Станиславів 110 років тому – очима газети «Kurjer Stanisławowski».

 

 

Продовження серіалу. Попередня серія: «Розбудова міського парку та сморід на Пасічній».

 

 

Серед навчальних закладів Станиславова (тепер – Івано-Франківськ) була одна особлива школа, яка давала своїм вихованцям не лише загальну, але й професійну освіту. У вересні 1906 року найкращі роботи учнів Крайової професійної школи столярства, сницарства та токарства були представлені на спеціальній виставці. Щоправда, окремі витвори юних майстрів можна було побачити лише на фотографіях – вони робилися на замовлення і вже були викуплені власниками.

 

«Відколи два роки тому повстав окремий будинок школи на вулиці Кілінського [тепер – одне з приміщень обласного управління Національної поліції на вул. Лепкого, 28 – Z], в якому розмістився інтернат для учнів школи, розвиток цієї інституції піднявся непомірно. Про це свідчить і доробок її учнів, який можна оглянути на виставці», – зауважила в числі за 2 вересня місцева газета «Kurjer Stanisławowski».

 

 

Деревообробна школа у Станиславові була відома ще з 1880-х років, але щойно 1902 року Крайова шкільна управа виділила кошти на спорудження для неї окремого навчального корпусу. Тоді у заможного шевця Теодора Рубчака за 10 тисяч корон викупили земельну ділянку, ще 80 тисяч пішло на будівництво. Проект замовили відомому архітекторові та живописцю Альфреду Каменебродському, який спроектував також трамвайне депо й електровню при ньому на стику теперішніх вулиць Героїв Майдану та Вітовського у Львові (не плутати з будівлею управи міської електровні, сучасну будівлю СБУ, розташовану поруч) та ще кільканадцять львівських вілл і кам’яниць.

 

Альфред Каменебродський

 

 

До нині будівля деревообробної школи дійшла у дуже трансформованому вигляді: її бічне (ліве) крило добудували і перетворили на фасадне, звели третій поверх над первісно двоповерховою спорудою, а в радянський час на трикутному фронтоні помістили рельєфне зображення герба СРСР в обрамленні червоних (колись) прапорів. Якийсь час (у 1960-1980-х роках) у цьому приміщенні навчалися студенти Івано-Франківського інституту нафти та газу, поки будівлю не віддали під новостворене міліцейське управління боротьби з організованою злочинністю.

 

 

Як писав «Kurjer Stanisławowski», 1906 року в цьому навчальному закладі здобували професійну освіту 64 учні. Окрім практичних занять зі столярства, токарства та різьбярства, їм тут викладали релігію, польську та німецьку мову, комерційну стилістику та бухгалтерію. Але головний акцент робився на практичних заняттях у майстернях. На першому курсі навчання відбувалося спільно для всіх трьох відділів, з другого курсу починалася спеціалізація. Загалом навчання тривало 4 роки.

 

 

Станіславівські газетярі високо оцінили професійний рівень представлених на виставці учнівських робіт, які «нічим не гірші за іноземні взірці, мають акуратні упакування, виготовлені в школі, і завдяки помірним цінам користуються попитом». Зокрема, в газеті добре відгукнулися про цигарнички (портсигари) – бурштинові чи дерев’яні, люльки, цибухи, киї та кулі для більярду, інші токарські вироби. Серед майстрів особливо хвалили Якубовського та Ситаря, а також Крушельницького, Микулу, Вензла, Старчинського та Лесюка, відзначаючи їхні барельєфи для оздоблення меблів, окремі фігурки і навіть такі речі, які потрапляють «у сферу художнього мистецтва як окремі твори». Привернув увагу газетярів також набір кухонних меблів у «закопанському» стилі – стіл, стільці та креденс, а також сецесійна шафа та рама до образу Діви Марії (для костелу у Волосові), зроблена у стилі наївного мистецтва.

 

Крайова школа фінансувалася з дотацій цісарсько-королівського уряду, Крайового виділу, станиславівського маґістрату, повітової ради та Галицької ощадної каси. А її випускники працювали після навчання у різьбярських, столярних і токарних майстернях не самого лише Станиславова, але й Кракова, Львова, Тисмениці, Дрогобича, інших міст і сіл Галичини.

 

«Як бачимо гроші не йдуть намарне, а школа робить честь не лише містові, але й цілому краєві, про що свідчать численні майстерні її колишніх учнів, розсіяні по цілому краю», - резюмувала газета.

 

Тим часом до Станиславова поверталися літники з популярних у той час пансіонатів у Карпатах. На цю подію газета відгукнулася замальовкою з алюзією на оповідання видатного польського педагога та літератора Януша Корчака «Мій сон» (із виданої 1905 року збірки фейлетонів «Небилиці»).

 

 

«Оздоровниці, в яких донедавна вирувало життя, впадають в осінньо-зимову сплячку. Сезонні й несезонні потяги щоденно витрушують на наш брук сотні літників з клунками. Повернулися вже майже всі до наших гнізд і гарячково готуються до осіннього сезону», - писав у газеті «Kurjer Stanisławowski» анонімний кореспондент, підписаний як «Той самий».

 

"Лінія А-В" (теперішня «стометрівка»)

 

 

Жартівливий перелік занять, які після літніх відпусток чекають на обивателів, створює яскраву картинку життя тодішнього Станиславова. Автор пише про міщан, які витягуватимуть із нафталіну килими, заліплюватимуть ватою вікна на зиму, віддаватимуть дітей до школи, купуватимуть своїм дамам капелюшки й осінні сукенки, читатимуть модні романи, смакуючи Пруста та Пшибишевського, а також робитимуть вечірні прогулянки нинішньою «стометрівкою» (лінією А-В), мірковуватимуть за кухлем пива у Квятковського чи Гаубенштока про виборчу реформу, питимуть чай із коньяком у Новопольського, відвідуватимуть концерти в театрі Музичного товариства імені Монюшка та новомодний фотопластикум у Хованця, братимуть участь у доброчинних виставах аматорського театру імені Александра Фредра. «Одне слово, робитимуть усе те саме, що й кожного року», – іронічно зауважує «Той самий».

 

 

Серед усіх тутешніх розваг одним із найпопулярніших і найдоступніших для загалу був фотопластикум – тодішній замінник кінематографа. Газетна реклама повідомляла, що вартість входу становила лише 10 центів. Заплативши цю суму, відвідувачі, зібравшись у великому залі біля спеціального барабана з отворами для очей, могли розглядати діапозитиви на фарбованих скляних пластинках. Здебільшого, у фотопластикумі демонстрували «слайди» з екзотичними пейзажами, пам’ятками історії та культури різних країн, важливими подіями державного рівня. На початку вересня 1906 року темою показу був Рим і Ватикан.

 

 

Вулиця Бельведерська

 

 

«Чудові види Вічного Міста, величні ватиканські зали, прегарні ікони та скульптури, надзвичайно цікаві сцени з життя Папи та його апартаменти – це ті речі, на які варто подивитися, цю серію повинен кожен докладно оглянути», – закликав у одній із заміток «Kurjer Stanisławowski». Така «прихована реклама» була невипадковою: власник розважального закладу Станіслав Хованець був також видавцем, йому належала найбільша в місті друкарня на вулиці Бельведерській, поруч із якою, власне, й діяв фотопластикум.

 

 

Звичайно ж, гостей, які проїздом через Станиславів поверталися з карпатських оздоровниць, приваблювали місцеві кав’ярні та цукерні. Одразу два рекламні оголошення навперебій припрошували придбати мелену каву – в палярні Якуба Кисілевського на площі Міцкевича або в генделику Боніковського і Брошньовського на вулиці Карпінського (тепер – частина вулиці Галицької біля площі Ринок).

 

 

Судячи з усього, ресторанний бізнес йшов доволі успішно. Принаймні, газета зафіксувала тоді навіть спробу рейдерського захоплення однієї з цукерень на вулиці Третього Травня (тепер – Грушевського). Якийсь колишній працівник магістрату Йозеф Рарогєвич зазіхнув на власність пані Генрики Маєрановської, аж та бідолаха мусила дати в газету оголошення по те, що заяви того чоловіка про співвласність «неправдиві та безпідставні».

 

 

Вулиця Третього Травня (тепер – Грушевського).

 

 

Серед великого тлуму людей, які в перші осінні дні 1906 року відвідали Станиславів, особливо вирізнялися незвичними для цих країв азійськими рисами облич четверо осіб: три урядники міністерства сільського господарства Японії Какусукі, Найто та Шінгоро Рато та професор школи лісівництва з Токіо Ганшіро Мігіта. Японці в місті перебували теж проїздом, але в напрямку, протилежному руху вчорашніх відпочивальників: із Львова до Надвірної. На залізничному двірці їм влаштували гостину, після чого гості вирушили знайомитися зі способом ведення лісової господарки в Карпатах.

 

 

Не минулося, на жаль, і без трагічних пригод. І теж на залізниці. На переїзді потрапив під потяг дрібний торговець Берл Горн, який возом і з трьома одноплемінницями повертався з торгу в Станиславові до Тлумача. Після зіткнення з локомотивом він упав на колію, де колесами йому відтяло руку й ногу. Тим самим потягом закривавленого чоловіка доставили до Станиславова. Ще в потязі потерпілому надав першу допомогу доктор Стоклоса з Білобожниці, у місті його негайно доставили до госпіталя, але над ранок 30-річний Бен Горн помер. «Винен в аварії залізничний будочник, який не замкнув рампу», - констатувала газета.

 

 

 

Продовження – "Нові штаби для вояків і фальшиве вино"

 

 

02.09.2016