Озиваючи-сь в справі народного язика я з самого почину висказав, що дуже радий, що п. Е. Сакун не бавить ся в пусте говірканє — як то к жалю великому в Галичині и на Украіні часто діяло-сь и діє-сь, а різко, означено говорить, чого бажає, що пропонує. Не всюда я согласен з думками п. Сакуна, однакож де не соглашаю-сь, подаю причини. Заразом виявив я горяче желанє, щоби знавці руского язика в тій справі забирали прилюдний голос, а „поучающим ся взаимно, гнів на воцарить ся між нами, бо ж прецінь одна нас думка голубить." Ждав я нетерпливо, коли появить ся голос в справі дорогій кождому Русинови, у котрого любов до рідного. Розуміє ся, що надіяв ся, що ціла тота річ трактовати ме ся объєктивно. Тим часом на ділі вийшло инакше. В ч. II. сегорічнёі „Правди" вичитав я малесеньку допись „В справі народнього язика" пана Н., котра завела моі дожиданя.

В моїй статті я писав так: „Для обміни словесної потреба приняти в головнім один говор. Язик літературний може уважати-сь головною рікою, котру засиляють нарічия — ніби притоки. В літературнім язиці треба завести певну одностайність в формах." Гадка, яку виповів, удійстнила-сь у многих-многих літературах европейских. Де лише успів виробити-сь язик літературний, принято в головнім один говор чи одно нарічє, котре стало тою головною рікою, яку засилювали другі нарічя того-ж самого язика, гей побічні ріки. Тим часом звісно, що навіть и одно нарічє має часто ріжні відтінки. Так пр. наше нарічє гірске має лиш у Галичині три підрічя, именно лемківске, бойківске и гуцульске. Скажу більше: Часто навіть в окрузі заледви кількамилевім суть ріжні говори. И так в декотрих селах коло Дрогобича говорять був, була, було (бути), в других сусідуючих с первими быв, была, было, (быти). Дивно, що селяне тих сторон, хоть яко сусіде зносять ся дуже часто з собою, таки стоять твердо и неуступчиво одні при своїм був, була, було, а другі при быв, была, было. Подібно на Поділю, як по сторонам, уживаються форми: хочут, хотє, хотєт, хтєт, хцут (чи з мазурска? chcą), хочу, хцу. Форми можу и можуть уживані скрізь на Украіні и переважно в Галичині; тут однакож суть села, мов острови, в котрих говорять: могу, могут, а за тім уживають форми (граматично) правильнійшоі (пр. в Яснисках и Страчу коло Львова).

Розуміє ся, що в язиці літературнім не може и мови бути о допусканю зарівнім усіх фори, а мусить бути тут певний уреґулёваний систем що до форм, инакше вчинила-сь би сумішка, пестрота, котра-б стала поводом, що ніхто не міг би язика вивчити-сь. Постали-б любовники провинціонализму, а кождий писав би говором околиці, де родив ся. И подибати-б тогді у писанях як до авторів: тою дорогою, тов дорогов, том дорогом, той дорогой; ріпиця, ріпицє, ріпиці; до танцю, до танцу; хлопец, хлопець; близенький, близейкий, близойкий; молочко, молейко, молойко; господаронько, господарейко; волоньки, волойки; віл, вуел; кіт, куіт; сесь, цесь, сей, сой, сеся, соса, сесе, coco; ма, моя; ме, моє; мих, моіх; мим, моім; будеш, беш; будемо, будеме, беме; будете, бете; чуєш, чеш; знимає, знима’, знима’т; читає, чита’, чита’т; зажегає, зажега’, зажега’т ; робить, робит, роби, робе; ходять, ходят, ходють, ходе; шо, щто, шё, що; уже, вже, уж, юж, ю и пр. и пр. Тогді-б не було одноформности чи, як п. Н. каже: „ідноформности" а свобода, хоч прямо в рай! Не було-б чого, и бояти-сь за вигнанє провинціонализмів.

Що таке провинціоналізм? Через провинціоналізм розумієм а) виговор локальний, або також b) окінчаня форм місцеві, одмінні від форм загально уживаних и принятих, а на-останку с) всякі вирази и вираження, котрі лише тут и там уживають ся, а масі народа мало знакомі або и зовсім незвісні. Що до а) и b) кождий розгадливий чоловік рішучо признасть, що в язиці литературнім ні виговор локальний, ні форми локальні, часто дуже похитні и неправильні (гл. Правда р. 1872, ч. VIII. стор. 373 ми пекім (!) хлєб, поробіл, лёд, мёд, вєдаю, дзєсь, влєз) узглядняти-сь не можуть. Всюди и завсігди у литературі соглашано-сь на повні форми, котрі всі письменники загалом приняли. Розходить ся о тоє, котрі форми? Що до того не єсть се ділом одинокого чоловіка, сказати так або сяк. Тут рішає загал. Часто неправильна форма запанує в литературі, коли переважно уживана и людом и письменниками, пр. можу, можуть місто могу, могуть; течуть місто текуть и пр. Всюди и завсігди раз приняті форми зберігають ся а не змінюють самовольно и без потреби. Однакож навіть и виговор локальний и форми локальні можуть и у писаних творах мати своє призначенє, именно тогді, коли представляє-сь образець з житя дотичних місцевостій. В такім случаю в уста лиць яко дійці приведених вкладає-сь бесіда дотичних сторон з всею відрізнію від загально принятого язика літерацкого, що тому-ж зовсім не шкодить, а підносить колорит подібних творів и надає ім особливу вартість для лінґвиста, граматикаря, лексикаря и етноґрафа. Що до c) виповів я вже перше, що всі слова, які-б они и були, мають по крайній мірі лексикальне значіне. Однакож усіх слів, які у люду подибле ся, без розбору, скрізь тикати у річ літературню єсть absurdum absurdissimum. Найлучше те побачити на примірах. И так говорить люд в Опаці коло Дрогобича тувальня (хустка), коло Красного в околиці Калускій цубірка (вивірка), банєник, сухарник и церковник (воробець), коло Берлогів в Стрийщині фостацки (грушки), коло Садок в Чортківщині фуферня (заверуха), в Небилові коло Перегиньска бубачка (болячка), на Підлясю зцюль (сюдою), скуль (звідкиря) и пр. пр. Якби се виглядало, коли-б притьмом хотів напихати подібні слова у язик літературний и их місцеве уживанє, яке вже Богом-природою мають, розширяти и узагальняти лише на тій підставі, що они людові и ориґинальні?

Инша річ з провинціональними виразами, котрі, хоть лише декуда уживають ся, та виражають понятя, на які не легко або и зовсім не ма иншого виразу. Такі „провинціонализми" годяться, щоби ix увисшити до значіня загально літературного; так пр. на польский вираз „uszczknąć“ не ма инших виразів лише „вчахнути, відчахнути“, тоті слова (уживані первістно лиш декуди у Стрийщині) ввійшли у річ літературню. Вираз визвіздити ся (о небі); уживаний декуда в Стрийщині, именно коло Калуша, не має нігде синонімного виразу, а так вдатний и хороший, що з легкостю прийме ся в язиці літературнім. Подібно слова первітний, повітнцй (коло Дрогобича) зовсім правильні, синонімів до них не легко найти, можуть також ввійти в загальне уживанє. Декотрі провинціонализми дуже пожадані для відтінкованя вираженій, так н. пр. übereinstimmen, sich einigen, einig werden, übereinkommen=согласити-сь (Укр.), згодити-сь (Гал.), токмити-сь (також bedingen), потокмити-сь (коло Журавна в Стрийщині; староруск. токмо — тілько уживане декуди в горах). Як вже сказав у статті поміщеній р. 1873 в „Правді", я не противен провинціонализмам, єсьм за уживанєм місцевих виразів з всіх нарічей южноруского язика, але бажаю, щоб у тім всім був „який-сь реґулятор“, розумний вибір, а не безпорядочний „натовп", як того хоче п. Н. Я не бажаю, як мені впирав п. Н., писати виключно певним тілько говором, противно я желаю, щоб писано язиком южноруским, беручи з усіх нарічій те що найкрасше, найправильнійше и найодвітнійше, але придержуючи-сь в головнім визначних форм найкрасшого и найбогатшого говору в згляді граматичнім, и всюди, де лише лучилось мені виступовати прилюдно — в практиці доказно обявляв я сю гадку.¹) Так єсьм за одноформностю — розуміє-сь в певній мірі, єсьм за тим, що яко добре и одвітне узнали просвіщені народи Европи. Геть з мріями якоісь пустоі шатанини язиковоі! Не рівняймо-сь з народами віків давно минутих, про котрих обставини одмінні від сёгочасних ми и не вспіємо судити гаразд, а рівняймо рух нашоі літератури з прямованями у инших літературах живучих: а побачим, ще раз кажу, що скрізь, де лише література змогла підняти-сь на висший ступінь и збудила загальний в народі интерес, зачали в письменнім язиці форми усталювати-сь, появили-сь відтак граматикарі, що помічали закони язика на творах лучших писателів и на говорах людових, тиі же закони збирали у систем и вислідки своі уділяли другим — учили ix язика, одним словом зъявляли-сь реґулятори. Через те язик народній не зійшов „на дивогляда", противно усилив ся, укріпив ся и пишно зацвив в літературі.

Що до моєго висказу: „випадає уважати на тоє, що вже загально від письменників принятим зістало", п. Н. обертає ся насмішливо. Однакож п. Н. фактів, котрі я подав, не збив и збити не може, от пр. що до слова „жайворонок", и піднімає лише на сміх гадку справедливу, котра в практиці у нашій літературі давно вже по части осущила-сь и удійстняє-сь дальше и тепер в наших очах. Справді належить нам будовати на людовій підставі; се найкріпша підвалина нашому язику; однакож думати, що люд и лише тілько люд в тій фазі розвитку, в якій він є тепер (бо те розуміє п. Н. через „авторитет народа"), цілину становить, а все проче порікати и з гори називати ложью, єсть такий же екстрем, як напрям noк. Зубрицкого u єго товаришів нехтуючих u презираючих малозвучне u богате слово нашого люда. Сам люд не становить ще народа, то лише корінь народа. Письменність южноруска не зродила-сь за наших часів, а тріває більш ніж тисячу років. Що було зроблено перше, не все пристає до вимог часу, до нашого теперішного язика; однакож з того ще не слідує, щоби зовсім кидати те, що вдіяли наші отці и праотці, що добре и може бути славою и окрасою для нашого язика єще и тепер. Всі писателі Украіньскі, закордоньскі (котрі відай на велику досаду п. Н. приняли в головнім річ Чигрино-переяславску, а відтак завзятущі одноформці!) поняли добре, що в язиці людовім тепер богато потеряло-сь слов або замінені зістали свойскі слова чужими²), тож обертали-сь все до старословіньского и староруского, и принимали богато з відсель виразів. И слушно. Брали из свого, своєрідне а не чуже. Язик старословіньский, плеканий Русинами, в плині часу измінений и зрущений, наш письменний язик староруский, то також святощ для правого Русина, як живучий язик люду. У всіх наших писателів декотрі вирази зачереті з тоі богатоі скарбниці, котра засилює, мов та любляча мати діти, и другі літературні язики Славян (в згляді лексикальнім). Возьмім на пр. писаня П. Куліша, одного из головних моторів літератури людовоі, а побачим, кілько з церковного и староруского уживає сей муж многозаслужений. Тут виписуємо декотрі виняті з брошюри: „Григорий Квітка и ёго повісті. Слово на новий виход Квітчиних повістей. Написав П. Куліш. Санкт Петербург. 1858." И так листок за листком подибуєм: восторжествує, огласити, труждатися, возмужало, глаголами, обладає, внушити, непщевати (підозрівати, думати) о гріхах, возлюбити, возревновати, поприще, воплъ, создателъ, совершеньство, современник, содержать, облеклися, приснопамятні, блаженьство, торжество, благотворящий, художество, исповідъ, источник, вознегодовав, Бруховецький и ёго преємники, возмутившисъ, возгласилосъ.

А то само и у Галицких писателів. И так пр. староруске слово луч в теперішній мові люду загинуло. Есть лише лушня = łuczywo, Kien, Kienholz, луна (м. лукна) Feuerschein; Wiederhall. Однакож в літературнім язиці слово луч живе, частю випирає навіть тепер скрізь уживане „промінь", именно у Галицких народних писателів; у Украіньских рідше. У Шевченка:

(До Слави:) Де ти в ката забарилась

З своіми лучами? (гл. виданнє Львівске т.І. стор. 211.)

Тому то належить узгляднити и шановати тоє, що вже многими письменниками принятим зістало. Тую гадку уповодовав я належно вже и перше, а п. Н. питає-сь, чим „узасаднить" п. В. свою гадку? але арґументів наведених в первій моій статті не збиває.

Форми „один" уживають усі лучші писателі нам звісні, писателі Украінскі Шевченко, Куліш, Вовчок, Стороженко и др. – и ми-б мали кидати усвящену переважною масою люду и лучшими нашими писателями уживану и загально приняту вже форму, а взяти похапцем, попудом „іден"? П. Н. очевидно дуже слабу силу приписує нашому людови, коли думає, що миліони омоскалили-сь до того ступня, що вже мов „по указу" говорять один! Що форма один єсть южноруска и має аналогию з иншими словами подібно зачинающими ся, ствердив я доказно приводячи приміри. О моіх примірах и моім виводі п. Н, и не згадує (бо арґументи такі, що ix кождий признати мусить), а наводить и собі приміри, де і повстало з старосл. є; однакож слова ним наведені (іі, ій, Киів, осінній, Матвій) жадноі не мають аналогиі з словами як один, озеро. Що до „іще" примічаю, що я подибував у лучших писателів Украінских форму ище місто єще (зрів. німецьке itzt и jetzt). Форма „іден" в добавок наводить двоєзначність, без чого з хісном можна обійти-сь. Ід-е-н прич. страд. з минувш. вр. від істи старосл. яд-е-нъ. Від іден утвор. ідіннє (зрів. старослов. ядениє, яденіє). Форми „ідіння" уживають на Украіні; „ідінє" чув я також у люду коло Дрогобича. [В Галичині творять прич. страд. мин. вр. також після четвертоі кляси: іджен (іди-е-н), відтак аналогично була б и форма „ідженє.“ Однакож богато вештаючи-сь межи нашим людом в ціли вислідованя материньского язика, нігде не доводило-сь мені чути „ідженє".] То поводи, для котрих перше виступовав и тепер виступаю против уживаня форми „ідени в значіню unus. П. Н. кінчає свою річ що до того слова: „Форма іден не носить на собі нічого такого", т. є. думав по німецки an sich tragen, відай се значить, „не має у собі нічого."

П. Н. дивує ся, у якій книжці украіньскій вичитав я цесь, цеця, цеце. Питане зовсім не потрібне. Не було и бесіди об тім. Я сказав „Украінцями часто уживані", через що не розумів лише Украінских писателів за кордоном, але також и прихильників Украінщини в Галичині. Не раз був притомен горячим спорам о те, як належить писати, чи ся, сей, чи ця, цей. Як арґумент важний кладено те, що в декотрих сторонах Коломийщини справді кажуть цес, цеце, а декотрі молоді люде з опалом кинули-сь писати и говорити цесь, цеця, цеце, обнімуцця — думаючи, що у тім вся сила и краса Украінского слова! Що ся оддільно в тій формі и на Україні подибує-сь, видко з приміра наведеного „Ой як ся маєш" etc. Розріжнянє Форм сей dieser и цей dieser da невеликоі стійности. В сторонах бо, де говорять цей, не говорять сей, и на відвороть. Цей тоє самоє, що сей, лат. hic. Отсей, сесь єсть лише скріплене сей. Тому то и подибати, в Украіньских книжках отце и отсе без ріжниці в значіню. — Яке помагай Біг, таке и бодайздоров! Я запитаю п. Н., де, в якому царстві та государстві він чув або бачив написані форми: церце, цело, сповідалця замісто: серце, село, сповідався?

П. Н. подає тут яко „новину", що у Бродщині говорять подібно до Украіньского робицця и т. д. Ту мушу замітити, що и справді в Бродщині многі визнаки бесіди, як форма, акцент, склад в многих зглядах схожі з Украінским. Однакож замітка п. Н. надсаджена трошки, переборщена, невірна. В виговорі бо жителів коло Бродів чути вправді злите т и с при глаголах и ся (котре там завсігди кладе-сь по глаголі: робиться а не ся робить), однакож оно не так визначне и різке, як чув у бесідующих Українців (закордоньских). Також не говорять у тій части Галичини ні цей, ні оцей, а все лиш сей, отсей. II. Н. так велику вагу кладе на фонетичне злитє т и с в ц; але ж годі все лиш на фонетику уважати. Чистофонетичнёі правописи досі ніхто еще не уложив. Если-б однакож сподіяло-сь те чудо, тогді-б вільно було писати: гупка, люпка, фторий, фпасти, фхлібі; гиткій, лехко, ніхті, лошка, тяшкий“, лаука, любов и пр. пр.

При формах „питаній, прямованій“ etc. п. Н. розрядив против мене цілу батерию електричню. Наперед каже ,,сущники закінчені на нє.“ Мусимо вияснити, що окінченє тих сущників єсть є (властиво ье, іє в старосл.: зачатъ+ иє, зачатие, пізнійше стрічають ся також форми зачатіе; веселъ + иє, веселиє, веселіє, весілє; зело+иє, зелиє, зеліє, зілє и др.). Дальше говорить: „не знаю, для чого п. В. домагаєцця родит. мн. ч. на ній." Уперше окінченє родит. пад. не єсть ній, тілько ій. В друге. Скрізь у церковнім и старорускім подибуєм форми род. над. мн. ч. тих сущників на ій. П. Н. признає, що многі слова з церковного парод переняв u уживає у таких слів окінченя на „ій." Власне то говорить за мною: видко, що та форма и тепер еще не чужа народови.³) Обернім ся ж відтак до найлучших наших граматик. У Головацкого Граматиці на стор. 77: „У именъ съ мягкимъ закôнченьємъ т. є. на (ъе) и (є) уживає ся вставка самогласнои (е, і) наконечнои съ доданьемъ полугласнои й, н. пр. оружьє, оружей (ій), подвôрье, подвôрей (ій), копіє, копій, намѣреньє, намѣреній." — У Осадці, виданє друге стор. 57: „Имена съ мягкимъ окôнченъємъ на ьє (ви. іє) маютъ въ родит. пад. множ. числ. звичайно ій: шитье, шитій, подвôрье, подвôрій, намѣреньє, намѣреній, оружье, оружій и пр.; весѣльє має весѣль." (В добавок скажем, най посилкує ся п. Н. утворити форми: шить, подвірь, терпінь, страдань, понять від шитє, подвірє, терпінє, страданє, понятє!) — Дальше загляньмо, яких Форм уживають наші літерати. У галицких писателів переважно лучають ся форми на ій, як реченій, моленій и т. д. Загляньмо до книжок Украіньских, виданих за кордоном, именно у згадану в горі брошюру: Григорий Квітка и ёго повісті и. Куліша. На стор. V. на самій долині подибуємо: „а далі покажу, въ чому сила и краса ёго писаній"; на стор. ХII. и ХIII. „Примушавъ вінъ себе иноді до найважшихъ послушаній чернечихъ."— Відтак подивім ся у „Хату", альманах виданий п. Кулішем р. 1860 стор. XV.: „панъ Вовчокъ не появивъ нічого нижшого одъ первихъ своіх оповіданій." Протоє бачимо, що форми на ій не тілько у Галицких писателів уживані, але також и у Украіньских и не ма жадноі причини, щоб ix кидати.

П. Н. говорить о формах „насінь, зіль", котрих у люду не подибати. Насінє и зілє (подібно як волосє, листє, колосє, кілє, пучє) яко зборові (collectiva) заключають вже в єд. числі понятє многости, тому то люд и не творить від них мн. числа. Форми однакож „насіня, зіля" яко pluralis стрічають ся в устах рускоі интелигенциі в декотрих наших книжках, тому то треба и подумати о тім, як в другім падежи мн. ч. мати муть сі сущники. На путь справить нас аналогия. Насінє подібно як писанє буде мати насіній, зілє подібно як весілє, зіль. (Відтінок значіня такий: насіня plur. = Samenarteni; зіля Krautarten, Pflanzenarten. У люду чув я все лиш зело, зела, зел; зілє, всіляке зілє; ріжне насінє). П. Н. каже: форми оповідань etc. „стоять на певности филологичній“, однакож того реченя близше не пояснив и не уповодовав. При кінци пригадав собі п. Н. на слова взяті з церковного и сей час творить притьмом число множественне (sic!) від спасениє, спасения, спасений (das Heil, des Heiles, plur. die Heile, der Heile?? !!), але и тут не забув п. Н. про „своєнародне“ закіньченє „спасень“! П. Н. веде дальше: „народ и його мова найбільший авторитет." Велика правда у сёму висказу, тілько п. Н. чудно-дивно притулює ся до нёго. Відай думає, що тим авторитетом він сам, круг єго понятій и знаній. Ремствує дуже на се, щоби „не вишукувати и не виковувати собі слова и форми навіть и не схожі на духа народне і мови" (се нова загадка; може п. Н. розумів: „не згодні з духом язика" або „противні духови язика"?). Тут містить ся страшенна погроза против многих слів и вираженій мною вперве введених у річ літературню. Я заявляю, що всякі слова и вираженя, котрих уживаю, суть або живцем взяті з уст люду або утворені мною на лад инших народних виразів, власне в дусі народного язика. Есьм готовий відперти всі заміти не пустим говірканєм, загальними, а подаючи спеціальні, певні и точні дані.*)

___________________

¹) Иншими словами говорить и п. Сакун тоє самоє. „Від цего я взяв за фонд Подніпрянський говір." Як бачити, я согласен з п. Сакуном що до самого принципу, а розходимо-сь лише в декотрих подробинах. И. В.

²) Коло Корчина в Стрийщині щироруске слово провідінє не уживає-сь ; намісто того кажуть там „божа провіденція" (providentia). И.В.

³) П. Н. пише спасений, воздвижений, котрі то форми суть причастями мин. врем. И.В

Иван Верхратский.

________________________

*) Поміщаючи розправи пп. М. Нетяги и Й. Верхратского, ми враз мусимо висказати бажаннє, щоби всяка полеміка велася цілком холодно, без непотрібної або й нічим не узасадненоі дражливости. Тілько такому бо, зовсім объєктивному способови писаня можемо давати місце в нашім часописьмі. — Ред.

[Правда, 1874, ч.5, 9. (21.) Цвітня 1874, с.211—219]

Закінчення — В справі народного язика  // "Правда", ч. 14, 01 (13) вересня 1874 р.