Кожний фестиваль хоче знайти своє обличчя, за рахунок якого його б впізнавали, знали і шанували. 7 років тому Одеський міжнародний кінофестиваль, що постав із попелу колись існуючого, придумав непогану ідею, – гумористичну стезю, цілком оригінальну маску, вдягнуту на кінематографічну креатуру Одеси доречно і зрозуміло. Та носити її виявилося важче, ніж означити своє бажання – маска не зрослася з обличчям. Тож після років пошуків чогось нового, Одеський МКФ придумав вже цілий карнавал – масовий захід, із залученням багатонаціонального натовпу, фільмів, переважно жінками зроблених, де героїні шукають своє місце в житті.
Як зробити фестиваль популярним? Кожний директор відповідає на це питання у свій спосіб. І кожна відповідь виявляє тим більше оригінальності, чим менше є грошей на реалізацію фестивалю. Не буду вдаватися до порівнянь з трьома китами фестивального кіноокеану – Канським, Берлінським чи Венеціанським, та й інші, менші «рибини» не варто згадувати – Україна все одно виявить несхожість. 2000-го року Одеський форум почав з дуже вигідних позицій: фори форуму дало саме місце його розташування і час проведення – біля моря і влітку, в добре продуманій щілині між фестивалями класу «А» – червнево-липневим в Карлових Варах і серпневим в Локарно. Існування фестивалю забезпечили, в першу чергу, сімейні стосунки директора ОМКФ Тетяни Тігіпко, яка є дружиною Сергія Тігіпко, на той час віце-прем’єра в уряді Миколи Азарова. Ну, а форму для нього створила креативна команда київської дистриб’юторської компанії «Артхаус трафік».
Від початку фестиваль почав орієнтуватися не на елітарність, як, скажімо, столична «Молодість», а на гламурність, модність, масовість (червона доріжка перед одеською Оперою на відкриття та закритті – фішка фестивалю: за право лише пройтися нею товстосуми платять гроші). І фільми, що показувалися в межах фестивалю, самі організатори визначали як мейнстрімовий артхаус. Результат очевидний: всі одесити і відпочиваючі кинулись до джерела Одеського міжнародного. Аншлаги тривають вже який рік поспіль. Але цього року вони, здається, перевищили очікування. Звісно, не було такого, як в Берліні, коли чергу до кас займають о 6-й ранку, беручі з собою спальники та стільчики. Але викуплені квитки за день до сеансу, сварки щодо відсутності квитків та здоровезні черги, аби взагалі потрапити чи до Фестивального центру «Театру музкомедії», чи до кінотеатру «Родіна» – щодня. Приємно в цьому сенсі те, що це стосувалося й українських фільмів – зокрема, «Моєї бабусі Фані Каплан» Олени Дем’яненко. Лише 19 квитків із понад 500 виділили на журналістів, а відомі, помічені мною режисери і сценаристи, сиділи в залі на сходах.
Очевидно, популярність у фестивалю вже є – 120 тисяч глядачів подивилося 114 фільмів в двох платних кінотеатрах та на двох безкоштовних майданчиках – Ланжеронському узвозі та Потьомкінських сходах. Наступного року організатори думають залучити місцевий мультиплекс «Сінема-Сіті». І буде не зайве. Тобто, це може стати бізнесом. Що саме організатори просувають і щодо професійної секції: цього року було вже 900 учасників, а це на 300 більше, ніж торік. Нагадаємо – за участь у секції FilmIndustry треба платити…
Та попри все це, будь-який фестиваль визначається фільмами – їх якістю, тематичною згуртованістю, значущістю. І це на Одеському фестивалі було. Певно, треба віддячити програмному директору Антельма Відо за його вибір і затвердження фільмів з 36 країн світу (хоча, насправді, заявок було із 75 країн і з 5 континентів). Цікаво, що з 12 стрічок головного, міжнародного конкурсу, шість було зроблено жінками, а один – парою, режисером і режисеркою. І особливо цікаво, що такий вибір був зроблений несвідомо. Але, як каже чудовий український режисер і сценарист грузин Заза Буадзе «випадковості не випадкові»: в такий спосіб сформована програма своєрідним чином показала картину і сучасного кіно загалом, і світу зокрема. Це підтверджує думку, викладену в статті «Збруча» «Її величність ЖІНКА»: жінки перестали бути на других місцях після чоловіків, вони не тільки не додаток, вони – вища форма людства, з чого чоловіки можуть лише шкіритися, не спроможні змінити реальність. Ні, шовінізму чи якогось там фемінізму у фільмах Одеського кінофестивалю не було – це ж не радикальний Роттердам! Але відчувалася емоційна та інтелектуальна туга, журба за тим, кого поруч не має. Фактично за чоловіком, котрий залишився, як та істина – десь там, в минулому, на іншому континенті, в іншому місті – одним словом, в іншому житті.
Чорно-біле кіно «Привіт з Фукусіми» режисерки Доріс Деррі вражає саме за моделлю Буадзе. Воно показує німкеню, що втратила чоловіка якраз в день вінчання – не бажаючи приховувати правду, вона розказала, як переспала з його другом, а чоловік цього не вибачив. Шокована поворотом долі, героїня їде до Японії, приймаючи запит на роботу клоуна. Але в японському Чорнобилі, містечку Фукусіма, поруч із старою гейшою, вона неочікувано знаходить спокій і сенс життя. Тим потужніший, що з кіно він перетік у нашу дійсність – виконавиця головної ролі, акторка Розалі Томасс, не змогла отримати приз за «кращу жіночу роль» на фестивалі, оскільки не приїхала до Одеси через вельми поважну причину – після зйомок фільму вона вийшла заміж і оце нещодавно народила дитинку.
Інший конкурсний фільм – лауреат «Золотого Дюка» за «кращий український фільм» «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, про який «Збруч» писав минулого тижня. Там жінка навпаки – їде від чоловіка на заробітки в іншу країну, але не кидає його, бо відчуває відповідальність за сім’ю. Як і в «…Фукусімі», вона спить з іншим, ба більше – вагітніє від нього, та не розповідає про це, залишаючи на своїй совісті тягар зради, і таким чином – сім’ю у цілісності.
Узагальнює все вище згадане стрічка «Хто палає, палає, палає» Чанії Баттон, лауреат Гран-прі, призу глядацьких симпатій 7-го Одеського кінофестивалю. Тут сконденсований увесь жіночий гнів, образа, нерозуміння до чоловіків і світу. Дві подруги як в анекдоті – одна не знає, що робити із любов’ю свого хлопця, а інша є лесбійкою, чия партнерка переспала з «якоюсь хвойдою». Вони їдуть з прахом друга, що вмер від раку, але залишив у вигляді відеозвернення точні інструкції, як і де його прах потрібно розвіяти. Подруги це й виконують, паралельно витягаючи «зі своїх шаф» кістяки різного ступеню старості та жахливості. Фінал – очевидний для заявленої теми – щасливий: героїні втілюють обітницю, метафорично знаходять себе і в прямому сенсі бачать запаморочливого вигляду пейзаж… Щоправда, вони помиляються горою, з якої мали висипати залишки свого друга. Але це теж концептуально – хибність у виконанні тої чи тої директиви не обов’язково має зламати задуману конструкцію, бо точність часом не можлива та й не суттєва, часом утворюється щось нове, цікавіше, народжуються нові смисли.
Фестиваль – подібна конструкція: з боку вона виглядає інакшою, ніж з середини. І для кожного з учасників її життєдіяльність інакше протікає, інакше сприймається та інтерпретується. Наприклад: плюс, що журналіста поселили безкоштовно, але мінус, що помешкання знаходиться на відстані 40 хвилин від фестивального центру; плюс, що це – недалеко від моря, але мінус, що таксі викликати 50 на 50; плюс, що потрапив на переаншлаговий фестивальний показ нового фільму Вуді Аллена «Світське життя», але мінус, що сеанс затримали на годину, а сам фільм виявився стандартним алленівським базіканням без родзинок; плюс, що всі квитки на українську стрічку «Моя бабуся Фані Каплан» викупили, але мінус, що стрічка виявилася переоціненою. І такого гойдання на фестивалі чимало, причому то вгорі, то внизу опинялися по черзі і організатори, і журналісти. Журналістам добре, що їх пізно ввечері завезла фестивальна машина, організаторам погано, бо машина для журналістів не була передбачена. Журналістам погано, що на інтерв’ю виділяється лише 10-15 хвилин спілкуванням, організатори ж кажуть – «взагалі подякуйте, що ми цих гостей привезли». Так, були люди достойні: й ірландка Ребекка О’Браєн, продюсерка всіх фільмів Кена Лоуча; і англійський сценарист і режисер Крістофер Гемптон, сценарну роботу якого «Небезпечні зв’язки» знають всі; і російський документаліст українсько-польсько-литовського походження Віталій Манський, щодо якого міністр культури РФ сказав «поки я тут працюю, він тут знімати не буде». А можна згадати ще всіх тих закордонних акторів і режисерів, запрошених на фестиваль, і величезний десант українських кінематографістів та кіновиробників…
PS. Назагал, можна вважати усі ці танці «риби з раком, а петрушки з пастернаком» успішними. Карнавальний вихор дав всім те, чого вони хотіли: фестивалю – його бажану аудиторію, глядачам – оригінальне кіно, журналістам – інформацію для оприлюднення. Коли у величезній барахолці знаходиш потрібне, вже не надто важливо, скільки часу ти на це витратив, що було важко і що часом підсмерджувало. Ціль виправдала засоби... Здається.