То бува, сумерком, коли горла робітень викинуть із нутра свій чорний, людський зміст, як сцїпенїлу кров хорого велетня, як всї страхіття, обиди та нудьги придушить голодна втома, виходжу з хати пожити хвилю ілюзією. Вечірня зоря снує нїжну лєґенду, в якій кожда мисль є милосердєм: воно, як свята Єлисавета, простягне грізному королеви, злій хвилї, запаску, повну рож. Нa безлїч закутин, ям, каналів, де пахне гнилю, злїтає шовковий промінь, аж усї бараки виблиснуть під небом, білі мов гай розсипаних на безлюдю домовин.
Сьогодня по лєкції я ходила також і з дрібкою щасливости думала про сїдоголових моїх школярів, які вечірній відпочинок, повний примар, віддають за повість про небо: за рядок вивчених слів, за похвалену мною, скорченими від гостця пальцями написану задачу. Бачила їх всїх перед собою, скуплених, тихих, часом сіяючих від якогось мого дрібного, сердечного руху й готових сидїти всю ніч, покірно слухаючи тебе... Но так, як на пальцях останки крейди, я чула в серцї щось, що дивно перешкаджало менї бути спокійною. Так і музик з останнїм акордом композиції вертає до першої нотки й судить себе в недомовленнях, в зовнїшности й безсилї. Я провірювала отсе також останню годину, бачила в своїй роботї нерівности, чорні щілки, місця нетривкі; шнурок із кулькою, що спускав ся вздовж мого будинку, біг по иншій лїнїї, як він. Стискаючи пальці від неможности й від пристрасної охоти побороти форму та надихати її духом істини, я відповідала без уваги на привітати людей. Вони-ж снували ся хистко й бездумно, цїлими купами міряючи означену просторонь. Се було кількасот кроків вздовж і пoпepeк табору — від головної брами з вартою до кладовища, також з вартою; від залїзних дротів з колючками, якими замкнений вільний лїс перед людською тугою, аж до велетенських, ситих драцен перед входами шпиталїв.
— Добрий вечір, Соломонко!
Дорогою йде миленька дївчинка в личаках, світле волоссє обтяте, при самій шийцї.
— Уклони ся панї вчительцї, Соломонко! — приповідає мама, строга, добра Шупулчиха.
І Соломонка кланяєть ся, потому заслонюючи очі кулачком від щастя і сорому, йде до мене на руки. Вона чиста та гладенька мов слимачок, тільки сїро-блїда й немов приспана. (Молочка нема нїколи. Хлїба обмаль та й то нїхто на нїм не кладе червоного яблука!).
Побіч Соломонки, спустивши журно милу голову, з "кибалкою"*) і пестрим вовняним віночком навколо, стоїть вісїмнадцятилїтня волинська молодиця. Вона — втїленнє Шевченківської краси, пристрасної і смутної. Зворушуюча лїнїя овалю: у виразї фіялкових очей і молодих уст сама нїжність і правда. На грудях у неї "крижик" з св. Йовом Многострадальним на зеленій шерстяній плетїнцї, стан складно обтиснений кофточкою з барвистими розшитками. Груди легко подані вперід і від сього самозапевненого руху, в якім є блиск духа та ґрації, вся її стать така гнучка й совершенна в мірах, як сама пісня народу.
— Осьдечки лавка, Уляно! жебонить мала.
— А то й сядьмо, Соломонко. Панї вчителька з нами?
Кирпатий парубок зизим поглядом міряє молодицю і плює злобою:
— Ач, яка красуня!
На лавцї, поклавши на колїнах жмут лїщини, сидить якась вагітна жінка; темні, аж кармінові веснянки вкривають її ясно-жовті вилицї. Дише важко та з лакімством розгризає лїскові оріхи, потому плює перед себе слиною і шкаралупєм. Зовсїм бездольна людська животина.
— Бев, бев! чути вечірнїй дзвін.
Глянь, як за залїзним дротом, що розмежовує "свобідний" табор від ізольованого, молить ся кварантанна! На площі перед нею, по другім боцї битого шляху, стоїть церква, просвітлена місячним блеском і сяйвом свіч, виповнена сумом гірких слїз і пахощами мирри. Голубі цвіти на матовім шклї як велетенські нетлї припали собою до шиб і вся церква сіяє наче той лямпіон, завішений у тьмі, або різдвяний вертеп.
За огорожею, де білїють ізольовані бараки з різко написаними на пятигранниках бічних стїн числами, стоїть юрба народу, приглядаючи ся, як там напроти неї суне до церкви шумливий, "вольний" людський ручай.
— Радуй ся, лїствице небесная, нею же сниде Бог... чути слова акафисту.
На вколїшках мов на подїюм сцени стоять онтам за дротами простоволосі жінки, деколи півнагі, в пурпурі й фіолетї ковдер, які роблять кожду з них схожою на еспанську дуенну, або Stabat mater — кисти щораз то иншого майстра. Декотрі, закривши у лона грудне дитятко полою свитини, принишкли, лиш в погляд, зпернений на двері божого храму, кладуть всю душу, споневіряну до останніх меж горя. Безногі й безрукі хлопцї у військовій одежі шепочуть щось гаряче, піднявши в гору лиця, на яких скамянїла дитинна резиґнація, що роздирає серце. Обіч Волинець, патріярх, з білою бородою в пояс, стоїть на весь ріст проти вечірньої зорі — сорочка й портяницї білїсенькі, руки, як у дитини, зложені до молитви, руки темні, з ґузами, що світять, як суки на могутнїм дереві: Які міцні, які непоборимі роди пішли вітками з отсього маєстатичного пня! Бачу — дуби мущини, жінки, рожеві мальви, ласкаво піддержуючи угли хат і угли душей. Всї вони розмінили отсе свою горду, прекрасну силу, звівши її до спільного знаменника, яким означено тут увесь живий інвентарь.
— Із глибини возвах — услиши, услиши мя, Господи...
— Спасе, спаси і помилуй ни...
Свята, безгрішна почаївська Матїнко Божа!
— Зглянь ся над нами, чудотворна гошівська Маріє!
Якесь дитя плаче. Мама зацитькує і рух її рамени, овитого полою, коливаєть ся, як у маятника, — праворуч, лїворуч. Перед лавкою, покапаною вапном стоїть на вколїшках кілька дївчат, хустинки з темними взорами спущені низько й від сього всї лиця хмарні. Нa серединї лавки горить прилїплена там свічечка і при її марнім блиску дївчата співають щось unisono**) з розсипаних і заялозених сторінок молитовника.
Здіймаєть ся отсе холодний легіт, ворушить сивим і темним волоссєм, збирає з уст слова, у сумерках постати ростуть, духовість могутнїє і немов видимо виступає на-зверх. А мою мисль прошибає студений жах... Де, в яку годину я бачила, такий сон про велич, в чім небудь би вона не обявляла ся, у болю Йова, чи хвалї Ілії? Під склепіннєм Кирилівського собора, де тричи світлою дугою опасує Господнє чоло — зело землї і лоно від? На сторінках святих книг у Дебори, де людський жаль у своїм вислові сягнув хмарних висот ґенїя?
Не знаю, — чую лиш, що стою в обличю картин, як пересунення океанів, небачених нїким і нїколи.
А над табором нависає чорна хмара. Вся вселенна дише війною, то й там на небі сунуть на себе велетенські дивогляди з копіями, продирають ся крізь себе, метушать ся дико, впивають в тїла довжезні зуби, як армія антихриста...
Сходить удушлива ніч. Хаос втихає. Десь там ще над бетоновими ровами плюскотать дїти, вирослі над Днїстром, Черемошем і звиклі до ночі встромляти ржаві, грязнющі вилки у болото берегів, ловлючи смашненькі, витріщаті бабцї. Під якихось далеких бараків чути журливе, протяжне, як десь з космацьких верхів:
— Іваню-ю-ю-ю! Катери-и-и-и-но!
З ровів вилазять маленькі, смішні тїни й біжать вздовж битого шляху, над яким повисають високо світла елєктричних лямп.
Оперши руку в ґумовій рукавичцї на залїзних дротах кварантанни, молода сестра тоскливо стежить кожду чергу, що двигаєть ся з омраку, наближаєть ся, пропада... Вона на подобу Ляпонки окутана в широкі, білі штани, довгу блюзу, оперезану ремінем, і чіпчик, який має лиш малий виріз на лице. Хтось іде, — приступив, шепоче, в повітрі вібрує щасливий сміх. Він гасне зараз під владним свистом переїзжаючого поїзду. Спокій... нї, ще один гострий, високий крик з віддїлу для родильниць, ще один — і табор паде на саме дно удушливої тиші.
Ґмінд-бараки, 14/ІХ 1916.
*) високе зачесаннє жінок на Волинї.
**) всїма голосами разом.
[Вістник Союза визволення України]