Довіру до владущого класу підривають невдалі війни, нерівномірне зростання і брак відчуття безпеки.
Бунт популістів проти владущих еліт, що охоплює розвинені демократії, — це останній розділ найстарішої політичної історії. В кожного суспільства, незважаючи на його форму врядування, є свій владущий клас. Ключове ж питання: чи еліти керують на свою користь — чи задля загального добра.
Протягом десятиліть після Другої світової війни владущі класи Західної Європи та США керували економікою і соціальною політикою своїх країн у такий спосіб, що добробут переважної більшості їх громадян поліпшився. За це громадяни віддячували елітам певною повагою. Довіра до уряду була високою.
Ці владущі класи не були наповнені традиційною аристократією і лише частково складалися з багатих. З плином часу провідну роль перебирали освічені професіонали. Багато з них мали порівняно скромне походження, однак вони відвідували найкращі школи і формували тривкі мережеві зв'язки з іншими студентами.
Деякі з них були економістами, інші — спеціалістами з державної політики й урядування, треті — науковцями, чий внесок у боротьбу під час війни обернувся на престиж у мирний час. Багато з них були юристами, здатними скеровувати свої відточені аналітичні здібності на урядування. Вони були, використовуючи запроваджений в обіг наприкінці 1950-х термін, «меритократією», елітою, сформованою за заслугами.
В деяких людських змаганнях меритократичні претензії здебільшого не викликають проблем. У спорті ми відзначаємо перевагу тих, хто виграв. У науці рецензії колеґ відзначають досягнення; більшість людей у кожній спеціальності можуть назвати кілька осіб, які заслуговують на Нобелівську премію.
Політика, зокрема в демократіях, є більш скомплікованою. Демократична рівність перебуває у внутрішній напрузі з ієрархічними домаганнями будь-якого типу, в тому і з визнанням заслуг. У листі до Джона Адамса Томас Джефферсон характеризує вибори як найкращий спосіб підняття «природних аристократів» на позиції влади. Він мав на увазі таких людей, як він сам: широко освічених та навчених тонкого мистецтва урядування.
Такий погляд не пережив 1820-і, коли Ендрю Джексон очолив народне повстання проти нього. Стверджуючи, що «корумпована угода» еліт обманом позбавила його президентства у 1824 році, він здобув перемогу в 1828 році, яку окреслив як тріумф звичайної людини — фермерів, ремісників, сильних першопрохідців — супроти грошових інтересів. Відтоді троп про доброчесних людей, які виступають проти еліт, зацікавлених в досягненні своїх інтересів, триває в американській політиці.
Проте це більш ніж американська історія. В демократіях меритократія завжди перебуватиме в стані оборони. Її леґітимність завжди залежатиме від її продуктивності — здатності ґарантувати фізичну безпеку і широке поширення добробуту, а також від успішного провадження зовнішньої політики та збройних конфліктів. Коли вона не в змозі це забезпечити, ситуація кардинально міняється.
Саме це відбулося на всьому Заході. Невдалі війни, брак внутрішньої безпеки та нерівномірне зростання підірвали авторитет владущих еліт. Хоч голосування за «Брекзіт» в Об'єднаному Королівстві стало шоком, усе ж це був лиш останній із серії сюрпризів, спрямованих в тому самому напрямку.
Серед тих сюрпризів — результат минулорічних виборів у Польщі, який змінив уряд на чолі з правоцентристською партією «Громадянська платформа» популістсько-націоналістичною партією «Право і справедливість». Протягом останнього десятиліття польська економіка зростала вдвічі швидше, ніж економіка будь-якого члена Європейського Союзу. Однак, як зазначив журналу American Interest Генрі Фой, успіхи концентрувалися у великих містах Польщі, тимчасом як інші населені пункти відставали. Посткомуністична ринкова економіка, зауважує він, «зруйнувала традиційний спосіб життя без належного відшкодування».
Нерівномірне зростання спричиняється до культурного обурення. «Ми лише хочемо вилікувати нашу країну від деяких хвороб», — сказав у січні новий польський мінітр закордонних справ Вітольд Ващиковський німецькій газеті. Більшість поляків, з його слів, керуються «традицією, історичною свідомістю, любов'ю до країни, вірою в Бога та нормальним сімейним життям між чоловіком і жінкою». Проте попередній уряд діяв так, «наче світові, як на марксистський манер, судилося розвиватися тільки в одному напрямку — до нової суміші культур і рас, світу роверистів і веґетаріанців, які використовують лише відновлювальні джерела енергії і борються з усіма виявами релігії».
Нові меритократи, отже, наражаються і на культурне, і на економічне обурення. Освіта готує їх до того, щоби пробиватися вперед в економіці знань, залишаючи індустріальні й сільські райони позаду. Проте вона також спонукає їх ставити під сумнів традиційні цінності й вітати культурне розмаїття. Освічені класи менше керуються партикуляристськими закликами до етнічної та національної ідентифікації, а більше — інтернаціоналізмом й універсальними нормами. Багато з них більше ототожнюють себе з елітами за кордоном, аніж зі своїми власними менш освіченими та менш успішними співвітчизниками.
Подібні поділи є наочними всюди на Заході. Залежно від балансу сил політичні наслідки в кожній країні є різними. Але умови боротьби здебільшого подібні. Так само, як і загрози — не на останку й для демократії.
William Galston
The Populist Revolt Against Failure
WSJ, 30.08.2016
Зреферувала Леся Стахнів
08.09.2016