Керн.

Українські листи з італїйського фронту.

...ворон кocтий не занесе,

куди жовнїр піде! (Пісня народна).

І.

І ми пішли: пішли оглядати сей страшний і дикий Керн, на котрім досї не то людина, але навіть звірина, пташина і ноги не поставила.

[Видалено цензурою] та волочимо нашими ногами в надїї, що як наші дїди, прадїди розсипаючи свої кости по долинах Паду й Льомбардії сотворили підставу для культури XIX і XX. вв., так ми її сотворимо для наших грядущих поколїнь. Ся надїя нас веде на ті дикі, безлюдні скали.

По 20-годиннім марши ми опинились коло наших позицій, чи — правду сказавши — коло місця, де маємо нагоду стрінутись зі смертю. Та не так легко можна собі звербувати смерть, як се в час мира буває: чоловік, прийшов під шафот, попращав ся з ріднею, знайомими, прочитали йому "присуд" — тай поблагословили на дорогу, і іди!... або: положився до ліжка і оплакуваний ріднею й дорогими заснув в супокою... На війнї все те не істнує. Мусиш собі на смерть заслужити! Все одно, чи ти упадеш геройською смертю у приступі, чи як жертва довгого стражданя.

Тільки що хлопцї поснули мов немовлята, розложившись табором у однім садї. Все хропить, аж цельти боками ся зносять то опадають, наче другі легки спочиваючого у нутрі. Сеж не дивниця! Цїлий попередний день маршу.

Дехто навіть не розкладав "цельтів", а просто так, положившись горілиць на торністрі, заснув мов на наймякшій маминій подушцї. Не треба вкриватись! Сеж липнева, чудова ніч! Ми в південнім краю. Лиш десь колись продереть ся блїдаве світло срібнолицого крізь тїни дерев і листя, та прояснить ті утомлені, мертві на позір лиця. Місяць так хоче всміхнутись до них, заговорити, та дарма! Їх утомлені очі замкнув сон смерти. І місяць, самотний землї товариш звертає свої очі в инші її закутини.

Не минуло пару хвиль, як по таборі розляг ся крик: "Алярм! Auf!"

— Що таке до лиха?! — питає то один, то другий вартового, протираючи склеєні від сну очі.

— Не знаю — відповідає вартовий — є похід, ідемо наперед.

Хлопці лагідні, мoв вовки, пакують свої манатки, та кленучи Італїйцїв, формують ся до походу.

Аж в дорозї ми довідались, що ідемо на Керн. Ся вістка, мов громом вдарила і так невиспаних хлопцїв.

— Як те — чи сей Керн і нас не має минути? — питає один другого. — Дотепер ми лиш чули байки про нього. Неімовірні! Оповідано нам, що там сонця нїколи не видко, що панує вічна мрака, що сам Керн стирчить, мов яка заклята твердиня високо понад хмари, поміж небом і землею і що люди лиш замерзлим снїгом відсвіжують свої спеклі уста. Наче в байці!

Але ся байка була для нас тепер невмолимою і невідкличною правдою.

Керн! Керн! пробивало ся кождому на устах! Хто тебе забуде? Сею назвою обнятий є вузол гір північного Красу, довкола якого вєть ся ріка Соча. Випливає вона по північній сторонї сего вузла, а заточивши дві третї лука Керну, впливає в долину Тольмайну, звідки дальше пробиваєть ся поміж численні узгіря до Адрійського моря. Сама гора знїмаєть ся на широкій підставі, височини яких 1000 м. Верх гори носить назву "Кrn" і є високий на 2246 м. Та ся височина на нас не зробила такого вражіня, як дикість тих скал. Як далеко твій зір сягає, нїчого не побачиш, на чім могло б твоє око хоч хвилинку лагідно споглянути. Ніде нї деревинки, нї листочка, нї зеленї найменшої, що бодай трошки внеслоб гармонїї у ту сїру барву скель і мраки. Все губить ся в нїй. І чоловік надармо глядить стуженим оком за тими зеленими садами і гаями, винницями й травами, які що йно оглядав, наслухує чи не почує щебету тих дорогих нам у тій хвилї бодай воробцїв, ластівок, а хочби і воронів. Нїчого не вчуєш! І зір і слух напружуєш, та приходиш до пересвідченя, що ти сам серед тої нїмої тишини і величі, серед дикої природи! Навіть люди, конї, вози і трени, з їх клекотом, йойками і проклонами гублять ся у тій сїрій масї, та лиш голоси їх тебе доходять десь сам із яруг мов заклятих духів. Хоча довкола тебе снують ся люди, твої товариші, відчуваєш самітність, порожнечу і нїчого більше.

І якби не твоє серце, яке так тут тріпочеть ся, що чуєш його кождий удар, то здавалось-би тобі, що ти автомат. Мертвими очима дивиш ся на ту мертву природу. Ми всї видавались один другому автоматами. Просто жах обнимає людину на вид чогось, що ворушить ся в тій сїрій мрацї. Хоча се полуднева околиця з ясним синїм небом і горячим сонцем, хоча се липнева пора, коли там далеко на долах горячо і красно, що чоловік може упоїтись тими чарами, — тут все мрака, дощ, град і снїг. Трясеш ся наче в пропасницї.

Щоби зимно не докучало, завивається чоловік подвійними коцами, вдягає на ноги соломяні чоботи, накриваєть ся "цельтом", щоби не промокнути, та все те на тобі вогке, мокре і тяжке, яке лиш спричиняє утому. До того божественного сонця ти зараз би вклякнув, зложив руки і молив ся, колиб тобі показало ся! Але воно не покажеть ся! Се боже сонце не є для тих, що тут свою долю заволокли зі собою. Хто їм дав право переривати той сон, сю тишину, ті чари матери природи? Хто їм позволив вносити в сю країну вічного супокою проклони, роздори, дисгармонію в її споконвічні права? Спокутує той, хто нарушує її супокій! Кровю і мізком оплатить кождий спорушений камінець, настолоченого червячка, ростинку! Мати природа карає тяжко того, хто стараєть ся в її царство вглянути.

І ми — здавалось нам тодї — засуджені всї на затрату. Завішені поміж небом і землею, а властиво поміщені на величенній брилї скали, пливали ми по тім білім мори мраки, яка нас окружала, споглядаючи вгору то за сонцем, то за їдою. Але замість сього бачили ми лиш темно-сїру мраку і безкрає, біле море. Ми були замкнені у якійсь заклятій твердини.

[Дїло, 30.09.1916]

II.

Заки ми дістались на становища, не один сарака сточив ся у долину і заснув там на днї, не ввійшовши в то царство тиші. Треба було дерти ся по збочах і хребтах гір, держатись каміня, або якої будь річи, щоби підлїзти пару кроків висше, лїзти на руках і ногах, та сунутись на череві. Ся "приємність" була сполучена з кровю, яка нам виступала на колїнах. Ми вкінци таки долїзли. Хоч не всї, — але долїзли. Долїзли в те царство тиші, щоби побачити пекло житя. Так — там житє сотворило пекло! По що? На що?

Гора Керн, як мені оповідали офіцери і як карта вказує, панує майже над цїлою долиною Сочі. Як часом нема над нею мраки, то видно з неї Адрійське море. Хто її посїдає, той є паном положеня над Сочею. З неї можна острілювати з флянки що найменше цїлий фронт до Тольмайну. Значінє сеї гори добре оцїнила як одна так друга воююча сторона, що потверджують так нагальні і завзяті бої, які зводять ся на нїй від самого початку війни.

В часї нашого дертя в гору стрічали ми ранених в позавиваними головами, руками або ногами, полишені то тут, то там торнїстри по убитих, черевики, шапки, блюзки, кріси, мунїцію і т. п. річи, яких чимраз більшало в міру нашого наближуваня до цїли. Вечером, як я вже згадав висше, по 20-годиннім марши ми опинилась коло наших позицій.

Гора сама собою представляє запору, яку можна опанувати лише великою силою і при ще більших втратах. Її поверхню творять поодинокі, острі, скалисті, піскові або ґранїтні брили, ріжного віку і ріжної величини, в декотрих місцях на 3—4 м. високі, з численними, рівнож глибокими ямами. В декотрих місцях знаходять ся поздовжні то поперечні численні зариси, повсталі наслїдком внутрішного трасеня, чи морщеня землї. І сї скали стирчать голїі, нїчим не порослі, навіть жмінки глини нїде межи ними не знайдеш. А коли до сього додамо безвідність і безхлїбність, вічну мраку, зимно, дощі, та снїги і глуху тишу, — вистарчить кождому уявити coбi образ Krn-у.

Перейти йoгo зовсїм спокійно, не є річю легкою. А що вже дїєть ся підчас огню і взаїмного напору! До оборони сей терен є пригідний; вистарчить пообсаджувати кождий камінь війском і позиція забезпечена; зате атакуючому справляє він чимало клопоту. І Кадорна, здаєть ся, в пересвідченю, що його так легко не здобуде, — вислав на Керн найдобірнїйше своє війско, альпінів і берсалїєрів. Ми побачили сих високих, плечистих і кремезних мешканцїв гір, а зарослими лицями, чорними бородами, в великих капелюхах, з повіваючими перами. Невдовзї ми з ними освоїлись, прийшли инші вражіня. Розглянувшись довкола себе, ми побачили річи, про які нїкому з нас навіть не снилось.

От, поза кождим каменем, в скалубинах і долинках лежали побиті в ріжних позиціях і з різних таборів. Наші і Італїйцї наче камінє лежать спокійно і непорушно. Лиш недавно застиглі слїди крови свідчать, що недавно кипіло у них житє, жевріла любов і ненависть. Тепер лежать спокійно побіч себе, мовби нїколи нїчого між ними не було.

Один з них, опершись в передсмертній судорозї на ґранїт, сконав на нїм, держачись лївою рукою за груди, в правій кріс, з закушеними зубами і на пів примкненими очима. Дістав, видко, в груди. Инший клячить з розчерепленою головою, мабуть від ґранату, опершись кадовбом на шанець (себто камінь); перед ним його кріс, коло него мунїція. Одному з них, мабуть наша 7.5 цм. ґранатка, дивним способом відірвала передню часть лиця, так, що лиш задна часть голови, потилиця, без мозку лишилась; коло него його товариш лежить з розірваною, порожною грудю. Инший утїкав вже мабуть до своїх, та і свої його забили. Дістав кульку в уста, яка вийшла шиєю, розриваючи велику дїру ззаду; в останнім моментї правдоподібно хотїв уратуватись, затикаючи уста хустинкою, яка й присхла з сцїпенїлою кровю. Послїдна памятка дївчини любки чи сестрички з далекої Італїї.

Денеде лежали густо пошматовані ріжні части тїла, яких властителї Бог зна де лягли на спочинок.

[Дїло, 06.10.1916]

III.

А земля все гудїла... Страшенно, страшенно! Тряслась наче на дріжджах цїла гора. Здавалось, що ось-ось вихоплять ся з під скелї дві велитенні, чортівські якісь сили дужатись зі собою.

Огонь там не вгасав нїколи.

Ті днї або ночі, з котрих панував лиш огонь піхоти, належали до днїв супокійних; така напруженість огортала одну й другу сторону, що огонь з крісів нїколи не уставав, мов би в справдїшнім приступі. І сили сї зірвались, наче-би в послїднє, до ґіґантичного й надлюдського дужаня!

Буквально до дужаня!

Було то в недїлю, 25. липня 1915. Італїйська артилєрія з надзвичайною нагальністю і скорістю зачала нас обсипувати ґранатами вже о 7. г. рано. Коли звичайно розпочинала огонь около 9. г. по снїданю, то нинї ми вже знали, що буде наступ. До того піхота на разї замовкла, полишаючи дїло знищеня своїм товаришам артилєристам. Чотири години огонь не стихав нї на хвилинку; градом спадали ґранати одна за одною, розторошуючи все на що попали; камінє, одежа, частки людських тїл, оружє — все те летїло в гору, та ранило, то забивало непоцїлених ще вояків. І від того каміня найбільше жовнїри мусили терпіти. Нераз летїли у гору цїлі великі відломи скелї, по кількадесять кґ., які розторощували все, на що попали. Люди глухли від того гуку, деяким пускалась кров з уст, з носа, з уший.

Коло 11. г. перед полуднем утихло все, в тій хвили цїла піхота почала сильно острілювати наші позиції; та кулї падали далеко поза нами; зате під ослоною ceгo огню зачали приповзувати перші ряди Італїйцїв на колїнах то на череві, яких ми сильним огнем здержували. Рівночасно доповзалась до нас наша резерва і тепер ми наш огонь ще побільшили.

Та сталось щось небажане. На лївім крилї, де резерва мусїла дертись до гори, заки вона долїзла, Італїйцї з диким вереском "avanti-i-i, avanti-i-i!" вже вдерлись поміж наших і давай мордувати. Счинив ся крик, зойк, метушня, одні в дикім переполосї самі не знають що робити, инші, сильнїйші, зчіпили ся за плечі, та давай обкладатись кольбами, камінєм, баґнетами. Ще инших вже Італійцї забирають в полон. На самім крайнім лївім крилї моєї сотнї, яка розтяглась мов на гребени опадаючім в одну і з другу сторону, вдерлось кількох Італїйцїв, та мчали силою скидати, та забирати оставиших при житю. Вивязалась страшна боротьба. Один Італїєць зловив нашого, щоб спустити його в яругу; та в дикім дужаню впали оба на землю, з котрої один другого старав ся струтити, або увільнитись з диких обіймів. Аж відкушенєм паль ця Італїйцеви увільнив ся наш з його обіймів.

Італїєць потручений ногою, скотивсь туди, "ідїже нїсть болїзни нї печалї"...

В сих дужанях наш мужик показав ся майстром. Одних поскидали силою в яруги, инших підступом, як згаданий — укушенєм, ще инших позатовкали камінєм або кольбами. Відтинок був вільний; але наше положенє ставало чим раз критичнїйшим, бо Італїйцї за першими рядами пустились вже цїлими кольонами. А тут за нами всего одна чета резерви, яка на вид такої маси розскочилась в одну і в другу сторону на супротилежні горбки. Був то маневр, хитро обдуманий, щоби неприятеля потягнути в одну прогалину лївого крила, яке справдї було вільне; не було там на разї нїкого; на супротилежні горбки порозбігалась резервова чета, за якою Італійцї пустились з бомбами і ручними ґранатами. Та в тій же хвилї затраскотїли з обох боків наші скоростріли, кладучи трупом цїлі дві сотнї людий. Решту, що вспіла добігти до горбків подобивано бомбами і ґранатами. Цїла прогалина покрилась трупами, коло одної піраміди, де нещасні думали знайти охорону перед нашими "бузьками" (скорострілами), накопичилось їх на яких 2—3 м. одні на других. Анї оден чоловік, а тих що сюди звбігли, не лишив ся в живих...

Керн був уратований.

Ми остали й на дальше його властителями. В заслугу за се Начальна Команда подала богатьох до відзначеня. Дая нас найлїпшою розрадою було се, що коли ми побачили знов зелені ниви й винницї, мали вражінє, що ми другий раз на світ народились. На земли, де видко якесь житє, де чоловік має час бодай кости свої прикрити, стало нам лекше і веселїйше. Італїйцї нехай дальше складають жертви для Керну.

В роковини битви на Керні 25. липня 1916.

[Дїло, 07.10.1916]