На 29 вересня припадає 150-річчя з дня народження видатного українського історика, громадського та політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934).
Народився він у Холмі, в родині педагога Сергія Грушевського, чий рід походив від козаків Грушів. Рід матері, Глафіри Опокової, виводився від греко-католицьких священиків Опуцкевичів.
Михайло 1886 року закінчив Тифліську гімназію, 1890-го – історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира у Києві, а 1894-го – захистив магістерську дисертацію «Барське староство».
Два десятиріччя його життя та діяльності пов’язані з Королівським столичним містом Львовом. «Про план заснування катедри руської історії в Львівськім університеті (потім сю справу покрутили і вийшла «катедра всесвітньої історії з особливим оглядом на Східну Європу») я довідавсь в 1891 р. від проф. Антоновича. Проф. Антонович при тім пояснив, що для сієї катедри рефлектують на нього, що він, одначе, не почуває в собі енергії до роботи на новім ґрунті, що в Галичині нема місцевого кандидата, тому треба, щоби хтось з України піднявся сього, і що, на його думку, повинний се зробити я. Я заявив згоду, бачачи в тім патріотичний обов’язок, а певний, що і проф. Антонович виходив тут з інтересів науки, а не з моїх особистих, бо дуже добре знав мої матеріальні обставини і становище в наукових сферах, знав, отже, що я не потребую «жебраної посади» за кордоном… У Львові, як мені відомо, рефлектовано і далі на проф. Антоновича. Коли не помиляюсь, 1893 р. катедру креовано; університет поставив терно: на першім місці проф. Антоновича, на другім мене, на третім д-ра Мильковича (тепер професора Чернівецького університету); на початку осені 1893 р. удавалися в сій справі до проф. Антоновича, але він рішучо відмовив… На сім справа скінчилась; не дістаючи дальших відомостей, я приготовлявсь до доцентури в Києві, аж на початку грудня приїхав до Києва д. Барвінський і, побачившись зі мною, сказав, що справа розбивається на моїм жаданні зістатись в російськім підданстві. Я сказав, що не знав сього, і на жадання його написав, що коли російське правительство дозволить, я готовий перейти в австрійське горожанство. Після того, в квітні 1894 p., мене заіменовано звичайним професором до Львова», – писав науковець про перипетії свого залучення до роботи у Львівському університеті ім. Цісаря Франца І ¹.
12 жовтня 1894 року Михайло Грушевський прочитав свою інавгураційну лекцію у головному корпусі університету на вул. Св. Миколая (тепер Грушевського), 4. Він очолював у Львові кафедру всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи до 1914 року.
Ще 1893 року майбутній професор став членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (НТШ), а у 1897–1913 роках був головою НТШ. Ярослав Дашкевич писав: «Грушевський був ініціатором переведення товариства на виключно наукові рейки – для цього у 1896 р. був опрацьований проект нового статуту, за прийняття якого та остаточне перетворення товариства на наукове йому довелося боротися до 1898 р. Він не лише переобраний (у 1897 р.) голова товариства, його почесний член, голова Історично-філософічної секції та Археографічної комісії, але й цілком реальний (отже – з олівцем у руці) редактор «Записок НТШ», для яких добився регулярної періодичності, «Етнографічного збірника», «Історичної бібліотеки», «Жерел до історії України-Руси» та інших наукових серій» ².
Професорові доводилося займатися питаннями матеріального забезпечення діяльності НТШ, забезпечуючи субсидії через галицьких і віденських політиків та пожертви доброчинців (переважно від заможних людей з Наддніпрянської України).
На час обрання М.Грушевського головою НТШ приміщення Товариства містилося у приміщеннях в кам’яниці №8 на вул. Академічній (тепер проспект Шевченка). Про це свідчить пам’ятна таблиця на фасаді цього будинку.
З нагоди святкування 100-літніх роковин відродження українського письменства (у зв’язку з появою “Енеїди” Котляревського) НТШ провело 1898 року з’їзд українських письменників та оголосило збірку коштів для купівлі власної домівки.
Учасники з’їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ «Енеїди». Львів, 1898 р.
Зліва направо: 1-й ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський.
2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий.
3-й ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук’янович, Микола Івасюк (з колекції проф. Ф.Погребенника).
І вже 5 серпня того ж року було придбано кам’яницю на вул. Чарнецького (тепер Винниченка), 26 за 240 тисяч корон. Третину цієї суми подарував професор хірургії Павло Пелехін із Петербурга.
Частина кам‘яниці використовували для друкарні та видавництва, а більшість приміщень товариство здавало в оренду під житло. На фасаді кам’яниці встановлено пам’ятну таблицю Іванові Франку (скульптор Т.Бриж, архітектор Л.Романюк, 1981), який працював тут у редакції “Літературно-Наукового Вістника” в 1898–1906 роках.
Сусідню кам’яницю №26 перебудували 1864 року під наглядом архітектора Йосифа Енґеля. Тоді вона належала княгині Кароліні Любомирській. Спочатку її використовували як прибутковий житловий будинок. У 1912 році дім був придбаний на пожертви українців і перейшов у власність НТШ. На цю мету Товариство отримало від відомого мецената Василя Симиренка 250 тисяч корон.
При збігу вулиць Драгоманова та Коцюбинського стоїть будівля колишнього Академічного дому. Ця заслужена для української культури установа приписана була до вул. Супінського (тепер Коцюбинського) під № 21. Академічний дім, що став власністю НТШ, був призначений для мешкання українських академіків (студентів), які наввчались у вищих школах Львова. Майже всі відомі діячі української літератури, науки, політики, що походили з галицьких сіл і містечок, перейшли через цю «бурсу» (гуртожиток), де могли отримати не лише нічліг і страву, а й добрі умови для навчання. Кілька років в Академічному домі перебувала управа НТШ, часто приходив сюди Іван Франко диктувати свої праці секретарям з числа студентів.
Камениця вартістю 115 тисяч корон, більшість із яких пожертвував наддніпрянський меценат Євген Чикаленко (1861–1929), була збудована 1906 року фірмою Івана Левинського за проектом архітекторів Тадеуша Обмінського та Филимона Левицького.
У 1898 році був виданий у Львові перший том “Історії України-Руси” – головної наукової праці М.Грушевського. Разом із тим за львівське десятиріччя були написані сотні статей, рецензій, історичних праць, літературних студій, художніх творів, ділових і юридичних документів. І, звичайно ж, листів.
Кілька адрес пов’язано з помешканнями у Львові М.Грушевського та його родини. Як дослідила директорка Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь, першим помешканням професора у столиці Галичини стала у 1894–1896 рр. кам’яниця на вул. Длуґоша (Кирила і Мефодія), 5 – поруч із університетом.
У Львові Михайло Грушевський познайомився з Марією-Іванною Вояковською (1868–1948) – вчителькою міської виділової школи ім. Королеви Ядвіги на вул. Академічній (тепер пр. Шевченка, 9).
Їхній шлюб відбувся в місті Скала над Збручем (тепер Скала-Подільська на Тернопіллі) 23 травня 1896 року. М.Грушевський, який був православним, з поверненням до Львова зробив 26 травня відповідний запис у метричній книзі церкви Св. Петра та Павла на вул. Личаківській, 82а.
Молоде подружжя спершу жило за адресою вул. Зиблікевича, 24 (будинок не зберігся). Це поблизу монастиря ОО. Редемтористів. А потім, до 1900 року, Грушевські мешкали на вул. Замойського, 1 (тепер вул. Ю.Романчука, 1). Ця наріжна кам’яниця належала адвокату та відомому політику Костю Левицькому.
У 1870-х на місці нинішньої вул. Рутковича (між вул. Стрийською та Парковою) була дорога серед садів і садибних будиночків, яка вела до міської цегельні (тому й мала назву вул. Цегельняної). У 1885 році її назвали на згадку про генерала Генрика Домбровського (1755–1818), засновника польських легіонів в Італії, де народилась пісня-гімн «Єще Польска нє зґінела…». Відтоді вулицю почали забудовувати віллами, а потім – кам’яницями. У 1991 році вулицю перейменували на згадку про галицького маляра-іконописця кінця XVII – поч. XVIII ст. Івана Рутковича.
Вулиця Домбровського, 6 була на початку ХХ століття адресою професора історії Львівського університету Михайла Грушевського. Але тоді теперішньої кам’яниці ще не існувало. Будинок на вул. Рутковича, 6 збудували близько 1910 року в стилі постсецесійного історизму. Її фасад прикрашають потужний еркер і аттик, оздоблені під неоготику та маньєризм. Завершує фасад щит з літерами PS – монограмою власника реальності Пшемислава Шульца.
У 1900–1902 роках, перед побудовою власної вілли на Софіївці, Михайло Грушевський мешкав у будинку на нинішній вул. Рутковича, 10, який на початку ХХ ст. мав № 6. Тут у подружжя Марії та Михайла Грушевських народилася донька Катерина (1900–1943).
Зараз це праве крило спареної кам’яниці з двома брамами під №№ 10-12. Її збудували у 1898–1999 рр. за проектом архітектора Карела Боубліка у стилі піттореск – одному з напрямків пізнього мальовничого історизму.
Сусідами М. Грушевського були отець Євген Гузар (1854–1918) – катехит, письменник та громадський діяч, який написав підручники «Життя святих» та «Історія Церкви», та один з редакторів журналу «Молода Україна» Іван Кобилецький. Тут була у 1902 році й редакція цього часопису.
Під сусідньою брамою № 12 мешкав професор карного права Львівського університету, дійсний член НТШ Петро Стебельський (1857–1923), який мав великі заслуги у творенні української правничої термінології, очолював урядову комісію для перекладу австрійського кримінального законодавства на українську мову.
До 2005 року історики вважали, що М.Грушевський мешкав на початку ХХ ст. за адресою: площа Домбровського (тепер Маланюка), 6. Навіть планувалося встановити там пам’ятну таблицю. 1892 року цю площу перейменували на честь Вацлава Домбровського, ремісника-лакувальника, який у 1883–1886 рр. був президент міста Львова. В.Домбровський мешкав на цій площі у власній кам’яниці під №2. За радянських часів площу перейменували, не змінюючи її назви, – на честь Ярослава Домбровського (1836–1871), генерала Паризької Комуни. Тепер це площа поета Євгена Маланюка (1897–1968). Донедавна на ній стояв пам’ятник Степанові Тудору.
Мені та Марії Магунь вдалося встановити справжнє помешкання родини Грушевських у 1900–1902 роках.
У тих роках будівничий Мартин Заходний (Захудний) збудував на сусідніх парцелях (конскрипційні номери 1560 1/4 та 1562 1/4) за типовими проектами дві вілли для двох членів НТШ – професора історії Львівського університету Михайла Грушевського та доктора Івана Франка.
Віллу Грушевського на вул. Івана Франка, 154 (Понінського, 6) збудовано у необароковому стилі, з напівциркульними вікнами. Це одноповерхова будівля на високому цоколі з надбудованим над лівою частиною споруди другим поверхом. Родина Грушевських жила тут до 1914 року. До речі у професора був тоді домашній телефон №863, про що свідчить на стор. 30 «Список абонентів ц. к. телефонної мережі в Галичині» за 1912 рік.
М.Грушевський залишився православним і був активним парафіянином громади, яка з 1848 р. підпорядковувалася Буковинській православній митрополії у Чернівцях. Бо поряд із місцевими православними у храмі молилися також вояки-буковинці 42 піхотного полку.
У 1894 році громада отримала від цісаря Франца Йосифа І сприяння на будівництво мурованого храму. Церкву збудували у 1896–1900 рр. за проектом віденського архітектора Ґустава Захса у волосько-візантійському стилі. На місці керував будівництвом і здійснював архітектурний нагляд Вінцент Равський-молодший.
До церковного комітету тоді належали: професор університету, відомий історик Михайло Грушевський, судовий радник Корнило Косович, редактор москвофільського тижневика “Галичанинъ” Осип Мончаловський, директор банку Миколай Процик. У 1897 році був створений будівельний комітет, до якого належали архітектор намісництва Йозеф Браунзайс, будівничий Антон Гауф, парох Євген Воробкевич і професор Михайло Грушевський. У 1901 році храм був освячений як церква Св. Георгія на вул. Францисканській (Короленка).
Після скасування 1905 року антиукраїнського Емського указу та деяких цензурних полегшень в Російській імперії М.Грушевський став більше уваги приділяти наддніпрянським справам. Він підтримував матеріально тамтешніх РУПівців, соціялістів, соціял-демократів, анархістів і соціалістів-революціонерів, влаштовував їх на роботу в НТШ. У 1907 році він очолив Українське наукове товариство у Києві, став редактором «Записок УНТ у Києві», переніс до Києва редакцію «Літературно-наукового вістника».
Ці заходи не знаходили підтримки галицьких політиків і науковців, які до того ж були невдоволені жорстким характером і авторитарним стилем проводу Товариством. Це призвело до резигнації М.Грушевського з посади голови НТШ. Очолив Товариство Степан Томашівський (1875–1930). Він був учнем Грушевського, професором гімназій, доцентом історії Австрії у Львівському університеті (1910–1914) та історії України у Ягеллонському університеті в Кракові (1928–1930). У своїх історичних працях багато уваги приділяв Галицько-Волинській державі, яку вважав першою державою української нації, через що мав конфлікти з Михайлом Грушевським, які вийшли за рамки наукової дискусії. Донині українські науковці не поспішають вивчати й публікувати праці С.Томашівського.
Перша світова війна застала професора з дружиною Марією з Вояковських і донькою Катериною на відпочинку в Криворівні на Гуцульщині. Перед наступом російських військ вони виїхали, не заїжджаючи до Львова, через Відень до нейтральної тоді Італії, а звідти – до Києва, де в Грушевських був будинок на вул. Паньківській, 9 (1909 року Грушевські збудували там велику чиншову кам’яницю, зруйновану більшовицькою артилерією Муравйова на початку 1918 року).
До Львова Грушевські вже не повернулися. Їхньою віллою опікувалися Володимир Дорошенко, Кирило Студинський, Михайло Мочульський, Кость Паньківський, Філарет Колесса, який від 1932 року мешкав тут із родиною; правовими питаннями реальності займався Олександр Надрага. Після ІІ Світової війни, до 1949 року, в будинку жила родина Тараса Франка, тодішнього директора Літературно-меморіального музею І.Франка. Згодом віллу Грушевського використовував Франковий музей (й екскурсоводи часом пошепки нагадували відвідувачам, хто був її господарем).
У травні 1998 року на садибі Грушевських, у відреставрованій віллі, було створено Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, директором якого є Заслужений працівник культури України Марія Магунь. Зараз у домі Грушевських відтворено інтер’єри кількох кімнат: салону, кабінету-робітні, гуцульської світлиці. Експозиція представляє життя та діяльність Михайла Грушевського і його родини.
Перед віллою стоїть стела з барельєфом Михайла Грушевського, встановлена у 1991 році (скульптор Еммануїл Мисько, архітектор Василь Каменщик). Біля будинку 15 травня 1999 року президенти Центрально-Східної Європи: Вацлав Гавел (Чехія), Роман Герцоґ (Німеччина), Арпад Гьонц (Угорщина), Александр Кваснєвський (Польща), Томас Клестіль (Австрія), Еміл Константінеску (Румунія), Мілан Кучан (Словенія), Леонід Кучма (Україна) та Петар Стоянов (Болгарія), – посадили яблуневий сад.
А Михайло Грушевський повернувся до Львова у бронзі на площу в кінці проспекту Тараса Шевченка. Туди, де за радянських часів на місці пам’ятника Александрові Фредру на Академічній площі щороку оновлювали квітковий портрет Тараса Шевченка.
Рішення щодо побудови пам'ятника постало на Раді НТШ 12 квітня 1990 року при обговоренні заходів з нагоди 125-річчя від дня народження М.Грушевського. До ювілею не встигли, і 27 серпня 1991 року врочисто встановили виготовлений за кошти НТШ мармуровий камінь з написом «Тут буде споруджено пам'ятник М.Грушевському, 1866–1934». Спочатку створення пам’ятника доручили скульптору Дмитрові Крвавичу. Потім до творчої групи залучили скульпторів Миколу Посікіру, Любомира Яремчука та архітектора Василя Каменщика. І 12 червня 1994 року тодішній президент України Леонід Кравчук відкрив тут пам’ятник Михайлові Грушевському.
ПРИМІТКИ
¹ Грушевський М. Як мене спроваджено до Львова // Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 117–122.
² Дашкевич Я. Михайло Грушевський наприкінці XIX ст. // Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів, 2004 р., т. 6. – С. 10–13.