Світова війна у Львові в 1914 р. застала Івана Франка у Львові важко хворим. Давня недуга робила помітні поступи і лікарі не були вже в силі її спинити. Колись бистрий. великий ум — знесилений, безладні стали творчі руки. Невідрадні були й родинні умовини. Хвора дружина, два сини на війні. Дочка, віком наймолодша, виїхала в часі pоcійської окупації до Києва й більше до Львова не вернулася. Смерть найстаршого сина, Андрія, молодого ґімназійного вчителя, що помер перед світовою війною, відбилася дуже відємно на психічному настрою великого письменника, тим більше, що з усіх своїх дітей він любив його найбільше. Одинокою розрадою було те, що міг ще ходити і що в ряди-годи навідувався до нього хтось з ближчих знайомих львівських українців, що лишилися у Львові та дехто з придніпрянських українців, які припадково в часі російської окупації приїздили до Львова.
З Іваном Франком був я особисто знайомий від кільканадцяти літ, ще зі студентських часів, коли, на запросини поета, заходив нераз в його хату та мав нагоду познайомитись з ріднею та умовинами його життя. Франко цікавився дуже тодішнім нашим студентським життям і нашими загально громадянсько-політичними обставинами й подіями.
Згодом не бачив я Франка низку літ, побачився декілька разів із ним в редакції "Діла" щойно в 1913 р., коли я постійно осів у Львові. Поет був уже тоді поважно хворий. По свому повороті до Львова з воєнної еміґрації у Відні, у вересні 1915 р., заходив я, як член виділу Наукового Т-ва ім. Шевченка, до канцелярії цього товариства і тут восени 1915 р. говорив декілька разів з Франком, що тоді ледви вже ходив. Саме в тому часі був відкритий у Львові в будинку Дяківської Бурси при вул. Петра Скарги, що побіч святоюрського собору, Захист для січових стрільців, де перебували виздоровці і ті, що здавали університетські іспити. В одній із соняшних кімнат цього Захисту приміщено й недужого Франка. Січові Стрільці з великим пієтизмом віднеслися до поета, а лікар УСС, д-р Володимир Щуровський, заопікувався ним. На кілька годин щоднини заходив до поета його приятель з дрогобицьких ґімназ., а відтак і студентських часів у Львові, також уже покійний, скарбовий радник Карло Бандрівський. Десь значно пізніше поселився в Захисті братанич Франка, шістнадцята чи сімнадцять-літній сільський мало здисциплінований парубок Василь Франко, що пересиджував цілими днями в кімнаті недужого.
З початком березня 1916 р. прийшов ранком до моєї адвокатської канцелярії радник Бандрівський і сповістив, що з Франком дуже погано і що, на думку лікарів, слід числитися з його скорою смертю. Згадав при тому, що говорив обережно з недужим про потребу списання завіщання (тестаменту) та що недужий цього не хоче зробити. Та в розмові на цю тему Франко згадав про мене і прохав мені переказати, щоб я зайшов до нього. Ми умовилися, що зайду до Захисту того ж самого дня між 5-ою і 6-ою годиною пополудні.
Так і сталося. В кімнаті недужого застав вже пок. Бандрівського і його братанича. Недужий вже на перший вигляд робив вражіння, що не довго буде між живими, він був заслаб і такий був апатичний. Воєнними подіями вже не цікавився, а довша розмова видимо його томила. Перебігав з теми на тему й кілька разів жалувався, що нема біля нього нікого з дітей. Зокрема жалувався, що дочка Ганна, не зважаючи на його прохання, не вернулася з Києва тоді, коли ще до червня 1915 р. могла була це зробити. Мій побут в Захисті тривав тоді не цілу годину й вважав за доцільне при цій зустрічі не торкатися зовсім справи завіщання. Прощаючись, просив мене Франко, щоб я в найближчому часі знову зайшов до нього.
Бандрівський сповіщав мене майже щоднини про стан недужого й я невдовзі вибрався вдруге до ранка — знову ж у такій передвечірній годині. Психічне роз положення недужого було корисніше і він був більше балакучий. Згадав, що вже не зможу бродити у підгірській чи гірській річці і ловити рибу. При цьому запитав, чи маю у себе галицький закон про риболовлю, який, на його думку, у багатьох місцях слід би зновелізувати та припинити жахливе винищування рибного стану. Забажав переглянути цей закон і поробити до нього свої завваги. Я сказав, що такий закон з коментарем маю і йому принесу. Здалека торкнувся я справи завіщання, користаючи з відносно доброго настрою недужого. Та на саму згадку про завіщання через лице недужого перелетіла наче якась хмаринка, при чому знову згадав про дочку, якій не хотів би нічого залишити. Прохав мене ще зайти до нього, але вже зі законом про риболовлю. Я відходив у дещо ліпшому настрої, як попереднього разу.
(Докінчення буде).
[Краківські вісті, 04.06.1941]
(Докінчення)
При третій зустрічі приніс я Франкові згаданий закон і, користаючи, що розположення недужого було не найгірше, порушив уже відважно справу завіщання, кажучи, що треба б упорядкувати справу його майна, головно щодо авторського права, як і це, що слід би передати його рукописи, переписку і бібліотеку Науковому Товариству ім. Шевченка у Львові, Франко знову згадав про дочку Ганну, а дальше і про свою дружину Ольгу, кажучи, до хотів би лишити своє майно тільки двом синам: Тарасові і Петрові. Я тоді зважив, що не вказане поминати кого-небудь з його найближчої рідні, а тим більше ще й виразно видідичувати, бо це могло б довести до небажаних процесів. Тема розмови була дуже дразлива і Франко закінчив її тим, що перейшов до закону про риболовлю, а опісля запитав про декого зі знайомих. На цьому наша розмова покінчилася. При всіх наших розмовах, як і при списуванні завіщання, не було Франкового братанича Василя, бо при початку розмов недужий казав йому вийти з кімнати, що Василь робив неохоче. Вийшов я із вражінням, що Франко таки зробить завіщання і зробить так, як радив йому я і Бандрівський, що завсіди був приявний при нашій розмові.
Чи був я ще раз перед списанням завіщання, — цього собі нині вже не пригадую. Пригадую собі тільки те, що десь за кілька днів прийшов Бандрівський до моєї адвокатської канцелярії, кажучи, що Франко годиться на списання завіщання з таким змістом, як я йому говорив і просить мене зайти можливо ще сьогодні та приготовить всі конечні законні формальності.
Оба з Бандрівським вирішили ми, що спишемо завіщання ще нині перед вечером. Завіщання буде письменне в розумінні постанови §579 австрійського цивільного закону, цебто я спишу власноручно завіщання в прияві двох свідків завіщання, при чому третім свідком завіщання буду я, а Франко завіщання по його відчитанні в прияві свідків власноручно підпише. Як двох інших свідків рішили ми попросити радника Вищого Краєвого Суду у Львові — нині покійного Льва Шеховича й уже також покійного львівського лікаря д-ра В.Кобринського, що знали Франка особисто від десятків літ. Їх попросив особисто радник Бандрівський і того ж дня в 5-ій чи 6-ій годині попол. явилися ми всі в кімнаті недужого. Після привітання і короткої розмови приступили ми до акту завіщання. Лікар д-р Кобринський оглянув побіжно недужого і дещо з ним говорив. Опісля запитав я Франка, чи бажає, щоб списати його завіщання й яка є його остання воля. Франко сказав, що свою реальність (за Стрийським парком при вул. Понінського у Львові, поруч віллі проф. М.Грушевського) і право авторське записати всім своїм трьом дітям: Тарасові, Петрові й Ганні по рівній частині, дружині Ользі доживоття, а свої рукописи, переписку і бібліотеку Науковому Товариству ім. Шевченка у Львові, врешті опікуном неповнолітній дітей: Петра й Ганни (в дійсності неповнолітньою була мабуть тільки дочка Ганна) настановляє радника Карла Бандрівського, його ж і виконавцем свого завіщання.
Я став списувати завіщання, а коли воно було написане, відчитав його вголос, оба свідки по черзі переглянули і тоді подав його до підпису тестаторові. З підписом була нелегка річ. Хворий мав майже безладні пальці, між якими у правій руці перо ледви держалося. Франко з дуже великим трудом і поволі черкав кожну букву зокрема, з чого вийшов великий незугарний підпис. Завіщання опісля підписали, як свідки, д-р Кобринський і радник Шехович, а вкінці я як свідок і писар завіщання. Недужий Франко замовк і попав у півсон і здавалось нам, що життя на наших очах уходить зовсім з так сильного фізичного орґанізму. Ми вклонилися недужому і тихо вийшли з кімнати вечером, коли на дворі була сіра, гнітюча березнева негода. З недужим залишився ще на хвилину Бандрівський, якому я передав ориґінал завіщання. Більше живим Франка я вже не побачив.
Радник Бандрівський на другий день (було це в другій половині березня 1916 р., точної дати нині не пригадую) передав завіщання в депозит українському нотареві у Львові пок. Йосифові Онишкевичеві. Франко ще якийсь час був у захисті, а опісля перейшов до своєї хати, де і розстався зі світом 28. травня 1916 р.
Величаві маніфестайні похорони відбулися 31. травня 1916 р. коштом Наук. Т-ва ім. Шевченка при чудовій травневій погоді. По похоронах завіщання передано Повітовому Судові, Секція І, у Львові, що й перевів на його основі приписане австрійським неспірним патентом спадщинне поступовання. Текст завіщання свого часу оголощено друком. Рукописи Франка, переписку й бібліотеку передано, згідно зі завіщанням, до бібліотеки Наук. Товариства ім. Шевченка у Львові, де для них утворено окремий відділ і чимало рукописів вже й опубліковано.
[Краківські вісті, 05.06.1941]