Розшарювати сімейні фото в соціальних мережах надто часто означає симулювати досконалість.
Я і моя дружина куруємо свої життя в Інстаґрамі з увагою до деталей, гідною редактора журналу GQ (Gentlemen’s Quarterly — щомісячний чоловічий журнал моди. — Z). Кнопка на наших фото завжди на своєму місці, відтінок — ніколи не поза трендом сезону.
Але що більше ми це робимо і що більше я спостерігаю одержимість інших, то більше стаю схвильованим. Реклама зазвичай просуває продукти нам. Однак тепер ми самі стали рекламодавцями, наші діти — талантами, а наша суспільство — авдиторією. Це так наче ми випускаємо домашній журнал моди, і хоч зірками є діти, все ж саме батьки стають залежними від дофаміну, що тече з кожним новим «лайком».
Те, що горді батьки бомбардують світлинами своїх дітей, — не нове, але Інстаґрам підсилив цей тренд. Те, що почалося як легкий спосіб розділити життя з бабцями й дідусями на відстані, трансформувалося в самопромоцію з хештеґами, які використовуються для того, щоб розширити доступ до кожного фото. Погляньте на кілька популярних фото аґреґаторів: #thatsdarling, #postthepeople,#candidchildhood.
Я турбуюся через час та енергію, витрачені на постановку цих кадрів: на вдягання дітей, створення сцени, редагування фото, читання коментарів. Я також дивуюся, як ми поглинаємо лайки і як ми переносимо цю оцінку на свої сім'ї. Як у старій приказці, що порівняння краде радощі.
Я також не впевнений щодо користі для дітей. Чи зірковість в Інтернеті впливає на розвиток неповнолітніх, на їхню самооцінку, на їхні нарцистичні тенденції? Придивіться до будь-якого дванадцятирічного, який розтратив своє дитинство, жадаючи схвалення, і який зараз має свій власний заповнений селфі акаунт в Інстаґрамі, — і ви також мали б стурбуватися.
Крім того, є матері та батьки, які можуть шукати себе, переомислюючи свою систему цінностей. Питання, які завше вислуховує моя дружина: «Як ти тримаєш будинок у такій чистоті?», «Як твої хлопці завжди так добре вдягнені?», «Може, мені варто зробити більшу вечірку на уродини?». Тон виражає або неспроможність, або невпевненість у собі. Батькам, що відчувають себе оцінюваними в соціальних медіях, здається, що вони переймають нові цінності.
Ґлянцеві сторінки журналів моди, наповнені незнайомцями, що живуть недосяжним життям, десятиліттями мали подібний вплив на людей. Однак зовсім інша річ, якщо зірками є люди, яких ми знаємо, наші друзі таі родичі.
Якщо бути чесним, то дитинства, які ми транслюємо світу, є якими завгодно, тільки не щирими. Вони не репрезентують #childhoodunplugged (природне-дитинство). Вони — протилежність до хештежного заклику #letthembelittle (хай-вони-будуть-маленькими). Натомість вони можуть промувати культуру заздрості в наших спільнотах. Роздуваючи свою власну самооцінку, одночасно спускаючи її в інших.
Настає кінець літа, і я відчуваю, що потребую менше самопромоції. В цій точці я хочу направду справжнього дитинства для своїх дітей. Дайте мені обдерті коліна, бджолині укуси, сонячні опіки і — так — навіть брудні пелюшки. Геть персональний брендинґ! Дайте мені #nofilterlives (життя-без-фільтрів), яке ми покликані прожити.
Це потребує більшої моєї з дружиною присутності в такі моменти і щоб ми менше прагнули мати з них вигоду. Одначе так сформована пам'ять буде багатшою й особистішою. Ідеальна знимка моменту може існувати вічно, але врешті-решт, може, ліпше би було берегти, власне, пам'ять про диво, свідками якого ми, батьки, мали благословення стати.
Ден Пелі — автор дитячої книжки «Луїджі і перегони босоніж» («Luigi and Barefoot Races» Tilbury House, 2015)
Dan Paley
The False Childhood of Instagram
WSJ, 28.08.2016
Зреферувала Леся Стахнів
01.09.2016