Facebook часом пропонує мені дописи з новинками кіно. Нечастий гість у кінотеатрах, без телевізора вдома, натреновую мозок порівняннями: вся наша вимушена ультраліберальна істерія, що дратує навіть такого ліберала, як я (стартапи, курси он-лайн, безкінечна активність, награний оптимізм, знову стартап, знову курси он-лайн), а поруч кіно, що дедалі певніше втрачає бодай якісь зв’язки з реальністю. Цикл про Гаррі Поттера (насамперед, фільми, а не книги) був симптомом, як і «Володар перснів», наразі ми маємо «Гру престолів», «Богів Єгипту», мутантів одних, мутантів інших.
 


Чи помітили Ви, що в добу чи не найбільшого за останні два століття технологічного піднесення, фактично вмер жанр наукової фантастики? І в кіно, і в літературі. Утопія віддала душу ще раніше. Останнє вагоме її втілення здійснив Г. Гессе у час, коли Гітлер і Сталін розривали Європу. І візія гармонії у тому втіленні зовсім не була пов’язана з піднесенням технологій. У цілому, утопічна установка за визначенням і не мусить узгоджуватися із поступовою й фантастичною. Томас Мор і Томазо Кампанелла були радше противниками технологічного прогресу, однак коли кількість невідкритих земель, де могли існувати альтернативні суспільні порядки, різко скоротилася завдяки географічним відкриттям, саме промисловий переворот дав утопістам змістовний ключ до можливого втілення своїх концепцій. А літературна та філософська традиції надавали ключ до форми. У ХІХ ст. починається ера наукової фантастики – та передсучасна ера, де суспільний утопізм здебільшого узгоджувався із цінностями наукового поступу.
 

В Україні вона настала із запізненням насамперед тому, що запізнілою виявилася модернізація, котра мала створити відповідний культурний контекст для живлення жанру. «Парова машина» (1875) Сергія Подолинського – суміш публіцистичного доктринерства й зредукованих соціалістичних теорій для хатнього вжитку, за винятком ідеї машини, що здатна продукувати матеріальні блага, не містила нічого суто фантастичного, була майстерно стилізована під «казку». Аби зробити фантастику соціального й технічного прогресу доступною, автор мусив обрамити її у фольклорні шати. Отож, фантастика вже стала поступовою й громадівською (читай – соціалістичною), однак ще не стала науковою.
 

Якщо шукати наочної ілюстрації ідеї Ореста Субтельного, покладеної в основу класичної праці «Україна: історія» – відчуженості українців від модернізації на своїх теренах як принцип розуміння змін і конфліктів в модерному українському суспільстві та більш ефективне заспокійливе за бром, то нічого краще не пасує до цього в історії української літератури, як російськомовні переклади творів Ж. Верна, зроблених Марком Вовчком. Переклади, які між іншим, мали приціл і на українському аудиторію. Прогрес не лише йшов із Заходу, але й обрамлювався у форми імперської культури, яка, попри бучну претензію на просвітництво, так і не дійшла до побілених хат бодай у формі школи. Її вистачило лише на жандарма й попа.
 

Лише, коли у 1920-х більшовизм частково поступився перед революційною стихією, а коренізація силами вихованої попереднім народницьким поколінням інтелігенції, принесла «лікнеп», віра в «світле майбутнє» ще не була дискредитована цілком – почався розквіт наукової фантастики в Україні. Володимир Винниченко перебуваючи у вигнанні, повернувся до деяких ідей «Парової машини» С. Подолинського, однак розгорнув їх у широку панорамну картину. Власне, наукова складова епопеї була вельми поверховою, однак традиційний для жанру соціальний утопізм поєднався із першими застереженнями щодо ролі науки у суспільстві, залежності відкриття від контексту й небезпек нової світової війни. Попри досить невдалу стилістичну реалізацію задуму, самі вихідні ідеї В. Винниченка в дечому були новими не лише для української літератури. Але дух застережень не був духом 1920-х.   
 

«Рухівське» видання 1928 р. «Сонячної машини» В. Винниченка вийшло накладом у 3000 примірників, а невдовзі на двох найбільш тиражованих українських фантастів 1930-1940-х років М. Трублаїні та В. Владка, припадало в середньому вже 905 тис. примірників їхніх виданих книжок. Якщо розрахувати наклади для ключових дев’яти українських фантастів радянського періоду (окрім двох загаданих, додати ще й Д. Бузька, Ю. Смолича, В. Бережного, М. Дашкієва, М. Руденка, Ю. Бедзика й О. Бердника), то навіть визнаючи дуже приблизний характер підрахунків, виявляємо вельми стійку тенденцію – зниження накладів фантастичної літератури з кожним наступним десятиліттям від «відлиги» до «застою»: у 1950-і роки на ключових авторів-фантастів в УРСР у середньому припадало 193 705 примірників, у 1960-і – 182 167, у 1970-і – 126 929. Від останніх років сталінського правління до «відлиги», наклади найбільш тиражованих авторів жанру впали понад, ніж на 50%, другий великий спад відбувся в епоху «застою» від поч. 1960-х до кінця 1970-х р.р…
 

Щільно інтегрована з радянською ідеологією господарського випередження, космічного піднесення, підкорення природи, траєкторія розвитку наукової фантастики в УРСР суттєво визначалася станом тої ідеології. Наукова фантастика мусила утверджувати й популяризувати здобутки офіційної науки. Хто сьогодні може повірити, що фантасти, подаючи рукописи у радянські видавництва, нерідко мусили надавати супровідні експертні висновки з оцінкою потенційної можливості втілення того, що написано в художньому творі?! Наукова фантастика – тісно зав’язана на реаліях «соціалістичного будівництва», поруч із стахановцями та зразковими колгоспами, зайняла відведене їй місце в системі панівного світогляду, занепадаючи разом із ним.
 

Микола Дашкієв зазначав: «Наші нащадки житимуть, можливо, на 20-30 років довше, аніж живемо ми – так само, як середня тривалість життя в Радянському Союзі збільшилась порівняно з тривалістю життя в дореволюційній Росії майже на 15. Хвороби, звісно, не зникнуть… Але рак, гіпертонія, серцеві захворювання стануть такими ж легковиліковними, як такі страшні у минулому малярія та запалення легень. Наближається той час, коли медицина лікуватиме хворих без ножа, без болю; час, коли людина дістане змогу жити й працювати хай не сто п'ятдесят, хоча б сто років». Підсумувати цю проповідь, особливо такі популярні в радянському офіціозі порівняння з «дореволюційною Росією» (згадайте, 1913 рік!) сьогодні можна лише з усмішкою перефразовуючи тогочасний анекдот: «Просто не пощастило, товариші». Наведені слова М. Дашкієвим були сказані, коли жарти про «світле майбутнє» стали невід’ємною частиною радянського фольклору, як книги цього автора – радянської бібліотеки й агітпропу. Нині згадані твердження скидаються на наївні, якщо не смішні, й лазерний меч видається більш реальним, аніж здоланий рак і висока тривалість життя. 
 

Прикметно, що короткочасний ренесанс масового інтересу до фантастики відбувся незадовго до падіння СРСР, коли активізувалися пошуки суспільної альтернативи, а деякі раніше поскрибовані режимом автори, залучені до дисидентського протесту, почали повертатися до літературного процесу. Тоді середні наклади фантастики зросли до 252 000. Наприклад, О. Бердник лише у 1990-1991 р. р. мав сукупний наклад в 630 000 примірників своїх творів. Однак українська модернізація після 1991 р. лишилася під великим питанням, якщо під нею ще не цілком підведена риска. Для фантастики настали не найліпші часи. І виявилося, що не лише в Україні.    
 

На Заході тематика кризи жанру в останні роки – предмет ґрунтовних дискусій. Відомий науково-популярний журнал «New Scientist» 2008 р. оприлюднив на своєму сайті добірку матеріалів щодо майбутнього наукової фантастики із думками авторів. Пітер Беберґал у минулорічному репортажі для «The New Yorker» зосереджується на альтернативній історії жанру, аналізуючи творчість американця Семюеля Ділені. П. Беберґал підкреслює, що автор сформувався, коли  «жанр характеризували… футурологічність, мачистські пригоди й білі, гетеросексуальні персонажі,  – і не без втіхи додає, – від самого початку у своїй творчості Ділені виходив за ці межі».
 

Вийти за межі класичних рамок – так між рядками прочитується пропонований рецепт, однак адаптація до поточних змін (1970-і р. р. – час піднесення руху за громадські права ЛГБТ у США) та норм політкоректності, мімікрія майбутнього під теперішнє, не є «майбутнім» жанру. Наукова фантастика охоче вибудовувала свої зв’язки із поточним станом справ у суспільстві, однак і далі втрачала здатність прогностичної візії. Як припускала Крістін Корнеа у 2007 р. щодо кінематографу: «Можливо, жанр наукової фантастики став жертвою власного успіху... якщо останні декілька десятиліть однією з його функцій було представляти та адаптувати до поглядів публіки новий цифровий світ, то виконавши її, він виявився зайвим».
 

Дійсно, науково-фантастична література у виході до читача через кінематограф програє… коміксу й міфам. Ще кілька десятиліть тому перше здивувало би й було б рівнозначне припущенню про те, що лубочне мистецтво може опинитися на придворній сцені, однак зміна відбулася. І в стосунку літератури до кінематографу вона полягає в тому, що замість фантастики настала доба «фентезі» й «апокаліптики». Науки, звісно, більше в другому, але там вона представлена зовсім інакше, аніж це було у класичній науковій фантастиці. Це більше не джерело дивовижних відкриттів, підстава рятунку людства. Наука там – невичерпне джерело проблем, підконтрольна корпораціям чи нечесним політикам, вона створює віруси, які то виходять з-під контролю, то цілеспрямовано використовуються для встановлення контролю за людством, науковець – розгублений, пригнічений і позбавлений суб’єктності. Від геройського першовідкривача не лишилося й сліду. Поки кінематограф звертається до міфів, як підліток до комп’ютерної гри, вже не потребуючи жодних глибоких літературних супроводів, сама література звертається до ерзацу історії. Псевдоісторичні твори, кшталту «Пісні криги й полум’я» Дж. Мартіна – цього зредукованого парафразу до «Проклятих королів» М. Дрюона, надає відчуття інтриг, колориту й атмосфери Середньовіччя без Середньовіччя, як зрештою, і без інтриг, без колориту, й без атмосфери. Сьогодні фентезі – потужний конкурент наукової фантастики і, якщо раніше це були паралельні жанри, що орієнтувалися на різні аудиторії, то нині радше йдеться про витіснення першим другого. 
 

Отже, передумови до занепаду наукової фантастики по обидва боки залізної завіси, мабуть, склалися в 1960-1970-і роки. Період її тодішнього розквіту був подібний короткочасному полегшенню, що часом відчувають у передсмертній агонії. Той факт, що трупних запахів український читач ще не зауважив, пов’язано з низкою локальних обставин. По-перше, для українців властива значно менша втома від інновацій, глибока інституційна криза, спроба здолання якої була пов’язана з Євромайданом, котрий знову мобілізував в активної меншості світогляд з установками на освоєння, опанування, що створює потенційно сприятливий інтелектуальний контекст для жанру. По-друге, є так би мовити, внутрішня «галузева» обставина – останні півтора десятиліття в українській літературі спостерігається жанрове урізноманітнення. Інтерес до нових жанрів – риса молодих літератур і книжкових ринків у процесі формування.

 

Цілком можна припускати, що за умови інтенсивної, хай і конфліктної модернізації й появи більшої кількості яскравих авторів, найближчі 15-20 років в Україні можуть бути часом зростання інтересу до цього жанру. Хай навіть поки дослідження читання http://litakcent.com/2013/12/13/bilshe-ne-poezija/ зовсім не свідчать про можливість таких тенденцій. Занурений в пошук ідентичності, український споживач художніх текстів більше виявляє інтерес до розбавлених пригодами історичних сюжетів. У контексті цього симптоматично, що науково-фантастичні (чи близькі до того) романи, коли й з’являються в Україні, то оцінку одержують нерідко з якогось зовсім неочікуваного погляду. Випадок із Максом Кідруком, який за технотрилер «Бот» був відзначений на конкурсі «Коронація слова» 2012 р. з формулюванням «за найкращий твір на тему мандрів і подорожей» – показовий. Або ж, заявленому на «Спільнокошті» проекту видання роману «На Марс», вдалося зібрати необхідну суму не в останню чергу тому, що це «перший український фантастичний гей-роман», як було заявлено. Що було у виборі донорів вирішальним: те, що роман «фантастичний» і те, що він про подорож на Марс, чи те, що він «гей» - лишається здогадуватися. Але той факт, що на книжковому ринку читачі не особливо схильні гривнею підтримувати наукову фантастику, може підштовхнути до висновку.  

 

Проте, Україна поруч із іншими розвитковими країнами справді зможе на якийсь час стати тихою гаванню для наукової фантастики, однак їй не уникнути глобальних трендів. Масовізація технологічних досягнень не могла відбуватися без спрощення процедур користування ними. Зустріч із технікою сьогодні належать не практикам відкриття світу, а практикам споживання: від кіно, яке потребує упізнаваного образу (для цього згодиться й комікс), до комерціалізованої науки, чий економічний ефект обумовлений існуванням мільйонів і мільярдів профанів. Яке місце в цьому фантастичної літератури? Ніякого. Навряд чи вона може розраховувати його знайти.

 

Але справа не лише у масовізації технологічних досягнень, а в тому, що класична концепція наукової фантастики вичерпала себе. Сьогодні це майже «реакційний» жанр; захват першовідкривача лишився набутком традиції, логіка підкорення природи й беззаперечного людського панування дедалі певніше підважується. Наука, як це не прикро визнавати, значною мірою створила варварство сучасного світу й очікувано, що рано чи пізно вона сама мала стати його жертвою. Активна технологізація вже майже звільнилася від людського генію, а майбутнє не пов’язане з реальністю – якщо воно ще потенційно є, то пов’язане із вигадкою. Сучасне фентезі ставить вирок науковій фантастиці, наче саркастично ілюструє тезу Віктора Петрова – не каузальність, а чудо. Той, до речі, у напівзруйнованій повоєнній Німеччині далекоглядно припускав, що після технічного перетворення світу, людина має очікувано прийти до технічного перетворення себе. Сьогодні Дона Геревей, знаковий текст якої «Переосмислюючи спорідненість: крок із Антропоцену в Ктулхуцен» вже незабаром буде опублікований українською, підкреслює що інтенсивне розмноження людини за рахунок пригнічення інших біологічних видів – на користь чого й працювала класична наука, дбаючи за зменшення смертності й підвищення рівня народжуваності, в підсумку веде до катастрофи самої людини. Авторка мотивує переосмислити спорідненість поза межами рамок розмноження й кровної спорідненості, формулюючи заклик: «Споріднюйтеся, а не плодіться», аби врятувати планету від знищення. Ця вервечка думок може привести лише до одного висновку –  те, над чим працювала наука останні кілька століть, виявляється, більше немає етичного виправдання.

 

Можливо, згодом в Україні почнеться, даруйте за оксюморон, ренесанс декадансу із філософською прозою, пласкою містикою й ритуальною еротикою. Це буде доречне завершення «постмодернізму». А вже потім повернення до ґранд-наративів на новому рівні, «назад у майбутнє». Якщо демократія сяк-так утвердиться, стартапи стануть крупними компаніями, віра в свободу трохи похитнеться, а здоланий рак виявиться здоланим не для всіх, тоді напівзабута наукова фантастика зможе отримати шанс знову увійти потужним напрямком у літературу. Хтозна. Але то буде вже інша наука, інша фантастика й зовсім інша історія. 

25.07.2016