Про те, що відбувалося у Львові 75 років тому, у перші дні німецько-радянської війни (так само, як і про наступні місяці німецької окупації), розповів у своїй книзі спогадів «Шоа у Львові» свідок тих подій, світлої пам’яті львівський бібліограф й історик Євген Наконечний. Головні персонажі – мешканці одного з будинків на початку вулиці Клепарівської. Про життя (чи радше виживання) типової для довоєнного Львова інтернаціональної спільноти, більшість якої все ж становили євреї, розповідає автор, який тоді мав десять років.

 

Пасаж Миколяша – до і після 22 червня 1941 року

[...]

 

20

 

Удосвіта будинок дрібно задрижав від серії могутніх вибухів. Як досвідчені медики, глянувши на виразні прикмети відомої хвороби, безпомильно ставлять діагноз, так вирвані зі сну чоловіки нашого дому без довгих вагань визначили, що знову бомбардують Скнилівський аеродром та головний вокзал. Не підлягало сумніву – розпочалася віддавна очікувана радянсько-німецька війна. Наші мешканці злагоджено, мов добре натренована команда, зійшли без зайвого поспіху до пивниці-бомбосховища і зайняли свої звичні усталені місця. Мойсей Блязер, переконавшись, що сусіди ведуть себе належно організовано, став на своє улюблене місце біля сходів... А бомбові атаки на місто то посилювались, то затихали.

 

У перший день війни німецькі пілоти, цілячись в головну пошту, схибили і вщент розбомбили торговельний пасаж Міколяша. На думку старих львів'ян, до яких я належу також, це найбільша архітектурна втрата міста за час воєнних дій. Розбомбили тоді ще церкву св. Духа, але архітектурної вартості вона не мала. Двоповерховий пасаж Міколяша (назва походить від прізвища одного угорця, власника розташованої там аптеки) був справжньою окрасою центральної частини Львова. Розташований між початком вулиці Коперніка і вулицею Вороного, пасаж, по суті, сам становив окрему широку вулицю з трьома виходами. Принагідно зауважимо, що пасаж Міколяша, збудований у сецесійному стилі найкращими тогочасними львівськими архітекторами Іваном Левинським і Арнольдом Захаревичем, освітлювався цілу ніч, а взимку опалювався. Численні крамниці, бари, кав'ярні, два ресторани, аж п'ять кінотеатрів розміщалися тут по обидва боки проходу. Пасаж всуціль перекривав скляний прозорий дах. У негоду перехожі любили шукати тут прихисток. Додатково прикрашали пасаж високомистецькі художні панно.

 

Світлові декоративні панно і вітражі справляли на перехожих незабутні враження. А скільки тут було розкішних модних та ювелірних крамниць, найпопулярнішою з яких була «Чар Елєґанції», перукарень, фотосалонів, вишукана кав'ярня «Кришталевий палац». Зараз на подвір'ї з вулиці Коперніка видно лише фрагменти обшарпаних стін зруйнованого пасажу.

 

Вельми промовисте наступне: ще не закінчилася війна, фронт стояв над Віслою, а радянська влада взялася терміново відбудовувати тюрму Бриґідки. Торговельний пасаж її не цікавив. Зруйнованим і забутим пасаж Міколяша залишився, на жаль, донині.

 

У тенденційній праці Еліяху Йонеса про Львів воєнного часу, з властивою авторові фактологічною неточністю та гіперболізацією окремих подій, знаходимо твердження, що в результаті німецьких бомбардувань 1941 року «за дві доби красиве мирне місто перетворилося у купу руїн». Насправді було пошкоджено 349 будинків, що становило 4,3% загальної забудови міста. Найбільшою втратою Львова тоді, повторюю, був зруйнований пасаж Міколяша.

 

У нашому підвалі відразу, в перший день, розпочалися гарячі політичні дискусії. Всі знали одне одного здавна і, найважливіше, ніхто не боявся говорити, що думав. В темпераментних бесідах на тему воєнної стратегії знову найавторитетніше виступав Мусьо Штарк. Він світився оптимізмом.

 

– Не мине й три дні, – палко сповіщав Мусьо, мабуть, під впливом Шпанова, – як з Гітлером буде назавжди покінчено. Невдовзі, – продовжував Мусьо, – завтра, найдалі післязавтра підніметься могутній німецький робітничий клас, а за його прикладом весь західноєвропейський пролетаріат. Робітники зметуть зі сцени історії прогнилі буржуазні режими.

 

Проте минуло три дні, минуло тридцять днів, минули роки довгої Другої світової війни, а німецький робітничий клас не повстав проти свого уряду. Не справдилися жодні марксистські «наукові» передбачення щодо класової боротьби в Німеччині. Взагалі війна показала – ідеологічні схеми марксизму-ленінізму мало мають спільного з реальними політичними процесами, а класова боротьба аж ніяк не є визначальною в історії. Характерно, що з початку війни Москва тихцем зняла з періодичних видань і пропагандивних брошур ідеологічно абстрактний епіграф: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», замінивши його зрозуміло реальним – «Смерть німецьким окупантам!». Історія показала, що ідеї націоналізму незвично легко зруйнували комуністично-большевицькі федерації – СРСР, Чехословаччину і Югославію, що складалися із 23 республік–суб'єктів із загальним населенням майже 330 мільйонів людей.

 

На другий день війни несподівано для львів'ян совєтська влада стала панічно втікати з міста. Мешканці нашого будинку вражено спостерігали, як велика колона полку НКВД, що базувався на Клепарівській вулиці у Будинку інвалідів, на чолі з командиром, опустивши голови, із зачохленим полковим прапором понуро марширувала у бік Личакова, на схід. На вид лави ненависних синіх фуражок перехожі інстинктивно ховалися в брамах. Львів'янки з полегшею хрестилися услід. А у місті проводилась спішна евакуація партійно-адміністративних працівників, тобто наплилого з Росії елемента. Корінних львів'ян евакуація не охоплювала.

 

З кам'яниці навпроти, з квартири, яку колись займала депортована в Казахстан офіцерська вдова, евакуйовувалася сім'я якогось партійного чинуші. Біля брами стояла вантажівка, яку молоденькі солдати, під наглядом цивільного начальника, заповнювали явно награбованим майном. Мешканці кварталу знали, що ця совєтська сім'я, як і усі інші, приїхала до Львова «на ловлю счастья и чинов» з одним фанерним «чемоданом». Вдова, відомо, залишила всі меблі та нажите за довгі роки майно разом з віконними фіранками. Партапаратчикам і чекістсько-воєнній верхівці продавали за символічну плату, а фактично за безцінь, із закритих складів речі та меблі вивезених в Сибір львів'ян.

 

Автомобіль аж тріщав від килимів, покривал, мануфактурних сувоїв, подушок і перин. Завантажили рояль, зняту зі стелі люстру, загорнуті в скатертини сервізи, швейну машинку «Зінгер», меблі, пару художніх картин, дамський та чоловічий гардероби, кухонний посуд. Солдати іще щось поспіхом приносили і докладали. Вантажівку невдовзі заклали під саму зав'язку. Пірамідальна гора навантажених речей досягла такої висоти, що виникло питання, чи зможе багаж, не зачепившись, проїхати під мостом. Нарешті вийшла повногруда, тілиста господиня і стала незграбно лізти на самий вершок цієї піраміди, солдати підсадили, і вона якось невпевнено додряпалася і вмостилася. Тоді чоловік простягнув їй сповите немовля. І тут сталося непоправне: чи чоловік не дотягнувся, чи жінка невдало нахилилася до нього – загорнута в пелюшки дитина вислизнула їм з рук і впала на кам'яний брук. Смерть настала відразу. Жінка зойкнула і заголосила. Солдати подали їй мертве тільце, і машина, похитуючись, рушила.

 

Того ж дня Блязер, Штарк, Ребіш і ще хтось з наших чоловіків кинулися до військкомату. Там застали розгардіяш і хаос. Приміщення оточив натовп схвильованих, збурених, цивілів, які бажали добровольцями йти на фронт. Мусьо розповідав, що під військкоматом зібрався дружний тлум львівських робітників. Батько, який там був, сказав нам, що справжніх робітників від верстатів він не помітив, зібралися лише молоді євреї. Ні львівські поляки, які вважали радянську владу окупаційною, ні тим паче українці добровільно не поспішали до лав Червоної армії. Стосовно можливого приходу німецького війська громадськість Львова чітко розмежовувалася за національними ознаками. Українці чекали на німців з надією, поляки – з цікавістю, євреї – з острахом. Останні виявилися найдалекогляднішими. Радянська влада здавала собі справу зі справжніх настроїв населення, бо в Західній Україні систематичну військову мобілізацію не організувала. Більше того, тих західноукраїнських жителів, які на час вибуху війни вже перебували в армії, скоро зняли з фронту і відправили до кінця війни в тил у робітничі батальйони.

 

– Вертайтеся додому, – звернувся воєнком до натовпу.

 

– Треба буде, вас покличуть. Поки що до діючої армії нікого не забираємо. Мобілізаційні розпорядження не поступали.

 

На наполегливе прохання видати хоча б зброю, він відповів, що у військкоматі зброї немає. Зброя в арсеналі, а тут не арсенал. Насправді влада не бажала роздавати цивільним зброю.

 

– Типові російські чиновницькі порядки, відома їхня «канітєль», – сердився Мусьо. – Ніхто нічого не знає, але всі «прі дєлє».

 

Наступного дня в полуднє зовсім близько почувся тріск револьверних пострілів, кулеметні черги, вибухи ручних гранат. Мешканці в паніці спустилися до пивниці. Розійшлася чутка, що німці висадили поблизу десант. Але, як скоро вияснилося, стрілянину в місті розпочали не німці, а члени боївки ОУН. Боївкарі перш за все напали на тюремну сторожу з метою визволити політв'язнів. Їм це не вдалося. Події швидко набрали несподіваного для повстанських розрахунків повороту. Генерал Власов (той, з пізнішої РОА) здійснив успішний контрнаступ і затримав німців під Перемишлем. Львів на якийсь час було врятовано від німців.

 

Отямившись, до міста повернулася з Тернополя совєтська адміністрація, а з нею і конвойний полк НКВД. Військо разом з енкаведистами до кінця дня ліквідували розрізнені групки погано озброєних, нечисленних оунівських боївкарів. Кого упіймали, розстрілювали на місці. Радянські танки обстрілювали підозрілі піддашшя, особливо вежі храмів, бо ніби там, на їхню думку, засіли диверсанти. Внаслідок цього було пошкоджено вежі костелів св. Єлизавети, Марії Магдалини, латинської катедри, церков св. Миколая, св. П'ятниці та інших львівських храмів.

 

Невдала для ОУН акція 24 червня ще раз показала, що українці у Львові становлять маломобільну меншість. Організувати масові повстанські виступи у місті вони не були спроможні, на відміну від поляків. Коли в липні 1944 року, за схожої мілітарної ситуації, поляки вдарили в тил відступаючого вермахту, то без ускладнень заволоділи цілим містом. У десятитисячній львівській дивізії польської Армії Крайової воювала міська молодь, яка знала у Львові всі входи і виходи і яка знаменито орієнтувалася в сплетінні вулиць та провулків рідного міста.

 

Вранці до нас зайшов Мусьо в штанях-гольф (трохи нижче коліна), у високих альпійських черевиках на товстих шкіряних підборах, з наплечником на спині.

 

– Прийшов з вами попрощатися, – повідомив він бадьоро, – їду з друзями на Схід. Не бажаю жити під Гітлером.

 

21

 

Наляканий збройним виступом розрізнених, малочисельних бойових груп ОУН, комендант Львова запровадив жорсткий воєнний стан. Совєтські органи не орієнтувалися в справжній силі та потенційних можливостях українців у місті, а страх, звісно, має великі очі.

 

Оголошено панічне розпорядження, за яким заборонялося особам гуртуватися у розчинених брамах, не дозволялося не лише відчиняти фасадні вікна, а й підходити до шибок. Міщани, призвичаєні спостерігати світ якраз через вікна, наперекір суворій забороні продовжували підглядати за рухом на вулицях міста. Заборонене приваблювало, хоча траплялися трагічні випадки, коли червоноармійці, помітивши за віконними занавісками силуети, відкривали вогонь. Совєтські танки, як зазначалось, в гонитві за диверсантами обстрілювали вежі церков і костелів, обривали дроти міської мережі. Трамваї завмерли, спорожнілими вулицями сновигали тільки військові патрульні вантажівки. Для маскування перед авіацією автомобілі густо замаяли зеленим галуззям. Зверху вони виглядали як мирний зелений кущ. Червоноармійці лягали униз спинами на дно кузова вантажівок по п'ятеро з кожного борту. Цівки їхніх гвинтівок були спрямовані на дахи, піддашшя та вікна вищих поверхів. У такому грізному вигляді ці неоковирні псевдокущі курсували принишклими вулицями центральної частини міста.

 

Тим часом антиукраїнська істерія наростала. Енкаведисти за наперед заготовленими списками арештовували українську інтелігенцію. Міліціонери прямо на вулицях перевіряли паспорти, вихоплювали серед перехожих українців. Богу духа винних людей, без пред'явлення звинувачень, без жодних пояснень, тільки за національною ознакою, відправляли у в'язницю. Наша двірничка попередила батька і Миколу Щура не потикатися на вулицю без нагальної потреби. До слова, двірники у воєнний час мали з кожною владою найтісніший контакт, особливо двірники центральних вулиць, які були прямими агентами поліційних органів. Батько послухався дружньої поради.

 

Майже поруч з нашим кварталом розміщалися дві львівські тюрми: малі та великі Бриґідки. Саме сюди спроваджували затриманих міліціонерами людей. Бриґідки віддавна стали для українців знаковою в'язницею. Австрійці, оволодівши Галичиною, провели касацію (знищення) непотрібних, на їхній погляд, монастирів. Раціональна традиція Європи не толерувала молитовні, контемпляційні монаші ордени. Зате шанувала ті чини, які дотримувалися знаменитого бенедиктинського девізу «ora et labora» (молися і працюй). Під австрійську касацію потрапив розташований у центрі Львова жіночий молитовний чин св. Бриґіди з його великою забудовою та обширним подвір'ям. Простору будівлю з міцними середньовічними мурами та численними монашими келіями австрійці легко пристосували під міську в'язницю. В побуті за в'язницею довго зберігалася народна назва Бриґідки, хоч офіційно за різної влади ця тюрма носила різні назви. Саме у Бриґідках, за австрійської пори знемагав молодий Іван Франко. Тут польська поліція закатувала до смерті під час слідства Ольгу Басараб, тут на тюремному подвір'ї повісили юних українських патріотів Біласа і Данилишина, тут страчували інших українських революціонерів. Через Бриґідки пройшли за польських часів тисячі українських політв'язнів, у тому числі й Степан Бандера. В червні 1941 року Бриґідки залишилися найбільшою загальною в'язницею міста Львова.

 

Саме тут під затяжним слідством уже півроку сидів Владек Желязни. Бідолашна Соня розривалася між тюрмою і своїм немовлям. З властивою єврейським жінкам самовідданою наполегливістю Соня носила Владеку двічі на тиждень передачі, добивалася з ним побачення, клопоталася за нього в прокуратурі, впливала у потрібному дусі на свідків. З початком війни зв'язок з Владеком обірвався. Прийом передач припинився.

 

– Що ж тепер станеться з моїм чоловіком? – бідкалася Соня, – кажуть, арештантів відправлять кудись далеко в Росію.

 

Втішати її ніхто не брався. Сусіди чомусь були переконані, що Владеку не оминути тяжкого довголітнього вироку. Десь на п'ятий-шостий день війни живий і здоровий Владек Желязни неочікувано повернувся додому. З'ясувалося, його милостиво відпустили на волю, з приводу чого видали відповідне посвідчення. Пробувши вдома з родиною не більше півгодинки, Владек прибіг до мого батька. Його відвідини нас спершу здивували, бо Владек приходив у гості вкрай рідко.

 

– У тюрмі творяться жахливі речі, – такими словами почав він схвильовано розповідати. – Хоча нас, в'язнів, ні про що не сповіщали, але коли ми почули вибухи бомб, то зрозуміли, що почалася війна. В'язень – це слух. У перший день війни енкаведисти вивели з камери смертників усіх засуджених і повели в підвал на страту.

 

Наступного дня в тюрмі настала незвична тиша, коридори спорожніли, їжу не роздавали. Враження таке, що наглядачі втекли. Ми намагалися розбити двері, але це нам не вдалося. Увечері в тюрмі знову почувся рух. Залунали крики, плачі, лайки і постріли. Не підлягало сумніву – енкаведисти вбивають в'язнів. Другого дня стали викликати з камер людей, виводити на подвір'я і там розстрілювати. Для заглушення людського крику запустили трахкотливий двигун.

 

Нас в камері сиділо людей зо двадцять, і ми домовилися між собою на виклики не зголошуватися, покірно, мов вівці, на заріз не йти. Держак алюмінієвої ложки я нагострив до цегли і зробив ножика, вирішивши: якщо прийдуть за мною, то хоч одного «чубарика» заберу з собою на той світ.

 

Пополудні дзвякнула в дверях «кормушка» і наглядач гукнув: «Желєзний, вихаді!».

 

Згідно з домовленістю я промовчав і не вийшов. Через якийсь час чую знову:

 

– Желєзний, вихаді!

 

Я міцніше затис у кулаці свій саморобний ніж і не відгукувався. Так протягом дня викликали мене ще декілька разів. Я не виходив.

 

Наступного дня чую голос самого начальника тюрми:

 

– Желєзний, ми знаєм, что ти тут, нє валяй дурака, вихаді!

 

Розумію, щось тут не так. Надто наполегливо мене викликають, до того ж сам начальник в'язниці. Порадившись з товаришами, я наважився вийти. Бачу, тюремні «вертухаї» на коридорі до мене приязно усміхаються, начальник дружньо поплескав по плечах, проте я весь у напрузі: помічаю, ведуть мене не у підвал, не на подвір'я, а в канцелярію (Бригідки знаю, як свої п'ять пальців). Мені відлягло від серця. Йду вже спокійніше. Аж глянь – камера відчинена навстіж. Знаю, там сиділи в основному політичні. Дивлюся – в'язні покотом на підлозі в калюжі крові. На стінах шматки мозку.

 

В канцелярії пиятика в розпалі: їдять, п'ють. Подумав, видно у них обідня перерва. Приглянувся – чоботи в енкаведистів заплямлені свіжою кров'ю.

 

– Желєзний, чому так довго не обзивався? – дорікнув мені начальник. – Ти ж «свой парень», авторитетний польський вор, таких людей ми не обіжаємо. Якби трохи довше не обізвався, могли б і шльопнути, – реготнув він.

 

– На, випий польський вор, – налив мені склянку горілки. – Бери закуси, – запросив, – ось ковбаса, сало, хліб – не соромся. Зараз випишемо тобі пропуск, і підеш на волю.

 

Я трохи надпив і так накинувся на їжу, що це розвеселило енкаведистів.

 

– Зголоднів польський вор, – сміялися вони.

 

– Здоровий мужик, трохи попостив і зголоднів, – підтвердив доброзичливо начальник і раптом запитав:

 

– А за бабами ти, мабуть, тоже сильно зголоднів? У нас того добра хватає. Пішли за мною, польський вор, угощу тебе дівками.

 

Він завів мене в якесь приміщення, схоже на катівню. Там на столах лежали голісінькі молоденькі дівчата, прив'язані за руки до якихось стінних гаків. Дівчата тихенько, мов немовлята, скиглили. Глянули вони на нас такими смертельно переляканими очима, аж моторошно стало.

 

– Вибирай любу, – сказав начальник.

 

– Хто вони? – спитав я ошелешено.

 

– Якісь харцерки. (Членкині польської бойскаутівської організації.)

 

Зауваживши мою розгубленість, додав:

 

– Ну, понімаєш, харцерки ето скажені фашистки. Їм все одно скоро каюк, попользуйся, поки ще можна. Дівки молоденькі, сочні, скористайся нагодою.

 

Я відмовився, зіславшись на виснаження в ув'язненні чоловічої сили. Начальник із зрозумінням хмикнув, і ми повернулися до канцелярії. Підписавши мені довідку, на прощання веселим тоном пожартував: «Сматрі, польський вор, больше не пападайся!».

 

Желязни на мить замовк, а тоді гаряче звернувся до мого батька:

 

– Слухайте, не можна допустити, щоб п'яні «чубарики» вимордували всю тюрму. Зв'яжіть мене з хлопцями з ОУН. Я їх знаю, сидів з ними ще за Польщі, сидів і тепер – це справжні відчайдухи. Треба чотири-п'ять озброєних хлопців з ОУН, і ми звільнимо тюрму. Зробити це легко, енкаведисти п'яні «в шток», їх там небагато, знаю там усі закутки.

 

Батько відмовив, сказав, що в цій ситуації не може ні з ким зв'язатися. Засмучений відмовою, Владек пішов. Але незабаром знову прийшов, наполягаючи на своїй пропозиції. Прийшов іще раз. З кожним разом він приходив усе більш сп'янілим. Під кінець зовсім п'яний гірко плакав, що його не хочуть зв'язати з мережею ОУН, а в тюрмі гинуть його друзі.

 

Через багато років я якось спитав батька:

 

– Може, варто було б тоді ризикнути?

 

– З того нічого б не вийшло, – відповів він. – Я добре знав Желязного, по пиятиці він був герой, а так – ні.

 

Інша річ, що тодішній виступ ОУН не вдався саме через те, що серед бойовиків не знайшлося таких обізнаних з тюремними лабіринтами, які б знали всі закутки, як Владек Желязни.

 

Несподівано для мешканців нашого будинку тоді ж повернувся додому ще один сусід – Мусьо Штарк. Виглядав мін дуже втомленим, а ще більше – морально пригніченим. З його розповідей випливало, що на так званій «старій границі» по річці Збруч, куди він добрався, стояли щільні енкаведистські застави. Пропускали на Схід лише військових та совєтських партчиновників з родинами. Цивільних осіб, зокрема уродженців Західної України, пропускали надзвичайно рідко, за спеціальним дозволом вищої влади. Мусьо такого дозволу не мав.

 

– Тоді я вирішив діяти хитріше, – розповідав Мусьо за чаєм у нас на кухні, – став шукати допомоги в євреїв. Серед самих енкаведистів трапився мені командир єврейського походження. Але совєтські євреї – це не наші євреї. Той командир мене попередив, що існує секретна інструкція – галицьких євреїв далі на схід не пропускати. «Багатотисячний потік єврейських біженців погано вплинув би на місцеве українське населення», — тлумачив командир.

 

Мовляв, радянські громадяни могли б подумати, що війна з німцями ведеться заради захисту «єврейських інтересів».

 

Насамкінець він сказав, що за порушення інструкції його чекав би трибунал, і категорично наказав мені забиратися геть. Я спробував тоді перейти кордон в іншому місці. Мене відразу впіймали і чи як шпигуна, чи як диверсанта мали намір тут же розстріляти. Дивом, шалено принижуючись, я відблагався. Не було ради: мусив вертатися. На щастя, не пішки – підібрала мене попутна машина. І ось я вдома, що буде, те буде.

 

22

 

З Йосале Валахом ми росли разом від колиски. Взаєморозуміння між нами досягло тієї гармонійної злагодженості, яка трапляється між найближчими родичами. Досить було комусь одному ледь кивнути головою, моргнути або ще в інший непомітний для сторонніх спосіб подати умовний знак, щоб другий відразу без зайвих слів здогадався, про що йдеться. З ранку до вечора весь вільний час ми проводили нерозлучно. Тільки до шкіл ходили різних: Йосале віддали до польської школи, а мене, зрозуміло, – до української. Поза домом, на горі «гицля», куди залюбки взимку і влітку ходили гуляти, ми з Йосале теж трималися разом. Задерикуваті хлопчаки з чужих кварталів нас оминали, знали: зачеплять одного – заступиться другий. Словом, товаришували ми – нерозлийвода.

 

Постійно сидіти в темному підвалі ми з Йосале довго не могли. Тим більше, що на дворі стояла чудова погода: ясні, сонячні червневі дні. Як нас не пильнували батьки, при кожній зручній нагоді ми виривалися на світ божий. Одного разу, коли довший час вже не чутно було гуркотіння німецьких літаків, ми вилізли, мов щурі з нори, з остогидлої пивниці. Ніхто не стояв на заваді, коли ми крадькома подалися на вулицю. Вийти з брами тепер стало просто і легко. На випадок обвалу будинку від прямого попадання бомби перегородки між подвір'ями окремих будинків наказано було розібрати. У нас утворилося одне велике спільне прохідне подвір'я аж для чотирьох будинків: двох будинків на Клепарівській та двох на Янівській вулицях. Для виходу на вулицю можна було скористатися однією з чотирьох брам. Ми спритно шмигнули через розгороджені подвір'я і враз опинилися на вулиці Янівській.

 

Трамвайні колії на Янівській припали пилом, автомобілів теж не було видно. Без звичного руху вулиця спорожніла і затихла. Лише біля костелу св. Анни зібрався у коло гурт жінок, щось гаряче коментуючи. Зацікавлені, ми підійшли до них. Поважні матрони-домогосподарки круглим вінком оточили двох військових. Посередині стояв чорнявий, схожий на кавказця, дебелий чоловік у добротній комісарській формі, а перед ним – молоденький рядовий червоноармієць у вилинялій до білизни довгій, схожій на дитячу сорочку, гімнастерці. То був ще зовсім хлопчисько з дівочим рум'янцем і ніжним пушком на щоках та тендітним юнацьким станом. Білява стрижена голова його золотилася на сонці. Пілотки він не мав, як і не мав при собі жодної зброї.

 

Комісар злими, уривчастими фразами допитував бійця, вдивляючись у нього яструбиними очима. Той стояв, виструнчившись, і щось тихо, безживним голосом відповідав. Він чимось нагадував школяра, що сильно завинив. Після кожної відповіді жінки дружно голосили:

 

– Не чіпайтеся хлопця! Пустіть бідного хлопчину! Пустіть, хай собі йде!

 

Комісар, не звертаючи уваги на їхні вигуки і вмовляння, навдивовижу спокійно вів допит, можливо, слабо розумів польське лементування жінок. Коли одна з них заговорила українською, він миттю відреагував:

 

– Що витріщилися! Розійдіться!

 

Жінки не послухали. Комісар розстебнув кобуру, витяг ремінцем причепленого пістолета і повів ним по колу:

 

– Забирайтеся геть!

 

Жінки замовкли, але продовжували стояти. Обличчя комісара стало наливатися кров'ю, зробилося темним і перекошеним. Розмахуючи перед жінками пістолетом, він люто гаркнув:

 

– Вашу мать, стрілятиму!

 

Не було сумніву, комісар готовий виконати свою погрозу. Жінки сахнулися і кинулися врозтіч. Більшість відбігла далеко, аж на Городоцьку, але деякі лише відійшли на інший бік вулиці. Ми з Йосале перейшли туди разом з ними.

 

Не випускаючи з рук оголеного пістолета, комісар вказав червоноармійцю на свіжовикопану траншею, що залишилась від будівельних робіт біля підніжжя костелу. Ґрунт зверху був перемішаний з жовтим, золотистим піском. Розгублений хлопчина, скоряючись команді, заліз у траншею. Вона сягала йому по пояс. Червоноармієць приклав благально до грудей долоні і щось спитав. У відповідь комісар сердито гримнув:

 

– Лажись!

 

Стрижена білява голова зникла в траншеї. Комісар виждав, поки хлопець вляжеться, а тоді вистрелив. Потім неквапно заховав у кобуру пістолет і подався Янівською вгору.

 

Ми підійшли до траншеї. Червоноармієць лежав долілиць з простреленою головою. По шиї вже повзли, невідь звідки взявшись, мурашки.

 

– Клятий єврей убив такого гарного хлопця, – сказала одна з жінок.

 

– Євреї безжальні, – додала інша.

 

– Хіба ж він єврей? – спитав я, здивовано кинувши у бік комісара, що розмашистим кроком віддалявся.

 

– А то ж хто? – сказала жінка.

 

Коли ми з Йосале повернулися додому, нас зустріли докором:

 

– Де ви, шибеники, так довго лазили?

 

Нашою спільною відповіддю було тягуче мовчання.

 

23

 

Львів через своє географічне положення у новітню епоху не надавався до стійкої, довготривалої оборони. Достатньо було ворогові захопити якийсь з навколишніх пагорбів, як місто, розташоване в долині річки Полтви, лежало перед ним беззахисно, мов на долоні. Остерігаючись оточення, совєтське командування на дев'ятий день війни вирішило вивести війська зі Львова.

 

В полуднє останнього дня до брами нашого будинку під'їхав вершник. Не злазячи з коня, він став щось голосно гукати. Зацікавлені мешканці висипали з підвалу в коридор з’ясувати в чому річ. Яке ж було їхнє здивування, коли побачили у сідлі, на великому світло-рудому коні сусіда-«фризієра». На ньому була новенька військова форма, нові чоботи, а на голові до болю знайома синя енкаведистська «фуражка». Щоб кашкет не злетів під час їзди, він причепив його ремінцем до підборіддя. Це надавало обличчю суворого вигляду. Аж тепер вияснилося, де трудився вдаваний працівник ножиць і бритви. Не підвела мене спостережливість.

 

З обміну репліками випливало, що частина сусідів давно добре знала, ким є насправді «фризієр», але по-змовницькому мовчала. «Фризієр» приїхав на буланому коні забрати зі собою сім'ю. Товстенька, тілиста його дружина, про яку казали, що має усього сімнадцять літ, відзначалася мало не дитячою полохливістю. Мала вона звичку забиватися в глухий кут підвалу і там, не випускаючи свого малюка з рук, сидіти годинами вже після того, як пролунала команда «відбій повітряної тривоги». Як її не вмовляли, вона довго не вступалася з підвалу.

 

Поки її розшукували, сусіди обступили «фризієра», випитували у нього як в особи, наближеної до армії, про воєнні новини. Лише Веста Вайсман відійшла убік. Ми знали, що в неї на квартирі переховуються від енкаведистів дві польки, яким удалося втекти з в'язниці. Якийсь єврей напередодні з криком «Саро, де ти?» дістався до малих Бриґідок і повідчиняв жіночі камери. У цей момент тривала повітряна тривога і наглядачі сиділи в бомбосховищі та дудлили горілку. Таким чином врятувалося декілька десятків жінок, серед них ті дві польки. Вайсман і Желязни заопікувалися ними. Їх викупали, нагодували, переодягли. Вийти на вулицю без документів вони не наважувалися. Синій кашкет і для утікачок, і для самої Вайсман не віщував нічого доброго.

 

Незважаючи на те, що кінь злякано роздимав ніздрі, жінки впритул підійшли до «фризієра», щоб почути його власний погляд на військове становище. Вершник заспокійливо гладив буланого і тихцем, «по секрету», повідомляв сусідів, що до завтра Червона армія покине Львів. Звичайно, покине тимчасово. «Через тиждень-два ми повернемося», – запевняв «фризієр». Від такої звістки єврейська частина мешканців упала в зажуру.

 

А тим часом підійшов Блязер і заявив, що він в супроводі трьох сусідів ретельно обшукав увесь підвал, але дружини «фризієра» там нема.

 

– Вона у себе в квартирі, – сказав хтось.

 

– Покличте її негайно, – попросив «фризієр», – у мене обмаль часу. Скажіть, хай візьме з собою лише документи, решта хай покине. Хай швидко йде з дитиною як стоїть.

 

– Забираю їх зі собою, – розповідав «фризієр» сусідам, – посаджу на коня.

 

Він показав приторочений до сідла килимок і поплескав коня по широкому крупу. Буланий скидався на тих могутніх важковиків, що возили пиво з бровару. На ньому могло вміститися і п'ять осіб.

 

Квартира «фризієра» знаходилася на третьому поверсі. Туди побігли Іда Штарк і ще хтось. Їх довго не було видно, нарешті повернулися ні з чим.

 

– Двері замкнені на ключ. Ні на дзвінок, ні на стукіт ніхто не відзивається.

 

– Бідолашна, цілу ніч, мабуть, просиділа в пивниці. Зараз, певно, міцно спить, – заговорили жінки.

 

– Треба виламати двері. Немає іншої ради, – запропонувала Іда.

 

– Навіщо ламати, ми маємо фахівця, пішліть Желязного, він зуміє відчинити без ключа, – порадив Мусьо Штарк.

 

Так і зробили. Желязни разом з Блязером і Мусьом подалися на третій поверх. Через хвилину вони знічені повернулися.

 

– Вашої дружини там немає. Квартира порожня, – повідомили засмученого «фризієра».

 

Хтось нарешті згадав, що жінка «фризієра» збиралася піти з малюком ночувати до подруги, в якої була глибша пивниця, тобто надійніша. Наш підвал видавався їй не зовсім безпечним.

 

– До якої ще подруги? Де вона живе? – перепитав «фризієр» з нотками розпачу в голосі. Ніхто не знав, що відповісти. «Фризієр» мало не плакав. Глянувши на годинник, він натягнув вуздечку і стиснув буланого стременами.

 

– Я ще неодмінно приїду! – гукнув він, повернувшись до нас на прощання.

 

«Фризієр» дотримав слова. Він приїхав у 1945 році, відразу після закінчення війни. Вдруге він приїхав у 1947 році з Польщі, де проживав на той час. Останній раз приїхав у 1965 році із Західної Німеччини, громадянином якої він якимсь чином тоді став. З подиву гідною кмітливістю «фризієр» відразу знаходив мого батька, який за той час аж тричі міняв адресу. Він полюбляв з батьком вести ностальгійні розмови про ті часи, коли мав юну дружину і синка-первістка. За збігом обставин кожен раз, коли він приїжджав, мене не було у Львові. Можливо, так вийшло на краще, бо заощадило йому дізнатися від мене трагічно-жахливі подробиці, які батько не хотів йому розповідати.

 

Повідомлення «фризієра» про відхід Червоної армії розвіяло ілюзії і про налагодження постачання хліба. З вибухом війни продовольчі крамниці відразу спорожніли. За хлібом утворювалися величезні черги. Міщани, відомо, не мають великих запасів їжі: дезорганізація постачання відбивається на них вкрай боляче, ставить їх на грань голоду.

 

Зразу після від'їзду «фризієра» Блязер скликав чоловіків нашого будинку на нараду. Мешканці кварталу знали, що неподалік, на військових складах, роздають цивільному населенню продовольство, щоб воно не потрапило до німецьких рук. Блязер запропонував піти на склади, щоб трохи запастися харчами. Йти туди зголосилися не всі чоловіки, а найвідважніші, а може, найголодніші. Пішли Блязер, Валах, Желязни і мій батько.

 

Верталися вони поодинці. Кожен сам по собі ніс додому щось їстівне. Усі повернулися, а батька все не було. Ми хвилювалися. І не без підстав. Як дужий чоловік батько взяв на складі найважчий товар: мішок борошна. Так з мішком на плечах пішов він Янівською вулицею додому. Несподівано по дорозі його перестріли озброєні молоді хлопці з червоними пов'язками на рукавах. За батьковим визначенням, це були євреї. Назвалися вони комсомольським патрулем. Комсомольці зажадали квитанцію на борошно. Пояснення, що зі складу роздають червоноармійці продовольство без усяких квитанцій, їх не задовольняло. Вони стали вимагати ще й особисті документи. І тут батько допустив фатальну помилку – пред'явив їм паспорт. Побачивши в паспорті запис трефної національності, комсомольці впали в лють.

 

– Мародер! Саботажник! Диверсант! – загорлали. Потім пошепталися між собою і оголосили батькові, що він підлягає негайному розстрілу.

 

– Ставай під стінку! – скомандували.

 

Від нехибної смерті батька дивом, в останню мить, врятували знайомі єврейські жінки, які надійшли з того ж складу, де теж чимось запаслися.

 

– Ви, хлопці, його розстріляєте і собі підете, – сказали вони комсомольцям, – а нам тут з сусідами жити, подумайте про наслідки.

 

Хлопці подумали. Батька не тільки відпустили, але ще й завдали мішок на плечі. Запас муки дав змогу нашій сім'ї якось пережити перші голодні місяці німецької окупації.

 

24

 

Під вечір останнього дня радянського панування у Львові нашу кам'яницю, як і будинки прилеглих кварталів, затягло чорним димом. Замітаючи за собою злочинні сліди, енкаведисти підпалили Бриґідки. Звідти напливав ядучий дим, у повітрі відчувався гар, заграва від пожежі виблискувала червоними вогнями в хмарах. Палали Бриґідки, палав навпроти статуї Богоматері найбільший львівський кінотеатр «Палас», палахкотіли інші будинки, горіли промислові склади на Городоцькій. Кривава заграва здіймалася над центром міста. На Янівській, на старих австрійських військових складах, раз у раз гриміли вибухи.

 

Там у запалених складських приміщеннях розривалися боєприпаси.

 

Перелякані мешканці збіглися до рятівної пивниці, щоб у критичний момент переходу фронту перебути у захистку. Сусіди готувалися провести в підвалі усю ніч. Проте, звичайно, людська цікавість не знає ні меж, ні спокою. Миколі Щуру якимсь чином вдалося підмовити розважніших, обачливих на щодень чоловіків на небезпечну авантюру. Удосвіта, ще поки як слід не розвиднілося, за його намовою подалася компанія жителів нашого будинку на вулицю, щоб спостерігати, як німці входять до Львова. Щур запевнив, що боїв не буде, бо бачив, як німецькі мотоциклісти вже промчалися через місто.

 

Йти разом з Миколою Щуром зголосилися також Блязер, Валах, мій батько, ще хтось. Добровільно наражаючись на небезпеку, вони, не без ризику, взяли ще зі собою жінок і дітей, як захисний щит. Зібралося разом з десять осіб.

 

Зіщулені від ранішнього холоду, стали тісним гуртом під наріжним будинком номер два Клепарівської вулиці. Саме звідти сподівалися побачити на Янівській, що є артерією зв'язку Схід–Захід, перших німців.

 

Ледь-ледь світало. На віддалі кількох метрів неможливо було нічого розрізнити. Вулицями стелилася густа синя імла. Всі повитягували шиї, вдивляючись на роздоріжжя Клепарівської та Янівської. Так минали хвилини за хвилинами. У місті панувала мертва тиша. Навіть всюдисущі горобці ще дрімали, лише бездомні коти, тихо крадучись, швидко перебігали з брами в браму. Нетерплячий Валах висловив припущення про невдало вибране місце спостереження. «Німці сюдою не йтимуть, – твердив він, – увійдуть вони до Львова, певно, через Городоцьку або через вулицю Сапіги» (нині С. Бандери).

 

Між чоловіками розгорілася суперечка на улюблену тему військової стратегії і тактики. У розпалі чоловічих сперечань, якось крадькома, ніби нізвідки, на бруківці проїжджої частини роздоріжжя, саме там, де сподівалися, з'явився німецький солдат. З цікавістю і з острахом ми витріщилися на нього. Дивного сіро-сивого, а не звичного зеленого, кольору мундир, альпійські черевики, на голові – пілотка. Рукави засукані до ліктів, на грудях чорніє автомат. Солдат насторожено застиг і скерував у наш бік цівку. Відчувалося, що причаєна групка людей тривожила його, в будь-яку мить німецький розвідник був готовий відкрити вогонь. Ситуація, звісно, драматична. І тут знайшовся Микола Щур. Він приязним тоном гукнув через дорогу до німця вранішнє вітання:

 

– Gut morgen!

 

Почувши звичне для нього здоровкання, солдат відвернув від нас дуло автомата і миролюбиво відповів:

 

– Morgen!

 

Далі він поцікавився, чи немає поблизу большевицького війська, і, почувши заперечення, помітно розслабився. Ще запитав, що це горить. Йому відповіли – тюрма. Він закурив, кілька разів поспіхом затягнувся, а недопалок акуратно розтоптав черевиком. Потім обернувся назад, підняв угору руку, стиснув і розслабив кулак, даючи умовний знак своїм. Тоді поволі рушив у напрямку Оперного театру. Через дві-три хвилини на роздоріжжі появилися вже два німецькі солдати. Знову Щур їх привітав, знову німці спитали про большевицьке військо і, заспокоєні відповіддю, дали рукою знак своїм, а самі неквапливо пішли вперед. За ними через певний інтервал з'явився цілий підрозділ, який вже не звертав на нас уваги. Німецька армія без бою входила до Львова.

 

Побачивши те, що хотіли, втомлені від вражень, невиспані та зголоднілі люди повернулися до своїх домівок. Але ми з Йосале, сяк-так перекусивши, не всиділи і знову вибігли на вже гамірливу ранішню вулицю. Німецькі військові підрозділи продовжували рухатися Янівською до центру і далі на Схід. На тротуарах появилося вже чимало цивільних глядачів. Ми побачили зорганізовану групу жінок біля костелу св. Анни. Барвистий, святково вбраний гурт молодих жінок стояв під мурами костелу з великими оберемками квітів. Дівчата жваво щебетали українською мовою і нетерпляче виглядали якесь військо, що, ймовірно, мало надійти згори вулиці.

 

– Ідуть! Ідуть! – нарешті загукали вони радісно.

 

Розміреним військовим кроком надійшов згори Янівської вулиці новий військовий загін. Зустрівши його, жінки бурхливо заплескали в долоні. Залунали перемішані з оплесками захоплені вигуки:

 

– Слава Україні!

 

На що солдати дружно відповідали:

 

– Героям слава!

 

Не сповільнюючи кроку, солдати привітно махали вільними від зброї руками. Дівчата кинулися до чітких військових шеренг і стали вручати кожному воякові букет. Частину квітів стелили їм під ноги. Заквітчаний загін обійшов фронтон костелу і повернув праворуч на Городоцьку вулицю.

 

– Йдуть до Юра, до Шептицького! – рознеслося серед жіноцтва і дрібно зацокали каблучки услід за військом. Так увійшов до Львова український батальйон «Нахтігаль» («Соловейко»), навколо якого здійняли по війні величезний ідеологічний українофобський галас. Батальйону, зокрема, припишуть розстріл львівських професорів і організацію єврейського погрому. Авторові монографії «Евреи Львова в годы Второй мировой войны и катастрофы европейского еврейства 1939–1944» Еліяху Йонесу видалося замало цих безпідставних звинувачень. Йонес, з характерним для нього незнанням українських справ, перетворив батальйон у цілу «дивізію Нахтігал» і неправдиво твердить, що у червні до Львова увійшов другий український батальйон «Роланд». Насправді «Роланд» ніколи у Львові не був. У середині липня цей батальйон просувався у напрямку Одеси і, дійшовши до міста Балти, повернувся назад.

 

Потік військ через Янівську поволі висох. Останній німецький підрозділ зупинився на перепочинок прямо під брамою костелу. Солдати познімали з плечей важкі кулемети, а з рушниць спорудили піраміду. Самі ж посідали на скриньки набоїв і почали мляво гризти галети або курити.

 

Мешканці прилеглих кварталів обліпили військо, прагнучи ближче пізнати нових окупантів. Солдати поводилися дружелюбно, вступали по можливості в розмови, пригощали чоловіків цигарками. Але на заваді спілкуванню міцно стояв мовний бар'єр. Недаремно в слов'янських мовах германців називають німцями, тобто німими. А яка розмова з німим?

 

Старший за віком поляк розпитував солдатів, чи легко їм було взяти Львів, але вони нічого не розуміли. Польською мовою питання звучало: «Чи латво вам било...». Ніхто не розумів. Нарешті якийсь німець, завчивши, мабуть, з військового розмовника декілька російських фраз, відповів йому:

 

– Латвія уж наша.

 

І так повторилося кілька разів. Поляк питає: «Чи латво било?», а німець відповідає: «Латвія уж наша». Порозумітися вони не могли!

 

Ми з Йосале з вродженою хлоп'ячою цікавістю до війська і військового спорядження розглядали німецьку зброю. Придивлялись до незвичних автоматів, до кулеметів у «кожухах» з дірками. Німецькі солдати, замість примітивних «котелків», мали, як і польські, похідні судки з двох частин: один для рідкої страви, другий – для густої. Ми розглядали добротне солдатське взуття, зміцнене металевими шипами. Подивляли зручний військовий наплечник, покритий зверху від дощу рудою кошлатою телячою шкірою. Бачили, що солдатський обладунок продуманий до дрібниць. Але найбільше нас, як і багатьох інших, вражав солдатський ремінь. На його пряжці виділявся претензійний напис: «Gott mit uns». Насправді Господь Бог не міг бути разом з ворогами роду людського.

 

25

 

Галичина у минулому столітті переживала часту зміну влади. У 1914 році вибухнула Перша світова війна. На Галичину тоді насунулася російська навала, що прогнала австрійську адміністрацію і встановила свою. У 1915 році австрійським військам вдалося відвоювати Галичину і відновити своє панування. У 1918 році українці перейняли в австрійців владу, проголосивши Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). У 1919 році внаслідок запеклої війни поляки окупували Галичину і встановили свої порядки. В 1939 році Червона армія з німецьким Вермахтом розгромила Польщу, зайняла західноукраїнські землі і проголосила тут радянську владу. Таким чином, лише за чверть століття (1914-1939 рр.) політичний режим і адміністрація докорінно мінялися в Галичині п'ять разів.

 

При кожній зміні влади виникали проблеми і з військовополоненими, і з політичними в'язнями. Не обходилося без надмірних репресій і жорстокостей. Але загалом вирішувалися вони з дотриманням європейських гуманних засад. Військовополонених по певному часі відпускали додому, а політичні в'язні зі зміною режиму виходили на волю. Так, наприклад, у вересні 1939 року в польських в'язницях каралися з довічним вироком крайовий провідник ОУН Степан Бандера і його товариші, а також інші видатні українські політичні діячі. З розвалом Польщі всі вони вийшли з в'язниць живими і неушкодженими.

 

Шоста зміна влади в Галичині, в червні 1941 року, почалася з нечуваних звірств і засвідчила, що настала розбійницька ера в історії краю. З розповідей Владека Желязного та приголублених Вестою Вайсман жінок-утікачок мешканці нашої кам'яниці мали достатню уяву, чого можна очікувати в Бриґідках. Після відходу Червоної армії про це дізнався весь Львів. До місць ув'язнення кинулися родичі та знайомі заарештованих, а також частина міської публіки, яка не оминає видовищ.

 

Не втрималися і ми. Батько пішов до тюрми на Лонцького, сподіваючись там дізнатися про долю знайомих в'язнів, а я з мамою – до поблизької тюрми на вулицю Яховича. Широка залізна брама малих Бриґідок на Яховича була на чверть відхилена. Отже, можна було вільно пройти на зазвичай зачинене тюремне подвір'я. Під брамою тулилося декілька підвод з порожніми домовинами. Це приїхали родичі забрати понівечені тіла своїх близьких.

 

Переступивши поріг тюремного подвір'я, ми відразу зупинилися. Чувся огидний трупний сморід. Під стіною тюрми – рядами почорнілі, розпухлі тіла розстріляних. Якісь бородаті чоловіки, хитаючись під тягарем, виносили на ношах з підвалу щораз нові трупи і клали їх поряд. Нечисленні групки заплаканих жінок, притискаючи до носа хустинки, уважно розглядали загиблих, намагаючись впізнати своїх. Тут же на подвір'ї стояло декілька військових німців, а біля них крутилися цивільні молодики з синьо-жовтими пов'язками. Німці щось покрикували і наказували. Один німець у протигазі, з великим червоним хрестом на білій пов'язці то заходив, то виходив з приміщення. Ми трохи постояли, а коли винесли чергові ноші, з яких повіяло винятково сильним трупним сопухом, забралися геть. Видовище було, як кажуть, не для людей зі слабкими нервами.

 

За підрахунками сучасних дослідників, у чотирьох львівських тюрмах (малі й великі Бриґідки, Замарстинівська, Лонцьке) тоді було розстріляно понад 10 тисяч в'язнів. Навіть вельми неприхильні до українців польські дослідники визнають, що 75–80% помордованих у львівських тюрмах становили саме українці. Решта – поляки і трохи євреїв Масові знищення політв'язнів викрито по всій Галичині. У Добромилі большевики закинули у соляні шахти понад 3 500 осіб, у Дрогобичі розстріляли 850, у Самборі – 900, у Станиславі – 1 500 осіб. Ями та тюремні камери, повні трупів в'язнів, знайшли в Перемишлі, Тернополі, Стрию, Бібрці, Жовкві, Калуші, Миколаєві, Чорткові. Подібні гекатомби трупів відкрито в тюрмах Волині та Буковини – усього в 22 місцевостях. Загальна кількість помордованих політв'язнів у Західній Україні становить 40 тисяч осіб. Скрізь жертвами енкаведистів стали, перш за все, представники української провідної верстви – інтелігенція і громадсько та політично активні селяни.

 

Вражала та обставина, що перед смертю в'язнів часто піддавали садистським тортурам. У Бриґідках знайшли камеру з живцем замурованими в'язнями, які задихнулися в кам'яному мішку. Спостерігалися розмаїті вигадливі випадки нелюдських тортур.

 

З першого дня німецько-радянська війна набрала особливого ідеологічного характеру. Московські пропагандисти називали гітлерівську «Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію» фашистською, а пропагандисти Геббельса – радянську владу – «жидокомуною». Готуючись до нападу на Радянський Союз, гестапо створило спеціальні каральні загони поліції – айнзацгрупи. У Північній та Центральній Україні «зачисткою» прифронтової смуги мала займатися айнзацгрупа «Ц». Вже 30 червня передовий загін айнзацгрупи прибув до Львова. Загін мав завдання страчувати всіх комуністичних діячів, народних комісарів, євреїв-партійців та «всі радикальні елементи».

 

Репресії проти євреїв гестапівці розпочали відразу. Вони не втрималися, щоб не продемонструвати у Львові шаблонну акцію, породжену германською манією чистоти (у німців найпопулярніші анекдоти пов'язані з дотриманням чистоти). На львівському Ринку євреї голими руками мусили збирати з площі навмисно розтовчене скло і всіляке сміття. Це принизливе для людської гідності знущання мало служити для «тубільців» показовою «лекцією», як треба поводитися з євреями. Шеф айнзацгрупи «Ц» доктор Отто Раш напучував своїх підлеглих: «Жидо-большевицький режим, жидівське суспільство є відповідальними за вбивство тисяч політв'язнів і німецьких полонених; у відповідь треба розстріляти винних». Між помордованими німці знаходили трупи своїх льотчиків, які потрапили в полон. Для геббельсівської пропаганди большевицькі звірства «під керівництвом євреїв» стали основною темою. До місць екзекуцій з тодішніх нейтральних країн до Львова, Стрия, Самбора було направлено спеціальних кореспондентів. Прибули журналісти зі Швеції, Португалії, Швейцарії, США, а також представники Міжнародного Червоного Хреста. Преса публікувала повідомлення і фотографії, в кінотеатрах демонстрували хроніку з жахливими кадрами, було випущено відповідні плакати, листівки. Наголошувалося, що винними у злочинах є саме євреї.

 

У галичан масове знищення в'язнів викликало емоційний шок, яким і вирішили скористатися гітлерівці. Вони заборонили родичам загиблих самим викопувати і розбирати гори розстріляних трупів. Мали це робити ті євреї, яких підозрювали, слушно чи неслушно, у співпраці з органами НКВД. Німці розставляли євреїв на тлі трупів і робили фотографії з підписами: «Ось вони, євреї-злочинці, поруч зі своїми невинними жертвами».

 

Так було організовано злісну гестапівську провокацію, що тривала три дні. Історики називають її «в'язничною акцією» Прямо на вулицях хапали людей із яскраво вираженою єврейською зовнішністю (особливо пейсатих хасидів), приводили до тюрем і наказували виносити трупи. Липень – гарячий літній місяць. Трупи хутко розкладалися, сопух був неймовірний. Євреї голими руками, без санітарних пов'язок на обличчях, без рукавиць зносили на подвір'я з камер і підвалів людські останки. До тюрем прибули родичі та близькі помордованих, щоб забрати своїх і належно, за звичаєм, поховати. Гестапівці підбурювали родичів загиблих фізично розправитися з Богу духа винними євреями, що були на території тюрем. Євреїв називали винуватцями розстрілів і закликали родичів помститися. Для цього заздалегідь приготували металеві палиці. Дехто з родичів помордованих, божеволіючи від горя, брався за них. Батьки помордованих мстилися за смерть своїх дітей. Можна уявити собі стан навіть найбільш стриманої особи, коли їй показують труп рідної людини і демонструють «вбивцю». Але треба сказати, на підставі свідчень під час Нюрнберзького процесу, випадки самосуду зі смертельними наслідками траплялися рідко. Астрономічні цифри, які подає Еліяху Йонес, належать до українофобського фольклору.

 

Вміщені в пресі нейтральних країн матеріали про масові вбивства політв'язнів на території Західної України змусили Москву якось відреагувати. У типово нахабний спосіб «Советское Информбюро» на початку серпня у спеціальному комунікаті «поінформувало», що у львівських в'язницях саме німцями розстріляно тисячі радянських громадян. Пізніше цей прийом «тримай злодія» застосували при тлумаченні обставин розстрілів польських офіцерів у Катині, українців у Вінниці.

 

Другого або третього липня я йшов до знайомих, що мешкали нижче теперішнього кінотеатру ім. Б. Хмельницького. На вулиці стояла валка сільських возів з трунами. Селяни приїхали забирати своїх загиблих. Сморід від розкладених трупів із Замарстинівської тюрми був таким сильним, що трамвай, який їздив цим маршрутом, припинив свої рейси. Знайомі розповідали, що в тюрмі побували представники Комісії Міжнародного Червоного Хреста з Швейцарії і американські кореспонденти (на той час між США та Німеччиною ще не було стану війни). Комісія ходила в протигазах. Найстрашніше вражало те, що немало жертв було по-садистському помордовано: виколоті очі, відрізані язики, руки, ноги, у жінок – груди. Коли, затуливши хустинкою носа, я підійшов ближче, то почув страшенний лемент. То кричали не родичі помордованих, як я спершу подумав, а євреї, яких били нещадно, до смерті. Били куди попало, хто впав, того копали ногами. Казали, що це євреї – большевицькі міліціонери, які не встигли втекти. Треба зазначити, що тодішні репресії проти співробітників НКВД, явних і таємних, стосувалися всіх запідозрених, незалежно від їхнього національного походження. Антибольшевизм не тотожний з антисемітизмом. Інакше кажучи, справа була не в тому, хто то був, єврей чи неєврей, а в тому, що то був енкаведист.

 

Масові розстріли в'язнів у галицьких містах і містечках викликали загальну стійку ненависть населення (поляків і українців) до совєтської влади, її творців і пропагаторів комуністичної ідеології. Підсилювали ці почуття урочисті похорони большевицьких жертв, в яких брали участь тисячі осіб і духовенство греко-католицьке, римо-католицьке, православне.

 

У 1956 році, в період хрущовської відлиги, Політбюро ЦК КПРС звернулося до Органів за цифрами репресованих з політичних мотивів. Органи підрахували і повідомили, що лише з 1935 до 1940 року, тобто в мирний час, через совєтські тюрми перейшло 18 840 тисяч політв'язнів. Із них 7 мільйонів було розстріляно. Решту відправили в «істрєбітєльниє лагєря».

 

У порівнянні із загальним числом жертв більшовизму, що за сучасними авторитетними даними виносить близько 60 мільйонів, тих 40 тисяч політв'язнів, замордованих на теренах Західної України на початку війни, є краплею в морі пролитої людської крові. Але якраз це та краплина безчинства, яка переповнила чашу, або точніше, це та крапля, яка стала поштовхом, пусковим механізмом до нових геноцидних акцій гітлерівського звіра. Тисячі німецьких військових, що досі не мали поняття про московських опричників, на власні очі побачили масакри бузувірів. Їх водили до львівських тюрем як на екскурсію, показували розстріляних полонених солдатів вермахту і люфтваффе. Це побачили сотні тисяч німців у кінохроніці, читали в газетах і журналах. У дикій безбожній Росії, упевнилися німці, людське життя не має вартості. Панує тут державне беззаконня, терор і людожерська логіка. Виходить, мають рацію пропагандисти доктора Геббельса: Росію населяють расово неповноцінні підлюдки, стадне бидло, з яким можна безкарно робити що завгодно. Саме у Львові геноцидники з ґестапо отримали від енкаведистів першовзір на масові вбивства без суду і слідства, вбереглася фотографія такого змісту: чини сатанинського ґестапо оглядають у Бриґідках трупи помордованих сталінськими енкаведистами людей. Рівно через три місяці після мордів на Лонцького, в Бриґідках, на Замарстинівській, в Бабиному Яру гестапівці розстріляли перших 70 тисяч жертв. А далі пішло...

 

26

 

На час вибуху німецько-радянської війни в Галичині, попри два роки тотального енкаведистського терору, все ж таки уціліли дві могутні українські організовані сили: Греко-католицька Церква і Організація Українських Націоналістів. З калейдоскопу бурхливих подій перших днів німецької окупації сильне враження справило на галичан проголошення незалежності України. Акт цей мав вагоме значення для подальшого розвитку подій. У тексті проголошення було сказано, що «волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».

 

Для львів'ян програма і діяльність ОУН, а також особа крайового провідника Степана Бандери були достатньо знані. Саме у Львові у 1936 році у Бриґідках відбувався голосний політичний процес над крайовою екзекутивою (виконавчим комітетом) ОУН. Тоді польський суд засудив С. Бандеру до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. Про ОУН відомо було, що це не політична партія у традиційному розумінні, а таємна, підпільна революційна українська організація, побудована на суворій військовій дисципліні. Перша заповідь для членів ОУН голосила: «Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або загинеш у боротьбі за неї». Складалася організація здебільшого з патріотичної молоді. Широко розгалужена мережа ОУН покривала Галичину і Волинь, частково Буковину і Закарпаття. Наприкінці тридцятих років організація ОУН зробилася пружною, динамічною політичною силою, з якою мусило рахуватися усе західноукраїнське суспільство та спецслужби окупантів, зокрема польська «Дефензива» та НКВД.

 

Проголошення відновлення незалежності відбулося у скромних умовах, у невеличкому приміщенні «Просвіти» на львівському Ринку, під вечір 30 червня. Загал львів'ян дізнався про цю подію лише на другий день. З подиву гідною оперативністю львівські рабини того ж дня, 30 червня, зустрілися з митрополитом Андреєм Шептицьким і повідомили, що євреї Львова підтримують проголошення Української держави та сподіваються, що Українська держава захистить своїх громадян від будь-яких переслідувань. Митрополит Греко-католицької церкви запевнив рабинів, що державна влада не допустить антиєврейських ексцесів, що український уряд дбатиме про добро всіх замешкуючих край громадян, без різниці віросповідання, національності і соціального стану. Отож, проголошення в 1941 році незалежності України зовсім не злякало галицьких євреїв. Навпаки, євреї вбачали в Акті незалежності сприятливий для себе поворот подій.

 

Наша гостинна оселя у перших днях липня перетворилася на гучний дискусійний клуб. Сусіди-євреї горнулися до нас, щоб щось дізнатися про наміри нового уряду і розважити тему українсько-єврейських взаємин. Мусьо Штарк, який досі любив погомоніти з моїм татом як з представником робітничого класу, тепер став розмовляти з ним як з представником українства. Ще з австрійських часів українські політичні лідери Галичини дивилися на євреїв як на потенційних союзників. Вони намагалися залучити їх на свій бік до спільної боротьби за демократичні права, за національну справедливість. Відомий епізод, коли голова українського парламентського клубу Юліян Романчук виступив з вимогою реформувати виборчу систему і утворити єврейську курію. Тобто перейти в Австрії від визнання євреїв окремою релігійною спільнотою до визнання євреїв окремою нацією. На парламентських виборах 1907 року єврейських кандидатів підтримали українські селяни. У висліді за допомогою українських голосів перемогли чотири сіоністські посли і створили свою репрезентацію.

 

Українські політичні кола Галичини постійно ставилися до євреїв з винятковим розумінням. Не було жодної української політичної партії, яка б проповідувала антисемітизм, у тому числі й ОУН. Не домагаючись асиміляції євреїв, представники українського суспільства прагнули налагодити українсько-єврейські відносини на основі плюралізму та визнання прав євреїв як окремої національної групи, навзаєм очікуючи, що євреї не перешкоджатимуть українському відродженню.

 

Чоловіки, які збиралися у нас, мали всі близько сорока років і для них події, пов'язані з утворенням у 1918 році ЗУНР, були в пам'яті живими і свіжими. Уряд ЗУНР надав єврейській спільноті широку національно-культурну автономію і можливість захищати свої інтереси у всіх державних структурах. У 1941 році галицькі євреї сподівалися на подібне ставлення нової української влади. Забігаючи вперед, зазначу, що під час референдуму на підтримку Акта про державну незалежність України в 1991 році прагматичні євреї одностайно проголосували за незалежність. Чомусь вони зовсім не злякалися роздмухуваних українофобською пропагандою жахів стереотипу українця – генетичного антисеміта. Адже ті проникливі євреї, які спостерігали за політичним життям в Україні, попри весь намул непорозумінь знали, що реальна політична влада упродовж століть в Україні українському народові не належала. Що умови варварської сваволі, які панували в Україні до 1991 року, – це не результат діяльності українського народу, а наслідок «діяльності» над українським народом окупаційних властей Російської імперії чи Польщі. Чужинці ніколи не намагалися перетворити Україну в цивілізовану правову територію, бо це перешкодило б їхньому пануванню. Окупанти постійно інспірували антисемітські настрої і виступи, щоб таким чином відвернути гнів уярмленого, приниженого народу від його справжніх гнобителів. У 1941 році галицькі євреї сподівалися, що з українською владою вони зуміють успішно налагодити взаємопорозуміння. В усякому разі такі бесіди велися у нашій хаті.

 

27

 

У шинелі з червоним підбором на розі Янівської вулиці стояв немолодий німецький генерал в оточенні дужих охоронців і спостерігав за рухом військ, що котилися лавиною на Схід. Появився підрозділ з екзотичними, у нас не баченими в'ючними мулами. Ці невибагливі, витривалі гібриди коня і осла тягнули на хребтах важкі міномети. Ми з Йосале притулилися до нашої брами й з цікавістю споглядали, як вулицею марширують нескінченні військові колони. Солдати були веселі, усміхнені, задоволені. Відчувалося, що військо охоплене ентузіастичним поривом отримати рішучу перемогу. Був початок спекотного літнього місяця липня. Одні солдати йшли в пілотках, інші – з непокритими головами. Німецьких солдатів не стригли «під нульку», вони мали акуратні чубчики.

 

Ми з Йосале заворожено дивилися на масу сіро-голубих мундирів, що видзвякували проїжджою частиною підкутими чобітьми. Раптом енергійною військовою ходою до нас підійшов німецький солдат і чистісінькою українською мовою запитав:

 

– Хлопці, скажіть, чи це п'ятий номер?

 

Від несподіванки, що німець заговорив українською, я аж онімів, а Йосале перелякано чкурнув кудись убік. Я вже тоді зауважив, що мій відчайдушний друг панічно боїться німців. (І недаремно. Жити йому по німецькій волі залишилось менше року.)

 

Дивний україномовний солдат поцікавився, чи тут проживає Микола Щур. Почувши ствердну відповідь, він попросив мене провести його до пана Миколи. Заінтригований, я піднявся з ним на перший поверх і вказав потрібну квартиру. Я не міг вийти з дива, коли побачив, як пан Микола та німецький солдат з радісними вигуками кинулися в обійми. Вияснилося, що «німця» зовуть Михайлом, і він – рідний брат Миколи Щура.

 

За якийсь час, прихопивши пляшку, брати прийшли в гості. Мусьо, що саме був у нас, відразу встав та й пішов геть. Зате кухар Матіїв, який заскочив лише на хвильку і збирався вже додому, залишився. Солдата засипали розмаїтими запитаннями. Багато говорилося про політику і перспективи української справи. А справа українська була простою – мати, як усі цивілізовані народи, власну державу. Цією ж темою переймався тоді увесь Львів і не лише українці, а й поляки та євреї.

 

Доля Михайла Щура була для галичан звично зрозумілою. Рятуючись від польських переслідувань за активну політичну діяльність, він змушений був, як десятки тисяч інших українців, емігрувати за кордон. Залишивши вдома жінку і малолітню доньку, Михайло завербувався на роботу до Франції. Польська влада радо сприяла виїзду українців до Франції, Канади, США – куди завгодно, аби лише подалі. Сибіру Польща не мала. У 1920-1939 роках з Галичини емігрувало 120 тисяч українців, було б емігрувало вдесятеро більше, якби не американські обмежувальні закони. У Франції з двадцятих років французькі чоловіки втратили охоту працювати на шахтах – адже робота важка і небезпечна. З Польщі до Франції на підземні роботи виїхало тоді на заробітки чимало людей. Михайло Щур працював шахтарем і одночасно як член ОУН виконував організаційні доручення. У Франції виходив тоді офіційний орган ОУН «Українське слово» і Михайло його активно розповсюджував. А коли розпочалося формування Дружини українських націоналістів, зголосився туди добровольцем, як усі решта. Так він опинився у батальйоні «Нахтігаль», з яким прийшов до Львова.

 

Український легіон при німецькій армії, батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» мали стати основою майбутньої народно-революційної української армії, як гадав Михайло Щур і як сподівалися українські патріоти. Вони пам'ятали, як після Першої світової війни з нечисленного легіону Українських Січових Стрільців постала стотисячна Українська Галицька Армія. До слова, з аналогічного Польського легіону постало польське військо. Михайло багато схвального розповідав про свого командира Романа Шухевича і про те, що його брата Юрка Шухевича, молодого здібного оперного співака, знайшли серед помордованих у Бриґідках.

 

Знову вкотре зайшла мова про большевицькі звірства. Мій батько став розповідати, як ходив до в'язниці на Лонцького. Під стінами тюрми він бачив, як били нещасних євреїв, твердячи, що саме вони винні у загибелі політв'язнів. На погляд батька, не обходилося тут без особистої помсти. Не витримавши сопуху тіл, що розкладалися, він швидко покинув територію тюрми. «Мене потягло на блювання, я мусів піти», – пояснював тато. Михайло запитав, як поводили себе за большевицьких часів сусіди-євреї. Тато відповів, що нормально, як всі. На закінчення теми Михайло з притиском повторив двічі фразу, походження якої я дізнався вже після війни. Він сказав: євреїв-енкаведистів треба покарати, але єврейських погромів робити не вільно.

 

«Якраз навпроти брами тюрми жив знайомий двірник, і я подався туди, – вів далі батько, – випити склянку води.» Його зустріла заплакана жінка, а в хаті стояла труна з небіжчиком. На запитання, що трапилося, дружина розповіла таке: їхню квартиру здавна облюбували собі працівники з тюремної обслуги. Москаль, звісно, любить випити. Тут вони могли спокійно, без сторонніх очей, випити й закусити. «Напередодні своєї втечі, – розповідала жінка, – добре знайомі тюремники, які не раз і не два у нас за столом випивали, покликали чоловіка в коридор на термінову розмову. Чекаю, чекаю, а мого чоловіка все нема. Коли я вийшла в коридор подивитися, він лежав на сходах убитий. Щоб не робити шуму, в нього не стріляли, а нишком забили ногами. Лікар, який оглядав небіжчика, сказав, що у нього потрощені, поламані всі кісточки. Знав багато, тому його знищили», – заплакала жінка.

 

– Б'ють євреїв, – сказав батько, – а вбивці – москалі та, на жаль, східняки-українці. Знаю, серед тюремної обслуги євреїв не було.

 

– Зате вони ними командують, – прокоментував Михайло Щур.

 

Запам'яталася ще тодішня розповідь кухаря Матіїва. Перед війною він працював на кухні в ресторані готелю «Жорж». Десь за тиждень перед початком німецько-большевицької війни готельні прибиральниці стали скаржитися, що в будинку появилася велика кількість вгодованих, сильних пацюків, які нахабно лазять по кухні і кімнатах у нічний час. Про досі небачене засилля пацюків заговорили знайомі «каналяжі» (так звали у Львові робітників міської очисно-каналізаційної системи). «Десь тут їх хтось розводить, – твердив знайомий «каналяж», – ніколи раніше таких пацюків ми не бачили.» «Я став здогадуватися, але не хотілося в таке вірити, – розповідав Матіїв. – Відразу після втечі большевиків я зі своїм другом Максимом за дорученням Організації перевірив енкаведистську садибу, що розташована поруч готелю «Жорж». У будинку, де кінотеатр «Європа» (тепер площа Галицька, 15), ми ретельно обшукали всі приміщення. Знали, що тут короткочасно утримували політичних в'язнів для якихось спеціальних допитів. Всі кімнати були порожніми, ані сліду по арештантах, скрізь було чисто, прибрано. Тоді ми зійшли вниз до підвалу. Підвальні приміщення були порожні, за винятком одного, найбільшого. Тут підлога була густо всипана шаром чистого жовтого піску. Каналізаційний люк був чомусь відкритим, а внизу шуміла річка Полтва. Відомо, що на тому місці колись стояв млин. Стіни цього підвального приміщення були вищерблені кулями. Не було сумніву – це розстрільна кімната. Куди ж тоді дівали трупи? Посередині стояв столик, а на ньому білів, можливо, забутий аркуш паперу. Була це облікова відомість зі списком осіб, яким видавалися патрони. Майже всі прізвища – на «-енко», тобто східноукраїнські, трохи російських, єврейських прізвищ там не значилося. Коли ми вийшли з підвалу наверх, то помітили, що підошви нашого взуття аж по ранти просякли кров'ю. Треба було довго мити взуття, бо людська кров дуже чіпка.»

 

28

 

Вранці двірничка стала обходити квартири, збираючи ключі від підвалів. Для горища, на якому мешканці сушили білизну та шмаття, був один ключ на всіх. Зате від пивниці, розділеної на клітки дощатими перегородками за кількістю квартир, кожний відповідальний мешканець мав власний ключ від свого замка. Тут тримали картоплю, бочки квашеної капусти, домашні маринади, різні причандалля, а також запас вугілля та дров, бо наша кам'яниця газом не опалювалася. Двірничка пояснила, що німці мають провести перевірку горищ та підвалів у пошуках зачаєних червоноармійців. «Якщо не буде ключів, – погрожувала вона, – німці поламають перегородки або й запалять пивницю, таке вони вже робили.»

 

Ще під час польсько-німецької війни, як згадувалося, два подвір'я з Янівської вулиці і два подвір'я від Клепарівської злилися в одне просторе дворище. Паркани між ними було розібрано. Військовий жандармський патруль мав зробити перевірку одночасно в усіх чотирьох будинках. Німці обшукували будинки за усталеною схемою: насамперед підвали, а відтак горища. У житлових кам'яницях великого міста із старовинною суцільною забудовою лише пивниці та горища є тими нічийними приміщеннями, де можуть непомітно заховатися сторонні особи. До квартир жандарми не навідувались. За квартири відповідали конкретні господарі.

 

Для здійснення перевірки на наше подвір'я зайшли два німецькі жандарми з вівчаркою та з цивільним перекладачем. Німецькі воєнно-польові жандарми мали страхітливо зловісний вигляд. Голови сховані у глибоких тьмяних шоломах з ремінцями, застібнутими під підборіддям. Незважаючи на теплий липневий день, жандарми були зодягнені у довгі, проґумовлені від негоди, сталевого кольору плащі, що сягали аж до кісток. На першому ґудзику плаща висів на петельці квадратний чорний електроліхтарик. З ший жандармів, як намисто, звисали ланцюжки з білого металу. До них були причеплені білі бляхи у формі півмісяця з написом: «Feldgendarmerie». Поперек грудей – автомати. Один із жандармів тримав на повідку велику сторожову вівчарку. Цивільний перекладач стояв осторонь. Це був молодий, студентського вигляду тендітний хлопець із синьо-жовтою пов'язкою на лівому рукаві. Ні мого батька, ні більшості чоловіків не було тоді вдома, вони, згідно з розпорядженням німецького коменданта міста, пішли на свої роботи, ті ж, які були присутні, принишкли у своїх квартирах і не показувалися.

 

Жандармський патруль зустріла двірничка з в'язкою підвальних ключів. Стояли якісь дві-три сусідки і ще ми з Йосале зухвало спостерігали, що відбувається. Жандарм щось буркнув і наперед виступив перекладач. Він запитав двірничку, чи немає в кам'яниці большевицьких солдатів. Діставши заперечувальну відповідь, запитав, чи хтось підозрілий, бува часом, не ховається у підвалі або на горищі, на що знову дістав заперечувальну відповідь. Перекладач якось сором'язливо відводив очі, ніби даючи зрозуміти, що його гнітить ця роль. Жандарми дивилися перед себе з байдужим виразом і ні разу не глянули у наш бік під час цієї розмови. Потім уся група з двірничкою попереду, не гаючи часу, спустилася східками у підвал.

 

Минуло декілька хвилин, і раптом знизу почувся страшенний, розпачливий жіночий крик. Він то наростав, то слабнув, але не вщухав. Нарешті з підвалу, похитуючись, вийшла смертельно перелякана дружина «фризієра», а за нею увесь патруль. Вона захисним жестом пригортала до грудей найдорожчий скарб – свого первістка. Відразу її важко було впізнати. Обличчя мала сильно розбите, видно, її вдарили чимось твердим просто в губи. Під оком виднівся величенький синець. Щоки в неї сіпалися. Щоб не заплямити малюка, жінка хильцем спльовувала на цементну долівку коридору брами ясночервону кров і білу кашу поламаних зубів. Із її повних стегон теж струмочками цебеніла кров. На литках виднілися сліди частих собачих укусів.

 

Як з'ясувалося пізніше, безталанна жінка «фризієра» вернулася додому під вечір того ж дня, коли чоловік приїздив за нею на коні. З тієї пори вона невилазно перебувала у підвалі. Адже чоловік обіцяв, як їй передали, що невдовзі, через декілька днів, він повернеться. Молода жінка вірила чоловікові безмежно. Вона надумала пересидіти у підвалі німецьку окупацію, що мала так недовго тривати, і, зрештою, дочекатися чоловіка.

 

Схлипуючи, жінка намірилася піднятися на свій поверх, але жандарм з яструбиним обличчям загородив їй дорогу. Другий жандарм вийшов на вулицю і подав рукою якісь знаки. Двірничка жваво скоромовкою тлумачила, що це мирна мешканка нашої кам'яниці, яка живе на третьому поверсі в десятій квартирі, що нічого злого вона не зробила і зробити не може. Перекладач повторював німецькою її слова, але жандарм з яструбиним обличчям зовсім його не слухав. Він дочекався, коли з вулиці вернувся його напарник, і тоді вони, разом покрикуючи: «Los, Los!», вивели дружину «фризієра» за браму. Два здорових чоловіки безжально штовхали молоду жінку з немовлям на руках дулами автоматів у спину. Загарчав пес, знову готовий вчепитися зубами жінці в литки.

 

Двірничка, яка вийшла за ними на вулицю, потім розповідала, що до брами під'їхала крита військова вантажівка. Зверху жінку «фризієра» вхопив німець просто за волосся, а знизу жандарми підперли дулами і так висадили її у кузов. Більше бідолашну ніхто з нас не бачив – вона зникла-пропала.

 

29

 

Те, чого побоювався Мойсей Блязер у вересні 1939 року, сталося у липні 1941. У рапорті коменданта польського підпілля генерала Грот-Ровецького до лондонського уряду говорилося, що «міське шумовиння, підбурюване німцями», вчинило у Львові єврейський погром. Що погром зробило «міське шумовиння», «міська чернь», і що погром був заохочений німцями, говорять усі очевидці. Відомо, що райхсфюрер СС Гіммлер і шеф СД Гайдріх намагалися спрямувати антибольшевицькі настрої місцевого населення Прибалтики, Білорусії, України на проведення антиєврейських погромів. Таку ж мету переслідувала геббельсівська пропаганда, якій треба було показати, що місцеве населення активно виступає проти «жидокомуни» і підтримує німецький «новий порядок». Вже в перші години окупації Львова німці розклеювали по місту афіші, а також роздавали перехожим летючки, в яких представляли євреїв паліями війни і звинувачували їх у вбивстві кількох тисяч українців та поляків.

 

У південній, однорідно українській, частині галицького краю (Станіслав – Коломия – Городенка), яку в 1941 році окупувала угорська «Карпатська група», ніяких погромів не було. Тобто там у Галичині, куди не сягала німецька влада, погромів не відбулося.

 

У липні 1941 року населення Львова складалося із 170 тисяч поляків, 120 тисяч євреїв, близько 50 тисяч солдатів німецького гарнізону та військового запілля і лише 40 тисяч українців. Львівське «міське шумовиння» – розбещений люмпен-пролетаріат і споріднені кримінально-авантюрні елементи – в силу історичних і соціальних причин були польськими, а точніше – польськомовними. Можна додати, що навіть і сьогодні львівський кримінальний світ не є україномовним, як, зрештою, і кримінальний світ Донецька, Харкова чи Одеси. Називати його українським можна лише умовно.

 

Львівський люмпен не почувався вільно і затишно в упорядкованій, густій забудові міста, він волів гніздитися на околицях. Із своїх непоказних халуп, із звивистих провулків Клепарова, Замарстинова та інших передмість банди погромників рушили в липні до середмістя. Гнав їх на розбій сталий потяг поживитися за рахунок чужого майна, а не антисемітська ідеологія. Випала нагода безкарно грабувати, вони й квапилися нею скористатися.

 

Якимсь собі відомим способом мешканці-євреї нашої кам'яниці дізналися, що пополудні можна сподіватися погрому. Блязер тут же скликав оперативну нараду. Більшість схилялася до гадки дати шумовинню відсіч. І мій батько, і Микола Щур солідаризувалися з такою настановою. Владек Желязни десь тоді з будинку зник. Припускали, що він з кримінальними дружками бере участь у цій ганебній справі. Під кінець наради взяв слово наймолодший її учасник – Іцик Ребіш. Іцик потерпав, що коли люди стануть захищатися, то бандити поскаржаться німцям, мовляв, кляті євреї на них нападають. А німці, ймовірно, застосують вогнепальну зброю. Отож оборона, до якої закликав Блязер, може викликати непередбачувані трагічні наслідки. Аргументи Іцика справили на присутніх гнітюче враження. У результаті на нерішучій, малодушній ноті закінчилася ця остання, як виявилось, спільна нарада. Більше їм вже не судилося зібратися разом, щоб спільно вирішувати якесь загальне питання.

 

В очікуванні погрому мешканці кам'яниці, звичайно ж, нервували, але паніки не відчувалося. Лише Йосале жалібно звірився мені, що боїться, бо погромники стануть різати серпом, колоти вилами і рубати сокирами. Я пообіцяв не покидати його в біді. Вразливий Йосале був під впливом оповідань сестри про страхітливі вила і серпи. У дощові теплі дні, коли дітлахи нашого двору примощувалися, мов горобці, десь у затишку, Туська, середуща донька кравця Валаха, драматичним тоном любила розповідати нам жахливі казкові історії. В них виступали лихі грабіжники з вилами, серпами і сокирами, що нападають на добрих людей.

 

Для старшого покоління львів'ян реальні погромники, яких вони спізнали, не схожі були на казкових лиходіїв із сільськогосподарським реманентом. У листопаді 1918 року міське шумовиння і зумисне випущені з тюрми кримінальні злочинці вчинили у Львові кривавий погром. Це була інспірована ендеками розправа за лояльне ставлення євреїв до Західноукраїнської Народної Республіки. Тоді було вбито понад 100 «єврейських зрадників». До речі, прояви антисемітського цькування з боку польської націонал-демократичної партії (ендеки) спостерігалися у довоєнному Львові постійно. Відомий був їхній напівжартівливий заклик: «Бий жида, кохай жидівок!».

 

Північні райони Львова умовно вважалися єврейськими. Проте жоден будинок не заселяли самі єврейські родини – всі будинки були тією чи іншою мірою мішаними. Погромникам необхідно було чітко розпізнавати, котре помешкання єврейське, а котре неєврейське. Львівське шумовиння з цією проблемою справлялося напрочуд легко. Вони знали: як стрілка компаса вказує постійно на північ, так наявність мезузи безпомильно вказувала, яке помешкання належить євреям. Мезуза – мідний футлярчик в мізинець довжиною і в мізинець товщиною. Прибивали його навскіс (один кінець у бік дому, другий – у зовнішній світ) на висоті людського зросту до правого одвірка дверей. У футлярчику вміщався згорнутий стих зі Святого Письма, викаліграфований на пергаменті згідно з правилами. Служила мезуза домашнім оберегом. Виходячи чи входячи до помешкання, побожний єврей, імітуючи цілунок, прикладав два пальці до губ, а потім до мідного футлярчика. У нашому кварталі всі єврейські оселі мали на одвірках мезузи, і погромники, знаючи це, орієнтувалися саме на мідні футлярчики.

 

Трапилося так, що всі десь розійшлися, і ми з Йосале сиділи удвох у квартирі Валахів та грали в шашки, коли тихцем, злодійською ходою до кімнати проникли два чужих чоловіки. Я взяв переляканого Йосале за руку, а сам став пильно стежити за ними. Не мали вони ні сокир, ні гострих вил і нічим не відрізнялися від тих пияків, яких ми часто бачили під дверима шинку на розі Янівської. Лише на рукавах їхніх м'ятих, заяложених піджаків виднілися синьо-жовті пов'язки. У Львові війна породила моду на нарукавні пов'язки, які називали «опаски». Мінлива мода відбивала не стільки уподобання носіїв «опасок», як політичну кон'юнктуру. В різний час, при різних владах, популярними ставали різні кольори: біло-червоний, червоний, червоно-біло-чорний, біло-чорний, біло-синій. У липні 1941 року на вулицях запанувала синьо-жовта барва. Для погромників, які начепили собі синьо-жовті пов'язки, вони служили політичним камуфляжем, а не національною ознакою.

 

З блискавичною спритністю бандюги обшукали вбогу оселю кравця. Діяли вони злагоджено, відчувався натренований фаховий тандем. Нічого пожиточного для себе не знайшовши, зосередили увагу на великому двоспальному сімейному ложі. Один злодій підійшов до ліжка справа, другий – зліва і розпочали синхронно прощупувати перини і матраци. Чомусь, як правило, прості люди ховають свої заощадження в ліжку під матрацом. Але погромники і там не знайшли собі поживи. Кравець жив бідно. Втомлені, вони присіли край ліжка і, по-змовницькому підморгнувши один одному, перекинулися кількома українськими фразами. Іменували себе навзаєм Грицьком і Семеном – насмішкуватими іменами з українофобських анекдотів. Так як у польській мові відсутня фонема «г», то ім'я «Грицько» звучало у них як «Хрицько», а «горілка» – як «хорілка». Як правдиво згадує той момент Кость Паньківський, «шумовиння, майже без винятку польське, грабуючи та побиваючи євреїв, причіпляло собі блакитно-жовті відзнаки та намагалося говорити по-українськи». Львівські поляки загалом розуміли українську мову, дехто з них був навіть переконаний, що знає її, хоч так насправді усеньке їхнє знання вміщалося у десятку нескладних речень. Літературною мовою вони, звісно, не володіли. Але найгірше стояла справа з фонетикою. За малим винятком львівські поляки говорили із помітним акцентом, який відразу зраджував їх правдиве походження.

 

Погромники, обшукавши декілька квартир, піднялися на другий поверх. Тут їх перестріли Блязер, Штарк і мій батько, які не витерпіли наруги. Зав'язалася словесна перепалка: з обох боків польська лайка присмачувалася російським матом. Зрештою, як не дивно, злодюги, плюнувши спересердя під ноги, забралися геть. На цьому погром у нашій кам'яниці закінчився.

 

Інакше події розгорталися у сусідньому будинку номер сім. У цій у стилі віденського модерну високій, гарній кам'яниці жили заможні євреї. Хто з них не спішив відчинити двері, тим погромники виламували замки і били за непокору, а одного старшого чоловіка задушили. Казали, що погромники, не бажаючи поплямити свій одяг людською кров'ю, воліли душити нещасні жертви.

 

30

 

У Львові після кожної зміни влади наступала і цілковита зміна декорацій. Символічна державна емблематика – герби, прапори, написи на установах, пам'ятні таблиці, портрети вождів та інша атрибутика попереднього режиму – враз ставала мотлохом, який потрібно негайно прибрати. Окрім того, наростала хвиля перейменувань вулиць, площ, назв установ, навчальних закладів, кінотеатрів тощо. Для ілюстрацій того, як разом зі зміною політичної кон'юнктури змінювалися назви вулиць, приведу приклад. Одна з центральних львівських вулиць до 1940 року мала назву Лєона Сапєги, відтак вулиця стала послідовно носити такі назви: Ленінського комсомолу, Фюрстенштрассе, Сталіна, Миру, і нарешті – Степана Бандери. Таким чином, з 1940 по 1990 роки одній і тій же вулиці змінювали назву шість разів. Крім окремих випадків, у подібний спосіб змінювали назву більшості львівських вулиць. Деяким вулицям міняли назву вісімнадцять разів.

 

Коли у Львові у вересні 1939 року почали знищувати польську державну символіку, то польське суспільство охопив відчай. Поляки намагалися перешкодити знищенню своїх національних символів. Пам'ятаю, як тривалий час не вдавалося зруйнувати польський державний герб, що знаходився у подвір'ї обласної бібліотеки для дітей та юнацтва (вул. Винниченка, 1), через упертий саботаж комунальних робітників. Великий за розміром герб височів на рівні третього поверху, і робітники наводили розмаїті технічні причини, щоб ухилитися від виконання цього завдання. Тоді доручили справу робітникам-українцям, які з превеликим задоволенням взялися за осоружного «білого орла» і миттю розбили його в друзки. На внутрішньому балконі, що оперезує будинок бібліотеки, зібрався тоді принагідний гурт читачів. Коли з державного символу Польщі посипалися на землю розбиті уламки, вони мало не вголос заридали.

 

У липні 1941 року йшов я вулицею Сикстуською (тепер Дорошенка) униз. По дорозі спостерігав, як з фасаду Головної пошти скинули червону зірку і набір портретів большевицьких вождів, так званий «іконостас». Менші портрети вождів валялися по вулиці, їх просто на брук викидали з різних приміщень державних установ. На перехресті теперішнього проспекту Свободи і вулиці Дорошенка, приблизно там, де знаходиться знаменита «клумба», бовваніла висока, багатофігурна скульптурна група під назвою «Сталінська конституція». Коли я надійшов, бульдозер саме руйнував наочну агітацію большевицької демократії. На прилеглому тротуарі біліли цілі блоки гіпсу, виднілася заіржавіла павутина арматури, гнилі дошки і великі куски фанери та шматки червоного перкалю. Саме з такого нетривкого, дрантивого матеріалу було споруджено скульптурну групу, що мала символізувати облудну сталінську конституцію. Усе це вантажили на автомашини і вивозили на смітник. Перехожі, що з цікавості зупинилися, спостерігаючи за роботою бульдозериста, їдко кпинили і зі Сталіна, і з його псевдоконституції.

 

Зате від нових прапорів, що появилися на вежі міської ратуші, поляки відводили погляди. Там посередині повівав німецький державний прапор, з яким від біди, вимушено, можна було якось змиритися, бо по чотирьох боках вежі майоріли синьо-жовті стяги, які доводили польських патріотів до шалу. І небезпідставно. Всупереч офіційній польській пропаганді львівські поляки в глибині душі прекрасно усвідомлювали, що Львів є лише штучним польським островом, оточеним українським етнічним морем. І при найменшому сприятливому повороті політичних подій море готове вмить поглинути чужорідний острів. Синьо-жовті прапори на львівській ратуші символізували історичний кінець польському пануванню в Галичині.

 

На тумбах для об'яв і просто на мурах будинків виднілися розклеєні плакати з текстом проголошення незалежності України. Кидалися у вічі продовгасті, вузькі афіші, де на червоному тлі білими літерами йшов лаконічний напис: «Україна – для українців». Мусьо Штарк прокоментував це гасло так: «Твердження зрозуміле і справедливе. Україна, природно, має належати українцям, але що на це скажуть німці?».

 

На відміну від поляків, галицькі євреї не боялися української державності ні в 1918, ні в 1991 роках. Не боялися і в 1941 році. Євреї знали, як я вже казав, що жодна українська політична сила не сповідує ідеологію антисемітизму, і досягти з українцями консенсусу, згоди буде не складно. Ось, наприклад, що писав про розвиток українсько-єврейських відносин у майбутній незалежній Українській державі визначний діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму Микола Сціборський: «Обов'язком української суспільности є переконати єврейство в тому, що майбутня Українська Держава не заховає в собі для нього ніяких небезпек. Що більше, в умовах цієї державности та її майбутньої суспільно-продукційної й економічної організації – єврейство знайде для себе більш сприятливі умови для праці та існування, ніж воно має їх тепер на окупованих українських землях. При тих модифікаціях, головно економічного порядку, яких зазнає після розвалу окупації Україна, євреї з їх активністю та підприїмчивістю зможуть і для себе віднайти сприятливе положення і принести користь загальному процесові державного будівництва. Зокрема дуже корисним для себе й для суспільства можуть бути євреї в оживленні вільного товаро-комерційного обороту на Україні після большевицького панування.

 

Поруч із тим конче треба виразно вказати єврейству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення єврейства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати євреям рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та іншої діяльности. Це спричиниться до скоршого зникнення сучасної єврейської ізоляції. Що ж до побоювання, що рівноправність євреїв може принести шкоди державности, треба мати на увазі, що євреї не являють собою того роду національної меншости на Україні, яка б мала якісь суб'єктивні причини ставитися засадничо-вороже до нашої незалежности. Навпаки, сприятливі умови існування, втягнення в коловоріт державно-суспільної діяльности поруч із иншими – все це спричиниться до витворення в єврейських масах почуття не лише лояльности, але й пізнішого свідомого державницького патріотизму».

 

Наведені рядки із програмної статті «Український націоналізм і єврейство» були адресовані керівному активу Організації. Їх опублікував у тридцятих роках орган Проводу Українських Націоналістів – теоретичний журнал «Розбудова нації», що видавався із цензурних міркувань у Празі. Такий погляд на українсько-єврейські відносини в умовах незалежної України зберігає свою високу актуальність до сьогодні. Але повернемось до подій липня і до кількості тодішніх жертв.

 

За канонами і правилами іудаїзму, мерця мають поховати у день смерті до заходу сонця. У такий же стислий термін ховають своїх покійників і мусульмани. В країнах з жарким кліматом, де виникли ці дві конфесії, інакше з мертвими тілами поступати неможливо.

 

Єврейський поховальний обряд у Львові не міг зрівнятися з пишнотою католицького похорону. Зазвичай католицька похоронна процесія, якщо прямувала на Янівський цвинтар, формувалася поблизу костелу св. Анни, бо скоріше заважав їй пересуватися рух міського транспорту. Процесію очолював чоловік у білій з коронками накидці, що тримав у руках високий хрест. За ним йшов ксьондз. Далі гніді коні неспішно тягнули похоронну колісницю-караван. Оздоблений вигадливою бароковою різьбою львівський караван нагадував казкову кришталеву карету Попелюшки. Котився він на високих гумових колесах. Крізь прозорі скляні стінки каравану видно було катафалк, на якому покоїлася труна небіжчика, скорботна група родичів та друзів повагом крокувала за караваном. Окрім візника, похоронну процесію ще обслуговували чотири носії, так звані «караваняжі». Вони робили всі потрібні маніпуляції з труною: переносили, клали, знімали, опускали.

 

Єврейський похорон виглядав скромніше і проходив менш церемонійно. Не пара баских гнідих, а один робочий коник, не карета-караван, а звичайний віз і проста нефарбована труна (віруючих хоронять у савані). Родичі та друзі єврейського покійника не стримували своїх почуттів, серед жалобників чулися тужні плачі та голосіння. У похороні брали участь професійні плакальниці. Від нашого кварталу до початку вулиці Золотої рукою подати, а ця вулиця закінчується перед ворітьми єврейського міського кладовища. Магістрат заборонив проводити поховальну процесію вулицею Золотою, вимагаючи чомусь, щоб процесія добиралася до цвинтаря лише вулицею Піліховського (тепер Єрошенка). На тому тлі виникали часті скандали, в які втручалася польська поліція.

 

У коридорі брами нашої кам'яниці якогось дня появилася групка юнаків з єврейської релігійної школи – єшиботу. Хлопці щось тихо між собою гомоніли незрозумілою мовою, яку Йосале визначив як гебрайську (іврит). Єшиботники разюче відрізнялися від звичайних єврейських хлопців. Одягнені в чорні лапсердаки, чорне взуття, чорні ярмулки, з-під яких звисали довгі, кручені пейси, вони скидалися на монастирських послушників. Їхній фізичний вигляд теж різнився від пересічних єврейських юнаків: вузькі плечі, тонкі, мов билинки, руки, худі, крейдяно-бліді обличчя, які, здавалось, ніколи не бачили сонця, лише очі книжників світилися фанатичним блиском. Відчувалося, що єшиботники заглиблені у ту реальність, яку ми називаємо духовним життям.

 

Чогось вони напружено чекали. Я зайшов у сусідній будинок – там теж у брамі чогось очікували кілька юнаків з єшиботу. Чаїлися вони і по інших сусідніх брамах. По хвилі з боку вулиці Яховича з'явився малий руденький коник, що тягнув невеличкий візок. У візку лежала схожа на скриньку труна з небіжчиком. Осоружної поліції поблизу не було. Пролунала команда, і єшиботники вискочили зі своїх схованок на проїжджу частину вулиці. Виявилося їх досить багато – чоловік із сорок. Вовтузячись, вони невміло випрягли коня. Потім одні вчепилися за оглоблі, інші стали дружно підштовхувати і візок з покійником прудко покотився вгору Золотою. Єшиботники так вшановували свого померлого наставника.

 

Після упадку Польщі не стало магістрату, перестали діяти магістратські накази, і ніхто більше не забороняв євреям проводити похоронні процесії вулицею Золотою. Влітку за день траплялося два-три похорони. Ми виростали без телевізорів, і кіно теж було для нас рідкістю, а тому полюбляли спостерігати з гори «гицля» поховальні процесії як видовище. Дорослі теж любили дивитися на похорон. Коли після «тюремного погрому» Мусьо Штарк назвав величезну кількість загиблих, біля 300 осіб, то мій батько зауважив, що Золотою пройшло не більше десятка похорон. З чого він зробив висновок, що цифри жертв, як це в подібних випадках часто буває, явно завищені. Вони тоді посперечалися і пішли удвох пересвідчитися на цвинтар, але там не знайшли якихось свіжих масових поховань нібито сотень жертв. Можливо, зрештою, частину загиблих поховали в іншому місці, як це сталося з жертвами з вулиці св. Анни.

 

Наприкінці позаминулого століття на кошти міста у Львові було споруджено десять репрезентаційних шкільних будівель за проектом відомого австрійського архітектора Гохберга. Російський військовий журналіст, який відвідав Львів у 1915 році, захоплено відзначив, що таких чудових шкільних будівель немає ні в Москві, ні в столичному Петербурзі. Ці будинки ще добре служать львівським школярам донині. Один із тих шкільних будинків, споруджений з міцної червоної цегли, стоїть на вулиці св. Анни (тепер Леонтовича). Семикласна, так звана «нормальна», школа (згодом СШ № 11, тепер правничий ліцей) дістала назву від поблизького одноіменного костьолу св. Анни. Учні польської школи св. Анни парадували у форменних кашкетах – «рогатувках» з малиновим верхом і синьою облямівкою. До цієї школи ходив Йосале, якому я сильно заздрив, бо в моїй українській приватній «Рідній школі ім. Б. Грінченка» учням не належало носити форменні кашкети. Форменні кашкети, до речі, носили і львівські студенти. За радянської влади кашкети школярів і студентів були скасовані.

 

У перших днях липня 1941 року в просторому гімнастичному залі школи св. Анни розмістили поранених червоноармійців. Лежали вони на голій долівці, лише важкопораненим підстелили трошки старої соломи. Ніхто їх не доглядав. Виходило, їх покинули напризволяще, хоч офіційно вони вважалися військовополоненими. Жінки з навколишніх кварталів, у тому числі й з нашого будинку, стали навідуватись до поранених, приносили їм харчі. Серед червоноармійців переважали кавказці і середньоазіати, проте для жалісливих за своєю природою жінок національність поранених не грала ролі. Вони бачили перед собою молодих чоловіків, що страждають, і спішили допомогти чим можна.

 

Через декілька днів червоноармійців кудись забрали, а приміщення школи зайняла німецька військова частина. Фронт перекочувався через Галичину і квартирмейстри шукали по всьому місту вільні приміщення для цієї великої маси військ. Згодом, аж до кінця окупації, тут, у школі, розміщався німецький військовий лазарет. Львівську цитадель і розсіяні по місту казарми збудовано у такий спосіб, щоб вони не надто близько примикали до житлових будинків. Військові не люблять, коли цивільні особи мають можливість постійно спостерігати за ними зі своїх вікон. Німецькі солдати, які заселили школу св. Анни, були виставлені на безперешкодний огляд з близьких будинків протилежної частини вулиці. А там у високих сецесійних кам'яницях мешкали здебільшого євреї. Неминуче наростав конфлікт.

 

Якогось дня німці категорично заявили, що з вікон протилежного будинку стріляли «єврейські зловмисники». Як розповідала нам двірничка цього трагічного будинку, насправді хтось з молодих насмішкуватих єврейських мешканців не витерпів сусідства і став через вікно показувати німцям сценки з фільму Чарлі Чапліна про диктатора – пародіюючи Гітлера. Цього було досить. Ображені німецькі солдати увірвалися в будинок, вивели всіх дорослих єврейських чоловіків на подвір'я і розстріляли. Загинуло близько 20 осіб. Похоронну процесію ми не побачили, бо розстріляних нишком поховали на старому єврейському кладовищі, що знаходилось поруч.

 

Євген Наконечний, 1942 рік