"Ne frustra panem bulgaricum comedam" — сказав собі мабуть д. Драгоманов, коли уряд болгарский з далекоі Женеви завізвав єго до Софіі, щоби там помагав організувати перший болгарский університет. І справді, знаючи незломну енергію і невтомиму трудолюбність нашого вченого і публіциста, можна було з гори доміркуватися, що даром хліба болгарского він йісти не буде, що якіб там не були єго матеріяльні обставини, який би там не був плохий стан єго здоровля, він певно не пожаліє себе, а зробить далеко більше. І справді, помагаючи братам Болгарам зорганізовати перший болгарский університет, д. Драгоманов поміг йім рівночасно поставити на ноги поважне, наукове видавництво, "Сборникъ за народни умотворения, наука и книжнина, издава министерством на народного просвІщение". "Сборника" сего вийшли доси три чи чотири спорі томи (велика 8-ка, кождий том по 700-800 сторін). Кождий том сего видавництва поділений на три части: наука, беллетристика і критика і матеріяли з уст народа. Про вартість сих остатніх, в котрих доборі і упорядкованю видно вмілу руку впорядчика "малорусскихъ преданій и разсказовъ" та співвидавця "Историческихъ пѣсенъ малор. народа", нема що широко говорити. В відділі беллетристики "Сборникъ" подав від разу правдиву перлу болгарскоі літератури, обширний роман чільного тепер болгарского поета Івана Базова "Подъ игото" (Під ярмом). Що в відділі науковім праці нашого знаменитого земляка займають саме чільне і почесне місце і запевнюють сему виданю тривку наукову стійність та високе місце в ряді всіх того рода видавництв у Европі, се для читателів нашоі часописі, що мали нагоду близше пізнати М. Драгоманова і як публіціста і як ученого, також не буде нічим дивним і несподіваним.

Доля зробила Болгар нашими сусідами, від них колись плили до нас перші хвилі світла, йшли перші книги, йшли й люде, що в тяжких злигоднях служили нашому краєви як могли і вміли, як ось Григорій Цамблак і др. Та за се ми добре відплатились йім в біжучому столітю, коли йіх притисли найтяжші злигодні. Від нас, можна сміло сказати, вийшов перший міцний та ясний товчок йіх національного відродженя. Наш угорский Русин Юрко Гуца, що втікши з Австріі перед рекрутчиною прозвався в Росіі Юрієм Венеліним, як будитель народного духа болгарского, воскреситель йіх славноі минувшини стоіть гідно обіч імен таких болгарских патріотів, як Любен Каравелов, Раковский, брати Міладінови, Заря Стоянов.

Тепер пора змінилася. Болгарія стала державою хоч про око самостійною; від неі самоі, від єі внутрішноі культурноі і політичноі праці залежить в значній мірі те, чи вона ставатись буде далі більше або менше самостійною. Патріоти ентузіасти, патріоти-гайдуки та борці, як Хрісто Ботйов, Раковский, Любен Каравелов і Стоянов тепер минулися і місця для них не стало. Обставини вимагають тепер патріотів-реалістів, людей з широкою освітою, широким поглядом на світ і людскі відносини, поглядом не затісненим мілкими національними завистями та ненавистями, гордощами та самохвальбою. І в таку пору доля посилає болгарам в учителі чоловіка як найвідповіднійшого. Хто знає широкі політичні і наукові погляди М. Драгоманова, єго непохибно вірне чутє в оцінюваню людей і відносин, а при тім єго острий критичний ум, що не поклонюєся ніяким авторітетам, не молиться на ніякі хоч і як блискучі кручки та фрази, а всюди шукає конкретного, загального, основного, — той певно признає, що ліпшого вчителя для болгарскоі молодіжи а заразом совістнійшого робітника коло заснованя так важноі інстітуціі Болгаре не могли найти.

Щасливі Болгаре! Ми Русини-Украйінці як та евангельска вдова даємо йім "отъ убожества нашого", даємо йім більше ніж маємо, а властиво даємо те, чого самі не маємо. Ще в початку XVII. віку пора було у нас закластися міцним завязкам науковоі роботи, тоді коли Памво Беринда, Смотрицкий і др. клали підвалини славянскоі філологіі, коли автор Палінодіі з колосальним по тодішньому апаратом науковим виступав в обороні православноі віри, а автор "Перестороги" в обороні тогож православія бистроумно розбивав такі католицкі легенди (про побут св. Петра в Римі), котрі приняла й православна церков, приймає й такий Ренан, а розбиває такий знавець історіі перших віків християнства, як Ліпсіус. От тоді, при братствах церковних у Львові, Вільні, Луцку, при академіях у Острозі та Замостю, при колегіі в Кієві слід було засноватись у нас тривким організаціям для праці науковоі. І вони починали організуватись, і були б може пустили корінє, коли б не нещасні наші обставини, не підкопи Єзуітів, не руйнуючі війни козацкі сполучені з незлічимими нападами татарскими. Від того часу, можна сказати — від 1648 р. пішло нашому науковому і освітному житю з Петрового дня. Працею Смотрицкого та Копистенского користувався хто хотів, користувались Серби і Москалі, не засвоівши собі єго методи, вихованці кієво-могилянскоі академіі понесли зерна освіти в Москву, Петербург, Тулу, навіть у Тобольск, а "швець остався без чобіт". Що більше, той бувший швець так щиро привик ходити без чобіт, що тепер, коли явилась хоч невеличка можність мати своі чоботи, він силоміць викидає йіх за пліт, цураєся йіх як тяжкого лиха, як "компромітаціі", як чогось, що не згожуєся з єго "національною вдачею". І нехай собі в наших чоботях ходять чи Москалі, чи Поляки, чи Болгаре — у нас йім нема місця.

Хто читав "Австро-рускі спомини М. Драгоманова", (вони ще не доведені до самих цікавих моментів), той міг хоч троха вглянути в заколот тоі боротьби, яка у нас, в Галичині велася довгі літа темним недумством, обскурантизмом, боязливою заскорузлістю та бюрократичним формалізмом проти всяких, часто поновлюваних проб — заснувати у нас, у Львові, при товаристві імени Шевченка чи при якій іншій організаціі, осередок поважноі науковоі праці. Товариство імени Шевченка! Подумайте собі, що би то було, як би воно від часу свого заснованя 20 літ тому назад видало було 20 томів праць наукових, кождий том хоч в третину того, що видає болгарске міністерство! Гадаєте, що се було неможливе? що на те треба було міністерских фондів? Он "Кіевская Старина" опублікувала вже звиш 30 товстих томів, а простояла прецінь звиш 10 літ працею і жертвами приватних і зовсім незаможних людей. А на наше видавництво певно найшлась би була й субвенція краєва, а може й державна, коли б тілько воно було справді наукове і загально-інтересне. І який круг людей можна було підховати довкола такого видавництва, яке становище можна було вже самим фактом єго істнованя здобути собі серед Поляків, поміж другими Славянами, перед Німцями і державою! Д. Романчук жалувався в своій парляментарній промові на те, що Русинів в Австріі мало знають. Питаємо: по чім йіх мають знати? Чим вони себе показали? Своім географічним положенєм, котре вони, як каже приповідка, "собі не вискакали" і котрого самі не розуміють та не вміють використати? Чи такими репрезентатами, як Сінгалевичі, Охримовичі, Барвінскі та Брилінскі?

Ну, скажіть, що є інтересне або хоч би зрозуміле для освіченого чужоземця в галицко-рускій публіцистиці, науці, беллетристиці? Як ще в 1848 році Могильницкий сказав: "О як щасливі самоуки!" так і доси вся галицко-руска культурна продукція іде за тим словом. Ділетантизм, самоуцтво або прямо недоуцтво на кождім полі. Сему власне повинно і мусіло б було зарадити заснованє осередка поважноі науковоі праці у Львові серед Русинів, як тепер хоч по троха починають зараджувати такіж організаціі засновані Поляками для польских цілей. Та ба, не так у нас склалося. Пора національного йойканя та мурликаня мусіла у нас вижитися і пережитися "въ полнотѣ временъ", а швець мусів остатися без чобіт!

От такі то гіркі думки збуджує в нас вид тих чотирьох товстих томів болгарского "Сборника", виданих за почином, порадою і в великій мірі працею нашого земляка, котрий на своій землі не найшов місця для своєі праці. А тепер скажемо кілька слів про самі праці, головнож про дві, надруковані в перших трьох книжках "Сборника", бо третьоі, що поміщена в четвертому томі, ще нам не довелося прочитати.

В першім томі "Сборника" поміщена в цілости статя "Славянскія сказания за пожертвование собственно дѣте". Ся статя не останеся зовсім чужою й нашій публиці, бо в перекладі на нашу мову єі почала друкувати відновлена в Чернівцех "Руска Школа" під редакцією дра Ст. Смаля Стоцкого. Статя розпадаєся на два розділи, попереджені невеличким вступом про значінє народноі словесности і міжнародний елемент в нар. словесности. Автор коротко згадує ту про почин розслідів "народноі, або красше сказати устноі словесности" в другій половині XVIII. віку і про розвій тих розслідів, що переходив кілька ступнів. З разу збирачі устного матеріялу серед кождого поодинокого народа вважали той матеріял витвором виключно сего народа, впливом душі народноі, добирались в нім до слідів давноі мітологіі і старовини своіх предків, а далі почали бачити мітологію і аллегорію та сімболістику навіть там, де єі зовсім не було. З часом під впливом розширеня матеріялів і дослідів, а головно під впливом розбуджених у Европі студій над мовами, віруванями і літературою народів Азіі, нових і давніх, учені побачили, що в устній словесности ріжних і нераз далеких від себе народів "є много спільного і що те спільне можна розділити на два розряди: 1) похоже в наслідок похожости людскоі природи, особливо на однакових ступнях розвитку, і 2) похоже в наслідок прямого запозиченя одним народом у другого, в наслідок переходу творів словесности чи то способом письменноі чи устноі передачі".

Позаяк перехід той дуже трудно, а звичайно й неможливо вловити, так сказати, на горячих слідах, а завсігди в науці маєся діло з результатами того переходу, нераз дуже сильно зміненими, і повриваними, попутаними і повязаними зі складовими частями інших творів, для того наука про сі твори вимагає дуже бистрого ока, обширноі знайомости матеріялу і холодного критичного розуму, щоб не дати звестися привидам, не взяти річей запозичених та занесених за питому власність даного народа, розпізнати в творах сильно змінених, в неясних нераз уривках основні, типові риси певного твору і при всім тім бути дуже осторожним в виводах та заключенях. Щоб мати певний крітерій, чи якийсь твір устноі словесности є орігінальним витвором народа, чи позиченим з заграниці і переробленим, на се нераз треба бути і філологом, і істориком на широкий розмір, і тонким псіхологом. Нераз один натяк у якімось словеснім творі, натяк, котрий многі поколіня при устній передачі того твору передавали одні одним без тямки і застанови, кидає дуже важне світло і на повстанє того твору, і на єго хронологію, на рівень чутя, ідеалів і думок серед народа, у котрого переховуєся той твір.

Між памятниками народноі словесности особливо важними для характеристики "народноі душі" одно з чільних місць займають перекази релігійного змісту. Перекази ті у народів европейских звичайно мають закраску христіянску. Се не перепиняло вчених давнійшоі, мітологічноі школи бачити в них підкрашені чужою краскою витвори питомо-народні, автохтонні, і дошукуватися в них слідів дохристианских вірувань та культів народних, або навіть брати факти розказані в тих памятниках прямо як характеристику вдачі даного народа. І так нпр. в книжці Ербена "Сто славянскихъ народныхъ сказокъ и повѣстей въ подлинникѣ" (Прага 1865) під титулом "Болгарско гостепріимство" розказано повість про те, як Бог в виді старця прийшов до одного Болгарина і попросив єго, щоб той зарізав свою дитину, спік єі і угостив єго тим мясом. Болгарин без опору сповнив єго волю, але коли заглянув до печи, чи готова печеня, побачив, що дитина була жива і здорова. Очевидно, що болгарский патріот, котрий записав сю повість із уст народа, думав, що вона справді характеризує спеціяльно болгарску гостинність. Тимчасом д. Драгоманов зводить до купи множество оповідань на сю тему у ріжних народів і показує, як вони розщіплювались та спліталися з іншими темами. Автор розріжнює три групи тих оповідань: перша, з признаками найдавнійшоі давнини, заховалася на Украйіні Марія, тікаючи перед Іродом з дитиною Ісусом входить до хати одноі жінки, що пече хліб. Марія кидає дитину тоі жінки у огонь, кладе в колиску Ісуса і просить жінку, щоб сказала Іродови, що се єі син. По відході Ірода показуєся, що дитина в печи жива, — з неі опісля виростає цар Папарим. В великорускій пісні легенда ся о стілько змінена, що на просьбу Маріі жінка сама кидає свою дитину в огонь для уратованя Христа.

Друга група оповідань далеко сложнійших. Типове оповіданє сеі групи також украінске (Чубінский ІІ, 355—357): три брати вандрують з Богом, про божій помочи вони забогатіли, опісля Бог приходить до них в виді подорожного, два перші не приймають єго, а третій гостить єго, а для виліченя єго від поганоі слабости (вошей) єго жінка зважуєся спекти свою дитину, щоби єі салом змазати хорого старця. Дитина в печи остаєся жива і бавиться червінцями, старець щезає. До сего типу підходять найблизше варіянти болгарскі, в котрих так само які в украінскім сплетено до купи оповіданє про вандрівку Бога по земли і про пробованє людей наділених єго добродійствами, з оповіданєм про посвяченє дитини для виліченя якоісь поганоі хороби. В інших варіянтах ся друга частина виступає самостійно, як ось в сербских піснях про діякона Степана, де мати діякониха посвячує на розказ двох подорожних (ангелів) свою дитину, щоби уздоровити сім німих і девять сліпих, далі в церковно-рускій рукописній повісти "Слово о христолюбивомъ купцѣ, емуже сотвори напасть бѣсъ" (Костомаровъ Памятники старинной русской литературы, І, 117-18), де богач кровю своєі дитини лічить рани свого гостя а колишнього добродія. До того самого типу належить і грузинске оповіданє про купця, котрий кровю своєі дитини вилічує проказу у сина свого добродія-гостинника. Сюдиж треба зачислити й деякі середновікові поеми західно-европейскі, повставші в часі хрестових походів, коли европейске лицарство познайомилось зі Сходом і принесло відтам богато відомостей, повірок і оповідань. До них належить і повірка о ліченю прокази кровю людскою. Повірка ся лежить в основі старофранцузкоі поеми "Amis et Amyles", де приятель посвячує без відома своєі жінки (так як у старорускій і грузинскій повісти) свою дитину для виліченя приятеля від прокази, і старонімецка (пропущена д. Драгомановим) поема лицаря Гартмана фон Ауе "Бідний Генріх", де дівчина, дочка підданих, сама склоняє батька й матір, щоби посвятили єі для виліченя єі кровю прокази у йіх доброго пана.

Як бачимо затим, у Европі розширені є властиво дві групи оповідань про посвяченє власноі дитини, а іменно посвяченє дитини для виратуваня Ісуса від погоні, і посвячене єі для виліченя гостя (добродія, приятеля, пана, Бога) від поганоі слабости. До третьоі групи віднестиб можна хіба висше наведене болгарске оповіданє у Ербена, де властиво не бачимо причини, для якоі посвячено дитину. Неприналежною до сего круга оповідань ми вважали би наведену д. Драгомановим бретонску легенду про св. Туіну, бо там дитина властиво не була зовсім пожертвувана, а тілько случайно впала у окріп і зварилася.

Всі ті оповіданя занадто зближені до себе, щоб можна похожість йіх уважати случайною. Противно, вже само йіх географічне розширенє, а також релігійні і інші віруваня, що лежать в йіх основі, свідчать ясно, що жерел йіх треба шукати не в Европі, а в Азіі. Д. Драгоманов туди й звертаєся, і попадає перш усего на апокріфічні легенди музулманскі і християнскі. В музулманскій легенді Фараон посилає свого воєводу Гамана шукати новонародженого Мойсея; мати ховає Мойсея в піч і закладає дровами, а сама виходить. Гаман перетрясши хату, запалює дрова в печи; мати вертає, бачить огонь, але Мойсей кричить до неі з печи, щоби не боялася, бо він живий. Основа тоі легенди про Мойсея перенесена була з часом на Христа, і в апокріфічнім "Евангелію о дітстві Христа" або так званім "Евангелію арабскім" спутано вже сю легенду з мотівом о виліченю слабости. Близько дому Маріі в Вифлеємі жили дві жінці, що мали по одній хорій дитині. Одна з них випросила у Маріі пеленку з під Христа, вшила з неі сорочку для своєі дитини, і дитина виздоровіла, а дитина другоі жінки вмерла. Ся розгнівана одного разу кинула дитину своєі товаришки в натоплену піч, але дитина осталась жива. Як бачимо, у обох сих апокріфічних легендах є елементи повісти украінскоі і вірші велико-рускоі, але ще розрізнені, не звязані мотівом пожертвуваня. Мотів той, доведений до таких крайностей, які стрічаємо в повістях европейских, не є властивий релігійним віруваням ані етичним поглядам ані жидівским, ані християнским, ані магометанским, і для того жерел єго треба шукати ще далі, у буддістів, у котрих власне таке безграничне пожертвуванє є одним з основних догматів релігійних. В буддійских повістях бачить д. Драгоманов властиве жерело і повістей апокріфічних про Мойсея і Христа і повістей европейских про пожертвуванє дитини. Ту також находяться орігінали украйінских і болгарских казок про Бога-подорожного, сплетені опісля з повістями о пожертвуваню дитини.

(Конець буде.)

[Народ, 15.08.1891]

ІІ. Індійска література, величезна своім обємом і безмірно важна для історіі духового розвою всего людства, недавно тілько зробилася предметом сістематичних дослідів европейских учених. Правда, деякі єі твори перекладувались ще в XVІІ і XVIII. віці вченими европейцями (грек Галанос і др.), але властивий розвій індійских студій у Европі починався тілько з кінцем XVІII. віку, рівночасно з тим зворотом до народности, до демократизму і романтизму, який в ту пору під ріжними формами проявився і у Французів, і у Англічан і у Німців. Першими піонерами індійских студій, видавцями і перекладчиками індійских текстів були Англічане; Англія й доси веде перед у тих студіях, і се натурально: аджеж Індія входить в склад величезноі англійскоі держави.

Не місце тут оглядати подрібно, що і як зробили Англічане а за ними й другі народи — Німці, Французи і Росіяне — для познайомленя Европи з мовою і літературою Індіі. Цікавих відсилаємо до прекрасноі книги Бенфея "Geschichte der Sprachwissenschaft in Deutschland" в котрій ся власне партія може найкрасше оброблена. Ту тілько додамо, що помимо великого числа спеціяльних праць, перекладів і дослідів жадна література европейска доси не має докладного, сістематичного огляду літератури індійскоі. Огляд такий, без котрого історик всесвітноі літератури, а особливо фольклоріст так як без рук, не міг доси бути зладжений раз задля великого богатства індійскоі літератури, з котроі величезна часть, і то нераз найважнійших творів, доси лежить в рукописах, часто недоступних европейским ученим, по друге за для величезноі трудности в установленю якого небудь хронологічного ладу в тій літературі. Не кажучи вже о таких монструальних поемах, як Магабгарата і Рамаяна, котрі властиво є енціклопедіі народноі творчости індійскоі, куди многі поколіня вкладали здобутки своіх думань, віруваня та витвори своєі фантазіі, не кажучи про такі компіляціі, як Панчатантра, Гітонадеса і др., котрих хронологію хоч в приближеню приходиться встановлювати по переводам на язики перский, арабский та жидівский (Benfey, Pantchatantra, І.) — але навіть про таких чільних писателів індійских, як Калідаса, Паніні і. др. ми хитаємося в хронологіі о 100 — 400 літ. Очевидно, що при такім спутаню хронологіі писати історію літератури, котра з усіх наук історичних найбільше вимагає еволюційного погляду і найяркійше вказує стежки еволюціі історичноі в житю народа, являєсь ділом дуже трудним. Третя обставина, котра дуже утруднює задачу історика індійскоі літератури се єі непостійний, флюктууючий і меженародний характер. Дуже небогато творів індійскоі літератури має імя авторів. Власність літературна там не мав ціни, так що найбільша часть творів улягала численним переробкам, доповненим і розширеним, а нераз ті переробки (як нпр. при Магабгараті) доходили аж до самоі основи, до загальноі тенденціі твору, котру пізнійші поколіня змінювали в противний бік від орігіналу, догоджуючи своім зміненим поглядам кастовим і релігійним. Часто лучаєсь таке (нпр. з Панчатантрою), що орігінал твору давно затратився, а дійшли до нас тілько пізні і дуже змінені єго редакціі, так що орігінал приходиться відтворювати по давнім перекладам перским, арабским, жидівским. монгольским іті., тай то таким, котрих орігінальні редакціі також позатрачувались а заховались тілько переробки третьоі руки (Benfey, Pantchatantra І.) Не лекше діло і з тими творами, котрі стосунково переховалися найліпше, як нпр. книги Веди; йіх початок і повільне складанє являєсь також загадкою, над котрою богато ще прийдесь ломати собі голову, а новійші досліди показують в них здобутки праці не тілько многих поколінь, але також многих народів (Індусів, Персів іті., гляди Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus). А в кінці зважмо величезний вплив, який мала Індія на пограничні народи з погляду еволюціі релігійноі і літературноі, то зараз ясно нам стане, що студіювати індійску літературу без огляду на той єі вплив, на те величезне розгалуженє єі в Китаю, Тібеті, Монголіі, Персіі, Арабіі, Передній Азіі, а далі й Европі і краях підлягаючих єі впливам духовим — значилоби студіювати дерево тілько з оглядом на корінє і пень, але без уваги на галузє, листє, квіти і овочі.

Коли перед кількома роками був величезний вибух східно-азіятского вулькана Кракатоа, то викинув він у повітрє таку масу мілкого пилу, що той заповнив майже всю атмосферу нашоі землі, так що й у нас кілька тижнів опісля по заході сонця все західне небо горіло рожево-червоним блеском — се соняшне промінє заламувалося в дрібнесеньких, а густо-літаючих зеренцях того вульканічного пилу. Отже й Індію з єі 4000-літним духовим житєм підсичуваним чудово-богатою природою краю можна би порівнати з тим вульканом. Не даром старо-рускі повісти і великорускі вірші зовуть єі "богатою Індією". В протягу своєі довгоі історіі перебула Індія два моменти епохальні, котрі були безмірно плідними для розвою не тілько єі одноі, але й усеі людскоі цівілізаціі. Перший з тих моментів, що поки що губиться в памороці доісторичноі давними, се завойованє краю між Індом і Гангесом племенами арійскими, що прийшли з заходу, мабуть з над південних берегів каспійского моря, з нинішньоі Вірменіі. Довголітні, а може й довговікові боі з туземними племенами помогли розвитись у Індусів народній кастовій і державній організаціі, широкій мітологіі і величезній літературі релігійній (Веди) та епічній (Магабгарата і Рамаяна в перших редакціях). Другий дуже важний момент в історіі Індіі, се повстанє великоі реформаціі релігійноі в єі лоні, за почином царевича Сакія-Муні, прозваного опісля Буддою. Єго наука мала і має доси величезний вплив на всі народи східноі Азіі і має там безмірно більше прихильників, ніж христіянство, котре буддистам видаєся тілько невдатного копією йіх релігіі. Буддізм мав великий вплив і на культурні краі на захід від Індіі, краі передньоі Азіі й Европи. Нині вже не улягає сумнівови, що буддізм з єго історією, догматикою і етикою мав чималий вплив на повстанє великоі реформаціі старого греко-римского світа, т. є. христіянства. Многі оповіданя про житє Христа, записані в евангеліях, повстали напевно під впливом такихже оповідань про житє Будди. Деякі важні етичні заповіді Христові, як любов ближнього, рівність людей перед Богом, любов ворогів іті., котрих не було ані у жидів, ані у Греків, находимо вже давнішнє і широко та з невмолимою консеквенцією розвиті у буддістів. А не забуваймо, що від часів Александра Великого трівав і не переривався звязок між Індією і Греками і що також Фенікіяне торгували у Індією і могли не одну звістку переносити відтам устно і до Палестини.

Вплив буддізму на західний світ не перериваєся з заведенєм христіянства, — противно, він тягнеся майже непереривно аж до наших днів. Під впливом по троха буддізму, а по троха перскоі віри Зороастра творяться в Мезопотаміі христіянскі секти Гностиків, Маніхеів, Несторіян іті., котрі своєю чергою мали великий вплив на розвій христіянскоі догми з одного, а загального світогляду у христянских народів Европи з другого боку. Не забуваймо надто, що секти ті, особливо Несторіяне, мали деякий вплив на уформованє новоі азійскоі реформаціі — магометанства. З другого боку парослі тих сект (павлікіяне, богуміли, катари іті.) розійшлись в середніх віках по всій Европі і кинули в уми христіянских народів могучу закваску, котра силою конечности пхала релігійну, а далі й політичну думку людску що раз на нові ступні розвою. Від часу кровавоі хрестовоі війни против катарів-Альбігойців, котрі, як сказав поет німецкий Ленау, вмирали за ту думку, що по смерти нема ніякого дальшого житя — іде в Европі непереривний і все зростаючий потік релігійного вільнодумства. Кажучи словами тогож Ленау, котрими він кінчить свою знамениту поему о Альбігонцях,

Den Albigensern folgen die Hussiten

Und zahlen blutig heim was jene litten.

Und den Hussiten folgen Luther, Hutten,

Die Widertaufer, die Cevennenstreiter,

Die Stürmer der Bastille — und so weiter.

He менше важний, хоч не так ярко впадаючий в очи був вплив буддізму на літературу, з разу індійску, а далі й літературу сусідніх, ба й усіх освітних народів. Супроти давнього кастового брамінізму буддізм був релігією демократичною, релігією масс, і мусів звертатися до них, подавати йім науку в приступній для них формі. "Глаголаніє притчами" винайдене було в Індіі що найменше на 500 літ перед Христом. А притчів тих, живо схоплених образів з природи і житя людского, сполучених з релігійно-етичним викладом, а згрупованих довкола особи першого вчителя, Сакія-Муні та єго головних наслідників, набралася в Індіі величезна маса. Зовуться вони там джатаками і становлять і доси необхідну частину науки релігіі і практичну підвалину науки моральноі. От тим то не диво, що буддізм де тілько доходив, усе проявляв ся насамперед оповіданями, притчами, джатаками; виклади йіх, а де далі й сама основа змінювалися по троха, змішувалися з іншими оповіданями того рода і приноровлювалися до обставин ріжних народів, ріжних кліматів і ріжних ступнів культури. Се повело за собою ріжні і нераз значно від себе відмінні редакціі буддійских навчаючих повістей, котрі при загальній любві азійских народів до оповідань, живо переходили з краю до краю і ріжними дорогами ненастанно просисалися й до Европи.

Загалом беручи на літературу індійску буддізм мав вплив некористний, бо придавив самостійну творчість поетичну, а натомісць вніс в літературу тенденцію, дідактизм, від котрого вона й доси не може отрястися. Великі національні епопеі перероблено в дусі новоі віри, повставлювано в них довжезні оповіданя дідактичні, цілі філософічні трактати, а під впливом буддових джатак зросла обширна література коротких оповідань, казок, байок, новелл, котрі первісно завсігди мали виразну тенденцію, але з часом йіх битові і псіхологічні подробиці оброблювалися докладнійше, тенденця блідла, і явився новий рід літератури, незвісний старому греко-римскому світови, явилася новелла, котра перебувши довгу вандрівку з Індіі через Турцію й Арабію, в XV. віці зацвила в Італіі під пером Боккачія, Страпаролі, Базіле ідр. а далі в Іспаніі, Франціі і других краях Европи. Але се не були перші дарунки індійскоі літератури, принесені в Европу. Ще в VIII. віці по Хр. появлявся ту грецкий роман про Варлаама і Іоасафа, приписуваний святому Йоанови Дамаскинови, але без сумніву (по дослідам Лібрехта ідр.) зредагований якимось геленізованим жидом після повісти індійскоі. Інтересно, що на підставі того романа (котрий в середніх віках і до найновійших часів був улюбленою лектурою по цілій Европі і виданий був навіть по нашому в 1634. році), церков христіянска зачислила "індійского царевича Іоасафа", т. є. не кого, як Будду, в число христіянских святих. З Індіі пішли улюблені середновікові повісти европейскі, як ось про Соломона і Китовраса (Морольфа, Мархолта а врешті "бретонского" Мерліна); ту, здаєся, треба шукати також початку західно-европейских повістей про святий Граль, котрі мали величезний вплив на цілий склад літературноі традиціі европейских народів.

Як сказано, звязок сих далеких і нераз дуже ріжностайно розвитих наростів з головним пнем — буддійскими джатаками, фантастичними або моралізуючими притчами, довгий час був незвістний ученим Европейцям, а й нині при недостаточнім знаню індійскоі літератури ми ледво ще можемо оцінити розмір того, що наші предки свідомо чи несвідомо запозичили з "Індіі богатоі". Досить буде сказати, що один з найцікавійших витворів буддійскоі пропаганди, іменно джатаки (народженя Будди; після віруваня своіх поклонників Будда раз у раз перероджуєся: він родився 700 разів то звірем то птахом, рибою, то чоловіком в найріжнійщих занятях і суспільних положенях, поки вродився царевичем Сакія Муні, а ще й по єго смерти він перероджуєся далі, так що число джатак безконечне) тілько в 1880. і 1884 р. діждалися переводу на англійску мову в повній збірці.

Із сего коротенького і поверховного огляду порозуміють, надіюсь, галицкі читателі важність студій орієнтальних літератур і літератури середновіковоі для науковоі оцінки нашоі власноі літератури писаноі і устноі, єі мотівів і улюблених форм. Бож показуєся, що найбільша часть наших казок, байок звірячих, повірок і т. д. черпана іменно з того індійского і середновіково-книжного засобу, котрому таким способом приходиться признати перворядний вплив на духове вихованє нашого народа і на уформованє єго морального світогляду.

На жаль, студіі орієнтальних язиків і літератур у нас в Австріі стоять дуже низько, так що галицкі Русини навіть при найліпшій охоті мало мають можности йім віддаватися. В Росіі, бодай в обох столицях, робиться в тім напрямі дуже богато. Що до середновіковоі літератури західно-европейскоі, то там навіть провінціональні універсітети як кіівский і казаньский мають замітних спеціялістів (Дашкевич, Колмачевский і др.). Д. Драгоманова в однім і другім погляді треба уважати учеником не російскоі, а англійско-францускоі школи. Довголітній побіт у Женеві ввів єго в самий осередок сучасного руху на полі фольклору і дав єму можність зачерпнути єго границі значно ширше, ніж се можливе в Росіі, де нпр. студіі над порівнюючою історією релігій, котра прецінь є найважнійшим осередком того, в що вірують народи, а затим і найважнійшою частиною фольклору, мусять бути виключені з обсягу наукових дослідів. Як тісно вяжеся у д. Драгоманова фольклор з наукою про еволюцію вірувань релігійних, се звісно тим читателям, котрі знають єго статі про "Марію" Шевченка та про "науку теологічну в сучасній Европі" (Літературно-наукова бібліотека кн. 5). Що й студіі літератур орієнтальних не чужі д. Драгоманову, се не диво; він жеж історик, і ще давно, в 1873 і 74. роках працював над дуже трудною темою з історіі еволюціі релігій орієнтальних, про Мітру-сонце (гл. єго Австрорускі спомини). Добрим знавцем важнійших творів індійско-перско-арабскоі літератури, переведених на европейскі мови (д. Др. сам не владає орієнтальними язиками) він показався н. пр. в гарній розправі про інтермедіі Гаваттовича, друкованій в "Кіевской Старинѣ". Та від того часу обсяг єго студій в тім напрямі значно розширився. В Софіі єму прийшлося викладати історію Індіі, Персіі, Вавилона і т. д., що вимагало спеціального познайомленя з усіми важнійшими европейскими працями на тім полі, і ось в своіх найновійших фольклорних працях, друкованих в "Сборнику" болгарского міністерства нар. освіти, д. Драгоманов являвся замітним знавцем староіндійскоі історіі і літератури. Особливо треба се сказати про єго новійшу обширну працю "Славянски-тѣ сказания за рожденисто на Константина Великий", видрукувану в ІІ. і III. томах "Сборника", котроі розбір хоч побіжний хочемо подати ту нашим читателям.

В Европі, сучасній і середновіковій, західній і східній стрічаємо групу чи навіть три групи оповідань, дивовижно посплітаних з собою, здавалось би, наскрізь фантастичних, та про те привязаних (бодай декуди) до загально звістних імен історичних. І так в Сербіі стрічаємо оповіданє про чудесне основанє Царгороду, котрий-ді збудований був не руками людскими. Основатель єго, Константин, родився без батька, з попелу, що остався по спаленю якоісь чудесноі людскоі голови, і котрого частину взяла на язик царівна. Батько тоі царівни післав хлопця, уродженого з попелу, в світ, і казав єму не зупинятися, доки не найде місця, де бються дві злюки. Константин — так звався чудесний хлопець — надйіхав на місце, де нині стоіть Царгород і побачив там, як змия обвивалася довкола терна: терен коле змию, а змия кусає терен. "Отсе дві злюки бються" — подумав Константин і обйіхав значний кусень простору від моря аж до того терна: куди пройіхав, там стали мури міста. В тім оповіданю, мов у лушпайці горіха, є елементи трьох казочних кругів, що де інде виступають осібно, розвиваються самостійно або сплітаються одні з одними чи й з іншими мотівами, а іменно:

1) казка про чудесне вродженє дитини без батька,

2) казка про фатального хлопця, котрий походячи (справді або тілько на вид) з низького роду, призначений якимось віщуванєм на те, щоби заняти царство замісто дотеперішного царя і задля того переносить ріжні переслідуваня від того царя, котрий знає про сю ворожбу;

3) казка про чудесне основанє міста.

Ті три циклі казок розбирає д. Драгоманов осібно і в йіх спутаню з іншими. І так казка про чудесне вродженє дитини без батька, від дівчини, котра понесла з попелу повставшого зі спаленя чудесноі голови, находимо тепер тілько на сході Европи, у Славян¹⁾: у нас мотів той сплетений з іменем Палія; у Поляків сліди єго заховав у своіх творах Юлій Словацкий, роджений впрочім на Білій Руси,²⁾ але остався він далеко виразнійше і в устах народа, хоч мабуть доси незаписаний³⁾; сліди тоі казки є й у Чехів. Особливож розвитий той мотів в численних піснях болгарских, де жінка заходить в тяж без мужа, а також у Москалів (казка про Надзея, попівского внука) і в Украйінців (казка про Покотигорошка, Івана Попелюха іті.). Безпосередний звязок тих казок з грузиньскими, а далі перско-індійскими книжними, що находяться в збірках Туті-наме і Сука сантаті вказує прямо на буддійску сферу літературну і релігійну, як на жерело, відки виплили всі ті казки. Д. Драгоманов у осібнім розділі своєі праці дуже старанно і з великим знанєм предмету зводить до купи і критично розбирає многочисленні індійскі повісті про дітей-самородків і показує, що майже всі важнійші індійскі героі національні і релігійні, як Чандрагунта, Бікрамадітья і другі були такими самородками, що віра в народжуванє дітей без земного батька є тісно звязана з вірою буддістів, ба ще й давнійших Вішнуістів в ненастанне воплочуванє божеств у тіла людскі для боротьби з злом на земли. Віра та довгі сотки літ ішла з Індіі на захід, хоч жерелом єі була мабуть не сама Індія, а найстарша культурна краіна на земли — Вивилонія, де бог Еа, представлюваний в виді риби (Іао, жидівский Іагвег-Єгова) являєсь батьком усіх живих істот, а затим і людей, розплоджує людей після потопу. Але безперечно тілько в Індіі віра в ненастанне перевоплочуванє бога розвилася найширше і зробилася немов угольним каменем усеі догматики. В Індіі запозичили сю догму не тілько автори апокріфів, котрі вродженє без батька приписували нпр. Мойсеєви, але й автори євангелій христіянских, котрі таке вродженє приписали Ісусови. З тогож самого жерела поплили й мночисленні казки про безбатьківске вродженє історичних героів (Константина, Палія) і казочних (Пoпeля, ріжних Попелюхів, Коровяків, Покотигорошків ітд.)

З вірою в саморідне родженє героя-бога майже нерозривно звязана віра в єго призначенє — боротися з якоюсь ворожою силою і побороти єі. Уособленєм тоі сили являвся звичайно цар, котрий осиротив матір героя, побив єі родичів і засів на йіх престолі. Таким робом герой являєся фатальним для царя; єго появленє на світ звичайно буває заповіджене цареви сном, віщованєм іті., яко того, котрий мусить позбавити єго власти. Задля того цар уживає ріжних способів, щоби знівечити віщованє, вбити фатальну дитину. Але замисли цареві не осягають ціли, тілько звичайно виходять ємуж на шкоду. Сей цикль оповідань також дуже розвитий в Індіі, хоч ми не вважалиби єго виключно-індійским. І в старій Греціі був він сильно розвитий; пригадаємо тілько Едіна і віщованє, яке мав батько при єго вродженю, далі розказану у Геродота староперску повість про царя Кира і єго діда Астіагеса іті. І ся легенда прищеплена також авторами евангелій до біографіі Ісуса, де основатель христіянства являєся фатальною дитиною дла Ірода, котрий задля него допускаєся різні на дітях вифлеємских; що се тілько легенда, і то дуже не до ладу спутана з іменем Ірода, про се ніщо й говорити; правдивого зерна в повісти о різні дітей вифлеємских хіба тілько, що Ірод справді казав убити свого власного сина Александра, впрочім не дитину, а 16- чи 18-літнього парубка.

Та на европейский фольклор повісти про фатальну дитину мали величезний вплив і розширилися по всіх краях, то спутані з першою групою (саморідство фатальноі дитини), то й без неі. Повістями тими занималося богато европейских учених, особливо від часу опублікованя середновіковоі францускоі поеми і прозовоі повісти про царя Кустана (Dit d' empereur Coustant), під котрим автори розуміли Константина Великого, першого царя христіянского. В тих творах, основаних на давнійших середновікових переказах, літописних записках і латинских оповіданях, до невеличкого історичного ядра домішано обширний апарат фантастичний. Казки про саморідне вродженє ту нема, але мотів казочний про дитину фатальну для царя, котрий силуєся єі погубити, розвинуто з разячими подробицями: цар розпорює дитині живіт, хоче вирвати йій серце, потому каже дворянинови викинути єі в море; той дає єі в манастир, де монахи-христіяне великим коштом приводять дитя до здоровля (відси єго й назва Coustant-коштовний); по многих пригодах дитя робиться в кінці царем.

Казки на ту саму тему є й у Німців і у Славян, і д. Драгоманов особливо подрібно звертає увагу на украйінску казку про Марка богатого, розширену у нас в многих варіантах⁴⁾. Учені европейскі (Грімм, Бенфей, Лібрехт, Келер, Веселовский, Коген, Гайденрайх), котрі занималися сими казками, з разу шукали йіх жерел у Індіі, але опісля, йдучи за думкою Келера, відвернулися від тоі стежки і почали бачити в них самостійний витвір европейский, виходячи з того погляду, що казки ті розвилися в Европі в такі три відмінні групи, що генетичного звязку між ними годі додивитися. Іменно ся ріжнородність форм при спільноті основного мотіву заставляє д. Драгоманова шукати спільного жерела всіх тих казок в такім казочнім циклі, де находяться всі ті ріжнородні версіі в завязку. Дослід веде єго опять до індійских повістей про житє і діла Чандрагунти і Вікрамадітьі, котрі вже стрічалися нам яко діти чудесно вроджені без батька. В йіх легендарних житєписах находяться також первообраза европейских оповідань про чудесне збудованє міста (Паталіпутри, столиці буддізму) без помочи людских рук.

Як бачимо, своім детальним дослідом над індійскими жерелами многочисленних і дуже розгалужених казок европейских д. Драгоманов посунув досліди над сею темою значно наперед, звернувши йіх із хибноі стежки, на котру повернуло йіх було слово такого авторітетного вченого, як Келер. Не диво затим, що торічний зйізд фольклорістів у Парижі, перед котрим д. Драгоманов відчитав основу і здобутки своіх дослідів из "Origines bouddhistes du Dit de l' Empereur Cousiant et leur traces dans le folklore Slave", виразився про них з повним признанєм, а віденьский фольклоріст Фр. Краусс, видавець місячника "Am Urquell", котрий звичайно судить славянских учених дуже остро і навіть несправедливо, виразився про працю д. Драгоманова, що вона принесла би честь усякому европейскому видавництву науковому.

¹⁾ Впрочім годиться згадати, що в західно-европейскій літературі середновіковій (книжній) і сучасній (устній) находимо велике множество казок, в котрих говориться про вродженє дитини без батька, а іменно з демона (оба Мерліни), з дерева, з води, з каменя, з вітру; сюди треба зачислити ті казки, де дівчина заплоднюєся не натуральним способом, а самим бажанєм, позирком, усміхом, дотиком руки, поцілуєм і т. і. Богату літературу сеі теми гляди F. Liebrecht, Otia imperialia des Gervasius von Tilbury, стор. 68—70, 73. Та тілько всі ті групи казок, окрім може першоі, не мають ніякого звязку з темою д. Драгоманова; Лібрехт уважає йіх місцевим витвором европейским, останками старогерманскоі мітологіі — на скілько вірно, не беруся судити.

²⁾ Замічу, що сліди такоі легенди видимо у него не тілько в поемі "Król Duch", котру наводить д. Драгоманов, але також в трагедіі "Lilla Weneda", де віщунка Roza Weneda каже, що житиме з попелом свого побитого народа, і "popioły mіе zapłodnią". Чи мотіви ті у Словацкого взяті були з уст народа, чи може є просто фантастичним розвитєм звісного стиха з Енеіди Вергілія: Ехоrіаrе aliquis nostris ex ossіbus ultor?

³⁾ Ще бувши малим, чув я в Нагуєвичах від працюючого там коваля, Мазура з під Кракова, довжезну казку про трех хлопців безбатьченків. Починалася казка так, що король не мав дітей, ворожка казала єму в такий а такий час іти ловити рибу і дати єі жінці. Король зловив рибу і дав кухарці смажити. Та смажучи скоштувала єі, королева зйіла, а кістки викинула на подвірє, де йіх зйіла корова. Всі три завагоніли і в один час породили хлопців, котрі так і кликали один одного: ty kuсharczuku, ty krowiaku, ty królaku. Далі розказувалися многі пригоди тих трьох чудесних хлопців, при чім інтересно, що коровяк завсігди показувався найрозумнійшим і ратував тамтих двох із найтяжих пригод.

⁴⁾ Досить інтересний варіянт сеі казки, відмінний у многім від друкованих доси, записаний мною ще в гімназіі з уст пок. товариша Степана Яворского, тоді ученика гімн., сина мужицкого зі Ступниці, пов. дрогобицького.

[Народ, 15.09.1891]