Письмо о. Порф. Бажаньского.

Важне і дуже для нас цїнне дїло, збір галицких мельодій народних, поступи­ло вже до того, що доси окрім варіянтів списано вже 1350 народних мельодій з дов­шим або коротшим текстом, а вписуються такожь і варіянти, бо і ті мають свою окре­му вартість. Наші мельодіи народні походять з Лемківщини, Бойківщини, Гуцульщини, Покутя, Поділя, галицкого Волиня, Надднї­стрянщини, осередка Галичини, Надсянщини і др. Нема закутка в Галичинї, з котрого би бодай по кілька як не більше мельодій народних не знаходилося в нашім Збірни­ку. Рівно і число збирачїв народних ме­льодій, як мужчин так і женщин, сегодня вже поважне, і им ми в своїм часї і на своїм місци сердечну зложимо подяку.

Збірник народних мельодій ще не скінчений ; обєм єго значно ще зросте. На­спіють ще свіжі мельодії з многих дру­гих галицких україн. Надїя ще на сотки, а коли дорогі земляки і любителї рускої пісни поскорили-би з ласкавою помочею, то в короткім часї дійти-би можна до числа 2000. Але вже і сегоднїшне число 1350 ме­льодій єсть так поважне, що Русин супро­ти других славяньских племен лишь гор­дитися може. Наколи допустимо, що збір га­лицких мельодій народних і по виданю на­шого Збірника не перервеся, то будучність початого нами дїла великаньска. А що се не пусті слова, то ось примір. Село Сороки, лише миля на всхід від Львова, дало ориги­нальних мельодій звишь сотку, а ще всї не вичерпані. Наколи-б так кожде галицке се­ло руске і місточко дало пересїчно лише по 50 мельодій, — сама невеличка Галичина в славяньскім морю повеличась-би якими 15.000 мельодіями. Допустїм, що в сих містилось-би ажь 5.000 варіянтів, що пі­сля мого дотеперїшного досвіду бути не може, — то ще остало-би 10.000 оригинальних ме­льодій. Котрий же другій нарід пійшов-би з нами на­взаводи?

Наші народні мельодії — се рїчь для нас вельми поважна і цїнна. Щоби їх дїйстно належно оцїнити, і їх відрубного духа та характер пізнати і той їх харак­тер точно задержати, — треба такожь пі­знати і оцїнити народні мельодії всїх дру­гих славяньских племен. Тому перестуді­ював я народні піснї — за Дунаєм: Бол­гаріи, Чорногори, Сербів, Банату, Альбаніи, Македоніи, Босніи, Герцеговини, Дальматіи, приморя, Истріи, Країни, Стиріи, Кроатіи, Славоніи, — з сего боку Дунаю: Словаків, Мораван, Чехів, Лужичан (в Прусах), Познаньщини, Мазовша краківскі, Буковини, Білоруси (в Россіи), України і великорускі (ажь по Волгу).

Але і сусїдство народів, колись і те­перь, не проходить без взаїмних впливів, а часом і деяких поменших сумішок. Тому студіював я такожь народні мельодіи Мадярів (котрих вся музика, як се кож­дому вже відомо, в трех частях наша, а в четвертій части їх питома гонведска, а славяньскі черти мадярскої музики находять­ся найбільше у галицкого Русина, а значні їх слїди суть в Славоніи, Босніи, у Сло­ваків і ще других). Дальше студіював я мельодіи Румунів, Турків і Татар. В обох послїдних здибаються деякі нюянси, котрі стрїчаємо і в наших народних ме­льодіях. Нїчо дивного, кому наша исторія звістна. Але і в жидівских піснях поди­буємо такожь деякі наші нюянси мельодійні, а звідки се взялося, учить нас исторія.

Всї ті мельодіи сягаючі тисяча з вер­хом, причинились богато до належного роз­слїдженя, оцїнки, та характеристики нашої малорускої мельодіи. При критичнім розбо­рї висше наведених пісень знайшов я, н. пр., одну пісню і мельодію з Жабя (з-під нашої Чорногори), що словом і мельодією рівняєсь пісни з-під Кієва. Богато других галицких мельодій найшов я в Полтавщи­нї, Уманьщинї і ще в других. Новійша наша исторія розказує нам подрібно, як се сталося, але далеко цїкавійша рїчь, що зди­баю нашу коломийку ажь в Дальматіи. Не єсть она там танцем, — бодай автор сего виразно не сказав, — єсть она там співан­кою, але єсть. Иншу коломийку подибую в Сербіи, Славоніи, Герцеговинї, Босніи. У Сло­ваків подибав я коломийку точнїсенько таку, яка граєся, співає і танцює в Белелуї коло Снятина над Прутом. Словаки мають н. пр. танець „волошку“ (буковиньску а в части і галицку коло Снятина), мають „гаїв­ку“ змісту „короля“, мають нашу дехтярску співанку : „Катерина біла була“, котру ма­ють такожь Чехи та Великоросси ; Словаки мають ще і знану польску співанку : „Pani pana zabiła“, однак з текстом словацким. В Познаньщинї знаходжу народний танець „козака“ з видатним козачковим ритмом. В Варшавщинї здибаю народну щедрівку. У Лужичан здибаю наші малорускі піснї : „Де ти їдешь ? Неповім !“, „Хлопець оре, дївчина єму воли поганяє“, „Нїхто не винен са­ма я“, „Батько з трема синами оре, а два­нацять опришків прийшли доньку сватати“. В Моравіи єсть наша : „По-під гаєм Феся телятка пасала“ і „Пійшла сирітка неньки шукати“. В Сербіи здибаю нашу : „А я лю­блю Петруся“, з відмінними словами, але з тою самою мельодією. Серби мають наше ста­родавне, звичайне, дяківске : „Многая лїта“, (в Великороссіи єго нема), і т. д. А кілько ще там мусить бути і других, про котрі нема як дізнатися?

Сими студіями дїйшов я близшости і дальшости народних характерів, а радше сказавши пізнав я рівну або бодай близьку колишню историчну долю одного, або другого словяньского племени. Студія ся незвичайно цїкава. Н. пр. центром мелянхолійної заду­ми — се Галичина і Україна ; близькі им Болгарія, Боснія, Банат, Словаки; Сербія тут духом і характером відрубна; дальши­ми сим всї прочі, в котрих лише слїд тої задуми, або анї слїду єї. Великоросси мають трохи задуми, однак лише в піснях характеру малоруского. Чистої крови Велико­росс, Чех і Поляк задуми не знають. За­дума стоїть в тїсній звязи з историчною долею, і єсть сказати-б краска, по котрій пізнаєся народи однакової долї.

На однаковий дух ще колись одного за­гального неподїленого народу славяньского у­казують всї коляди, щедрівки, гаївки, вес­нянки, русальні, купальні, і всї мельодіи збу­довані цїлком (опісля бодай частями) на индійско-грецких тонаціях. В сих кожде славяньске племя, одно більше, друге менше, тхне майже однаким духом глухої старини.

(Дальше буде.)