Коли галичани говорили галльською мовою...

Були часи, коли наші предки практично без перекладу розуміли галлів, германців чи, тим більше, балтів. На просторах між нижнім Дунаєм і Балтійським морем проживали розмаїті етноси, відомі історичній науці як такі, що належали до різних мовних родин, але, що цікаво, тоді (тобто, дуже давно) їхні мови були достатньо близькі, аби жителі та жительки навіть віддалених регіонів Центрально-Східної Европи без перекладачів між собою як ворогували, так і товаришували, торгували, укладали спілки і навіть одружувалися. А на теренах Галичини відбувалися одні з найтісніших міжетнічних контактів.

 


Мапа поширення латенської культури, творцями якої були галли, а носіями – галлінізовані етноси: жовте – ядро, зелене – початкові етапи поширення, теракотове – завершальні етапи поширення; Галичина належить до східних ареалів поширення (на основі даних wikimedia.org)

 

Один із важливих, але мало висвітлених етапів історії слов’ян пов’язаний із тісними контактами з галлами. Вони, подолавши кількома хвилями Судети й Карпати, з середини I тисячоліття до нової ери розселяються спочатку на Одрі в Сілезії і потім – далі на схід. О.Шахматов писав, що контакти галлів і слов'ян розгорталися в басейні річки Вісли та у Прибалтиці, де сусідами праслов'ян були нібито галломовні племена венедів. Висновки російського лінґвіста частково підтвердилися дослідженнями польських археологів – давні галли справді оселялися на землях Верхньої та Нижньої Сілезії, на верхній Віслі у Малопольщі. З приходом галлів поширюється типова для них латенська культура, а на Віслі в Малопольщі формується її тинецька група, у якій з часом поєднуються галльські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури галлів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя: вони проникали далеко на північ – до Куявії, а можливо й на узбережжя Балтики. На території Польщі галли проживали анклавами, які поступово асимілювалися місцевим населенням – носіями пізньолужицької, поморської, а згодом внаслідок взаємодії культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську. Остання з перелічених належить до кола так званих латенізованих культур, тобто таких, які зазнали потужного впливу латенської культури галлів Центральної Европи ² ⁹.

 

В останні століття першого тисячоліття до нової ери галли (грецька назва «кельти») приходять на сучасну територію Галичини. Одним із прийшлих, а заразом і найбільш відомих, племен галлів були бойї. Саме вони, рухаючись північним краєм гір (спочатку Альп, потім Карпат), залишили по собі назви Баварія (Бойя), Богемія та, ймовірно, бойки. Поступово слов’яни (племена, які жили між витоками Одри, Вісли, в Подністров’ї та далі на північний схід, можна назвати протослов'янськими, адже як таких слов'ян на той час світ – принаймні письмовий – не знав: до середини I тисячоліття н. е. праслов'яни фіксуються тільки за даними археології, які не мають однозначної етнічної інтерпретації), носії пшеворської культури, асимілювали галлів спершу Галичини, Малопольщі, а пізніше й Сілезії. Галльський субстрат потужно вплинув на розвиток місцевого населення пшеворської культури, спадщина галлів проявляється в керамічному виробництві, металурґії і ковальській справі, похоронній обрядовості, у духовному житті.

 

У той же час, у середині 3 століття нової ери, в період глибокої політичної та економічної кризи Римської імперії, спостерігається явище так званого “галльського ренесансу”: в образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві відроджуються притаманні традиціям давніх галлів образи, на керамічних посудинах відроджується латенський орнамент або його окремі елементи, які зовсім не використовувалися упродовж кількох століть, до галльських зразків звертається будівельна техніка римської Галлії, на місці храмів римських та східних божеств будуються галльські святилища, частішають згадки про друїдів, у міському середовищі зростає число носіїв суто галльських або галло-римських імен. Наприкінці 3 та у 4 столітті в середовищі варварських племен Центральної Европи також спостерігається певне повернення до звичаїв і традицій, характерних для латенської культури та споріднених галлінізованих культур.

 

У цей період на більшій частині території сучасної України (зокрема і на теренах Галичини) розвинулася черняхівська археологічна культура, виникнення якої пов'язують із пересуваннями готів та інших германських племен у слов’янські землі (і далі на південний схід), до яких долучилися нащадки пізніх скіфів і сарматські племена язигів, аорсів, роксоланів. Помітний компонент черняхівського населення становили вихідці з римських провінцій. У поховальному обряді носіїв черняхівської культури з'являється звичай тілопокладення зі зброєю, який раніше був поширений у центральноевропейських галлів. Повернення до латенських форм і технологічних прийомів спостерігається у виробництві прикрас, зброї. Виготовлена на гончарному кругу кераміка, яка широко представлена у черняхівському речовому комплексі, повторює римську провінційну, що сформувалася під впливом галльської ремісничої традиції, а багато типів черняхівських посудин нагадують галльську, сіру лощену кераміку. Галльське походження мав двоярусний черняхівський горн для випалення кераміки (горни такої конструкції почали застосовуватися галлами ще у 3 столітті до н. е., а на рубежі нашої ери вони поширилися у римських провінціях від Британії до Дакії) – гончарні традиції черняхівської культури пов'язують з романізованим населенням придунайських регіонів, у складі якого вагомий компонент складали й асимільовані нащадки галлів.

 

Доказом присутності галлів чи галлінізованого населення на теренах Галичини можна вважати результати антропологічного дослідження могильника черняхівської культури Чернелів-Руський на Тернопільщині: домінантний морфотип похованих на цьому могильнику чоловіків характерний також для тілопокладень вельбарської культури в Польщі, Румунії, латенської культури Австрії, Чехії, Словаччини, Угоршини й навіть Великої Британії, має витоки в культурах стрічкової та шнурової кераміки Центральної та Західної Європи й пов’язаний з центральноевропейським населенням (галлами) або їх нащадками, а домінантний морфотип жінок значно відрізняється й має найбільшу подібність до населення вельбарської культури Нижньої Вісли, Східної Польщі, а значний вплив на його формування мало субстратне населення цієї території (тобто, жінки були загалом типовими для регіону). За антропологічними даними, в період існування черняхівської культури у Верхньому Подністров'ї відбулося змішання слов'янського населення з нащадками центральноевропейських галлів, діалекти яких все ще могли зберігати суттєвий галльський компонент. А наприкiнцi 4 століття слов’янські групи представників черняхівської культури з Поднiстров’я стали проникати у райони Верхнього Попруття – північної Дакії, де взаємини між галлінізованим населенням різного походження тільки поглибилися ² ⁵ ⁹.

 

Коло латенізованих культур Східної Польщі, Галичини та Волині залишається на сьогодні найбільш вірогідним ареалом можливої зустрічі носіїв галльських мов та праслов'ян. Це припущення додатково підтверджується ще й тим, що слов'яни вперше з'являються на сторінках історичних джерел під етнонімом "венеди", який широко представлений в галльській та іллірійській ономастиці (наприклад, галльське плем'я Veneti на узбережжі Атлантики, окремий зниклий етнос з такою ж назвою на півночі Італії, галльське поселення Vіndobona (сучасний Відень), або галльське плем'я Vindelici).

 

На час появи слов'ян на сторінках історичних джерел галльські діалекти все ще залишалися живими у західних провінціях Римської імперії, а також у Галатії (Мала Азія), що засвідчують галльські лапідарні написи побутового характеру 3-4 століть, а також згадки пізньоримських авторів: Св. Єроніма, Сульпіція Севера та деяких інших. Правда, про галльські мови та діалекти, які – принаймні до межі нової ери – були поширені у Центральній і Східній Европі (тобто, у тих регіонах, де могли розгортатися контакти між галлами та праслов'янами), відомо мало, що робить практично будь-яку спробу виявлення галло-слов'янських зв'язків доволі непевною. Але дані мовознавства дають підстави вважати, що такі зв'язки мали місце у минулому.

 

На початку I тисячоліття нової ери для різних етносів, які складали місцевий варіант черняхівської культури, слов'янські говори, ймовірно, стали своєрідною мовою міжплемінного спілкування, при тому, що й слов’яни самі переймали як лексику, так і морфологічні конструкції від сусідів та співжителів у краї – галлів, готів, сарматів, тракійців (наприклад, від галлів слова «когут», «кокош», «оборіг», «клітка», «корова», суфікс -ин в словах типу «людина», «дитина» тощо; від готів – слова «полк», «хлів», суфікс -ар в словах типу «столяр», «квітникар» тощо; від іраномовних етносів – слова «бог», «хата» й інші; від тракійців – топоніми «Товтри», а теж слова із коренем *срт (річка кольору землі), *стр (потік; те, що рухається; Серет, Стрипа, Стрий тощо). Галли (можливо, також підсилені іранським впливом) залишили назви «Галич», «Галичина», «бойки», а також частину назв рік, гір, поселень. Цілком можливо, що саме слов'янська та слов'янізована територія від Богемії до Бойківщини пізніше стала відомою візантійським імператорам під назвою «Бойки», яка неодноразово згадана в творі «Про управління імперією» Константина Багрянородного. Подібного погляду є і Д.Мандіч, визнаючи Порфіроґенетових бойків предками однойменної сучасної етнічної групи.

 

На думку П.Шафарика, слід розуміти галлів також під літописними волохами. Основним арґументом на користь цього припущення є зв'язок етнонімів волохи та вольки. Остання назва належала групі галльських племен (Volcae), які зафіксовані античними джерелами у долині річки Ебро в Іспанії, на півдні Галлії, у Моравії, під час нападу галлів на Грецію у 279 році до н. е., а також у Малій Азії, куди галли потрапили після цього нападу. У германських мовах етнонім Volcae перетворився на слово *Walhoz, "чужаки", яким германці називали усіх іноземців, ймовірно, пов’язаних з галлами. Звідти походять назви валлійців у Британії, що самі себе називають “кімри”, валлонів – франкомовних бельгійців, Walland – назва Франції у середньовічних скандинавських джерелах, а вільцями називали лютичів – полабських слов’ян, чиї храми мали галльські риси. Це слово прижилося й серед слов'ян (валахи, волохи – застаріла назва молдован, польська назва Італії – Włochy тощо). “Волоську” версію галло-слов'янських контактів підтримали О.Трубачов, В.Мартинов, К.Тищенко та деякі інші мовознавці ¹ ² ⁹.

 

Говорячи про релігійні галло-слов’янські зв’язки, варто згадати і волхвів (та Велеса), чиї назви/ім’я логічніше пов'язати з індоевропейською формою *wel- “бачити”, яка часто трапляється у індоевропейській жрецькій термінології: від неї походить назва однієї з жрецьких категорій ранньосереднъовічної Ірландії (fili), ім'я впливової германської Веледи, що жила в I столітті нової ери. Хоча назва волхвів з галлами, швидше за все, безпосередньо не пов'язана, існує типологічна подібність свідчень писемних джерел щодо жрецької організації галлів та слов'ян, що також вказує на тісні контакти:

 

• "І без них [друїдів] не було дозволено царям ані робити щось, ані приймати будь-які рішення, так що у дійсності вони керували, царі ж, які сиділи на золотих тронах і розкішно пирували у великих палацах, ставали помічниками й виконавцями їхньої волі" – писав Діон Хризостом про галльських друїдів.

• "Король є у них [руянів або ранів] у меншій пошані, ніж жрець. Адже той пильно з'ясовує відповіді [божества] і тлумачить те, що пізнає у гаданнях. Він від вказівок гадання, а король і народ від його вказівок залежать" - писав Гельмольд про жерців західних слов'ян.

• "У них [русів] є знахарі, вони панують над їхнім царем, ніби господарі, вони наказують їм приносити у жертву творцеві те, що забажають з жінок, чоловіків, табунів коней; якщо накажуть знахарі, ніхто не можу запобігти виконання їх наказу" – писав Ібн-Русте про давньоруських знахарів.

 

М.Козлов вказував на переважання влади волхвів над світською владою на городищах-святилищах Звенигород, Ґовда, Богит. Саме Галичина є найсхіднішим тереном поширення багатоголових ідолів у Европі (відомі від Франції на заході до Данії на півночі та Галичини на сході і, ймовірно, є галльським культурним спадком), а вигляд ідолів, тип побудови капищ, храмів, ритуали, які проводилися на городищах-святилищах над Збручем в Галичині, чи на горі Шлєнжа в Сілезії мають аналогії в галльському культурному минулому. В.Сєдов писав “...виявилося, що культові споруди північно-західної (венедської) частини ранньосередньовічних слов’ян ведуть походження від храмового будівництва галлів Середньої Європи” (причому, структура городища-святилища руянської Аркони відповідала структурі городищ-святилищ над Збручем). І хоч ареали проживання балтійських слов'ян та галлів не перетиналися, можна припустити, що полаб’яни традиції культового будівництва та релігійних ритуалів могли винести з теренів етногенези слов’ян (де відбувалися контакти з галлами чи галлінізованими етносами), а на нових землях поширення стародавні традиції посилилися внаслідок контактів із субстратом ¹ ² ³ ⁴ ⁶ ⁷ ⁸ ⁹.

 

 


Мапа сучасного поширення італійської, германської, балкано-азійської гілок галльської гаплогрупи крові за Y-хромосомою – R1b (на основі даних eupedia.com). Загалом близько 5-20% чоловічого населення Волині, Галичини, Закарпаття та Буковини є нащадками галлів.

 

 

Перші галльські етимології праслов'янських слів було запропоновано О.Шахматовим: bojarinъ "боярин" (д.-ірл. boaire, "вільний власник худоби"); braga "брага" (ірл. brach, broich "солод"; валл. brag "солод"); *čekrižiti "чекрижити" (галл. ko- й kriga "межа"); drogi "дроги" (ipл. droch "колесо"); klёtъ "кліть" (галл. kleito-; ipл. cliath "плетена огорожа, решітка"); košula "сорочка" (д.-ірл. cassal "верхній одяг"); luda, luditъ "лудити" (галл. loudia; ipл. luaide "лудити"); leda "необроблена земля" (галл. landa "вільний простір"); lёska "ліщина" (галл. vleskd "лозина"); оtъсъ "батъко, отець" (ipл. aithech "чоловік"); słŭga "слуга" (ірл. slog, slŭag "загін, військо" – ті, що служать); skokъ "скакати" (галл. skak- "скакати"); ščitъ "щит" (галл. skeitos "щит"); tёsto "тісто" (галл. taisto "тісто"); tъlkъ "говір" (галл. tlukor "говорю"); valъ "вал, огорожа" (галл. valo, ipл. fal "вал, стіна") та інші.

 

Нині вважається, що фонетична схожість більшості згаданих галльських і праслов'янських слів є випадковою, а деякі з них, на які звернув увагу О.Шахматов, або належать до спільної індоевропейської спадщини, або потрапили до галльських та слов'янських мов незалежним шляхом. Геннадій Козакевич зазначає, що цілком вірогідно галльськими можуть бути “кліть”, “вал”, “літо”, “слуга”. О.Трубачев наводив слова “кінь“ і “корова”. В.Мартинов наполягав на галльському походженні таких праслов'янських слів як bagno "багно, болото" (прагалл. *bogan "болото"), jama "яма" (д.-ірл. uаm "яма, печера"), br'uxo "брухо, живіт" (галл. *briuso, д.-ірл. brŭ "черево"), sadlo "сало" (прагалл. *sald-, ipл. saill, sall "сало, солонина"), tragъ "крок" (ipл. traig "нога, ступня, крок"), korsta "короста" (галл. *kars "шкіряна хвороба") й sëta "скорбота" (прагалл. saitu "страждання, праця").

 

Серед сучасних дослідників до теми можливих галльських запозичень у слов'янських мовах звертались польські лінгвісти П.Стальмашчик та К.Вітчак. Їхнім критеріям відповідають такі праслов'янські слова як *krovь "покрівля" (від галл. *kra(w)os), *smrьkъ "смерека" (від галл. *smrikos), *kъrnotrъ "наставник, хрещений батько" (від галл. *komatros) і деякі інші. В.Блажек висунув також гіпотезу щодо можливого галльського походження слов'янських релігійних термінів і образів, як-от праслов'янське *rota "клятва" (від галл. ratet "гарантує, обіцяе", д.-ірл. rath), образ й ім'я леґендарного чеського героя Пшемисла, а також теоніму *Dаžьbоgь (ймовірно від галл. *dago-dёuо "добрий бог", д.-ірл. Дагда – обидва вважаються Першопредками). Також галльського походження праслов'янське *komonjь "кінь" (звідти давне українське "комонь" – від галл. *kammanios "кінь для їзди верхи"), чеська назва ковальського горна vyhen (галл. *vygnь). Олег Гуцуляк писав, що галльське чи близьке походження можуть мати слова “пан” (від “фенії” – “дородний член суспільства”), “кум” (ірл. cum-e "однаковий, такий же"), "князь-мал" (ірл. ceannasach "головний, основний"* + кімвр. mael, дв.-ірл. mal "князь, вождь", брет. mael, mell "молот, кий; священний молот"), "молодець" (moladh "похвала"), "гра" (еротична гра – кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats "розвага"); “верзти”, “вірші” (брет. gwerzeen "вірші"), “бояри” (“boaire” "власники стада великої рогатої худоби"), "броварня" (brach "брага, пиво"). Також галльськими є: cisean "корзина, кишеня", coimirce "захист" ~ "комірка", plethu "плести", вчення – "толк" (галл. tolc – "сила" > "сила сказаного слова, заклинання" > анг. talk "розповідь, казка, пояснення, лекція"), а знаючі люди – "толкові". Костянтин Тищенко вважає, що з-поміж галльських мов валлійська лексика зберігає особливо прозорі паралелізми зі слов'янською (при тому варто зауважити, що частина з тих слів є загального індоєвропейського походження): brawd – брат, tad – тато, nef – небо, iaith – язик, derwen – дерево, môr – море, mis – місяць, cryf – кріпкий, bod – бути, berwi – варити, також слова "багно", "тин", "будинок", "лудити", "полуда", "кант", "брага", "борошно", "сало", "сокира", "кобила", "пекло", "гуня", "ліки", "лікар"; галльське походження має назва історичної області в межах сучасних України та Польщі – Галичина (літописна Galicia) ¹ ² ⁴.

 

Крім запозичення деяких слів, відбулося і часткове переймання основ словотвору: на погляд Тищенка, є і слов’янсько-галльські словотвірні аналогії: plant – plentyn “діти – дитина”, pysgod – pysgodyn «риба – рибина», ad-new-yddu – «од-нов-ити» тощо. Типово галльський суфікс -ин означає зменшення, роздрібнення, уточнення. Якщо у слов'янських мовах множина типово передається через додавання чи зміну флексії: кінь – коні, рука – руки, то у галльських мовах множина (роздрібнення) позначається за допомогою суфіксу -ин: множина (збірне поняття) "люди" та однина "людина", загальне "хліб" та однина "хлібина". Аналогічно, відбувалася і передача зменшення чи уточнення ознаки: збірне "спадок", але конкретне, уточнене "спадщина", збірне "шкіра" (від давнього слова, яке позначало і кору, і шкіру), а уточнене "скорина" (шкірка хлібини).

 

Наскільки сильним був вплив галлів на формування слов'янських мов (зокрема, української), можна прослідкувати за допомогою вибірки: комахи – комашина, мурахи – мурашина, птахи – пташина, верхи – вершина, вись – вишина, горох – горошина, порох – порошина, ліс – ліщина (діалектне – "ліска"), жар – жарина, квітка – квітина, твар – тварина, хмари – хмарина, звір – звірина, русь (етнос) – русин, чудь (етнос) – чудин, волос – волосина, капуста – капустина, діти – дитина, скот – скотина, дич – дичина, цегла – цеглина, вугілля, вугля – вуглина, краплі – краплина, бадилля – бадилина, хвилі – хвилина, пил – пилина, діл – долина, зерно – зернина, терен, терня – тернина, стерня – стернина, громада – громадянин, село – селянин, гори – горянин, бояри – боярин, ліпка – ліпнина, насіння – насінина. Також: старійшина, шипшина, бувальщина, плящина, батьківщина, спадщина, площина, тріщина, ярина, шпарина, царина, цямрина, скорина, чуприна, лисина, псина, скатертина, картина, куртина, частина, гостина, хустина, рутина, хатина, третина, щетина, сиротина, клітина, місцина, комірчина, вотчина, фляшчина, молодчина, смеречина, мужчина, величина, тичина, кончина, височина, сорочина, рослина, світлина, пухлина, стеблина, билина, мілина, щілина, німина, данина, тканина, давнина, рівнина, однина, днина, квашенина, порожнина, полонина, конина тощо ² ⁴.

 

Можна висновувати, що в останні століття до нової ери та в перші століття нової ери між галлами та праслов'янами мали місце різноманітні контакти (торгівля, шлюби), а тереном зустрічі носіїв галльських діалектів зі слов’янами й іншими етносами регіону були ареали латенізованих археологічних культур на території орієнтовно Галичини, Волині, півдня та сходу Польщі. Характер взаємодії встановити важко, але вона була доволі близька, якщо праслов’ян називали галльським етнонімом венеди. Внаслідок тривалого співжиття слов'яни стали асиміляторами, в той же час засвоївши, крім технологій та обрядів, багато галльської лексики (передусім пастушої, побутової, політично-військової, релігійної) і навіть основ словотвору. Враховуючи дані антропології, генетики, археології, історії, мовознавства, можна сказати, що далекі прапрадіди частини галичан мали галльське коріння та говорили діалектами чи рудиментами галльських мов, які зробили значний вплив на праслов'янську мову. Чи не всі сучасні слов’янські мови зберегли галлізми, і їхня кількість може свідчити про щонайменше їхню спорідненість між собою.

 

 

ДЖЕРЕЛА:

¹ Олег Гуцуляк. Кельтський слід в історії слов'ян: спроба інтерпретації

² Г.Казакевич. Слов'яни й кельти: у пошуках історичного контексту мовних контактів

³ Козлов М. Язичницький світогляд східних слов'ян: структура, еволюція, трансформація. Монографія / М.М.Козлов. – Севастополь: Видавець Кручинін Л.Ю., 2009. – 288 с.

Костянтин Тищенко. Кельтські мови

Т.М.Рудич. Антропологический материал черняховской культуры из раскопок И.Гереты

Борис Явір Іскра. Звенигород: релігійно-адміністративний центр над Збручем?

Борис Явір Іскра. Збручанський культовий центр у Медоборах

Борис Явір Іскра. Ідол з-над Збруча

Борис Явір Іскра. Історичне тло: етногенез на території Галичини.

 

29.08.2016