Випробування Україною

 

Хто пам'ятає блискучі статті російського філософа і політолога Алєксандра Ціпка часів перестройки — з переконливою критикою сталінізму та його марксистських джерел, — не здивується, певно, і його теперішньому, досить критичному ставленню до російської політики щодо України. Це ставлення заслуговує на увагу, зокрема, й тому, що репрезентує не так ліберальну, як націоналістичну позицію, і в цьому сенсі істотно відрізняється від радикального антипутінізму Лілі Шевцової, Андрєя Пйонтковського, Андрєя Іларіонова та інших послідовних лібералів. Ціпко висловлює погляди значно чисельнішої, хоча менш у нас знаної групи російських інтелектуалів, неприхильних до Путіна, але й далі прихильних до ідеї «Русского мира» в його утопійній версії, тобто без танків, ракет і «зелених чоловічків».

 

Про смертельну загрозу для цієї ідеї, що походить від незалежної України, Алєксандр Ціпко (родом з Одеси, до речі) писав ще під час перестройки. А коли наприкінці 1991-го та загроза таки стала реальністю, він напрочуд проникливо — значно проникливіше від усіх тогочасних українських політиків — застеріг: «По суті, коли глянути на речі серйозно, на Україні створюється тепер друга російська в широкому значенні цього слова (тобто руська. — М.Р.) держава... За бажання керівники сьогоднішньої України, коли б не були такі зашорені [sic!], могли б так само, як Єльцин, виступати від імені російської (руської) історії й російської (руської) державності» («Комсомольская правда», 11.01.1992).

 

Торішня стаття Алєксандра Ціпка в «Независимой газете» під промовистою назвою «Думающий русский человек не может не быть западником» і її недавня, перероблена версія у голландському інтернет-виданні Raam op Rusland («Вікно в Росію») під редакційною назвою «Путін мислить про Україну совєтськими кліше» унаочнюють характерну для цього середовища химерну суміш доволі сміливих і проникливих спостережень з украй ретроградними і стереотипними.

 

Найцінніше, що є в обох текстах Ціпка, — це справді глибоке розуміння сучасної російської кризи не просто як суми політичних та економічних проблем, а як фундаментальної кризи цінностей та пов'язаної з ними ідентичності — кризи самого сенсу існування Росії:

 

«Передусім нам потрібен реалістичний образ Росії та російської нації. Як не було російської нації у класичному, європейському значенні цього слова, так немає й тепер. З цієї причини перемогли у Росії більшовики. З цієї причини в Росії іде тепер непримиренна ідейна боротьба між сталіністами й антисталіністами, між західниками і новими слов'янофілами. З цієї ж причини відбувся вже не лише ідейний, а й серйозний політичний конфлікт між тими, хто підтримує зовнішню політику Путіна, й тими, хто, як я, звертає увагу на її неминучі неґативні наслідки».

 

Тут, як бачимо, сформульовано й другу важливу ідею: імперська ідентичність, яка переважає в суспільстві, обумовлює й відповідне переважання домодерних імперських цінностей, що на них та ідентичність заснована, — державництво, авторитаризм, патерналізм, колективізм, антилібералізм. А також — програмове антизахідництво, яке логічно випливає з загального бачення світу і, зокрема, Заходу як утілення протилежних, буцімто геть невластивих Росії цінностей — індивідуальної свободи, секуляризму, гуманізму, політичного лібералізму. Це створює принаймні три перешкоди на шляху російської модернізації. По-перше, недоречно псує стосунки із західними країнами, чим ускладнює економічну співпрацю та отримання вкрай потрібної технічної допомоги. По-друге, унеможливлює запровадження ефективніших моделей урядування та економічного управління. І по-третє, спонукає талановиту, освічену, динамічну молодь до еміґрації — не конче з економічних причин, а радше з потреб свободи, безпеки та людської гідності.

 

Третя важлива теза, постульована Алєксандром Ціпком в обох текстах, стосується визнання суттєвих відмінностей між Україною і Росією. Автор рішуче відкидає путінський міф про українців і росіян як начебто «один, штучно розділений, народ» і звертається при тому як до історичних, так і до суто політичних арґументів. Зокрема, він нагадує, що українці і росіяни фактично аж до кінця XVIII століття розвивалися в цілком різних цивілізаційних обширах. В одному випадку це була польсько-литовська шляхетська республіка, у другому — орієнтальна деспотія, витворена Золотою Ордою на теренах Московії. Два століття спільного існування українців і росіян у Російській, а згодом Совєтській імперії, безумовно, зблизили їх, проте аж ніяк не усунули успадкованих суттєвих відмінностей у політичній культурі, ментальності, загальному способі життя.

 

Політично, як пише Алєксандр Ціпко, Росія так до кінця й не змогла Україну перетравити. Це стосується не лише її західної частини, котра завжди було була відчутно ворожою до російсько-совєтської домінації, а й, великою мірою, центру країни, де «сепаратистські настрої були помітні навіть за совєтських часів». Масштабна русифікація українських міст, хоча й культурно ослабила та психологічно травмувала суспільство, все ж не перетворила українців на росіян — достоту як англізація не зробила ірландців або шотландців англійцями.

 

«Путін зі своїм міфом про українців та росіян як розділену націю не врахував, що головна Україна — Центральна, а тим більше Правобережна — куди ближча за настроями до Західної України, ніж до проросійського Донбасу». Проте навіть Донбас, як Ціпко зауважує, насправді не так проросійський, як антизахідний — і в міжнародному плані, й у внутрішньополітичному. Сприймання бажаного за дійсне у поєднанні з історичним і політичним невіглаством підштовхнуло російських керівників до анексії Криму та розпалювання повномасштабної війни на Донбасі задля фальшивого проекту «Новоросії». Важко не погодитися з авторським визначенням цієї політики як «психозом ірраціональності».

 

Є, однак, в Алєксандра Ціпка поряд із цими слушними міркуваннями принаймні дві тези, які викликають серйозне неприйняття і які варто проаналізувати докладніше, оскільки вони відбивають погляди багатьох російських і не лише російських інтелектуалів. Передусім — він явно перебільшує гадану «провину» Заходу перед Росією, коли стверджує, що той «кепсько розуміє російську психологію», «не рахується з її психологічними особливостями», «мало думає про гідність російської людини» і, взагалі, «мало або й нічого не зробив для інтеґрації Росії у європейський світ на рівноправних умовах», а натомість — «почав політику витіснення РФ із пострадянського простору».

 

Все це неправда — принаймні якщо не плутати «психологічні особливості» з імперським нахабством і претензійністю, «гідність» — з ресентиментом, а «витіснення РФ із пострадянського простору» — з цілком природним, суверенним і небезпідставним бажанням посткомуністичних держав дистанціюватися від аґресивної й непередбачуваної Росії й інтеґруватися у безпечніший і розвиненіший євроатлантичний світ.

 

З погляду цих країн Захід зробив для Росії навіть більше, ніж треба, тобто — ніж вона заслуговувала: передав їй автоматично місце СРСР у Раді Безпеки ООН, визнав єдиною спадкоємицею совєтського ядерного арсеналу, реструктуризував астрономічні совєтські борги, успадковані Росією разом із більшою частиною совєтської власності, прийняв до престижної групи G-7 — хоча ні політично, ні економічно вона не відповідала мінімальним критеріям перебування серед семи найрозвиненіших країн світу. Євросоюз підписав із Росією окрему угоду про партнерство і співробітництво, поступившись її небажанню (пихатому загалом) бути в одному «пакеті» з двома десятками інших східноєвропейських, близькосхідних та півночноафриканських країн, з якими Євросоюз співпрацює у рамках т.зв. «Європейської політики сусідства». Так само й НАТО уклало окрему угоду з Росією, поставивши свої стосунки з нею на значно вищий інституційний рівень, ніж з усіма іншими постсовєтськими країнами, котрі мусили задовольнитися спільною для них усіх програмою «Партнерство заради миру». Питання про «гідність української (грузинської чи якоїсь іншої неросійської) людини» Алєксандр Ціпко, однак, у цьому випадку не ставить. Хоча, за великим рахунком, сам той факт, що ні ЄС, ні більшість країн НАТО ніколи не розглядали всерйоз перспектив членства у себе для колишніх російських колоній, якраз і є прикладом догоджання Заходу гіпертрофованим російським амбіціям коштом усілякої «неісторичної» дрібноти.

 

Захід насправді зробив для Росії усе, що міг (крім, можливо, належного контролю за відмиванням грошей — але це проблема всього Першого світу стосовно Третього, а не лише Заходу щодо Росії). Тим часом Росія теж мусила зробити певні зустрічні кроки у напрямку реформування своїх інституцій, бо ж інтеґрація навіть такого VIP-партнера, як Кремль, до євроатлантичних структур не могла відбуватися виключно на його умовах. І те, що Москва не прийняла цих умов у максимально спрощеній і достосованій до її «особливостей» формі, не здійснила мінімально потрібних для інтеґрації змін, — аж ніяк не провина Заходу. Алєксандр Ціпко тут, на жаль, не лише перекладає відповідальність із хворої голови на здорову, а й небезпечно наближається до типово кремлівської параної, коли пише, що «американці теж багато в чому сприяли зростанню мілітаристських та антизахідних настроїв у Росії» і що Захід намагається «не лише відгородитися від Росії, а й усіма силами сприяє її саморуйнуванню».

 

Фаховий політолог, не засліплений офіційною пропаґандою і власними фобіями, не може не розуміти, що мілітаристські та антизахідні настрої у Росії — це насамперед або й виключно продукт місцевих мас-медій, їхньої безсоромної, оскаженілої антизахідної риторики. Він не може так само не знати, що саморуйнування Росії, тобто країни з найбільшим на світі ядерним арсеналом, — чи не остання річ, у якій може бути зацікавлений реальний, а не вифантазуваний російським телебаченням Захід. Ціпко, на жаль, підпадає під вплив панівних у Росії конспіраційних теорій, бездумно повторюючи байку про Захід і демонічну Вікторію Нуланд (наступницю не менш демонічної Мадлен Олбрайт), котрі буцімто «активно підтримували Майдан», чим, власне, й спровокували «вкрай неґативну реакцію не лише в Росії, а й на проросійському Донбасі».

 

Насправді єдине, чого добивався Захід під час Майдану (і Вікторія Нуланд як одна з багатьох його посланців), — це запобігти кровопролиттю, схиливши уряд і протестувальників до переговорів та ненасильницького розв'язання конфлікту. І те, що ці їхні зусилля викликали «вкрай неґативну реакцію» і в Росії, і на Донбасі, — аж ніяк не провина Заходу, а виключно російських мас-медій, які денно й нощно цю «реакцію» провокували.

 

З цього приводу я би порадив Алєксандру Ціпку переглянути свіже інтерв'ю його земляка Аркадія Островського «Эху Москвы», де той, зокрема, пригадує, як у березні 2014-го в Севастополі юрми людей святкували «історичне возз'єднання» із Росією й визволення Криму від «фашистсько-бандерівських загарбників». А коли він перепитував, де ж ті «загарбники» (бо за два тижні так і не вдалося жодного побачити), співрозмовники дружно відказували: «Як?! Ви що, телевізора не дивитесь?..»

 

Для конспіраційного наративу, пропаґованого російськими медіями, загалом характерно подавати Україну як пасивний об'єкт, а не суб'єкт історії, — такого собі пішака на світовій шахівниці, безрадну жертву ґлобальних гравців, котрі в ліберальній версії цього наративу, відтворюваній Ціпком, «однаково» винні в українських знегодах: «За трагедією сьогоднішньої України стоїть провина абсолютно всіх гравців великої геополітики». A отже, й розв'язання проблеми, за цією логікою, залежить не так від протидії російській аґресії та обстоювання норм міжнародного права, як від абстрактної «розважливості» («здравомыслия») обох (!) сторін — так ніби брак «здравомыслия» з обох боків, тобто з боку «владної еліти Росії» та «сучасних лідерів Заходу», є справді подібним і порівняльним.

 

Другий пункт у розмірковуваннях Алєксандра Ціпка, який розчаровує, стосується його наївної віри в те, що кінець СРСР був усього лише історичною випадковістю, нефортунним збігом обставин, головно результатом особистих помилок Ґорбачова і Єльцина. Україна в цьому наративі — теж випадковість, такий собі побічний і загалом небажаний продукт перестройки й боротьби за владу в Москві: «Mи самі на початку 90-х створили "нэзалэжную", суверенну, незалежну від нас Україну». Дарма, що це твердження суперечить попереднім словам Ціпка про істотні відмінності між українцями та росіянами, а також про вагому традицію українського сепаратизму. Воно зате досконало кореспондує з прихильністю до «Русского мира» та переконаністю, що весь той спадок був вартий збереження: «Після приєднання Криму до Росії й народження антиросійської України ніякого "русского мира" вже не існує. Великороси посварилися з малоросами вже надовго. Але треба рятувати хоч би те, що лишилося, рятувати РФ як спадкоємицю "русского мира"».

 

Гірка іронія цього заклику полягає в тому, що він виразно суперечить попереднім модернізаційним, прозахідним авторським деклараціям. Адже сутнісно «Русский мир» — це не стільки мовно-культурний концепт, скільки політико-ідеологічний, ретроградний і реакційний, пов'язаний із виразно антизахідними й антимодернізаційними настановами.

 

Двоїстість — на жаль, характерна риса багатьох російських лібералів, які коливаються між імперськими сентиментами (і ресентиментами) та тверезо-критичним підходом до дійсності. З одного боку, вони визнають, як Алєксандр Ціпко, що комуністична система була силоміць накинута східноєвропейським народам після Другої світової війни, але з іншого — не можуть ніяк погодитися, що та сама система тим самим способом була накинута й Україні (та іншим російським колоніям) упродовж 1920-х років. З одного боку, вони ніби й бачать фашизоїдний характер путінського режиму і його дедалі репресивніші відрухи, включно з політичними вбивствами. А з іншого боку, все ще намагаються переконати і нас, і себе, що «основні завоювання перестройки в Росії, на щастя, досі зберігаються» і що нібито й досі існують «політичні умови для гідної поведінки». З одного боку, вони розуміють, що Росія бере щонайактивнішу участь у війні в Україні, що понад половина так званих «повстанців» на Донбасі — це російські громадяни — добровольці й контрактники, і що без масштабної російської спецопереції (про яку почасти оповів один з її активних учасників Іґорь Ґіркін) ніякого збройного конфлікту на Донбасі ніколи б не трапилося. Але з іншого боку, вони звично повторюють заїжджені штампи про «громадянську війну» в Україні: «Підстав для такої війни було більш ніж досить, причому підстав внутрішніх».

 

Україна, як і сто років тому, залишається для більшості російських лібералів поважним викликом і серйозним тестом, провокуючи гострий конфлікт між декларованими ліберальними принципами та залишковими імперськими сентиментами. Для багатьох із них проблемою є навіть безневинні слова на зразок «незалежність» або «самостійність» — у стосунку до України. Далеко не кожен ліберальний язик повернеться, щоб промовити їх нормальним чином, відповідно до правил і приписів російської мови. Бо ж не може мати Україна нормальної незалежності, тобто «независимости»! Вона може мати лише несправжню, карикатурну «нэзалэжность» і ще карикатурнішу, від часів «Белой гвардии», «самостийность». Те саме і з українською мовою, яка не може бути ані «языком», ані «речью», а тільки «мовай»; те саме і з письменниками, які в Україні аж ніяк не можуть бути «писателями», а тільки «пісьмєннікамі»; і так далі й тому подібне.

 

Назагал, інтеліґентна людина, надто якщо вважає себе лібералом, не перекривляє чужих акцентів — ні єврейського, ні грузинського, ні афроамериканського. Ні усно, ні на письмі. Ціпко це робить, як і більшість росіян, не задумуючись. Хоч задумавшись, зрозумів би, можливо, що дає волю банальним імперським ресентиментам. Що емоції забивають раціо і змушують писати відверті дурниці, на зразок: «Вся украинская национальная идентификация выросла из обид на Россию». Гаразд, нехай наддніпрянці й справді (припустимо) не мали інших причин і підстав для самоідентифікації, крім образ на Росію. А галичани? Які живих росіян побачили допіру в 1915 році, під час короткої окупації Львова російською армією? Звідки взялася їхня «самоідентифікацію» — куди розвиненіша на той час, ніж в «ображених» наддніпрянців?

 

І нарешті — альфа й омега кожного російського націоналіста: «Украинская идея "нэзалэжности" — это прежде всего антирусская идея». Це стверджує не Шульґін і не Дуґін, а прозахідний ліберал із дипломом доктора філософії. Який мусив би принаймні методологічно розрізняти поняття «антиросійський» та «антімперський». Тим більше, що в тій же статті він припускає, що от коли б у Росії прийшов до влади не Путін, а Борис Немцов, то Росія б тоді з Україною, скоріш за все, «разом рухалися на Захід». Чи означає це, що Україна б тоді відмовилася від «нэзалэжности»? А якщо ні, то що б тоді сталося з її гаданою «антиросійськістю»? А може, взагалі, не в ній річ?

 

Насправді м'яч на російському боці. І російські проблеми з Україною — це насамперед проблеми з собою. З власною ідентичністю. З модернізацією. З визнанням права українців бути іншими, інакшими, цілком суверенними. Як це влучно помітив Алєксандр Ціпко — попри всю подальшу плутанину в його текстах.

 


Первісний (англомовний) варіант опубліковано в «Raam op Rusland» 25.03.2016.

 

 

 

 

29.08.2016