Перед лицем дедалі гірших новин із польсько-українського пограниччя (і абстрактного «пограниччя ідей», і цілком конкретного, географічного) залишається знов плекати надію, що література може бути хоч якоюсь противагою агресивній ізоляціоністській риториці політиків і «цивільних» популістів, готових одним махом зруйнувати (все ще не добудований) міст примирення і порозуміння, який десятиліттями зводився цеглина за цеглиною.

 

А польсько-українські літературні взаємини – це взаємини особливі. Україна – це, поруч із Чехією та Німеччиною, країна, в якій перекладається найбільше польської літератури у світі: за приблизною оцінкою, за часи незалежності в нас вийшло понад дві сотні художніх перекладів з польської. Схожим, хоч, на жаль, кількісно неспівмірним, є рух у протилежний бік: найбільше у світі українську літературу перекладають саме на польську, до того ж польський переклад для багатьох авторів є трампліном до наступних – німецького, англійського тощо.

 

Кароль Малішевський. Фото: culture.pl

 

Здавалося б, за такого стану речей наші знання про літератури одне одного мали би бути доволі глибокими. Але, на жаль, це не так; навіть літературно «спокушені» українці (перевірено!) переважно можуть назвати не більше 3-4 прізвищ польських авторів, вирваних із будь-якого контексту. «Чудово!» – скаже фахівець із літератури, скажімо, норвезької чи турецької. «Погано!» – скаже полоніст, зважаючи на те, як тісно наші літератури переплетені історично і тематично.

 

Ці кілька відомих прізвищ – то зазвичай хтось із абсолютних класиків (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Генрик Сенкевич), хтось із поетичного канону ХХ століття (Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Збіґнєв Герберт). Решта більш-менш знаних у нас авторів розподіляються чітко за вподобаннями: поціновувачі прози «високої полиці» знають Анджея Стасюка, Ольґу Токарчук, Яцека Денеля; шанувальники детективу читають заслужено спопуляризованих у нас Марека Краєвського і Зиґмунта Мілошевського; любителі science fiction традиційно цінують Станіслава Лема, адепти фентезі – Анджея Сапковського. Завдяки зусиллям цілої плеяди перекладачів і дослідників культовим (щоправда, у надзвичайно вузьких колах) став «дрогобицький самітник» Бруно Шульц. Любителі художнього репортажу читають Ришарда Капусцінського, Маріуша Щиґела і Вітольда Шабловського. Окрему, дещо завислу у вакуумі, групу становлять фани відвертих «попсовиків» Януша Леона Вишневського і Катажини Ґрохолі.

 

Натомість кудись «провалюються» у свідомості української читацької аудиторії і окремі архіважливі фігури польського літературного канону, і цілі літературні явища. Серед перших, наприклад, – революціонер, пересмішник і критик усіляких культурних закостенілостей Вітольд Ґомбрович (і це попри три видані у нас романи і тритомний щоденник; щоправда, два з цих видань – романи «Транс-Атлантик» і «Порнографія» – вийшли зовсім недавно, тож є ще надія). Серед них – також великий експериментатор Станіслав-Іґнацій Віткевич і блискучий іроніст Славомір Мрожек. А з-поміж течій і явищ… Отут якраз час докладніше поговорити про польських учасників цьогорічного Місяця авторських читань, бо майже кожен із них є своєрідним «ключем» до маловідомого у нас масиву сучасної польської літератури.

 

Для польської поезії 1989 рік, рік краху комуністичного режиму, став глибинним зламом: настання офіційної свободи з дня на день зробило неактуальною систему ідей (цих, за словами поета Марціна Свєтліцького, «водянистих субститутів крові»), на яких трималася література впродовж попередніх десятиліть; до того ж упало як офіційне, так і опозиційне ідеологічне крило. Настало «пекло свободи», в якому польській поезії, що була традиційно,ще з часів романтизму, переважно націленою на колективний обов’язок, довелося шукати індивідуальні виміри. Місця, речі, деталі, щоденні спостереження, звички, «необов’язкове» буденне говоріння і маргінальні ситуації – все це стає для поезії новим матеріалом, який вона кладе на метафізичне полотно. Дехто з тодішніх дебютантів, яких сьогодні називають по-різному – «о’гаристами» (від прізвища американського поета Френка О’Гари, який став для цих поетів «зразком стилю»), «персоністами» (від назви культивованої О’Гарою манери письма) чи просто «варварами» (від назви культової антології поезії ранніх 90-х), уже трохи знаний в Україні, як-от згадуваний Марцін Свєтліцький чи Яцек Подсядло.

 

Кароль Малішевський – гість Місяця авторських читань – нове для нас ім’я, що не надто дивно. Він є радше спостерігачем, який перебуває дещо в тіні, за спинами головних дійових осіб на польський поетичній сцені. Його жартома називають людиною, яка «читає всі поетичні збірки»; його ерудиція в царині сучасної польської поезії – унікальна. Але йдеться не лише про холодну ерудицію: Малішевський культивує те, що сам називає «емпатичною» критикою; полягає вона у вибудовуванні емоційного зв’язку критика з автором, коли автор – і сам вірш – аж ніяк не є об’єктами критики, а рівноцінними суб’єктами; коли критика – це партнерський діалог. Те, що Малішевський є одним із найцікавіших польських літературних критиків, доводить хоча б той факт, що його книжка «Розпорошені голоси» була номінована на найпрестижнішу польську літературну премію «Nike» (що доволі рідкісно для цього жанру).

 

Втім, Малішевський є «ключем» до сучасної польської поезії не лише як критик. Він і сам – цікавий поет, який – хоч і не належав безпосередньо до «варварів» чи то пак «о’гаристів» – яскраво ілюструє своїми віршами радикальне «уприватнення» польської поезії на зламі 80-х і 90-х. Його поетичне «місце» – це периферія, передмістя, закинуті двори і колії, а «час» – буденність, «сірий жовтень», нудні полудні. Як і в більшості поетів-«персоністів», увесь цей підкреслено пересічний антураж у ключові миті стає сценою, на якій діється метафізичне.

 

Лукаш Орбітовський. Фото: polityka.pl

 

«Ключем» до особливого, практично не присутнього в українській літературі явища, є ще один польський учасник Місяця авторських читань, Лукаш Орбітовський. Він – автор прози жахів, яку іноді зараховують до фантастики, іноді вважають цілком окремим жанром. Те, що проза жахів як жанр не представлена в українській літературі, не означає, що вона не є частиною «львівського тексту»: в міжвоєнні роки в нашому місті творив чудовий польськомовний автор страшних фантастичних оповідань Стефан Грабинський, чиїм послідовником певною мірою є Орбітовський.

 

Серед своїх літературних взірців Орбітовський – хоч і з певною обережністю – називає Стівена Кінґа, який, за його словами, «співтворив його уяву». За його ж зізнанням, він запозичив у Кінґа й певний метод – творення атмосфери незбагненного жаху за допомогою конкретної побутової деталі і нарочито «звичайної» сценографії. Так, місце дії одного з найвідоміших романів жахів Лукаша Орбітовського – «Втрачаю тепло» – це звичайні польські спальні райони, а Зло у своїй чистій іпостасі проявляється у дрібному світі клерків, дворової молоді і периферійних невдах. Схоже побудовані і його романи «Святий Вроцлав» та «Примари».

 

Але Орбітовський – це не лише горрор. Останніми роками містика й жах стають у його прозі лише атрибутом, даючи місце глибокому психологічному (точніше кажучи,поколіннєво-психологічному) аналізові. Роман «Щаслива земля» – то біографія покоління, народженого в пізніх 1970-х, яке провалилося в щілину між посткомунізмом і розвиненим капіталізмом, між великими сподіваннями 90-х і нікчемними здійсненнями 2000-х. А найуспішніша книга цього автора, за яку він торік отримав премію «Паспорт „Політики”» – «Інша душа», має взагалі кримінальне підґрунтя: вона є «психологічним розслідуванням» реальної справи про подвійне вбивство з геть незрозумілими мотивами. Жах метафізичний, абстрактний поступово перетворюється в Орбітовського на жах соціальний – що страшніше? Здається, автор не залишає нам сумнівів.

 

Сильвія Гутнік. Фото: bookinstitute.pl

 

Що відкриває нам наступна учасниця читань – Сильвія Гутнік? Вона є «ключем» до тієї течії сучасної польської літератури, яка чомусь майже не представлена в українських перекладах, – це феміністична проза. Звичайно, хтось згадає українські переклади однієї з найважливіших польських феміністок 90-х Мануели Ґретковської, але треба розуміти, що відтоді феміністична література в Польщі зробила величезний крок уперед. Крім культурної «реабілітації» жіночої тілесності, крім уже непогано опрацьованої в літературі проблеми ґендеру, з’являються нові непрості теми: домашнє насильство, психологічна травма через втрату новонародженої дитини (Юстина Барґельська), анорексія та інші наслідки суспільного (зокрема, родинного) тиску на жінку в період дозрівання (Марта Сирвід, Ліліана Герметц). Сильвія Гутнік, яка є не лише письменницею і громадською активісткою, але й міським ґідом по Варшаві – знайшла свій особливий кут бачення жіночих проблем: вона ніби виймає їх із тісних «домашніх» декорацій, вписуючи в соціальний ландшафт міста і контекст польської національної історії. Її гучний дебютний роман «Кишеньковий атлас жінок» – це галерея жіночих образів однієї варшавської вулиці, яка водночас стає широким суспільним зрізом, який оголює стереотипи, замовчувану нетерпимість і дискримінацію. А роман «Крихітка» (який викликав іще ширшу суспільну дискусію, котра не завадила б і нам) – насамперед про те, як батьки «обтесують» дітей згідно з лекалами традиційної національної історичної оповіді з її мілітаризмом, культом героїв, ґлорифікацією страждання і смерті.

 

Губерт Клімко-Добжанецький на МАЧ у Львові, модерувала Галина Крук. Фото Назарія Пархомика.

 

Четвертий учасник Місяця авторських читань – Губерт Клімко-Добжанецький – є «ключем» насамперед до самого себе; він – виразний екзот у польській літературі. Його непосидючий дух не дозволяє йому повністю в неї влитися, він увесь час перебуває десь назовні, як вічний мандрівник дивовижним простором.

 

Замолоду він був панком, якого виключили з ліцею, потім – послушником в ордені отців-паллотинів; врешті виїхав до Рейк’явіка, де вивчав ісландську філологію і паралельно працював – зокрема, опікуном у будинку для людей похилого віку. Про цю роботу він написав повість «Дім Рози», видану згодом під однією обкладинкою з іще одним «ісландським» текстом, «Крiсувік», у якому оповідається проста історія рибалки на тлі любові, проминання і смерті. Клімко-Добжанецький – продуктивний автор, на чийому рахунку вже дванадцять книжок. Більшість із них написані на автобіографічному матеріалі, який, як відомо, з часом вичерпується і загрожує письменникові самоповторами, але, здається, такої біографії, як у Клімка-Добжанецького, вистачило б на кількох авторів.

 

Пйотр Пазінський на читаннях у Львові. Фото Констянтина Гончара, Фотоагентство LUFA

 

П’ятий учасник – Пьотр Пазінський – особистість набагато академічніша, ніж Клімко-Добжанецький. Він – філософ за освітою, доктор літературознавства, а нині – головний редактор єврейського часопису «Мідраш», відкриває ще майже не відому в нас (попри переклади Бруно Шульца, Генрика Ґринберґа і Юліана Стрийковського) єврейську тему в польській літературі. Його дебютний роман «Пансіонат», за який він отримав престижну Європейську літературну нагороду та був номінований на літературну премію «Nike», є подорожжю вглиб пам’яті – щемкої власної та травматичної родинної: герой відвідує єврейський пансіонат, до якого в дитинстві водила його бабуся, і майже фізично відчуває там присутність тривожних духів минулого.

 

Міхал Ольшевський у Львові під час Місяцю авторських читань. Фото Костянтина Гончара,Фотоагентство LUFA

 

Нарешті, Міхал Ольшевський належить до все ще нечисленного у нас племені художніх репортажистів. Його репортерський метод полягає не в мандрівках до далеких екзотичних країн чи вишукуванні сенсаційних сюжетів: найвідоміша репортажна книга Ольшевського «Хваліть луги заквітчані» – це подорож провінційною Польщею початку ХХІ століття з її периферійним спокоєм, монотонністю і безнадією, кумедними умовностями, любов’ю і ніжністю. Тут виявляються ще ніколи не описані персонажі, ніколи не розказані зворушливі історії. Тримається Ольшевський улюбленої провінційної топографії і в своїй найновішій збірці репортажів «Найкращі черевики у світі». Я написав «топографії», але насправді важливими тут виявляються не місця, а люди – як-от священик, який на новій парафії зі свого дому змушений бачити незашторені вікна багатоквартирного будинку навпроти, і з відчуттям певної незручності, й проти власної волі довідується багато нового про людські життя. Багато тут і незручних, важких тем: і педофілія серед католицького духовенства, і сучасне життя колишніх в’язнів нацистських концтаборів, які дотлівають у забутті.

 

Що ж, ключі вам у руки! Навіть за такої показної кількості перекладів, контактів, оглядів і рецензій в «помешканні» польської літератури залишається багато потаємних і не дуже кімнат, у яких ми досі не бували.

 

26.07.2016