії, і дівчата, які мали перейти на другий чи наступні роки навчання, позбавлялися такого права, то товариство «Народна Рада» звернулося до міністра з клопотанням дозволити «отворенье всѣхъ чотирохъ клясъ рускои школи вправъ для дѣвчатъ при ц. к. учительскôй семинаріи женьскôй у Львовѣ вже зъ початкомъ року шкôльного 1892/3…».

 

Прохання залишилося не реалізованим. Незважаючи на це, такий розвиток подій уможливив навчання українських дітей рідною мовою у трьох навчальних закладах – школах вправ при чоловічій і жіночій учительських семінаріях Львова і міській народній школі ім. Маркіяна Шашкевича. Забезпечення навчального процесу українською мовою для дівчат уможливлювало поповнення національних педагогічних кадрів саме їхніми представниками, яких «доси у насъ дуже мало». Про умови набору часопис інформував на своїх сторінках, не забуваючи при цьому наголосити на важливості здобуття освіти рідною мовою.

 

На Буковині діяли дві учительські семінарії – чоловіча і жіноча, які розташовувалися у Чернівцях. У 1891/1892 н. р. 77 з 168 учнів чоловічої і 9 з 87 учениць жіночої представляли українську національність.

 

У квітні 1894 р. руські посли Державної ради вкотре сформулювали вимоги до уряду у справах шкільництва. Серед них – запровадження т. зв. «паралельок» у другій гімназії, яку планували відкрити в Чернівцях 1895 р., заснування утраквістичної учительської семінарії в Сокалі разом з українською школою вправ, відкриття руської школи вправ при учительській семінарії в Самборі, запровадження двомовності у всіх учительських семінаріях Східної Галичини, поділ перемишльської гімназії на дві окремі – польську та українську, обов’язкове знання двох мов шкільними інспекторами Східної Галичини, призначення руського інспектора для буковинських народних і середніх шкіл.

 

Ситуація в гімназійній освіті характеризувалася недостатністю українського елементу. Редакція наголошувала на необхідності здобуття середньої освіти як основи формування національної еліти, що повинна зайняти відповідні місця в різних царинах суспільного життя і, в результаті, зможе фахово представляти і відстоювати інтереси власного народу.

 

Однією з можливостей збільшення кількості гімназистів-українців стала справа заснування руської гімназії в Коломиї, дозвіл на що дав крайовий сейм 30 березня 1892 р. Однак уряд вирішив інакше, і 4 вересня того ж року цісарем була затверджена постанова про відкриття паралельного українського класу при діючій польській гімназії, під управлінням її директора. І тільки з часом планувалося виділити руські класи в окремий навчальний заклад. Незважаючи на перешкоди, українцям вдалося організувати близько 40 учнів, і урочисте відкриття класу відбулося 21 вересня.

 

У серпні 1894 р. міністр просвіти дав дозвіл на створення підготовчого класу при руських «паралельках» коломийської гімназії. Ті, хто успішно закінчував підготовку, отримував право на безкоштовне (за певних умов) і без вступних іспитів зарахування до першого класу гімназії.

 

Зазначимо, що того ж року підготовча система почала діяти і при прийомі в українські класи польської гімназії Перемишля, але була ліквідована в українській гімназії Львова.

 

Посильну допомогу в навчальному процесі дітям з бідних родин надавали товариства, які спеціально для цього створювалися. Зокрема, 14 травня 1894 р. у Львові було засноване товариство «Руслан», що почало опікуватися гімназистами українського навчального закладу. Очолив його роботу о. Олексій Торонський. У сферу діяльності інституції входило забезпечення потребуючих підручниками, одягом, при необхідності – й коштами.

 

Загалом на 1894 р. у Галичині функціонували 33 середні школи – 29 гімназій і 4 реальні школи. У поточному навчальному році освіту в них здобували 14 067 учнів, зокрема 2291 українець.

 

Повним ігноруванням потреб українців характеризувалося середнє шкільництво на Буковині, яке представляли німецькомовні навчальні заклади, за винятком однієї волоської гімназії у Сучаві. Русини вимагали від влади заснувати окрему гімназію, вибравши для цього Кіцмань. 1880 р. українцям вдалося заручитися підтримкою цісаря у цьому питанні. У тому ж році Буковинська крайова шкільна рада прийняла рішення замість окремої гімназії відкрити паралельні класи з українською мовою навчання при німецькій гімназії у Чернівцях.

 

Однак час минав, а остаточне рішення не приймалося. Через незнання німецької мови майже 7000 дітей із сільських шкіл з українською мовою викладання не мали можливості продовжувати навчання в гімназіях. Із тих же 260, яким усе-таки вдавалося навчатися в німецьких середніх школах та університетах, щороку випускалися близько 26. З них тільки 2–3 залишалися вірними своєму народові. Тож наприкінці 1891 р. товариство «Руська Рада» в Чернівцях звернулося до уряду з петицією про необхідність відкриття українських паралельних класів при чернівецькій гімназії, а громади Кіцманського округу вислали звернення до Державної ради з вимогою заснувати окрему українську середню школу в Кіцмані.

 

Важливим чинником, який уможливлював здобуття українцями середньої чи фахової освіти, були бурси. Для їх функціонування створювалися відповідні товариства, фінансова діяльність яких базувалася на членських внесках, оплаті за перебування в закладі (найбідніші, по можливості, звільнялися від неї), дотаціях від органів влади, добровільних пожертвах. Окрім харчування і даху над головою, бурсаки могли поглиблено вивчати навчальні предмети, займатися музикою, користуватися бібліотекою, організовувати дозвілля, зокрема влаштовувати вечорниці, тощо.

 

Звіти про діяльність товариств, які забезпечували життєдіяльність бурс, їхні здобутки і проблеми, а також умови прийому друкувалися на сторінках «Діла»: Бережани, Дрогобич, Коломия, Львів, Перемишль, Самбір, Станіслав, Стрий, Тернопіль, Ярослав.

 

Функціонування Львівського університету у першій половині 1890-х рр. ознаменувалося відкриттям, точніше – відновленням, діяльності медичного факультету. З відповідним клопотанням сенат навчального закладу звернувся до міністерства просвіти ще 1883 р. Щоб пришвидшити розв’язання цього питання, міська рада Львова на своєму засіданні 24 липня 1890 р. вирішила безкоштовно надати землю під будову факультетського приміщення на вул. Пекарській, виділити 30 000 зр. одноразової субвенції, звернутися до крайового сейму і «кола польського» у Відні з проханням усіляко сприяти швидшому полагодженню важливої для міста і краю справи.

 

Одночасно сенат університету підготував програму початку роботи факультету в межах двох кафедр – анатомії та фізіології з гістологією. Подальші наради в намісництві сприяли поступовому наближенню дати відкриття нового університетського підрозділу. У вересні 1891 р. уряд запропонував крайовому виділу побудувати клініку для практичних занять студентів і пологовий будинок, на що виділяв 150 000 зр. Остаточно справа була вирішена ухвалою цісаря від 25 жовтня 1891 р., згідно з якою відкриття медичного факультету мало відбутися на початку 1894/1895 н. р.

 

9 вересня визначеного року за участю цісаря відбулося офіційне відкриття відновленого факультету Львівського університету, для потреб якого на вул. Пекарській збудували величний будинок. Відповідаючи на промову ректора, цісар між іншим зазначив: «Заявленый менѣ вôдъ васъ высказъ вдячности и льояльности приймаю зъ вдоволеньемъ и выжидаю зъ увѣденьемъ, що сей університетъ, теперь вже повный, тымъ успѣшнѣйше буде спôвдѣлати въ поступѣ наукъ та по всѣ часы буде змагати до выповненя своєи задачѣ для добра обохъ народôвъ, глядаючихъ тутъ духового образованя».

 

Разом з тим редакція «Діла» продовжувала нагадувати владі про право трьох мільйонів українців Австрії на національний університет у столиці Галицької Русі. Адже, оскільки його не було, вони змушені були обходитися руськими кафедрами, які діяли в умовах польської протидії і яким бракувало викладачів-українців. Станом на жовтень 1891 р. на кафедрі української мови та літератури філософського факультету Львівського університету викладав професор Омелян Огоновський, а правничий факультет представляли доктори Петро Стебельський та Іван Добрянський. Позитивом при такому невідрадному становищі стало рішення цісаря від 31 березня 1892 р. про створення кафедри історії Східної Європи з українською мовою викладання на початку 1893/1894 н. р. З наступного навчального року кафедру очолив професор Михайло Грушевський.

 

Часопис також інформував про кількість студентів і порядки в університетській бібліотеці.

 

Незважаючи на відсутність національного університету, українська студентська молодь гуртувалася навколо своїх академічних товариств, які діяли у Львові, Чернівцях, Кракові, Відні. Так, львівське «Академічне Братство», готуючись до 20-річчя заснування, вирішило з червня 1891 р. видавати ювілейну бібліотеку. Кожен випуск неперіодичного видання мав представляти наукові розвідки чи художні твори членів організації і переклади праць закордонних авторів.

 

Закликаючи студентів Львівського університету поповнювати лави «Академічного Братства», його керівництво наголошувало, що членами товариства свого часу були такі знані особистості, як: Іван Белей, Володимир Гузар, Володимир Коцовський, Василь Лукич, Олександр Огоновський, Євгеній Олесницький, Дем’ян Савчак, Іван Франко та ін.

 

15 листопада 1891 р. на загальних зборах академічної інституції відбувся розкол між прихильниками поміркованого і радикального крила, спричинений відмовою приймати нових членів. У результаті, управління «Академічним Братством» перейшло до представників радикалів.

 

Неприйняті до товариства особи вирішили створити нове українське студентське об’єднання. 2 грудня 1891 р. збори засновників погодили нову назву – «Ватра» і статути, які спрямували на затвердження до намісництва. Прагнучи стати осередком духовного життя української академічної молоді Львова, товариство «Ватра» переконувало, що прагне «спомагати своихъ членôвъ и матеріяльно, бо крôмъ звычайныхъ користей, якû подають и иншû товариства академичнû, якъ уживанье читальнѣ и бібліотеки, намѣряє оно старатись для своихъ незаможныхъ членôвъ о лєкціи и иншû вôдповѣднû занятя, буде удѣляти позички та помагати хорымъ». Перші збори нової студентської інституції відбулися 24 січня 1892 р. Її головою обрали Івана Франчука.

 

У своїх відозвах керівництво «Ватри» закликало українську молодь, яка вступала до Львівського університету, поповнювати лави товариства для організації консолідованого життя. Про обрання нового виділу, джерела фінансування і видатки, стан бібліотеки, проведені заходи свідчили звіти про загальні збори.

 

Москвофільську ідеологію сповідувало інше львівське об’єднання студентів – «Академическій Кружок», яке 1891 р. відзначало 20-річчя заснування. Під час урочистостей представники молоді, які виступали, послуговувалися виключно російською мовою, маніфестуючи таким чином національну єдність з Росією.

 

Результатом таких і подібних дій стало розпорядження президії Галицького намісництва від 11 березня 1894 р. про заборону діяльності товариства, що обґрунтовувалося порушенням його статутів. Опротестування рішення не принесло бажаних результатів. 3 серпня того ж року міністерство внутрішніх справ підтвердило законність розпорядження намісництва. Рішення заснувати нове товариство «Друг» блокувалося місцевою владою, яка не затверджувала статути планованої інституції, посилаючись на порушення норм закону про товариства від 15 листопада 1867 р.

 

13 грудня 1890 р. 16-ту річницю створення відзначило організоване в товаристві «Союз» українське студентство Чернівців. Промовці підтвердили прагнення в конституційний спосіб боротися за рівноправність руського народу для забезпечення його морального і матеріального піднесення. Зі звіту про загальні збори, проведені 9 грудня 1894 р., дізнаємося, що на той час інституція об’єднувала 20 членів, оперувала коштами на суму 330 зр., а бібліотечний фонд нараховував 1101 книгу в 1644 томах.

 

Можливістю всебічного розвитку за посередництвом лекцій, дискусій, великої бібліотеки (1045 книг (2400 т.) українською, російською, польською, німецькою мовами і 30 передплачуваних часописів) обґрунтовувала краківська «Академічна Громада» звернення до абітурієнтів із закликом поповнювати її лави. Однією з важливих ініціатив української молоді Кракова стала ідея спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові.

 

Для віденських студентських товариств – українофільської «Січі» та москвофільської «Буковини» – 1893 рік ознаменувався забороною діяльності за рішенням намісництва Долішньої Австрії. Причиною такого кроку слугувала демонстраційна акція проти митрополита Сильвестра Сембратовича, влаштована членами «Буковини» і кількома радикалами на Віденському залізничному вокзалі. У результаті внесеного протесту міністерство внутрішніх справ скасувало рішення намісництва. Москвофільська академічна інституція відновила діяльність в грудні того ж року, а українофільська – на початку наступного.

 

Зазначимо, що взаємини двох українських студентських структур були розірвані після урочистостей, організованих слов’янськими товариствами Відня на честь професора Міклосича 20 листопада 1883 р. Під час їх проведення представник «Буковини» виступив із промовою, «нарушуючою честь нашого народу», що викликало жорстке несприйняття українофілами. І тільки на 24-х загальних зборах товариства «Січ», які відбулися 1 листопада 1890 р., було прийнято рішення про відновлення стосунків.

 

9 березня 1893 р. віденська «Січ» святкувала своє 25-річчя.

 

Ще одним товариством, яке гуртувало віденських українців, зокрема студентів, за винятком прихильників «Буковини», стала «Громада». Її перші збори відбулися в червні 1892 р. Інституція, прагнучи виконувати об’єднавчі для українців Відня функції, підтримувати народні звичаї та обряди, допомагати біднішим, однозначно відмежовувалася від радикалізму. Про це наголошувалося у 8-му параграфі статуту. Також документом (§ 28) передбачалося, що в разі припинення діяльності все майно «Громади» переходить у власність товариства ремісників «Зоря» у Львові.

 

Упродовж 1890-х рр. продовжували свою діяльність різноманітні національні суспільно-політичні та культурницькі інституції, а також створювалися нові. Серед найважливіших трансформацій чільне місце належить перетворенню Товариства ім. Шевченка в наукове. На це спрямовувалися рішення останніх щорічних зборів. Так, 1890 р. було запропоновано замінити одноразовий членський внесок у розмірі 50 зр. щорічним 3 зр. і 2 зр. одноразового «вписового», що уможливило би доступ до товариства більшій кількості бажаючих. Наступного року вирішили видавати науковий збірник. 1892 р. вийшов перший том «Записок Товариства імени Шевченка» (з другого тому у назві додалося слово «Наукового»), а збори розглянули проект нового статуту, згідно з яким Товариство отримало статус наукового.

 

На 1892 р. членами інституції були 48 осіб, її майновий стан оцінювався сумою 13 790 зр. У вересні того ж року НТШ отримало дозвіл на відкриття власної книгарні, що, як і друкарня, стала другою українською у Львові. Перша друкарня і книгарня належали Ставропігійському інституту.

 

16 листопада 1892 р. намісництво прийняло новий статут Товариства, яке 17 лютого наступного року почало називатися науковим. Згідно з документом, його «цѣлею… єсть плекати та розвивати науку и штуку въ украиньско-рускôй мовѣ, зберегати та збирати всякû памятки, старинности и предметы науковû Украины-Русы». Наукова праця зосередилася у трьох секціях: філологічній, історико-філософській, математично-природничо-лікарській.

 

Перші збори Наукового товариства ім. Шевченка відбулися 11 травня 1893 р. 2 червня своє перше засідання провела математично-природничо-лікарська секція, яку очолив професор Іван Верхратський. 8 червня вперше радилися члени філологічної секції під головуванням доктора Омеляна Огоновського, а 11 червня – члени історико-філософської секції, очолюваної Анатолем Вахнянином. На цих засіданнях визначалися пріоритети діяльності, рецензувалися наукові праці, розглядалися питання рекомендації їх до друку, а також пропонувалися різні організаційні рішення, наприклад, секційні засідання проводити щомісяця, частіше випускати «Записки…», нехай і меншим обсягом, розсилати копії важливих наукових розвідок фаховим періодичним виданням у краю і за кордоном.

 

Про позитивні тенденції розвитку свідчили загальні збори товариства «Просвіта», які з 1889 р. відбувалися, окрім Львова, і в повітових містах.

 

Як свідчив звіт про діяльність за 1892–1893 рр., інституція видала 21 популярну книжку для народу (за черговістю ч. 140–164/165). Її лави поповнили 1133 особи, що збільшило кількісний склад товариства до 3313 членів (загальна кількість звичайних членів від часу заснування до кінця 1893 р. сягнула цифри 6700). Було засновано 83 читальні, а 29 підготовлено до відкриття. Функціонували 10 філій інституції, дві з яких – у Кам’янці-Струмиловій і Стрию – заснували у звітний період. Готувалися до відкриття представництва в Калуші й Бережанах. Також «Просвіта» опікувалася 14 стипендійними і допомоговими фондами. Її бюджет у 1893 р. становив 8958 зр., активи оцінювалися сумою 31 000 зр.

 

Окремо у пресі публікувалися дані про поповнення фондів бібліотеки, архіву та музею. Наприклад, 1893 р. серед надходжень виділялися археологічні знахідки, етнографічні матеріали, рукописи, рідкісні книжкові та періодичні видання, картини.

 

Дані по окремих повітах конкретизували збори філій товариства, які відбувалися у Перемишлі, Рогатині, Самборі, Станіславі, Стрию.

 

Посилення організаційної діяльності інституції вимагало статутних змін. У зв’язку з цим були підготовлені поправки, які передбачали перетворення товариства з просвітнього на просвітньо-економічне і впорядкування організації читалень у краю. Поміж іншим статут передбачав заснування рільничо-господарських і промислових спілок, крамниць, шпихлірів, кас ощадності і позичкових кас, господарських і промислових шкіл, а також визначав порядок заснування і розпуску, організацію діяльності, права й обов’язки філій і читалень. Статутні зміни були розглянуті й прийняті 25 березня 1891 р. надзвичайними загальними зборами товариства, які відбулися у Львові.

 

Перший статут читальні «Просвіти» ухвалив головний виділ інституції 24 січня 1894 р. Документ розписував порядок відкриття читальні за рішенням не менше 10 представників громади, вибір виділу першими загальними зборами, порядок діяльності. Стосунки з філією товариства або його централею також визначалися статутом.

 

8 грудня 1893 р. «Просвіті» виповнилося 25 років. «”Просвіта”, перше товариство для освѣченя масъ народу руского, сотками тысячь своихъ книжочокъ популярныхъ за двацять и пять лѣтъ, славно потрудилось для постановленои молодыми патріотами-основателями задачѣ – “выховати людъ свѣчнѣйшій, народности своєи свѣдомый, не тôлько кровью але й духомъ зъ интеліґентною верствою рускою злученый, въ котрôмъ народнôсть руска узыскає пôдпору, яка не лише всѣ напоры ворогôвъ переможе, але й нову будучнôсть, красшу долю для цѣлого руского народу колись роздобуде”». З приводу ювілею відбулися загальні збори.

 

Однією з важливих справ, якою займалася «Просвіта» впродовж 1890-х рр., стала організація будови руського театру у Львові. Кошти на цю мету надходили до товариства з березня 1886 р., відколи «Народний Дім» відмовив театрові в наданні приміщення для виступів. Наприкінці 1889 р. зібрані кошти розділили на два фонди – будови дому «Просвіти» і театру. Останній продовжував залишатися у підпорядкуванні «Просвіти».

 

4 грудня 1892 р. дійшло до створення адміністративного комітету будови руського народного театру, завданням якого було максимально використати усі законні способи для поповнення фонду. Головою фонду обрали Василя Ільницького. У відозвах від травня і грудня 1893 р. комітет повідомляв про дозвіл Галицького намісництва на збір коштів, а у зверненнях закликав українські інституції й окремих громадян максимально можливо долучатися до благородної справи. Для увіковічення жертводавців започаткували «Золоту книгу», в якій «записувати ся будуть имена патріотôвъ и добродѣѣвъ, що зложили найменше 1 зр. а. в. на будову руского народного театру».

 

Бібліотеки як засіб ширення просвіти серед народу діяли не тільки при інституціях. Інколи вони виступали самостійною одиницею. Зокрема, «Діло» у грудні 1891 р. повідомило про створення товариства «Руська бібліотека в Теребовлі», перші збори якого відбулися 29 червня наступного року. Головою інституції обрали Теребовлянського декана о. Івана Залуцького. Серед перших відреагувала на створення повітової книгозбірні «Просвіта», яка надіслала в дарунок 68 книжок. Офіційне відкриття бібліотеки відбулося 1 жовтня 1892 р.

 

У сприянні навчальному процесу своє призначення продовжувало виконувати львівське товариство «Шкільна Поміч», яке було започатковане з відкриттям школи вправ при «Народному Домі» з українською мовою викладання 1878 р. Від самих початків інституція реалізовувала два завдання. З одного боку, зібрані нею кошти дозволяли дітям бідних українських родин здобувати початкову освіту. Потребуючих забезпечували одягом, взуттям, підручниками, шкільним приладдям. З іншого – «Шкільна Поміч» сприяла формуванню дитячого світогляду за посередництвом навчання рідною мовою з наголошенням на власній історії, географії, літературі, вірі.

 

З відкриттям нових навчальних закладів збільшувалася кількість потребуючих допомоги, а отже, зростали видатки товариства. Щоб їх забезпечити, «Шкільна Поміч» закликала українців активніше вступати до товариства і членськими внесками сприяти поповненню бюджету, а також зверталася до різних інституцій і приватних осіб з проханням виділяти дещицю з прибутку чи власних заощаджень для забезпечення навчального процесу дітям з бідних родин.

 

Про практичну діяльність товариства свідчили щорічні загальні збори. Так, 1894 р. за зібрані кошти було придбано 142 одиниці одягу для хлопців і дівчат, 74 пари взуття. Окремі суми виділялися на коляду, підручники і шкільне приладдя.

 

Приклад Львова наслідували Коломия і Станіслав. У столиці Покуття місцеві українці заснували «Шкільну Поміч» у 1892 р. Її перші збори відбулися 28 червня того ж року, після затвердження статутів, а допомогова діяльність поширилася і на вихованців місцевої бурси. У Станіславі товариство розпочало діяльність після перших загальних зборів, проведених 12 березня 1893 р. На кінець 1894 р. каса інституції нараховувала 550 зр., з яких 428 зр. витратили за призначенням.

 

Відстоювання прав українського народу і його мови залишалося пріоритетним для Руського педагогічного товариства, якому вдалося інтенсифікувати діяльність за посередництвом філій та часописів «Учитель» і «Дзвôнокъ». У 1893 р. Товариство вітало запровадження нового правопису в народних і середніх школах та вважало за необхідне сприяти перекваліфікації учителів і вимагати від шкільної влади швидкої і в достатній кількості заміни підручників згідно з новими навчальними планами.

 

Незважаючи на певні успіхи, голова Товариства Олександр Барвінський у 1894 р. заявив, що можливості інституції активізувати діяльність обмежені наявним бюджетом. Товариство нараховувало «ледве кілька соток членів», річний внесок кожного з яких становив 50 кр. Тому голова закликав усіх небайдужих приєднуватися. «Тогдѣ зможе Товариство и задачу свою сповнити успѣшнѣйше и вплывъ єго у властей шкôльныхъ буде значнѣйшій, коли не сотнѣ, а тысячѣ членôвъ зъєднають ся до спôльнои працѣ для выхованя и освѣти рускои молодежи пôдъ прапоромъ руского Товариства педаґоґічного».

 

Однак фінансові труднощі не завадили інституції продовжувати опікуватися бурсою для українських учнів львівських шкіл. Так, 1894 р. у ній проживали 63 вихованці. Бюджет закладу формувався за рахунок оплати за перебування учнів у стінах бурси (майже 10 000 зр.) і матеріальної допомоги від крайового сейму (400 зр.). Добровільні пожертви становили тільки 17 зр.

 

Подібні до львівського Руського педагогічного товариства завдання намагалося вирішувати чернівецьке товариство «Руська Школа», очолюване Стефаном Смаль-Стоцьким. Свої ідеї інституція популяризувала за посередництвом науково-педагогічного часопису «Руска Школа», перший випуск якого вийшов 1888 р. тиражем 400 примірників. Через те, що понад 300 з них залишилися неоплаченими, другий випуск побачив світ 1891 р.

 

Діяльність москвофільського «Общества им. Качковского» в першій половині 1890-х рр. характеризувалася боротьбою проти можливого введення нового правопису і посиленням суперечностей між молодшою і старшою генерацією інституції. Запровадження фонетичного правопису оцінювалося як перехідний етап до введення латинської абетки. Офіційно оформлені протести пропонувалося надіслати до уряду, намісництва і архієреїв греко-католицької Церкви. У разі ж його прийняття члени «Общества им. Качковского» погрожували забрати своїх дітей із класів, шкіл і гімназій з українською мовою навчання, в офіційних документах і листуванні залишити етимологічний правопис, відправити протестну делегацію до цісаря.

 

На загальних зборах Товариства, які відбулися 18 вересня 1894 р., присутні констатували факт запровадження нового правопису не тільки в навчальних закладах, а й у державних установах, і продовжували погрожувати надіслати протести «и до найвысшихъ инстанцій, а навѣть до монарха…». Спроба «молодих» радикалізувати діяльність інституції, через вибір свого представника до керівного складу, не мала успіху. Поза тим збори ухвалили зміни до статуту. Серед важливих – право використовувати власний прапор, затверджений намісництвом, під час публічних заходів, право влаштовувати театральні вистави, засновувати читальні, скасовувати рішення філій або читалень.

 

Щодо однієї з найстаріших українських інституцій Львова – «Народного Дому», то на кінець 1893 р. його членами були 330 осіб, майно включало кам’яниці у Львові, села Білка і Костенів та бібліотеку з фондом 40 000 томів. Окрім того, у його розпорядженні перебували іменні фонди, призначені переважно для надання стипендій. Кам’яниці і села приносили щорічний прибуток або використовувалися на договірних умовах. Наприклад, будівлю на вул. Стрийській винаймав інститут василіанок, і замість орендної плати митрополит оплачував перебування у ньому чотирьох вихованок, визначених радою «Народного Дому».

 

Швидкими темпами поповнювалася книгозбірня інституції, окреме місце в якій займав іменний фонд Антона Петрушевича. За перше півріччя 1894 р. він збільшився на 882 книги (у 1418 т.) і становив 6150 книг (у 9014 т.). Загалом бібліотека нараховувала 28 524 видання (у 49 672 т.).

 

Основною справою коломийського «Народного Дому», заснованого п’ятьма товариствами, стало будівництво власного будинку, яке планували розпочати навесні 1895 р. Серед найщиріших прихильників і жертводавців «крѣпости народнои въ столици Покуття» був парох с. Мишин о. Йосафат Кобринський.

 

Чернівецький «Руський Народний Дім» нараховував на кінець 1892 р. понад 50 членів, що, за визначенням його керівництва, було надто мало як для інституції, що повинна представляти і захищати інтереси буковинських українців. Незначна кількість членів унеможливлювала ширшу фінансову діяльність, яка базувалася на членських внесках. У зв’язку з цим не вдалося, наприклад, реалізувати ідею про заснування бурси для руської учнівської молоді. Практичним утіленням діяльності стали музично-декламаторські вечори, які виконували об’єднавчу і просвітницьку функції.

 

Характеризуючи діяльність Ставропігійського інституту, «Діло» із сумом констатувало, що «той поважный кôльковѣковый институтъ рускій занимає нинѣ середъ Русинôвъ становище гôдне сожалѣня». Причини такої критичної оцінки обумовлювалися впливом москвофілів на управління інституцією і послуговуванням в офіційному листуванні та роботі видавництва «язичієм». Так, на вимогу одного з підрозділів крайового уряду надсилати кореспонденцію «чистою» руською мовою керівництво Ставропігії перейшло на польську.

 

Поза тим упродовж 1890–1894 рр. при незмінному керівникові Сидору Шараневичу інститут розширив можливості друкарні, вклавши в модернізацію близько 10 000 зр., і продовжував опікуватися стипендійними фондами. Багату експозицію його музею серед іншого представляли 122 ікони, 48 портретів, 50 цінних археологічних знахідок з околиць Галича, 147 церковних риз або їх складових, 44 рукописні книги.

 

Діяльність товариства «Руська Бесіда» у Львові розвивалася у двох напрямах. Будучи закладом клубного типу, інституція стала осередком товариського і просвітницького життя українців. Щоб забезпечити комфорт присутнім, необхідно було відповідно облаштувати приміщення. Тож для зручностей членів товариства і гостей винайняті приміщення застелялися килимами і в них встановлювалися, окрім зручних меблів, ще й фортепіано і більярд. Також до послуг відвідувачів слугувала читальня з великою добіркою газет і журналів. «Руська Бесіда» влаштовувала літературно-музичні вечори, концерти, доповіді. Другий напрям характеризувався організацією діяльності театру, за яку відповідав театральний референт. Його звіти, які заслуховувалися на загальних зборах, містили інформацію про фінансовий стан справ, склад театральної трупи і зміни в ній, репертуар, прем’єри, гастролі тощо. Бюджет львівської інституції  ділився на три складові – основний фонд, пенсійний фонд артистів руської сцени і театральний фонд.

 

«Діло» повідомляло про функціонування «Руської Бесіди» в таких галицьких і буковинських містах, як Перемишль, Самбір, Станіслав, Чернівці.

 

Зазначимо, що 4 січня 1893 р. у часописі була надрукована відозва керівництва львівської інституції про остаточне рішення перебрати управління театром у власні руки. Пояснювався такий крок необхідністю збагатити репертуар новими виставами, унормувати внутрішні правила, створити у галицьких містах комітети, які б на місцях займалися організаційними питаннями гастролей театральної трупи. У подальшому «Діло» продовжувало інформувати читачів про всі події, пов’язані з гастрольною діяльністю русько-народного театру.

 

Однією з ідей, що зародилися у середовищі «Руської Бесіди» і були позитивно сприйняті загалом українців, стало створення музичного товариства – Львівського «Бояна». Його статут намісництво затвердило на початку 1891 р. Головне завдання визначалося необхідністю «плеканья музики головно руско-національнои, спѣву, якъ хорального такъ и сольового, и музики инструментальнои».

 

Для досягнення поставленої мети планувалося сприяти створенню музично-хорових колективів у Галичині, організовувати концерти, утримувати музичну школу і бібліотеку тощо. Головою інституції обрали Володимира Шухевича, диригентами – Анатоля Вахнянина і Євгенію Барвінську. Першим рішенням стало звернення до всіх українських композиторів з проханням надсилати власні твори до бібліотеки товариства. Ці композиції стали основою репертуару змішаного і жіночого хорів, репетиції яких Львівський «Боян» проводив щотижня. З часом розпочав заняття і чоловічий хор, заснований зусиллями диригента й адвоката Стефана Федака. Результатом занять були концерти, які з успіхом проходили у Львові та інших галицьких містах.

 

Із Львівським «Бояном» співпрацювали такі знамениті на той час композитори, як Порфирій Бажанський, Микола Лисенко, Віктор Матюк, Петро Ніщинський, а також початківці, успіх яких розвинувся згодом. Серед останніх – Філарет Колесса, Денис Січинський, Генріх Топольницький.

 

Передання редакції «Бібліотеки музикальної» під управління Львівського «Бояна» позитивно вплинуло на видавництво, робота якого майже зупинилася через брак фінансування і часту зміну керівництва. Результатом налагодження видавничого процесу став вихід 18-го випуску відновленої і оновленої «Бібліотеки музикальної», який представив композицію Ф.Колесси «На щедрий вечір».

 

Про справи товариства свідчили загальні збори його членів, звіти про які друкувалися в часописі. На цих зібраннях вирішувалися різні організаційні питання, наприклад щодо того, кому перейде майно Львівського «Бояна» у разі припинення його діяльності, чи включати в репертуар зразки російської народної музики, чи потрібно виготовляти власний прапор, а також заслуховувалися фінансові звіти і звіти про концертну діяльність, повідомлялося про видавничі плани «Бібліотеки музикальної» і створення власної «школи співу», оголошувалися музичні конкурси.

 

Разом з тим на загальних зборах, проведених 1894 р., голова товариства констатував факт певного застою у розвитку й акцентував увагу на необхідності реорганізації діяльності інституції. В окремій відозві повідомлялося, що оптимістичні сподівання виділ Львівського «Бояна» пов’язує з новим енергійним диригентом Остапом Нижанківським, а також поповненням українцями лав товариства.

 

За прикладом Львова пішли й інші міста. Так, у листопаді 1891 р. заявив про своє існування Перемишльський «Боян», а через два роки – Бережанський «Боян».

 

У другій половині ХІХ ст. в Австрійській державі набуло популярності руханкове (гімнастичне) товариство «Сокіл». Першими виникли чеські «Соколи» у Празі 1862 р. Польські «Соколи» у Львові організувалися 1867 р. І щойно 1892 р. навколо подібної ідеї почали об’єднуватися українці. 12 червня цього року зацікавлені львівські русини зібралися для обговорення статуту русько-українського гімнастичного товариства «Сокіл», підготовленого Володимиром Лаврівським. Однією з важливих статутних норм мало стати право на заснування у селах пожежних сторож. Зазначимо, що розглядалися й інші назви, такі як «Січ» і «Лев».

 

У зв’язку з тим, що намісництво постійно повертало статут на доопрацювання, було вирішено розширити сферу впливу планованої інституції на Буковину. У цьому випадку документ для затвердження надсилався у міністерство внутрішніх справ. 28 липня 1893 р. міністерство прийняло статут «до відомости». Перші збори гімнастичного товариства відбулися 11 лютого 1894 р. Його головою обрали Василя Нагірного.

 

Через місяць, 11 березня, надзвичайні загальні збори затвердили форму одягу членів «Сокола». Зокрема, головний убір мали прикрашати кокарда із зображенням лева і перо визначеної довжини. Також було вирішено при веденні документації послуговуватися етимологічним правописом. 11 липня того ж року міністерство внутрішніх справ дозволило гімнастичному товариству збирати добровільні пожертви в Галичині та Буковині на спорудження власного будинку. На кінець жовтня членами українських «Соколів» були 121 особа, частина з яких регулярно займалася гімнастикою у винайнятому приміщенні. За окрему плату охочі могли удосконалювати власну фізичну форму завдяки тренуванням з боротьби.

 

1890–1894 роки позитивно позначилися на розвитку жіночого руху, у рамках якого поряд з уже діючими товариствами виникали нові. Ефективність розвитку суспільства дедалі більше узалежнювалася від необхідності перегляду усталених норм щодо ролі та місця жінки в ньому в бік зрівняння її у правах з чоловіками. Кроком у цьому напрямі стала петиція руських жінок Галичини і Буковини, надіслана до Державної ради, з вимогою допустити їх до університетських студій і дозволити заснувати хоча б одну гімназію для дівчат у Галичині. «Мы не жадаємо запомоги, – то лишаємо калѣкамъ и жебракамъ, – мы хочемо лишь добитись свобôднои працѣ на великôй аренѣ свѣта, бо доки конкуренція творить загальне право до удержаня житя, то було бы дуже несправедливо, выключати половину людей здôбныхъ до тои конкуренціи. Всѣ, що доросли до самостôйности, мають право жадати тои працѣ для себе, до котрои суть здôбнû».

 

У липні 1891 р. виділ товариства «Народна Рада» звернувся до міністра просвіти з клопотанням про відкриття при жіночій учительській семінарії у Львові, яка стала утраквістичною, школи вправ з українською мовою навчання.

 

1 вересня 1891 р. представники українського жіноцтва, організовані Наталею Кобринською, з’їхалися на збори у Стрию. Серед обговорюваних питань – поновлення і підтримка петиції до Державної ради щодо створення умов для здобуття жінками освіти на усіх рівнях, організація дитячих садків і спільних кухонь у селах під час літніх сільськогосподарських робіт, видавання другого жіночого альманаху, занепад діяльності товариства в Станіславі.

 

Щодо станіславського товариства «Руських Женщин», то на червень 1894 р. воно об’єднувало 96 членів, а його робота характеризувалася проведенням відчитів, які часто завершувалися аматорською концертною програмою, агітацією серед українок за вступ до інституції й зусиллями щодо заснування дівочого інституту, в якому знайшли б притулок учениці місцевих шкіл.

 

Повідомляючи про діяльність товариства «Руських Дам» у Львові через публікацію фінансових звітів, що відображали як шляхи поповнення бюджету, так і видатки (наприклад на одноразові допомоги вдовам і сиротам або на утримання сиріт у «воспиталищах»), редакція «Діла» водночас критикувала жіночу спілку за розкол на ідеологічному ґрунті.

 

1892 року у Львові почало формуватися нове жіноче об’єднання п. н. «Клуб Русинок», діяльність якого згідно із статутом передбачала проведення спільних нарад, організацію різнотематичних відчитів, зокрема наукових, підготовку аматорських вистав і концертних програм, утримання читальні й бібліотеки. Процес заснування завершився на перших загальних зборах товариства 12 лютого 1893 р. Головою обрали Герміну Шухевич.

 

Серед практичних дій Клубу своєю значимістю вирізнялася участь у крайовій виставці 1894 р., на якій жіноцтво представило багату колекцію української вишивки, герданів, писанок. Окрім того, товариство оголосило про збір коштів і одягу для українських учнів народних шкіл Львова з бідних родин, а також підтримало створення промислової жіночої спілки «Труд».

 

Для вирішення подібних завдань організовувалося українське жіноцтво і в інших містах. Так, у Коломиї 26 листопада 1893 р. відбулися установчі збори «Руського Жіночого Кружка», який перші вечорниці із забавами для дітей провів перед святом св. Миколая. Улітку наступного року заявило про себе чернівецьке товариство «Руських Женщин на Буковині», яке об’єднало прихильниць різних політичних течій. З огляду на це у його статуті слово «рускій» писалося то з одним, то з двома «с»; у разі припинення діяльності, за статутною нормою, майно цієї інституції однаковими частинами розподілялося між «Обществом им. Качковского» і товариством «Просвіта» у Львові. Перші збори «русско-рускої» інституції відбулися 21 жовтня 1894 р. Аналізуючи їх перебіг, автор замітки в «Ділі» зробив висновок, що «властивою цѣлію иніціаторôвъ сего товариства не була рускôсть, але що лише – головно тенденція ”обще-русская”».

 

У мовному питанні продовжувалася боротьба за рівноправне входження української мови в усі сфери життєдіяльності – від шкільництва до державного управління, про що уже згадувалося у представленому матеріалі. У зв’язку з тим, що крайова влада систематично порушувала ХІХ артикул Основного закону від 21 грудня 1867 р., яким гарантувався рівноправний розвиток народу і його мови, політичне товариство «Народна Рада» звернулося до центрального уряду з пропозицією підготувати і прийняти єдине розпорядження щодо використання української мови як крайової усіма органами державної влади Галичини. Серед позитивних моментів потрібно відзначити допущення української мови до міжнародного телеграфного зв’язку за рішенням міжнародної конференції, яка відбулася в Парижі 1890 р., розпорядження міністерства справедливості, яким суди у Східній Галичині зобов’язувалися оформляти свої рішення тією мовою, якою робилося подання. Фактично заборонялося підміну української мови – польською і кириличної абетки – латинською.

 

Вирішенню мовного питання перешкоджав не тільки спротив адміністративного апарату, представленого у своїй абсолютній більшості поляками, а й суперечки між українськими політичними силами, одні з яких сповідували ідею національної, зокрема мовної, самостійності, інші ж пропагували єдність з російським народом, називаючи власну мову «нарічієм» російської. «Діло» з цього приводу однозначно стверджувало: «…маємо позбути ся своєи народности и свого языка въ хосенъ народности другои, 20 міліонôвъ украиньско-руского народу мають наложити руки самû на себе, на своє народне житье, и потонути въ россійскôмъ мори».

 

Суперечності загострилися 1892 р., коли на порядок денний поставили питання зміни правопису. Народна рада, Товариство ім. Шевченка, Руське педагогічне товариство виступили за впровадження фонетичного правопису. Критика використовуваного етимологічного правопису базувалася на його непрактичності й непридатності для вивчення у народних школах, близькістю до мови церковних книг і пристосованістю до вимог російської мови. Проти виступила москвофільська «Русская рада» і Галицько-руська Матиця.

 

25 травня 1892 р. крайова шкільна рада провела засідання, присвячене використанню українського правопису в галицьких народних школах. Причиною зібрання слугував лист Товариства ім. Шевченка до міністерства просвіти від 25 грудня 1891 р. з обґрунтованою вимогою щодо впровадження фонетичного правопису. Позитивне рішення шкільної ради між іншим базувалося і на опитуванні вчителів, 75% з яких висловилися за правописні зміни. 25 листопада 1892 р. міністерство просвіти розпорядилося ввести фонетичний правопис у галицьких школах. Протест на це рішення товариство «Русская Рада» надіслало на ім’я цісаря.

 

У листопаді 1894 р. редакція «Діла» нагадала, що в школах і органах державної влади новий правопис запровадили урядовим розпорядженням. Інакшою була ситуація в українських інституціях, де переважав традиціоналізм і керівництво не поспішало з нововведенням, щоб не відштовхнути від себе людей старшого покоління і не спровокувати розкол. Часопис, підтримуючи запровадження фонетичного правопису в школах, водночас дотримувався думки, що не є «народною зрадою» писати за старими правилами. Мовляв, час усе розставить на свої місця, у цьому випадку – за посередництвом молоді, яка навчається за новими правописними правилами і свої знання згодом застосує в суспільному житті.

 

Узагальнюючи картину українського життя 1890–1894 рр. в межах Австро-Угорської імперії, можемо стверджувати про інтенсифікацію національного руху через його урізноманітнення і проникнення у різні сфери суспільного існування.

 

У політичному плані чіткіше проявився поділ української спільноти на три складові – народовецьку, москвофільську і радикальну. У 1890 р. була заснована Русько-українська радикальна партія. Створювалися повітові політичні товариства. Почастішала практика проведення народних віч, завдяки яким легітимізовувалися рішення політичних сил, що їх організовували. Не виправдала себе спроба українсько-урядової угоди, яка передбачала українсько-польське порозуміння і отримала назву «політика нової ери».

 

В українській економічній організації вказаного періоду своєю значимістю виділялося створення страхового товариства «Дністер», господарсько-просвітнього товариства «Народні Спілки». На засадах самопомочі, переважно у селах, засновувалися товариства «Власна Поміч», відкривалися кредитні спілки. Продовжували свою діяльність «Народна Торговля», «Зоря», Гуцульська промислова спілка. Знаковою для українських інституцій стала участь у крайовій виставці, яка відбулася у Львові 1894 р.

 

Церковне життя греко-католиків ознаменував синод 1891 р. Розвинули діяльність вдовичо-сирітський фонд і дяківські об’єднання у кожній єпархії. Практичним кроком з покращання матеріального забезпечення удів та сиріт по священиках стало створення у Самборі товариства, яке налагодило виготовлення і продаж священичого одягу. Навчальний процес духовних семінарій у Відні та Львові порушило розпорядження цісаря про закриття віденської і поділу львівської на три єпархіальні семінарії.

 

Поступово збільшувалася кількість навчальних закладів з українською мовою викладання (одиничні випадки), для зручності навчання у яких був запроваджений новий фонетичний правопис. Бурси продовжували виконувати покладені на них допоміжні функції. У Львівському університеті відновилася діяльність медичного факультету і була створена кафедра історії Східної Європи з українською мовою викладання.

 

У діяльності суспільно-політичних і культурницьких інституцій своєю значимістю вирізнялася реорганізація Товариства ім. Шевченка в наукове. Поза тим їх спектр урізноманітнили музичне товариство «Боян» (львівський, перемишльський, бережанський) і гімнастичне товариство «Сокіл».

 

 

04.10.2016