Турецька дилема Европи

 

Кампанія за вихід Великої Британії з Евросоюзу суттєво загострила питання не лише про сьогодення, а й про майбутнє цілого «европейського проєкту». Симптоматично, що найбільше тривоги брексіт посіяв не в столицях старої Европи, а поміж країн, що десятиліттями прагнуть приєднатися до Унії і для яких евроінтеґрація стала синонімом реформування власних держав. Воно й зрозуміло, бо хіба варто сподіватися на розширення ЄС в смутні часи, коли він почав зменшуватися?

 

Одним із найважливіших аспектів британської дискусії про вихід з ЄС була міґраційна криза, але йшлося передусім не про сирійських біженців, які стали символом провальної роботи прикордонних служб ЄС, а про вихідців із Центрально-Східної Европи, трудових міґрантів з Румунії, Болгарії, Угорщини, Словаччини й балтійських країн. Саме мільйони східноевропейців у британських містах дозволили англійським популістам переконати обивателя, що це не лише дешева робоча сила, а й люди, що забирають у корінних жителів королівства робочі місця. Не кажучи вже про те, що «варвари зі Сходу» сприяють деґрадації Великої Британії, загрожують усталеному ладу й традиціям. Щоб і цього не виявилося замало, прихильники брексіт додали жару до ватри — мовляв, тепер погано через східноевропейців, а уявіть, що станеться, коли Туреччина стане членом ЄС! Істерія досягла того рівня, аж навіть проевропейські британці (Кемерон) були змушені поспішно запевняти, що Туреччина приєднається до ЄС хіба років за... дев'ятсот (у 3000-му).

 

Так склалося, що ті перші, ще оптимістичні для ЄС, результати референдуму про брексіт я дізнався з телевізора в одній із стамбульських забігайлівок. Виснажений після спекотного дня, я зайшов на кебаб з айраном, і поки замовлення готували, я влип очима в екран. Ведучий говорив щось турецькою, але цифри долали бар'єр незрозумілої мови: опитування показували, що британці таки вирішили залишитися. Я тріумфував. Офіціантка, що принесла на таці замовлення, запримітивши, мабуть, ентузіазм на моєму обличчі, кивнула головою й прокоментувала: «Шкода, що вони залишаються». Вона була гарною й доброзичливою, ця кебаба, й її логіка також була очевидною: існувала думка, що без Британії ЄС буде більш відкритим для Туреччини, бачитиме в ній перспективу свого зміцнення.

 

Зранку з'ясувалося, що Велика Британія таки вирішила покинути Унію, але еврооптимізму Туреччині це не додало. Скидається на те, що Анкарі найближчим часом не світить навіть скасування візового режиму, хоч про це й було домовлено на початку цього року в обмін на приборкання хвиль міґраціїї з Близького Сходу. Туреччині, яка десятиліттями прагне вступити в ЄС, цей процес стукання в двері до негостинних брюссельських господарів уже достатньо набрид; та й настрої в самій Европі промовисті — нових членів і розширення зараз ніхто з ключових гравців не хоче. До того ж, на відміну від України чи Сербії, які поставили собі за мету стати членами Европейської Унії, у Туреччини підстав сумніватися щодо власних перспектив значно більше. Адже йдеться не лише про заможність чи демократизацію (економічно Туреччина випереджає чимало країн ЄС, і не в порівняння розвиненіша за, приміром, Румунію чи Болгарію) — на перешкоді інтеґрації передусім стоїть релігія.

 

У час гантінґтонівської поляризації цивілізацій ісламська Туреччина ставить Европейську Унію перед дилемою, й дилема тут означає не нейтральну дефініцію зі Словника української мови, а свій первісний, давньогрецький сенс, в якому обидва варіанти відповіді є неґативними. «Бути чи не бути мусульманській Туреччині в ЄС?» — питання, що торкається самої суті ідеї об'єднаної Европи. Своєю відмовою Европа штовхає Туреччину в арабський світ, де зараз кується загроза для всієї західної цивілізації, зміцнює його; але з Туреччиною в своєму складі ЄС ризикує розмити свій власний концепт. Відтак принципове запитання: Европейська Унія — це рівноправний союз розвинених країн, що базується на повазі до прав людини і демократичних цінностей, чи лише своєрідний елітний клуб християнських націй континентальної Европи?

 

Попри очевидний християнський фундамент Европейської Унії, іслам їй також не чужий — лік мусульман з паспортами ЄС з мільйонів перевалив за два десятки (ще в 2010 році в ЄС було 19 мільйонів мусульман, що становило 3,9% всього населення). Ймовірно, що Боснія і Герцеговина, яка офіційно подала заявку на вступ до ЄС взимку, стане першою в Унії країною, для населення якої іслам — один із стовпів ідентичності.

 

Що ж стосується Туреччини, то вона в ЄС була б не лише суттєвим чинником збільшення економічної потужності Союзу, а й — у довшій перспективі — вікном в ісламський світ. Прикладом для наслідування іншим арабським країнам, чинником, що може зупинити ескалацію християнсько-ісламського протистояння на рівні цивілізацій. Саме туди, в Европу, на Захід, завжди прагнули турки, й відмовити їм сьогодні в цій перспективі означає для европейського проєкту таку ж екзистенціальну загрозу, як і брексіт. Протягом століть Османська держава була мусульманською імперією Европи, й Ататюрк лише законодавчо закріпив її проевропейський курс. Зрештою, чого вартий лише той факт, що султанський палац Топкапи й усі найважливіші будівлі Османської імперії розташовані саме на европейському березі Босфору.

 

Якщо придивитися до карти, то видно, що Британія й Туреччина розташовані на протилежних сторонах материкової Европи, за тонкою смужкою води і товщим пластом відмінної ментальності. Сьогодні здається, що вони — вороже налаштовані антиподи, які ніколи не зблизяться. Та в довгостроковій перспективі, подобається це комусь чи ні, лише єдність цих протилежностей може стати підвалиною сильної й стабільної, великої й справді мультикультурної Европи.

 

Чи стане?

 

 

29.06.2016