З Перемиского.
"Дивний та чудний се нарід — ті Русини в Галичинї" — казав раз до мене один паниско. — "Им тут так добре та так весело живе ся, що й на тамтім світї в раю жадному з них лїпше житись не буде, а они все ще кричать та нарікають. Чого-ж хотять? Чи-ж в своїх домах не говорять між собою своїм язиком? Чи-ж заказуємо им почитати Шевченка? нocити вишивані сорочки та співати рускі чудові піснї?..."
Здаєть ся, що в нинїшні добі майже кождий Поляк в своїй мрачній уяві більшої свободи не хотїв би дати нашій нації, як тілько такої, щоби она кінчалась на медових словах, — а де тілько трошечки зійде річ на дорогу серіознїйшу, зараз виринає з хаосу забаламучених думок такій дикій погляд зі сторони нашого сусїдонька, що єго деколи навіть настрашились би і в Гонолюлю, бо взагалї після погляду навіть польских демократів наша нація, наш язик наш всхідний обряд, ба навіть наше власна хата єсть чимсь таким неозначеним, чимсь таким неясним та недоглядним, що нам конче треба опікунів та проводирів, бо инакше ми, лишені самі собі, могли би зайти як не до матушки Москви, то до Уманя. Длятого-то не оден зачаджений патріотник польскій рад бачити нашу хату перевернену до гори ногами та бажав би налюбувати ся тим, як би Русини, замість ходити ногами по своїй земли, повзались наче черви у чужих ніг та просили ласки і спадаючих з трапези окрухів...
А поза як, мимо всяких усилій як зі сторони шовіністів польских так і зі сторони рубля — загал нашого священьства все держать ся кріпко своєї віри та свого обряду, своєї народности і свого язика, — длятого декотрі людцї хотїли би конче зломати єгo та придавити так, щоб оно, відчахнувшись від народу, від свого питомого пня, замовкло наче мерлець у всяких національних дїлах та стало ся лиш паріясом суспільности, серед котрої прийшлось би єму коротати днї свого житя. Тож чи й дивно кому-небудь з нашої народности буде тепер то, що майже всї часописи польскі, зачавши від брехливих а скінчивши на дневниках позуючих на серізні, на саму вість про наш синод розтрубіли urbi et orbi, мов-би то на нїм найперше місце займала точка: zaprowadzenie karności między gr.-kat. duchowieństwem! і на сю тему розмазано статьї мов-би то справдї наше священєство було rozwiązłe і zdziczałe.
Однакож хто тілько троха знає поведенє нашого священьства, той осудять, що се виходить нa боротьбу з вітраками... Спитайте ся тих Поляків, що з заграницї прийшовши сюда, пізнали наше священьство, які високо они ставлять єго по-над священьство, латиньске та православне? А вкінци єсли між нами і попала яка одиниця, що за гріш продала свої пересвідченя національні і реліґійні, то чи таких не має кожда народність? чи не мають их Поляки в Россії та Прусах? Впрочім чи то у нас уже так глубоко зло закоренило ся або чи наші владики вже так упали на дусї, що до всего того потребують аж поради синоду? Менї здає ся, що кольпортованє такої вістки дневниками польскими не тілько вельми ухибляє нашому цїлому священьству, але підкопує в світї повагу наших владик, представляючи их як людей безпорадних, що в своїй хатї не можуть дати собі ради та завести належного порядку. Ми знаємо, чого хотять наші приятелї: им солею в очах наші священичі родини, наше тихе родинне житє, наш тихій рай, з котрого виринає наша світова интеліґенція, що сміло боре ся за народні права, — они би хотїли зломати тую плодовиту віть, що до сего часу доставляла нашої нації сили по втратї всякої аристократії. Ба нї! не так легко! Нехай панове опікуни заглянуть в свою хату, нехай подивлять ся між своє священьство в целібатї medice cura te ipsum!— скажемо ми. Однак, щоби не посудили нас о обмову або о оборону власну средствами не конче красними, то ми не хочемо відхиляти заслони, за котрою криє ся серед суспільности польскої де-що таке, що о много більше кваліфікуєсь до того, щоби над ним призадуматись та піднести на висоту христіяньскої морали. "Брате, вийми перше полїно зі свого ока, а потім забирай ся витягати скалочку з ока твого ближнього" — до тих слів Христових відсилаємо ми наших опікунів...
Сава.
