До Закладу¹ йшлося пішки. Від останньої трамвайної зупинки на вулиці 29 Листопада, куди нас довозила раніше "четвірка", а віднедавна вже сучасніші вагони "двійки", йшлося навпростець через глинисте поле. Незважаючи на те, що там росло декілька дерев і трава, на якій можна було присісти та відпочити, бували в тій місцевості й непрохідні болота. Далі східцями до будиночка залізничника на гірці – колись тут начебто була діюча залізнична станція. Колія вела до Станіславова, Коломиї та через Снятин до Румунії. Далі виходилося на солідний міст над залізницею і, йдучи «хідником» з двох широких дощок, лише по лівий бік Кульпарківської дороги, яка абсолютно нікому не належала, а, отже, була завжди в плачевному стані, йшлося паралельно до спеціальної бічної залізничної колії, яка закривалася брамою зі сторони широкої площі, де розвантажували привезений товар.

 

Праворуч – знову голі поля, а на їхньому фоні – розлога тополя, завжди прикрашена кущиками омели. За нею бічна, так звана «Червона дорога», вела до цегельної фабрики в Сигнівці. Далі за парканом – власність родини Климовичів, де серед хвойних дерев стояв старий темний хрест, який ми часом сердечно вітали, радіючи, що вже так близько до мети.

 

Тут починалася частина вулиці, забудована маленькими приватними будинками. Ліворуч від нас вже був тільки глибокий рів інколи наповнений водою, вздовж якого простягалися грабові зарослі, де часом ховалися малоприємні батяри, які для жарту лякали перехожих, або, що гірше, вискакуючи з хащів, та виривали жінкам з рук торбинки. Це відбувалося ще після І Світової війни, і Мама особисто це пережила. Нарешті доходимо до залізної, досить багато оздобленої брами гнило-зеленого кольору і заходимо через хвіртку біля хатинки портьєра, який без жодного слова впускає нас як старих добрих знайомих.

 

Повернімося до початків Лікарні. Місто Львів в другій половині ХІХ століття через переповнення психіатричного відділення Загальної Лікарні² зважилося на будову спеціального закладу вже за межами центральної частини міста. Після того, як у 1862 році з доходу Державної Лотереї купили землю на Кульпаркові, розпочато будову згодом найбільшого закладу в Польщі на зразок лікарні в Геттінгені у Німеччині.

 

Ще декілька слів про саму назву Кульпарків. Слово це з’явилося після численних переробок прізвища власника цих земель Петра Ґольдберґа на Ґольдберґгоф, а потім з Ґольдпаркова на Кульпарків.

 

 

 

Спершу було збудовано головний корпус – триповерховий, дуже просторий, який мав два великих бічних крила та двоповерхову каплицю. Потім появилося 6 окремих двоповерхових павільйонів, кожен з яких мав свій сад, а навколо них було зведено високий бетонний мур. Напроти головного входу до Великого Корпусу стояв двоповерховий будинок Правління. На усій великій території (територія Закладу становила 59 гектарів і 15 арів) знаходилися різні будівлі – у перші роки ХХ століття їх налічували 44. Частково в них проживали працівники Закладу зі своїми родинами: лікарі, медсестри, працівники адміністрації, технічний персонал і працівники фільварку. Разом це близько 400 осіб (зі щоденника Батька).

 

Кількість пацієнтів впродовж 20 років поступово зростала від 500 до 1000, а потім і до 2000. До Закладу привозили пацієнтів з різних куточків Польщі, оскільки він славився добрими медичними фахівцями, хоча і щораз гіршими лікарняними умовами. Тому, користуючись власною залізничною колією, дирекція переводила пацієнтів до інших осередків.

 

Пам’ятаю ті судні дні вивозу на спеціальному мості з великою огородженою площею недалеко від нашого дому. Всіх відділень, які були призначені для пацієнтів з різними стадіями хвороби, було 20 – ті найважчі чи буйні були строго закриті, але ми добре знали інших – спокійних пацієнтів, які вільно ходили по території чи навіть працювали у різних професіях, або ж допомагали по дому. На території діяли різні майстерні, служба порядку та навіть ціле аграрне господарство з городами, садами, стайнями, стодолами, корівниками та хлівами.

 

Заклад був самодостатній в окремих аспектах задоволення людських потреб. Тут був і гурток для дітей, і так зване казино з боулінгом для дорослих, пекарня, різня та м’ясопереробний заклад (такі відомі смачні кульпарківські шинки), теплиця, циркулярна пила, яку було далеко чути, коли вона працювала, вузькоколійка, яку використовували в різних цілях, кухня з холодильною камерою, пральня та кузня, телефонна станція, морг і власний цвинтар. Цвинтар був незагороджений, містився на невисокій гірці за селом Кульпарків і був досить великий, адже призначався як для хворих, померлих у лікарні, так і для працівників і їхніх родин. Тут похована була і моя Бабуся Юзефа Яніцька, яка померла за три тижні до мого народження. У 1960 році цвинтар був цілковито знищений під забудовою нового житлового кварталу, а хтось навіть поставив пам’ятний стовп з написом, який інформував про виконаний наказ чи то самоволю ³.

 

На початку 1930-х років з Малечковичів було підведено 7 кілометрів власного трубопроводу з питною водою, яка дістала навіть кращу оцінку, ніж добростанська вода, якою вже давно користувалося ціле місто (і Лікарня зокрема). Найбільш характерна водонапірна вежа з двома великими водозбірниками 30 метрів заввишки була збудована ще раніше, і, зі спеціального дозволу, на неї інколи можна було вилазити стрімкими та вузькими сходами, щоб за доброї погоди переконатися, що звідти навіть видно Карпати. На території Лікарні було багато зелені – вулички засаджені каштанами, доглянутий садок біля кожного будинку, маленькі зелені сквери та два великі парки. Англійський парк, як його амбітно називали, з одного боку закінчувався невеликим лісочком з різними видами дерев, серед яких і ліщина, з якої ми з задоволенням збирали горіхи. Вже у двадцятих роках, завдяки активній місцевій молоді, тут появився і дуже пристойний тенісний корт з високою огорожею, на який запрошували також гостей з міста. Поряд прихильники волейболу та їх фанати розігрували досить голосні матчі. Однак найбільшою популярністю користувалося футбольне поле та бігова доріжка з майданчиками для стрибків та метання. Тут вже відбувалися справжні змагання, які організовувала лікарняна команда «Стрілець», яка мала багато членів і вболівальників серед працівників Закладу. Влітку там також відбувалися ярмарки чи лотереї. Мами з маленькими дітьми могли погуляти біля пісочниці, яка була поруч. Взимку на ще одному зеленому скверику вдавалося утримувати невелику ковзанку. Пригадую, як я раділа влітку з нагоди пограти там у крикет, який тоді ще був зовсім непопулярний. Так званий Старий Парк зі справді старими деревами використовували переважно лише для прогулянок, відпочинку та переходу до селянських господарств, лише взимку дітвора невтомно з’їжджала на санчатах з невеликої гірки.

 

У Лікарні працював також садівник, який дбав про всі квіти на клумбах. Колись він навіть розвів там жоржини, якими Лікарня вславилася. Я пам’ятаю навіть, як один із квітників пахнув ваніллю. Пахнули також бузок, черемха, жасмин і липа, на великій круглій клумбі, засадженій каннами, можна було грати в хованки.

 

Але повернімося знову до офіційних початків. Є історична дата розміщення перших хворих на другому поверсі Головного корпусу за розпорядженням Крайового Сейму – 25 травня 1875 року. Через три роки вже було опрацьовано окремий статут, визначено ставки посад і заробітну платню. Очолював лікарню директор-лікар, після нього – два примарії⁴, два секундарії⁵, два капелани, керівник, два управителі території, писар, керівник служби, машиніст, майстри-вчителі столярства, кравецької справи, швецької справи, слюсарства, садівник, керівник моргу, 41 прислуга, 10 найманих робітників аграрних господарств, 18 працівників кухонної та складської служби, двоє фірманів і один нічний сторож. Це автентичні дані, тільки не знаю, звідки я колись їх переписала.

 

І ось ще декілька цікавих фактів, які я занотувала з тих самих джерел: у 80-х роках ХІХ століття на Галицькому Сеймі було вирішено відпродати львівській єврейській общині частину лікарняних земель, щоби відкрити там єврейське кладовище. Цей цвинтар і справді існував впродовж 20 років і служив як потребам Лікарні так і навколишніх кварталів. Ми називали його «Окописьком». Під час війни кладовище зникло. І хто ж нині про нього ще пам’ятає?

 

У Лікарні відбувалися також різні важливі події, пов’язані з поганим ставленням до пацієнтів, які викликали нагальний висновок графа Артура Потоцького про необхідність покращення стосунків у Лікарні та підписання угоди з якимось із монастирів для передання йому контролю над хворими. Важко зараз сказати, чи 17 сестер милосердя, передбачених у статуті, займалися винятково господарськими справами Лікарні. Я пригадую, що фактично вони були керівничками обох великих складів, займалися великою кухнею, не говорячи вже про догляд за каплицею. У відділеннях працювали медбрати та медсестри. Хто ж це нині вже з’ясує? У 1906 році, коли Батька прийняли на ставку машиніста, директором Лікарні був Владислав Кольбергер⁶, добрий організатор, який дбав про розвиток усіх форм діяльності Лікарні. Через збіг обставин, Батько відразу на початку своєї роботи в Лікарні успішно загасив пожежу, що вибухнула неподалік Закладу – з допомогою міської пожежної служби, якою керував. Зберігся навіть фрагмент якоїсь львівської газети зі словами похвали для Батька за професійну роботу. Реакцією на цю подію було каліграфічно виведене директорською канцелярією урядове призначення Батька керівником створеної, тепер вже в обов’язковому порядку, пожежної служби лікарні.

 

Саме життя розширювало в різних напрямках кількість обов’язків молодого колись моряка. Своєю енергією й активною участю, а також різнорідними технічними знаннями, які поглиблював щоденною практикою, а інколи професійними курсами, Батько мусів займатися справами, пов’язаними з освітленням, опаленням, водопостачанням, ремонтом і оснащенням цілої Лікарні. Веселими були його клопоти, пов’язані з титулами. Від перших років праці до нього зверталися «пане керівник», для чужих він бував навіть «директором», а на службовому посвідчені (воно є у мене) він був «технічним службовцем».

 

Оголошував тендер для постачальників різних матеріалів, шукав фахівців для свого технічного персоналу. Без перебільшення, його обов’язки можна назвати обов’язками третьої після директора та керівника людини, відповідальної за функціонування цієї великої інституції. Після початку Великої Війни у 1914 році батька розрекламував директор Кольбергер вже після рекрутації до війська як незамінного працівника, що ймовірно в останню хвилину і «зняло» його з вагону на пероні головного вокзалу.

 

Воєнні дії якось оминули цю територію. Гірше було під час гарматного обстрілу міста у 1918 році. Але цей місяць оборони Львова⁷ з іншої причини став дуже важливим в історії Лікарні та в житті її мешканців. Ще до Війни в лікарні працювало два лікарі: Юзеф Беднаж⁸ і Роман Загурський⁹. Другий був другим чоловіком Александри – мами Юрка¹⁰, її сина від першого шлюбу з паном Бічаном. Цей шлюб, проте, був короткий і вже у 1912 році пані Александра стала дружиною лікаря Загурського, який щиро опікувався Юрком і, кажуть, був адресатом його останнього листа перед втечею до одного з легіонів, які захищали Львів. 21 листопада Юрко загинув і став 14-літнім героєм, оспіваним у віршах і піснях. Пані Александра як мама і дружина не користувалася успіхом серед мешканців Лікарні. Народилася вона у 1883 році в Любліні та від молодих років була прихильницею Польської соціалістичної партії. Кажуть, що навіть сам Пілсудський бував гостем у майбутньої учасниці Союзу Легіоністок.

 

Наступником директора Кольбергера став власне лікар Загурський – елегантний і ввічливий, дуже шанований лікар за покликанням, відданий пацієнтам. На жаль, через два роки у 1927 він помер у віці 52 років, а його гріб з гарного чорного граніту зник разом із кладовищем. Але крихкий папір з його некрологом зберігся серед паперів Батька аж до сьогодні.

 

Після смерті чоловіка пані Александра – здається я пам’ятаю її пряму, але штивну постать з понурим обличчям і у військовій формі – переїхала до Варшави, де була активним членом різних жіночих організацій. Померла у 1965 році, а її трохи занедбану могилу я віднайшла на Варшавському кварталі Бродна – завдяки невтомній документалістці Львова мешканці Варшави пані Дануті Ломачевській.

 

Новим директором Лікарні на наступні два роки став колишній лікар вже згаданий тут доктор Юзеф Беднаж – кажуть, що він впроваджував нові методи лікування – електрошоки. Мені він запам’ятався в якійсь круглій шапці з легким російським акцентом – він народився на Кавказі у 1879 році. Загинув смертю героя, не залишивши своїх пацієнтів у місті Свеці, де до війни був директором. Разом із хворими він пішов на розстріл німцями у вересні 1939 року (згідно з др. Здзіславом Ярошевським).

 

Тепер я вже входжу у ближчі мені часи, у період, який я краще пам’ятаю. Впродовж 10 років (1929-1939) директором був серйозний і ненав’язливий лікар Владислав Сохацький ¹¹. Його також вбили у 1939 році в одній із радянських в’язниць та він згаданий у так званому «українському списку». У тридцятих роках у нас було три ординатори похилого віку. Лікар Вощинський робив мені щеплення від віспи, коли я була ще дитиною, після чого я важко хворіла та лежала паралізована – два великих шрами на лівому передпліччі збереглися до сьогодні, а моя Мама так і не зуміла йому цього вибачити. Натомість, у другого ординатора, лікаря Маньковського, Мама позичала усі томи «Бібліотеки лавреатів Нобелівської премії», видані Якубом Мортковичем, які той, вже будучи у старшому віці, старанно зберігав для своїх ще зовсім малих трьох дітей від шлюбу з колишньою медсестрою, яка зовсім не могла похвалитися вродою. Їх найстарший син, на якого покладали великі сподівання, загинув у Львові у 1939 році.

 

Вже старша лікар Броніслава Нойфельд¹² лікувала нашу Маму, хвалячи її за влучний опис навіть незначних симптомів кожної своєї недуги. Померла, випивши отруту, коли німці прийшли, щоб її арештувати.

 

Середні лікарські кадри представляли собою добре злагоджену команду. Лікар Броніслав Косткевич, післявоєнний керівник Польського Червоного Хреста, симпатичний брюнет з вусами та рум’янцем, розізлив Маму, коли відмовився їй посприяти в бажанні отримати грошову допомогу після смерті Батька. Молодий жартівливий блондин лікар Стефан Цвинар помінявся дружиною із лікарем Меневським. Від доньки лікаря Гіполіта Латинського, старшої від мене (Нусі, яка жила у Вроцлаві), я дістала колись декілька групових фотографій тодішніх лікарів. Ці фотографії використав автор книжки, «Винищення психічно хворих людей в окупованій Польщі» (Варшава 2008) доктор Тадеуш Насеровський.

 

І ще декілька слів про лікаря Якуба Ерліха¹³, нашого веселого друга. Згадаю про нього ще й тому, що якось лікуючи Батька після невеликого інфаркту, він сам, роблячи укол, майже млів зі страху перед реакцією хворого, а ми з Мамою з того навіть сміялися. Кажуть, що він загинув, коли поспіхом втікав від німців. Такі ходили чутки. Після війни мені вдалося зустрітися з докторкою Дячек в Кракові, де вона ще працювала в лікарні, а в Лондоні я навмисне зустрілася з дружиною лікаря Оберца та її сестрою, директоркою нашого районного поштового відділення №22. Від них я почула стільки слів співчуття через те, що нас вивезли, і слів радості, що нам вдалося повернутися з Казахстану, хоч вже в такому неповному родинному складі. Всі ці згадані особи, а також члени їх родин інколи брали участь у карнавалах з саморобними брошками та в аматорських виступах у невеликих театральних п’єсах – тоді й відкривалися їхні акторські чи організаторські таланти.

 

Ми також разом святкували річниці чи важливі державні свята. Колись і мене туди носили як театральний реквізит, а раз я навіть сама декламувала вірш Юзефа Релідзинського «Листопад». А ще я акомпанувала молодому скрипалю, братові Ірени Я. Все це відбувалося в актовій залі ХІІ відділення, так званої «жіночої інтелігенції», де Батько збудував зі своїми спеціалістами невелику сцену з кулісами, за що, до слова, також отримав подяку від дирекції. Тепер декілька слів про «духовне життя» мешканців спільноти. Вже на самих початках в статуті Лікарні були прописані дві ставки для капеланів. За моїх часів нашим капеланом був отець Міхал Ренкас (1926-1933). Він був знаний у всій Польщі за організацію і проведення спеціальних зустрічей для хворих під назвою «Апостолят Хворих». Ця акція також у формі щомісячного часопису зберігалася при катедрі в Катовіцах ще декілька років після війни і після смерті отця Міхала. Я колись там була в приміщенні давньої дуже багатої та багатомовної, згодом ліквідованої бібліотеки отця Ренкаса. Через роки мені до рук потрапив примірник львівських спогадів Юзефа Віттліна, присвячений отцеві Міхалу, врятований моєю братовою Марисею, яка жила в Катовіцах і допомагала під час сумної ліквідації пам’яток, що залишилися після відомого львів’янина.

 

Мешканці Львова, можливо, ще пам’ятають конкуренцію в організації «Блакитні», яка розвинулася між акцією отця Ренкаса та популярною в певних «прогресивно-лівих» колах доброчинною діяльністю пані Галини Гурської та її молоді. Ці молоді люди після палких звернень (які транслювали і по Львівському радіо) пані Галини, в яких вона глибоким, промовистим голосом закликала до матеріальної допомоги, розносили посилки з харчами для безробітних і убогих на конкретні адреси.

 

Пам’ятаю, що багатьом це не подобалося, зокрема, й моїм батькам, бо Ядвіга, моя набагато старша сестра, також пропадала на кілька годин щотижня. Донька пані Галини була моєю молодшою товаришкою в гімназії ім. Королеви Ядвіги, а саму пані Галину арештували німці у Львові і 4 червня 1942 року розстріляли як активного члена Спілки радянських письменників України єврейського походження. У 1930 році вона видала чудово написану ілюстровану книжку «Про принца Готфріда», лицаря Різдвяної зірки. Цим та іншими своїми творами («Друга брама», «Над чорною водою») вона залишила слід у польській літературі ¹⁴.

 

Повертаючись ще раз до отця Ренкаса, зазначу, що він був приятелем усіх дорослих, молоді та дітей, виховав багатьох міністрантів, з яких одиниці після війни робили партійну кар’єру. Одним із них був Тадей з шістьма братами і сестрами та дуже спрацьованою мамою, яка робила чудове тісто для струделів. Це вміння кудись зникло, хоча колись, в молодості, навіть ми з Єжи досягли певних успіхів в тому розтягуванні тіста.

 

Тадей був відомим футболістом «Чорних» у Львові. Війна захопила його на території Росії, він потрапив до пілотської школи в Завілівці в Україні, де ми зовсім несподівано зустрілися у 1944 році, і він почав нам також допомагати. Після закінчення якоїсь російської військової академії, він досить швидко піднімався по кар’єрній драбині аж до звання генерала, був керівником якоїсь місії в Кореї, мав якийсь стосунок до розвідки. На жаль, він важко хворів. Його похорон на військовому цвинтарі Повонзкі у Варшаві був великим зібранням все ще вдячних львів’ян, які за ним сумували. Він запам’ятався мені як дуже порядна людина, і тому зараз я дуже тепло згадую його як сусіда з Кульпаркова.

 

На свято Божого Тіла, я сипала квіти з кошичка у процесії. Хоча і не належала до Дітей Марії, але мене як кількарічну дитину можна знайти на груповій фотографії, яку зробив отець Ренкас – творець товариства Дітей Марії в Лікарні. На тій же фотографії серед інших панянок з солодким личком стоїть і Іренка¹⁵, донька нашого лікарняного греко-католицького капелана. Отець Яросевич¹⁶, ввічливий і тихий душпастир, мало що робив для інших, окрім своїх прямих обов’язків.

 

Ірена росла серед нас, легко усміхалася та виконувала свої шкільні обов’язки. Маючи талант до музики, вона почала розвивати свій голос. Це відіграло ключову роль у її майбутній кар’єрі. Пізніші її успіхи та неймовірна роль особи загально знаної, а навіть історичної для цього розділу воєнної та пізнішої історії Польщі, могла дещо шокувати і не у всіх викликала ентузіазм. Колись в Лондоні після війни її відвідали Ядвіга і Збишек, яких вона сердечно прийняла. Я, молодша, ніколи з нею не товаришувала, але також після того, як ми зустрілися в Лондоні у 1986 році навіть я доросла до ролі відповідного слухача її завжди живих і теплих спогадів з часів спільної кульпарківської молодості. Згодом ми ще кілька разів зустрічалися у Варшаві, вона знову розповідала про свій візит до Лікарні, про відвідини там їхньої колишньої квартири і про зворушливу знахідку могили своїх батьків на Янівському цвинтарі, і про квіти, які там часто лежали. Мушу визнати, що тими розповідями вона мене зворушувала, звідти певно й фотографія з присвятою і книжка Єви Бербериуш, яку вона так сильно критикувала. Колись вона обіцяла мені, що обов’язково запише свої спогади, проте так і не встигла. Я включила її до галереї моїх кульпарківських Особливостей, а оцінить її вже майбутня історія. Хоча, мушу визнати, що то спільне з чоловіком Монте Касіно мене вразило.

 

Про львівський Заклад для психічно хворих можна було би ще багато говорити і писати.

 

Я маю дуже понищену книжку Шимона Спунда «Місто божевільних – фотомонтаж з Кульпаркова» (Львів, 1939), який очевидно шукав сенсацій, бо у своїх розповідях він дуже детально описує вражаючі сцени та картини з окремих павільйонів, які він відвідував з директором С. (Сохацьким) і лікарями К. (Косткєвичом) і Е. (Ерліхом). Не зважаючи на всю яскравість тих описів, вони можуть стати ще одним доповненням до моєї конкретної інформації. Але найгірше сталося пізніше, коли дійшло майже до цілковитого знищення Лікарні та її пацієнтів. Репресії і голод в часі обох окупацій торкнулись і медичного персоналу. Цій темі присвячена вже не одна публікація.

 

А ми, вивезені зі Львова 1940 року до Казахстану, вислуховували від місцевої влади грізні історії про те, що саме їм ми завдячуємо уникнення «найгіршого».

 

Ну, що ж, на кожну ситуацію можна глянути з різних сторін. Я більше ніколи не поверталася ані до Лікарні, ані до Львова, але все ще жива, і тепер рада, що змогла вам все це розповісти.

 

Написано у Варшаві в серпні 2011 року.

 

 

__________________________

¹ До війни Львівську обласну психіатричну лікарню називали Заклад на Кульпаркові або Заклад. Вулиця, яка йшла позаду лікарні, називалася Закладова (тут і далі помітки редактора).

² Тепер Львівська обласна клінічна лікарня на вул. Некрасова.

³ Незрозуміло, що автор мала на увазі, проте на місці цвинтаря, на межі теперішніх вулиць Володимира Великого та Василя Симоненка, біля поліклініки, можна побачити пам’ятний хрест.

⁴ Завідувачі відділень.

⁵ Ординатори.

⁶ Владислав Кольбергер (24.06.1856, Перемишляни – 23.12.1925, Львів?) – лікар психіатр, головний лікар психіатричної лікарні на Кульпаркові з 1905 по 1925 рр.

⁷ Очевидно, що мова йде про українсько-польську війну та бої за Львів.

⁸ Йозеф Владислав Беднаж (2.11.1879, Тбілісі – 10.1939, Мніжек) – лікар-психіатр, головний лікар психіатричної лікарні на Кульпаркові з 1927 по 1929 рр. З 1932 по 1939 рр. – головний лікар психіатричної лікарні в Свеце. Розстріляний німцями разом з пацієнтами своєї клініки в жовтні 1939 року. Названий «Поморським Корчаком».

⁹ Роман Загурський (20.11.1875, Львів – 27.02.1927, Львів) – головний лікар психіатричної лікарні на Кульпаркові з 1925 по 1927 роки.

¹⁰ Юрек Бічан (Jurek Bitschan, Jerzy Bitschan) (29.11. 1904 -21.11.1918). Один з наймолодших учасників польських формувань під час українсько-польської війни за Львів. Без дозволу мами та вітчима Романа Загурського приєднався до одного з польських підрозділів та був вбитий при спробі підрозділу захопити Личаків. Перед втечею з дому написав листа, адресованого вітчиму – д-ру Загурському. Є одним із «Львівських Орлят».

¹¹ Владислав Сохацький (1875-1939) – лікар-психіатр, директор психіатричної клініки на Кульпаркові з 1929 по 1939 рр. Заарештований радянською владою після окупації Львова у 1939 р. Очевидно, вбитий в одній із тюрем, оскільки дані про нього є у т. зв. «українському Катинському списку».

¹² Броніслава Нойфельд (1875-1941) - психіатр у психіатричній лікарні на Кульпаркові. Вчинила самогубство після приходу німців до Львова.

¹³ Якуб Ерліх (1897-1941) – лікар-психіатр у психіатричній лікарні на Кульпаркові. Вбитий гестапо у Львові.

¹⁴ Галина Гурська (14 травня 1898, Варшава – 4 червня 1942, Львів) – польська громадсько-політична й освітянська діячка, перекладачка та письменниця. Входила до складу групи польських письменників лівого спрямування «Передмістя». У 1939-му – депутат Народних зборів Західної України. Перша переклала польською мовою «Щоденник» Т. Г.Шевченка.

¹⁵ Ірина Яросевич (Рената Богданська, Ірена Андерс; 12.05.1917, Фройденталь – 29.11.2010, Лондон) – учасниця української джаз-капели «Ябцьо» разом з Анатолем Кос-Анатольським, Леонідом Яблонським і Богданом Веселовським. Під час ІІ Світової війни співала в польському ансамблі «Теа-джаз», з яким їздила по Радянському Союзу. Стала членом мистецької одиниці військового формування Владислава Андерса, (пізніша назва – II-й польський корпус у складі англійських військ). З цим корпусом Рената Богданська пройшла шлях через Близький Схід до Італії, де після переможного бою на Монте-Касіно взяла участь у виконанні легендарної пісні «Червоні маки на Монте-Касіно». Тут же вона знялася у двох художніх фільмах – польському «Велика дорога» й італійському «Незнайомий із Сан-Маріно». Вийшла заміж за генерала Андерса. Померла в Лондоні.

¹⁶ Микола Яросевич (1873-1957) – греко-католицький священик, в’язень Телергофу, капелан УГА. З 21.01.1925 до 1944 року – капелан психіатричної лікарні на Кульпаркові.

 


Barbara Litwiniukowa,
Kulparków trochę historycznie, trochę rodzinnie
Cracovia Leopolis 1, 2012


Переклад: Катерина Магдиш-Яремко
Літературна редакція: Христина Воробій
Загальна редакція та коментарі: Орест Сувало

 

 

19.07.2016