Жан-Марі Леруа, органіст із Парижа, дав в Україні вже майже 40 концертів. Восени планує ще одне турне Україною. А ще він оце тепер у Парижі готує вечір пам’яті Василя Сліпака. Його дружина, філіпінка за походженням, у пам’ять про співака вишиває закладки з українськими візерунками. Їх буде 42 – саме стільки прожив артист-герой…
Із Жаном-Марі ми вперше познайомилися десь два роки тому. Тоді він давав у Чернівцях концерт, і у залі органної та камерної музики був справжній аншлаг. Зараз ми знову зустрілися із ним, але у Чернівцях він був проїздом – повертався до Парижа після концертів у Дніпрі та Бєлгороді-Дністровському. У футболці з великим тризубом та словами «Слава Україні!» – подарунок українських друзів. А ось дві вишиванки придбав собі сам ще два роки тому, в Україні, і одягає їх тут на концертах.
«Звісно, вишита сорочка не може означати для мене те саме, що для українця, - каже пан Леруа. – Але цим я хочу показати, що солідарний з усіма вами. А моя музика – це моя підтримка українців».
Вже більше десяти років Жан-Марі Леруа приїжджає в Україну. Там, у Парижі, він є музикантом, диригентом, виступає у різних залах різних країн, викладає, диригує хорами, а також є головним органістом церкви Матері Божої з Назарету, що біля самої Ейфелевої вежі. Познайомився з нашою країною завдяки обміну між музикантами. За ці роки Жан-Марі допоміг дуже багатьом молодим українським музикантам. Приїжджаючи до Парижа, вони навіть не мешкали у готелях, Жан-Марі приймав у себе вдома, навіть якось цілий оркестр! Що ще вражає у цьому чоловікові, то це … його дружина. Свою любов до України він передав і їй. Всі, хто знає Жана-Марі, завжди отримують від нього у подарунки пречудові вишиті закладки з українськими візерунками. Вівьєн, дружина француза, вишила їх вже десятки.
– Мосьє Леруа, український слухач щораз більше дізнається про вас, бо ви так часто гастролюєте у різних містах. На вашу думку, чи змінився український слухач впродовж цих років?
– На початку 2014-го року я дав в Україні 12 концертів – у різних містах. Був навіть у Луганську – 4 травня, коли там вже починалися військові дії. І вже тоді бачив, що люди нині трохи знервовані, у них неспокій на душі.
– Скільки разів ми з вами зустрічаємося, ви презентуєте ці маленькі шматочки полотна з вишитим орнаментом у жовто-блакитних кольорах, з українським тризубом. Ці вишиті книжкові закладки – це щось неймовірне!
– Дякую. Майже два роки тому я їхав у потязі Київ-Запоріжжя. І моїм сусідом був український військовий. Він їхав додому у відпустку. На його формі, на плечі, була нашивка з українським візерунком. Я дуже приглядався до тієї нашивки, і він, напевно, це помітив. На прощання відірвав її мені і подарував. З неї Вівьєн, моя дружина, і нашивала. Коли вона вирішила взятися за цю роботу, то вивчала візерунки по інтернету. Вона робить це із великим задоволенням. І я дуже щасливий, що вона розуміє мене як музиканта і як великого патріота України.
– Я якраз хотіла сказати, що вас дійсно можна назвати справжнім патріотом нашої країни. Коли дивишся вашу сторінку у соціальних мережах, вона майже вся присвячена статтям про Україну, війні на Донбасі, ви висловлюєте своє негативне ставлення до російської політики, ви публікуєте багато матеріалів про українців. А звідки ви, француз, берете правдиву інформацію про ситуацію в Україні?
– Звісно, я читаю багато преси. Але всю інформацію перевіряю у своїх друзів-українців, які живуть у Франції. Я ходив разом з ними на майже всі проукраїнські демонстрації у Парижі. Саме там познайомився з цим великим українцем, який нещодавно загинув, співаком Василем Сліпаком. Звісно, ми не були з ним близькими друзями. Але Василь був другом мої близьких знайомих українців, які живуть у Парижі. Зокрема, музиканта-альтиста Андрія Малахова. І його смерть була для нас великою драмою. Це був справді такий козак, людина, яка свої слова втілювала у життя. Перше враження про нього – чоловік із дуже із сильним характером, який дуже міцно стояв на ногах. Ми разом із Андрієм Малаховим та Василем Сліпаком планували спільний концерт, який так і не відбувся…
Зараз ми готуємо у церкві Матері Божої з Назарету, де я граю на органі, концерт пам’яті Василя Сліпака. Я спеціально хотів, аби цей вечір відбувся не одразу по його смерті. А пізніше, щоб людям знову нагадати про цю людину. У церкві ми організуємо Службу Божу за Василя. А опісля буде концерт. Вів’єн вишиває 42 закладки, які відповідають 42 рокам життя Василя. На зворотній стороні будуть його дати життя. На кожній закладці буде п’ять тризубців. Чотири – вишиті жовто-блакитними кольорами, один тризуб посередині – червоно-чорний, це кольори «Правого сектору», у складі добровольчого корпусу якого Василь воював. Половину роботи Вів’єн вже зробила.
– Не так давно ви записали власний диск органної музики «Радість і медитація», і він продаватиметься як серед українців як у Франції, так і тут, в Україні. Знаю, що більшу половину суми від продажу ви передасте на лікування українським бійцям…
– На самому початку йшлося виключно про те, що я записуватиму диск конкретно для допомоги українським бійцям. І кошти підуть конкретній доброчинній організації на потреби у серйозному лікуванні (як от протезування) пораненим українським бійцям. Таких організацій багато, я ж звернувся до пана Бенуа Арді, чия організація FUSA займається саме такими справами. На диску зібрані музичні твори різних композиторів різних епох, які поєднують радість і роздуми. Це цілісний спектр органної музики. Найсучаснішим є твір українського композитора В’ячеслава Назарова.
– Якось ваші друзі сказали про вас, що у Парижі ви зіграли вже майже у всіх храмах. Це правда?
– У Парижі – безліч церков. І у 80 відсотках храмів нашої столиці я вже грав, це правда. В тому числі і в Нотр Дам де Парі. Сідати за орган там – це велика честь для кожного музиканта. У Парижі залишилося ще дві церкви, в яких я не грав, але дуже хотів би це зробити. Це церква Сен-Мадлен на площі Марії Магдалини, та Базиліка Сакре-Кер, тобто Серця Христового на вершині пагорба Монмартр, у найвищій точці міста. Скажу вам, щоби грати на органі, як мінімум треба бути віруючою людиною. Неможливо зрозуміти музику органу, якщо ти не розумієш духовності. Я – християнин, і саме це допомагає, аби моя музика у храмі звучала якнайкраще.
– Розкажіть трошки про себе і про те, чому саме ви вибрали орган?
– Я народився у Франції, у місті Анже. Навчався у католицькій школі. Мої батьки були глибоко віруючими християнами-католиками. І, власне, саме це вплинуло на те, що я так захопився органом. Бо це був перший музичний інструмент, який я почув у своєму житті. У консерваторіях міст Анже і Тур я вивчав орган, диригування хором та оркестром, а також фах композитора. Паралельно отримав диплом музикознавця. Після цього продовжив навчання у консерваторії в Парижі. А також вчився у Парижі у Схола Канторум (Schola Cantorum) – це музичний заклад, який спеціалізується на релігійній музиці.
– Коли вперше сіли за орган?
– Мені було 14 років. А професійним музикантом став у 30 років. Органістом у храмі працюю з 1984 року. З 2010-го я є головним органістом у церкві Матері Божої з Назарету в Парижі (Notre Dame de Nazareth). Ця церква розташовується неподалік Ейфелевої вежі. Це дуже сучасний храм, збудований у 30-х роках минулого століття. Уявляєте, перед тим на тому місці був якийсь склад, бо свого часу це був дуже занедбаний район Парижа. У 2001 році храм був перебудований, і зараз він має дуже сучасний вигляд. Протягом вікенду я граю на органі під час п’ятьох Мес. Сама парафія налічує майже 70 тисяч прихожан.
– Грати на органі у храмі та у концертному залі, це різні речі?
– Я би сказав так: це дві різні професії. Але я дуже органічно почуваюся і в першій, і в другій іпостасі.
– Знаю, що під час ваших найближчих концертів в Україні ви даватимете також майстер-клас вчителям і викладачам музики…
– Так, так. Я викладаю у музичних школах неподалік Парижа: у музичній школі Эммануеля Шабріє викладаю музику, в двох інших музичних школах керую дитячим та дорослим хорами.
– Кожен ваш концерт в Україні – неповторний і оригінальний, ви поєднуєте орган із різними інструментами. Розкажіть про ваші липневі концерти в Україні?
– На початку цього року я виступав в Одесі, на фестивалі «Золотий саксофон», і мав можливість зіграти із саксофоністкою Анною Степановою. Адже моя спеціальність – це камерна музика, тобто, орган і ще якийсь інструмент. А ще в Одесі я мав чудову нагоду диригувати муніципальним духовим оркестром. Коли навесні я запланував у Чернівцях концерт, то запросив віолончелістку із Києва Анну Кузіну, вона випускниця Паризької консерваторії. Ми разом зіграли два чудові твори українських композиторів: «Елегію» Миколи Лисенка та «Мелодію» Мирослава Скорика. До речі, рік тому, під час мого виступу у Києві, я мав нагоду особисто познайомитися з Мирославом Скориком. У Києві я вже не вперше граю, в тому числі концерти, присвячені Чорнобильскій трагедії. І, до речі, після того знайомства із Скориком я майже завжди граю в Україні його «Мелодію». На мій погляд, цей твір зараз найкраще передає переживання українців. Останні мої концерти в Україні були у Дніпрі та Бєлгород-Дністровському наприкінці липня. У Дніпрі концерт був присвячений виключно українській музиці, він відбувався у Національному історичному музеї ім. Д. Яворницького, за участю солістки Одеської філармонії Анни Шпак (мецо-сопрано). Потім – три концерти у Бєлгород-Дністровському, і один із них фактично був повторенням тієї української програми, що була у Дніпрі. Я грав із бандуристкою, ми разом зіграли сонату Локателлі. Також ми всі троє: бандуристка, я на органі і солістка Анна Шпак разом зіграли п’єсу, яку написала ця молода 22-річна бандуристка.
– Цього разу ви вперше здійснили поїздку в Україну власним авто. Не було страшно?
Вирушати у дорогу – ні. Страшно стало, коли їхав із Дніпра і не зміг об’їхати великої ями. Мені здалося, що ось і прийшов кінець моїй автоподорожі, але слава Богу, все обійшлося. Їхати автом дуже цікаво. Я побачив Україну цілком іншим поглядом, очима українця. Звісно, стан доріг не завжди хороший. Але я побачив деякі зусилля, які прикладаються , щоб відновити дороги. Україною я проїхав три тисячі кілометрів: Ковель, Київ, Одеса, Бєлгород, Дніпро, Херсон, Мелітополь, Запоріжжя, Чернівці. Їхав також через Молдову.
– Наважусь запитати, що ви отримуєте від концертів в Україні, адже, напевно, вони не приносять вам комерційного успіху…
– Мої поїздки в Україну, мої концерти тут приносять мені моральне задоволення. Так, я витрачаю власні кошти. Але мені не шкода, бо я люблю Україну, я люблю українців. Якщо мені тут оплачують переїзд та проживання – цього мені достатньо. А в інших країнах – так, концерти мені приносять невеликий фінансовий дохід. Восени я планую велике турне Україною. Виступатиму у Бердянську для українських волонтерів, з Анною Шпак у Маріуполі, для наших воїнів. Матиму концерти у Дніпродзержинську. Ймовірно, буде концерт у Львові. Також з Анною Шпак виступатимемо у Чернівцях. Які будуть ще міста – обдумуємо. Я сподіваюся, доки я вийду на пенсію, війна в Україні завершиться. Адже мрію трохи у вашій країні пожити.
Фото: Наталія Фещук