Триває рік Франка та Грушевського, до Форуму видавців видавництво «Комора» опублікувало блискучий том – «Листи» Лесі Українки 1876–1897 рр., «Темпора» презентуватиме серію «Наші 20-ті», а у Львові вже тривають заходи у рамках проекту «Франко без порохів»… Курс на перепрочитання української класики особливо актуалізувався від останнього Шевченкового ювілею, що так символічно співпав із Майданом, і тепер, здається, від слів перейшов у стадію реалізації – через нові видання та інтерактивні формати. І з цього приводу доречно буде звернути увагу на опублікований ще у 2013 році переклад монографії русинського академіка Юліана Тамаша «Українська література між Сходом і Заходом». Ця праця важлива і зараз – для усвідомлення тяглості літературного процесу, для переосмислення творчості наших класиків і загалом – для розуміння місця України у світі.
Українська література між Сходом і Заходом / Переклад з сербської Наталії Ширко; передмова проф. Л.О. Белея – Серія «Ucrainica: moderna». – Кн. І. – Ужгорож: Ґражда, 2013. – 236с.
Монографія відомого русинського інтелектуала Юліана Тамаша «Українська література між Сходом і Заходом» була написана ще у воєнному 1992 році в Сербії. Невдовзі режим Мілошевича заборонив академіку займатись «великою політикою», і він був вимушений емігрувати в Канаду. У 1993 році за ухвалою суду ООН Тамашеві надали статус політичного дисидента з правом обрати країну проживання, проте він надав перевагу поверненню в Сербію і продовжив працювати у Новосадському університеті, де у 1981 був одним з організаторів створення кафедри русинської мови й літератури, яку очолює й донині. Праця Тамаша була двічі видана на Батьківщині письменника, проте вперше повністю опублікована в Україні лиш у 2013р. видавницвом «Ґражда». Досі деякі фрагменти зачитувались на міжнародних конференціях у Києві, Нью-Йорку, Новому Саді.
Оригінальність видання – у нестандартному підході до аналізу та контекстуалізації творчості українських класиків, а також впливу на них культурних традицій Сходу та Заходу. Це, певною мірою, цивілізаційний, геополітичний підхід у теорії літератури:
«Українська література є великою рікою, яка тече; поняття Схід і Захід представляють дві землі, щоб не сказати береги, в які вдаряються хвилі, і такі розбиті вони повертаються назад в глибини літературного життя; розкидане по воді сяйво намагаюсь впіймати аналізом та інтерпретацією, кинутими на одну чи іншу “землю”, або “берег”.
Це сяйво представляє інновації, які дають класичні твори української літератури.
Отже, письменник є мисливцем за сяйвом, а не потерпілим, який мріє стати ногами на тверду землю»
Книга розпочинається вступним розділом «Про поняття Схід і Захід у літературі та культурі», де автор подає різницю між особливостями традицій різних культурних полюсів. Наповнений філософськими роздумами, історичними даними, поясненням впливу марксизму та розподілів церкви на соціальні процеси впродовж декількох століть, цей розділ нагадує дивну суміш праць Джамбатісти Віко, Арнольда Тойнбі, Освальда Шпенглера та Семюеля Гантінгтона. Однак, видається, що цього разу «Присмерк Європи» та «Зіткнення цивілізацій» таки матимуть гепі-енд. Звідси і починається «літературна геополітика»: книжка, яка спершу може видатись нудною працею про Шевченка, Франка та Українку, перетворюється на скриню, повну відкриттів.
Важко не погодитись, що тверезий погляд зі сторони, незаплямований емоціями та трендовим патріотизмом, об’єктивний та лаконічний, вкрай необхідний українцям для самоаналізу і остаточної відповіді на питання «Ким ми є насправді – Європою чи її симулякром?».
У другому розділі «Аналіз та інтерпретація» автор з теорії переходить до емпірики, і за допомогою конкретних прикладів оголює серцевину класичної української літератури. Айсберг повністю виринає на поверхню, рентген дає знімок. Першим під аналіз підпадає Іван Вишенський та його «Послання єпископам», протиставлене «Похвалі глупоті» Еразма Ротердамського. Завдяки наведеним фрагментам творів читач може сам переконатися у разючій схожості думок, зрозуміти методику «маски», помітити збіжне та відмінне у Західній та Східній церковній проблематиці. Слідом за ними подані Жан-Жак Руссо та Григорій Сковорода, і їхні прагненнями зберегти моральні цінності, виняткове ставлення до Бога і мудрості. Щоправда, аби встановити баланс, поруч із Сковородою постає Толстий з системою поглядів більш дотичною до українського Сократа, ніж та, сформована Жан-Жаком Руссо. З цього моменту з’являється перша тріщина у рожевих окулярах українського читача. Сонце ще не в зеніті, але його пряме сонячне проміння вже ріже зіниці, і думка впадає в бурхливу гірську ріку, що час від часу боляче вдаряє об гостре каміння берегів Заходу та Сходу.
Світ «Енеїди» як окрема реальність, що пов’язує Гомера, Вергілія та Котляревського, тут виринає не як бурлеск чи пародія, а як травестія, інтерпретація давніх життєвих ситуацій в новому історичному вимірі. Разом з тим це, як каже сам автор:
«Спроба виразити гостроту життєвих ситуацій і багатство персонажів Сходу, щоб у такий спосіб дужче висміяти самого себе, ніж Захід. У рамках літературного тексту романтичного гарту Котляревський побіжно виражає національний ідеал та звільняє його від боязні усвідомлення власної величі та серйозності».
Тут було б доречним згадати про вольтерівського «Кандіда» і Просвітництво, протиставити сарказм та самокритичність тогочасної Європи та України… Проте, на читача вже чекає Тарас Шевченко, метафізика української душі, метаісторія, міфологічні коди та Грабович. Цю частину праці можна було б назвати благородним святотацтвом, розкішним блюзнірством, якби не гіркий присмак у роті від чогось такого неприємного, гострого... мабуть, правди? Бо після прочитання зібраних до купи аналізів творчості Шевченка таких дослідників, як Костельник, Грабович і Тамаш, зникають усі сумніви. Наш Тарас Григорович, безумовно геніальний в своїй геніальності, чи не єдиний український класик, у якому нема Заходу, а лиш тотальний Схід. Порядному патріоту опісля захочеться крикнути «Та за кого ви себе маєте, шановні академіки? Хто ж плює на ікони? Що за провокація і рука Кремля?». Але коли емоції вщухають, тверезе усвідомлення, закрадається у свідомість: ми далекі від розуміння творчості Шевченка. Після цього хочеться заново перечитати увесь «Кобзар», і відкрити для себе зовсім іншу сторону українського генія, неймовірно прекрасну в своєму Сході без Заходу.
Далі – «Іван Франко між Гюго, Толстим і Золя», «революційна трагедія», взаємозв’язок між ідеологією та літературним стилем, розвінчування наявності справжньої еротики в «Зів’ялому листі» і зняття ореолів з національного поета, який натомість стає «класовим», утворюють ще одну тріщину в типовому спогляданні української літератури. Чи помічали ви коли-небудь схожість між «Анною Кареніною» та «Украденим щастям»? Адже «те, що аналізований твір Толстого – роман, а у Франка – драма, ніяк не позначається на мотивації та визначенні взаємозв’язків між окремими деталями, психологічними категоризаціями та космосу обох творів, а також нічого не змінює в обговоренні відносин між Сходом та Заходом в українській літературі зокрема... Іван Франко в своїй поетиці – що дотепер дослідники ніяк не можуть пояснити – на поверхні Захід, а в глибині душі – Схід».
Натомість Леся Українка постає в іпостасі «синьої птахи щастя» української літератури. Замість порівняння з «Затопленим дзвоном» Гауптмана, академік Тамаш звертає нашу увагу на схожість «Лісової пісні» та «Синього птаха» Метерлінка. Їхня спорідненість у витримці драматургійного стилю та вишуканій міфотворчості не залишають сумнівів, що жіноче начало української літератури є виключно західним. Така думка виникає й при порівнянні Кобилянської, поглядів Ніцше та «питання посередника Достоєвського». Наджінка в образі Кобилянської, що абсолютно не вписується в критерії «жінки звичайної» ніцшеанської філософії, достеменно співпадає з образом надлюдини. Одразу починаєш собі уявляти: якби Кобилянська народилась не на Буковині, а скажімо, у Саксонії чи Тіролі, то мала би усі шанси стати Лу Саломе Фрідріха Ніцше, його наджінкою і надкоханням, яке на пару з нігілізмом звело його у безодню безумства, а потім і смерті. Історія Юліана та Еви із забороненого в радянські часи «Апостола черні» граційно нагадує невдалу історію кохання німецького Заратустри. І після ліричної паузи філософія Ніцше накладається на гру проекцій «Землі» і «Злочину та кари», як скатертина на нелакований стіл, роблячи його довершеним. Адже «ця гра натяків на єдину істину і є тим задоволенням, яке Кобилянська – слідами Свідрігайлова в рамках поетики Достоєвського та наслідуючи моральні принципи Ніцше – підняла до рівня творця, досконалості, тобто письменника або Бога, який твором створює неповторний світ. У це включені інтерпретації і розв’язування гордієвого вузла ставлення Кобилянської до Ніцше і Достоєвського, яке сучасна наука про українську літературу не змогла розплутати».
Береги ХХ століття заворожують своїм світанком Заходу в творчості українських письменників. Перш за все, Коцюбинський, котрий своєю віртуозністю перевершує Гамсуна, і спрямовує літературну течію подалі від Сходу – позаяк сам визнає, що його творчість є наслідком впливу таких виключно західних постатей як Золя, Стріндберг, Арне Гарборг, Шніцлер та ін. Завдяки детальному аналізу автора, вбачаємо, що на першій полиці світової літератури потрібно звільнити місце і для творчості Коцюбинського.
У книжці «Українська література між Сходом та Заходом» приваблює і аналіз поезії, особливо – розділ, присвячений Вітмену, Антоничу та Ділену Томасу. Попри те, що Вітмен вплинув на розвиток поезії ХХ століття загалом, не можна не зітхнути від юнацької вдячності, з якою Антонич звертається до свого ментора. Завдяки Юліану Тамашу також помічаємо спорідненість з Діленом Томасом, у якій українська література впадає в одне русло з поетикою туманного Альбіону. Слідом за Антоничем Тичина, Сосюра і Рильський «все-таки доводять, що для літературних талантів немає ні канонів, ні кліток», а Драч, Вінграновський та Павличко надихають індивідуалізмом, стають свіжим ковтком повітря у задушливу серпневу ніч, коли Схід так близько і так далеко водночас.
Ще одним літературним променем у сторону Заходу є Володимир Винниченко, який створив «Сонячну машину» для «своєї сонячної України». У хаосі політичних процесів, інтриг та перепитій мрійливістю своєї душі Винниченко зумів створити твір монументальніший, ніж «1984» Орвелла. А Олесь Гончар у прочитанні Тамаша своєю досконалістю гармонії природи і людського життя досягає рівня Фолкнера, і постає рівним супротивником віри у повторюваність і вічну присутність божественного плану.
Окремим важливим моментом і гострим каменем спотикання у книзі є порівняння Самчука та Реймонта, де побіжно згадується «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича, та його прославлення поляків й приниження українців – така вразлива у сучасному дискурсі тема:
«Саме у тексті Самчука на українських теренах, де панує український психологічний маскималізм, – туга за домівкою і виживанням, а не за національним самодержавством – найкраще видно так звану українську позицію між Сходом і Заходом: однакова відраза українського мінімалізму і до польського, і до російського психологічного і національного максималізму [1]. З точки зору літературної і національної традиції – це основна відмінність між слов’янським Сходом і слов’янським Заходом».
Попри те, що «Українська література між Сходом і Заходом» є монографією, Юліан Тамаш витончено перетворює наукове дослідження на поезію. Його стиль викладу затягує читача, як ріка, й несе вздовж століть, постатей, ідей та богів. І коли нарешті впадаєш у море, як в просвітлення, – відчуваєш, що колесо Сансари зупинилося, а рожеві окуляри розбились об круті пороги. Досягаєш стану саторі. Вся багатогранність української літератури, весь цей Схід і Захід у ній, як Ерос і Танатос, роблять її напрочуд неповторною. І провокують: прочитай ще раз, пізнай знову, і полюби.
[1] Терміни «психологічний максималізм» і «психологічний мінімалізм» Гавриїл Костельник використовує у есе «Доля Унії» (Львів, «Нива», 1924-1927). Мається на увазі «воля до влади» (психологічний максималізм) і «бути задоволеним власним житлом і сім’єю» (психологічний мінімалізм), тобто прагнення окремих народів панувати над іншими і мати свої національні держави. Мова не йде про національний проект сильної держави, адже історична повнота досягається у колі сім’ї, на клаптику власної землі, в рамках дрібнобуржуазної родини і психології.