Частина перша

Навіть якби на Альфа Джаз Фесті не було головної сцени ім. Едді Рознера, на фестиваль все одно варто було б їхати: Львів і музика, музика і Львів, чудовий настрій і відпочинок вдень і вночі. Наявність головної сцени вносить принципові зміни. Адже, мабуть, тільки тут і тільки в джазі є можливість зустрітися з такою кількістю найкращих у своєму роді, тобто найвизначніших митців у своєму виді мистецтва. Безпосередньо відчути найвищу міру художньої майстерності і вияву творчого генію людини. Це досвід, яким надалі мимоволі мірятимеш нові музичні враження, можливо, впродовж усього життя.

«Хедлайнери» – слово запозичене; власне, технічний термін. Та на фестивалі воно поступово наповнюється особистим, а інколи – й дуже особистим змістом. Тож – про хедлайнерів шостого Альфа Джазу.

Пет Метіні й Антоніо Санчес. Фото: Олександр Ласкін.

Виступ героя першого дня, 20-тикратного володаря премії Греммі, американського гітариста Пета Метіні (Pat Metheny) був, мабуть, найбільш очікуваним на фестивалі – принаймні, судячи з тієї кількості журналістів, які хотіли взяти інтерв’ю з зіркою (на жаль, Метіні інтерв’ю не дає) та фанів, що товпилися біля гримерок після його концерту з платівками чи просто квитками на концерт в руках в надії отримати автограф (пощастило лише меншості: Пет Метіні дуже делікатно вибачився перед рештою, сказавши, що дуже стомився після концерту, і до того ж має вже збиратися на літак). Кількість VIP-персон, що сновигала перед сценою, просуваючись на свої місця просто посеред концерту, теж зашкалювала.

З власної ініціативи Метіні його концерт захопив увесь перший вечір фестивалю на головній сцені, і це перший такий випадок, оскільки зазвичай ідеться про два концерти впродовж вечора.

Цей візит в Україну для Пета Метіні вже другий. У далекому тепер листопаді 1987 року Метіні зі славетним складом своєї групи (з яким він співпрацював майже впродовж 20 років) дав чотири концерти поспіль у вщент забитому київському Палаці спорту. На одному з них був і ваш покірний слуга, для якого це взагалі був перший джазовий концерт у житті. Тож можна сказати, що з Пета Метіні для мене особисто почався джаз наживо – а це надзвичайно висока планка. І не дивно, що на довгі роки згадка про цей концерт стала певною вищою мірою повноти художнього враження, сказати б, «найкращим почутим у житті».

Афіша концертів групи Пета Метіні у київському Палаці спорту у листопаді 1987 року (з власного архіву)

У такій ситуації майже неминуче потрапляєш у певну психологічну пастку надвисоких очікувань – яким, утім, намагаєшся не дуже віддаватися, щоб уникнути розчарування. Але ж і в записах музика Метіні справляє надзвичайно сильне враження. Тож, мабуть, багатьом її прихильникам знайома в тій чи іншій мірі подібна психологічна інтрига.

Про музику американського гітариста можна говорити багато, перераховуючи впливи й складові, що роблять її близькою для великої кількості людей з різними вподобаннями, – від латини до року. Утім, це звична річ для видатного музиканта, що вбирає в свою творчість велику кількість традицій. Головне: звучання Метіні є легко впізнаваним завдяки тембру його гітари, завдяки своєрідним ритмам, що викликають відповідні емоції. І, як на мене, це емоції руху, ба, точніше, подорожі. Можливо, Метіні як ніхто інший зумів виразити у своїй музиці дух подорожі, дух радості невтомного відкриття світу і єднання з ним. При всьому розмаїтті його ритмів – це ритми руху: від ходи до потягу. Його балади – завжди лише зупинки у русі. А ліричний герой його музики – людина відкрита назустріч світові, його краєвидам і звукам.

Метіні почав з сольного виступу на гітарі з декількома грифами (на 42 струни), один з яких формою розташування струн і звуком нагадує радше лютню чи бандуру. (Виступ Метіні – це зазвичай ще й гітарне шоу в тому сенсі, що музикант використовує декілька гітар: на концерті у Львові їх було чотири.) Здається, це була композиція Icefire з другого альбому Watercolours (1977). А далі на сцену вийшли його партнери Гвілім Сімкок (Gwilym Sіmcock) – ф-но й клавішні, Лінда О (Linda Oh) – акустичний бас, Антоніо Санчес (Antonio Sanchez) – барабани. Якщо останній співпрацює з Метіні вже з 2000 року, то перші двоє приєдналися до команди нещодавно – саме для турне 2016 року.

У концерті були виконані переважно добре відомі хіти: Travels, Farmer’s Trust, Phase Dance, Minuano, Are You Going With Me та інші, а також стандарт А. К. Жобіма How Insensitive. Я не знаю, чи виправдав виступ Метіні сподівання всіх, хто чекав на нього. Після концерту якось було більше розмов про звук, ніж про музику. (Справді, нарікання на звук були під час фестивалю лише стосовно цього концерту, і, як я дізнався потім, здається, лише в цьому випадку за пультом знаходилися американські звукорежисери). Та це не завадило відчути особистий контакт з виконавцем.

Врешті, це був той самий Метіні, хоч і дещо інший. Такий самий віртуозний, ліричний, емоційний. Навіть візуально він наче вкладається в кожну ноту. Змінилися деякі нюанси, оскільки інакше звучить його група. Метіні любить показувати свою команду. Так, упродовж концерту у Львові він по одній композиції виконав у дуеті з кожним із своїх партнерів.

Гвілім Сімкок має агресивнішу манеру гри за ліричного й мелодійного Лайла Мейза (з класичного складу Pat Metheny Group). Він явно любить блюзові ритми й миттєві загострення в своїх імпровізаціях. Атлетичний Антоніо Санчес відрізняється силовою манерою гри – на відміну від Пола Вертіко, що здобув репутацію колориста. Санчес любить короткі потужні серії ударів, що нерідко зливаються в один. Манері гри Лінди О притаманний щільний звук і лаконізм. За відсутності голосових партій, які зазвичай додавали кольорів у звучання групи, можна сказати, що в цілому група Метіні в новому складі звучить менш лірично й більш темпераментно.

Та й сам Метіні звучить трошки інакше. Він інколи вдається до різких, менш співучих тембрів, яких раніше він, здається, не використовував. І часом (особливо у викладі теми) він звучить як співак, що переходить на речитатив, задля виразності промовляє, а не співає мелодію. Хоча потім повертається до свого, так би мовити, фірмового звуку, що ніби нагадує крики чайки чи якихось морських тварин, що знову ж таки асоціюється з подорожами і розлукою.

А закінчив Метіні як і почав – теж гітарним соло. На другий біс Метіні вийшов, відпустивши свою команду, й виконав у задумливій манері ще один свій хіт Last Train Home (що у класичній версії виконується групою у пружному ритмі, так що робота барабанщика нагадує звук потягу) – наче розмова з собою.

Бренфорд Марсаліс на прес-конференції. Фото: Ростислав Павлик

Хедлайнери другого дня фестивалю також набрали солідну суму Греммі – 14 премій: 10 – в Артуро Сандоваля, 3 – в Бренфорда Марсаліса, 1 – в Курта Еллінга. Представляючи квартет Бренфорда Марсаліса (що за участі вокаліста Курта Еллінга тимчасово переріс у квінтет), ведучий і арт-директор фестивалю Олексій Коган сказав, що привезти цей колектив було його давньою мрією.

Марсаліс – одне з найгучніших прізвищ у сучасному джазі. Родина Марсалісів дала джазу одразу чотирьох братів, чотирьох визнаних музикантів. І хоч старший із братів, Бренфорд дещо поступається молодшому Вінтону, багаторазово визнаному джазовими критиками не тільки кращим трубачем, але й кращим джазовим музикантом року (і який до речі виступав ще на першому Альфа Джаз Фесті), та за межами світу джазу ім'я Бренфорда, можливо, навіть більш відоме завдяки співпраці зі Стінгом, роботі музичного директора на популярному телевізійному шоу, і навіть двом ролям у кіно. Утім, після 1996 року Бренфорд зосередився лише на музиці. А ще, як і Вінтон, він є відомим виконавцем класичної музики. 

Окрім цього, Бренфорд Марсаліс відомий як людина, що має свою позицію стосовно сучасної джазової музики, доволі суворо її оцінює, й не вагається висловлювати різкі думки, які суперечать більш звичному в джазовому світі благодушному стилю спілкування. За дві години до концерту мені вдалося порозмовляти з музикантом. На його думку, сучасний джаз відрізняється надзвичайною математичною складністю, яка шкодить емоційному впливу музики і слугує більше демонстрації особистих якостей виконавців, їх самоуславленню, що не йде на користь цілісності художнього враження і врешті веде до втрати слухачів. Особливо різко він виступає проти поширеної думки, що пісня є засобом для імпровізації. «Але пісня – не засіб для імпровізації. Пісня – це пісня», – дещо парадоксально загострює Марсаліс. Натомість, зараз, за його словами, він слухає виключно джаз 20-х років та класичну музику доби бароко. Джаз 20-х років був народною музикою (popular), але не поп-музикою, в якій на перший план виходять шоу й самоуславлення, а музика як така відсувається на дальній план.

На фестивалі квартет Бренфорда Марсаліса і запрошений гість Курт Еллінг представили зовсім свіжий альбом Upward Spiral. Здається, це перший в кар’єрі Марсаліса альбом, в якому він співпрацює з одним вокалістом. Тож, схоже, робота над цим альбомом цілком відповідає принципу Марсаліса: «Я люблю працювати над тим, що в мене виходить погано, й мене не цікавить те, що виходить добре». За визнанням Курта Еллінга, перш, ніж вибрати матеріал для альбому, вони перебрали близько п’ятдесяти пісень (в альбом входить дванадцять, а на концерті з них прозвучали дев’ять). «У пісні має бути мелодія і рух», – так конкретизує свою настанову на цілісність художнього впливу Марсаліс.

Тож концерт я слухав під враження від нещодавньої розмови з Бренфордом, і хоч-не-хоч шукав підтвердження його словам. Шукав, і знаходив. Насамперед, у відчутті єдності ансамблю, тонкої взаємодії між музикантами. Звісно, критика імпровізації не означає відмови від неї. Музиканти імпровізують, і все одно спрацьовує звичка оцінювати окремі імпровізації й майстерність музикантів. Так, у кожній пісні обов’язково після співу Курта Еллінга імпровізували піаніст Джої Кальдераццо та лідер бенду (а контрабасист Ерік Ревіс і барабанщик Джастін Фолкнер виконали лише по одному соло упродовж концерту). Мене особисто дуже потішили саме імпровізації Кальдераццо – всі без винятку. Цей доволі лаконічний і сухий у спілкуванні чоловік (мені довелося розмовляти з ним три роки тому під час його виступу на фестивалі Jazz in Kiev) на сцені просто вибухає емоціями, і кожне соло грає як останнє. Тим не менше, відчутний, так би мовити, момент естафети, неперервності руху, коли кожен соліст висловлюється не від себе особисто, а сприймає імпульс, а потім передає його наступному солісту, а врешті весь квінтет доводить рух до емоційного завершення.

Втім, звісно, квартет Марсаліса – тут не виняток. Те саме можна сказати і про групу Пета Метіні, і про квартет Ларса Даніельссона (про нього ще скажу), і багатьох інших.

Деякі моменти концерту відчуваєш сильніше. І для мене цим моментом була пісня Стінга Practical Arrangement, що вразила не тільки окремими соло, і навіть не грою виконавців, а просто як пісня. У якусь мить мені згадалася думка, що мистецтво є справжнім, коли забуваєш про те, що це мистецтво. Так просто, невимушено й правдиво розповідав у ній наче власну історію Курт Еллінг. І щойно я це подумав, як на екранах, на яких під час фестивалю наближали події на сцені для залу і для фан-зон, з’явилося буквально на мить обличчя дівчини, що саме в цей момент розплакалася. П’ятірка оператору.

Під час розмови з Марсалісом я поцікавився сенсом назви альбому – «Висхідна спіраль». Виявилося, що цей знак кожного разу ставив у своїх повідомленнях електронною поштою Курт Еллінг. А це були сотні листів. І коли дійшла черга до того, аби обрати назву, Еллінг запропонував: «То що? Upward Spiral. – О’к, Upward Spiral». Тож ніякої містики, зауважує Марсаліс. Для нього це просто знак оптимізму.

Артуро Сандоваль. Фото: Олександр Ласкін

Артуро Сандоваль – легендарне ім'я у джазі. Один із засновників унікальної кубинської групи Irakere. Минулого року гостем фестивалю був інший з трійки віртуозів Irakere – саксофоніст і мультиінструменталіст Пакіто Д’Рівера. (Лишається побажати, щоб на одному з наступних фестивалів ми отримали змогу наживо почути третього славетного кубинця, піаніста Чучо Вальдеса.)

Артуро Сандоваль (і, звісно, його команда) – це свято. Програма концерту складалася з доволі різних за темпом речей. Звучав блюз, джазовий стандарт Cherokee, що так любили музиканти доби бібопа, композиції Джона Колтрейна Giant Steps, Діззі Гіллеспі Night in Tunisia, Майлза Девіса Seven Steps to Heaven, а також Oye Como Va та інші пісні в кубинських ритмах. Але що б не звучало (окрім балади-присвяти пам’яті Діззі Гіллеспі, якому Сандоваль назавжди вдячний, і так і співає: You saved my life), все це – неперервне свято кубинського танцю, свято сальси (або ча-ча-ча), на яку здебільшого перетворюються будь-які джазові стандарти.

Сандоваль здивував тим, що приблизно половину часу свого виступу співав, а не грав на трубі (а також грав на барабанах і клавішних). Співав, як інколи водиться у джазі, без особливих підстав у сенсі співочого голосу, але співав душею, серцем, всім тілом, і насамперед – своїм геніальним почуттям ритму. Співав хором разом зі своєю командою, або обмінюючись репліками. Одне слово, співають усі. На святі як на святі.

Артуро Сандоваль. Фото: Олександр Ласкін

Артуро Сандоваля нерідко називають найкращим трубачем світу. Звісно, в залежності від критеріїв, з цим можна сперечатися. Одначе після концерту навряд чи хтось би на це наважився. Сандоваль уславлений майстер гри, так би мовити, у вищому регістрі. Але те, що глядачі почули на цьому концерті – без перебільшення переходить межі уявлення про можливості труби. Сандоваль вміє видобувати зі своєї труби також надзвичайно низькі звуки – труба в нього за своїм діапазоном мало не дорівнює фортепіано. Причому це не окремі звуки, а саме музичні фрази, мелодії, які він може послідовно програти спочатку так, що, здається, звучить туба, а потім, послідовно підвищуючи, доходить до, схоже, четвертої октави. 

Не дивно, що публіка шаленіла й вимагала біс, другий біс, третій біс. Тож ведучому Олексію Когану довелося (не вперше, але, можливо, як ніколи доречно) пояснювати: «Ви хочете ‘біс’, а він хоче жити». Справді, червона сорочка на Сандовалі за час концерту стала суцільно чорною від поту. Свято теж має свою ціну.

Далі буде…