Об'єднане Королівство не вийде з ЄУ

Існують причини – конституційні, політичні та економічні, – щоб думати, що, незважаючи на все сказане і зроблене, Брекзіт не реалізується

 

 

Усе це буде марно: плачі й жалі, жертви й страждання, втрати і злість, збитки і спокуси. І врешті-решт Об'єднане Королівство залишиться в Європейській Унії.

 

Можливо, здається несвоєчасним чи ризикованим висувати таке припущення – хай то загадкове пророцтво чи обдуманий прогноз, – коли результат референдуму про Брекзіт був таким чітким і такими очевидними були голоси серед брюссельської еліти за те, щоб скористатися з цієї нагоди й позбутися незручного і недоречного союзника. Крім того, кандидати на наступників Девіда Кемерона однозначно відкинули будь-які спроби обійти результат референдуму. Навіть Тереза Мей, кандидатка, яку благословив сам Кемерон, пообіцяла перед консервативною партією, коли розпочала свою передвиборчу кампанію, що «країна проголосувала за вихід з ЄУ, і це є обов'язком для парламенту й уряду», і що «не допустять жодної спроби залишитися в ЄУ через задні двері». Однак в політиці риторика рідко узгоджується з реальністю. Звісно, не треба йти через задні двері, якщо головний вхід залишається відчиненим. Існують причини – конституційні, політичні та економічні, – щоб думати, що, незважаючи на все сказане і зроблене, Брекзіт не реалізується.

 

Почнемо з політичних причин, позаяк саме вони зазвичай врешті вирішують більше, ніж розум, почуття й етика. Хай би що казали політики, їхнім призначенням є присвячуватися «мистецтву можливого» і врешті-решт вони скоряються дійсності. Нинішня дійсність є такою, що не існує більшості в Об'єднаному Королівстві, що хотіла б вийти з ЄУ. Ми вже є свідками суспільної і доволі поширеної антипатії до цієї ідеї. Чимало голосів, відданих за Брекзіт, були голосами протесту чи необізнаними прагненнями начарувати миттєвий рай, покласти край режиму економії, вигнати імміґрантів чи перетворити технократію на демократію, немовби вона є напоєм з кави в порошку. Розчарування вже стає очевидним. Воно зростатиме. В той час, коли електорат усвідомлюватиме, що єдиними релевантними наслідками Брекзіту буде посилення режиму жорсткої економії і заміна нинішніх імміґрантів позаєвропейськими, увесь брекзітівський ентузіазм випарується, винятком будуть нечисленні щирі націоналісти і ті, хто тужив за зів'ялою квіткою.

 

Окрім того, буде неможливо реалізувати Брекзіт так, щоб це задовольнило надзвичайно потужні складові елементи: шотландців, північних ірландців, лондонців і молодь. Всі вони голосували за те, щоб залишитися в ЄУ, і в Шотландії, у Лондоні та серед виборців, яким ще нема 40 років, більшість була вражаючою. Партія, яка хоче залишатися при владі, мусить догоджати цим прошаркам. Нинішній уряд, попри те що він має абсолютну парламентську більшість, залежить від голосів ірландських представників, аби підтримувати стабільність і контролювати своїх власних бунтівних депутатів. Якщо на майбутніх виборах він втратить депутатські мандати в Лондоні, його більшості не стане. Якщо не задовольнить шотландців, там відродиться рух за незалежність. Якщо втратить прихильність молоді, його перспективи на майбутніх виборах зазнають випробування вогнем. (Натомість Ґібралтар не становить такої самої проблеми – це територія sui generis, яка не є частиною Королівства і може залишатися всередині ЄУ).

 

Конституційні причини, які стоять на заваді Брекзіту, ще важче подолати, ніж чисто політичні, тому що в правовій державі жоден популізм чи політичний інтерес – якщо він існував у цьому разі – не міг би їх обійти. Будь-яке юридичне тлумачення мусить виходити з двох припущень: що референдум, згідно з британською конституцією, є рекомендацією без плебісцитарної правочинності; і що конституція є лабіринтом глухих вуличок і має до диспозиції дуже складний механізм тактик відтермінування. А найубивчіший спосіб відхилити – це відкласти.

 

Першою великою перешкодою є офіційне оголошення про намір вийти, яке британський уряд мусить подати європейським інституціям ще перед тим, як почнуться формальні переговори, які приведуть до вирішального кроку. Це оголошення реєструється через вимогу застосувати статтю 50 Маастрихтської угоди. Але оскільки ця ситуація є безпрецедентною, ніхто не знає, якою є відповідальність за авторизацію такої вимоги. Позаяк йдеться про захід з величезним конституційним резонансом, який позначиться на правах громадян, найімовірніше, що для того, аби все відбувалося відповідно до конституції, процес має починатися в парламенті. Але немає парламентської більшості, яка б підтримувала Брекзіт. Також годі уявити, що можливе обання нового парламенту, в якому депутатські місця здобудуть його прихильники. Уряд міг би спробувати скористатися виконавчим привілеєм, не виставляючи це рішення на голосування в парламентській палаті, але в такому разі справу точно передадуть до Верховного суду і наслідки цього легко передбачити: тривалі судові процеси, гострі розбіжності, наступні відтермінування. А тим часом більшість проти Брекзіту й далі зростатиме.

 

Іншим можливим рішенням було би призначити вибори. Навіть більш імовірним є те, що нові вибори будуть необхідними через очевидну зміну громадської думки у бік відмови від Беркзіту або через руйнування консервативної більшості. Звісно, будь-який уряд волів би передати питання на розгляд електорату, а не ухвалювати неприємні рішення. Саме таким, врешті-решт, був мотив політики Кемерона призначити референдуми щодо всього, чого не можна було досягти консенсусом, – можливої незалежності Шотландії, реформи виборчої системи і врешті злощасного Брекзіту. Якщо так станеться, то нові вибори перетворяться на такий собі «референдум лайт» і знову буде обрана більшість депутатів, які візьмуть на себе зобов'язання зберегти цілісність ЄУ.

 

Кандидатам на очільника уряду добре відома нерозв'язна проблема 50-ї статті. Навіть найпалкіший прихильник Брекзіту Майкл Ґоув наполягає на тому, що «цей параграф не буде застосований, доки ми не будемо готові». Це те саме, що сказати «ніколи». Тому що, окрім політичних та конституційних труднощів, які стоять на заваді Брекзіту, існують нездоланні економічні проблеми. Різні сектори британської економіки залежать від європейської робочої сили, тимчасом як мільйони британців працюють в решті Унії.

 

Можливості досягти угоди, яка не ґарантує стабільності ринку праці, нечисленні. Доступ до вільної торгівлі між Об'єднаним Королівством і рештою Унії є так само необхідним, хіба що британці укладуть цілу купу подібних двосторонніх угод, а це зробити навряд чи вдасться. Кампанія Беркзіту опиралася на те, що англійці заощадять суму своїх виплат Унії. Але ці виплати, врешті-решт, є ціною за доступ до ринку. Якщо буде вимога застосувати цей параграф, підступний Альбіон добровільно покине своїх колишніх партнерів, оскільки через два роки після дати офіційного оголошення про вихід країна може лягти у дрейф, не уклавши двосторонні угоди і благаючи партнерів про милосердя без жодного права на нього розраховувати.  

 

Усе це приводить мене до непохитної думки: після Sturm und Drang del Brexit, plus ça change, plus será la même chose. Und so weiter und so fort. Che dolce far niente! Cunctando restituit!

 

Звісно, я в своїх арґументах виходжу з розважливості людської істоти. Можливо, новий британський уряд усе занапастить, вимагатиме застосувати оту кляту статтю, створить небезпеку для економіки і наразить на ризик цілісність Великої Британії. Ще існує можливість, що парламент – через брак моральної сили чи страх перед демагогією націоналістів – вкриє себе ганьбою, санкціонувавши це. Але єдиним розвитком подій, який можна передбачити з раціонального погляду, є той, який приводить нас до нормального пункту призначення в політиці, тобто в нікуди.    

 

Зізнаюся, що в мене залишається один сумнів. Можливо, врешті-решт, ми й не постраждали аж так сильно, не отримавши нічого навзамін. Хоч би де опинилася Велика Британія, Унія вийде з цього сильнішою: не через підтримування чи форсування суперінтеґруючих амбіцій, які завдали стільки збитків, а через усвідомлення нами того, що для того, щоб добитися досконалішого об'єднання і створити по-справжньому європейську ідентичність, яка глибоко відчуватиметься у наших країнах, треба залишатися скромними, розважливими, поважати тривоги виборців і невпинно служити усім, підтримувати усіх і дбати про всіх. 

 

Феліпе Фернанес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам             



Felipe Fernández-Armesto
Reino Unido no saldrá de la UE
El Mundo, 06/07/2016
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

 

 

     

 

     

11.07.2016