Помер Микола Кацал… Ця звістка вразила абсолютно усіх. І не тільки музикантів. Кожного львів`янина. Зрештою, і не тільки… але передусім львів`ян. Бо напевно не було людини у місті, яка б не знала Миколу Кацала. Почесний Громадянин Львова, народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка… Талановитий музикант, мудрий керівник, енергійний музично-громадський діяч, патріот. Розумний, працелюбний і безкомпромісний. Чітко визначав собі мету і – спрямовано до неї йшов. Цей шлях не завжди був простим і рівним, та Микола Лукич ніколи не поступався, натомість цілеспрямовано і вперто рухався вперед.
Зрештою, шлях його до музики – також не був прямим. Спочатку він навчався у Львівському Політехнічному Інституті, який закінчив за фахом інженер-геодезист. Та коло його зацікавлень завжди було надзвичайно об`ємним. Ще у шкільні роки його захоплювала музика, тож музичну грамоту він вивчав у аматорських гуртках. Грав на гітарі, контрабасі, був у складі струнного оркестру. Поза музикою відвідував гуртки малювання і спортивні. Але коли вже вчився в Політехніці, музика почала витісняти усі інші хобі. Микола Кацал почав керувати інструментальним ансамблем, створив студентський хор на своєму факультеті. Згодом було музичне училище, нарешті – диригентський факультет Львівської державної консерваторії , яку закінчив з відзнакою. Педагогічне мистецтво опановував на практиці у загальноосвітніх школах, викладаючи співи, креслення, столярну справу, і, звичайно, керуючи шкільними хорами.
Тепер складно сказати, коли саме у Миколи Кацала виникла мрія про створення «Дударика». Напевно, що ще на самих початках своєї діяльності. Але збулась вона щойно у 1971 році. Не думаю, що у ті радянські часи тодішнім можновладцям подобалась назва колективу. Скоріше за все, Кацалу пропонували інші. Але Микола Лукич, окрім інших своїх талантів, був ще й мудрим дипломатом. Назву відстояв. І колектив почав жити активним творчим життям: репетиції, концерти, гастролі. Безперервна праця і чудові результати. «Дударик» стає символом Львова, символом України. Завжди презентаційний і завжди – на найвищому рівні. І, хоча, звісно, що поруч були друзі і соратники, але за всім цим стояв Маестро Кацал. Вимогливий, часом, мабуть, прискіпливий до своїх хористів, але напрочуд професійний, і звісно, люблячий керівник і педагог.
На успіхах він не вмів зупинятись і завжди думав наперед. А наступною його мрією було створення першої української державної хорової школи. Створив її у 1989 році. Щиро сповідуючи принципи істинної інтернаціональної толерантності, Микола Кацал виховну і мистецьку роботу поставив на фундамент духовних і мистецьких традицій України. Він був ініціатором створення Львівського християнського екуменічного братства як прообразу духовної консолідації українського народу. Його патріотизм не був показним. Його патріотична гідність варта наслідування. Він проявлявся на щодень. У кожному вчинку, у розмовах та, звісно, на підборі на сьогоднішній день потужного репертуару «Дударика». Він був прикладом для кожного «дударика». Вчив їх честі, порядності, мужності.
Цікавим спогадом у день похорону поділився український політик, громадський діяч, публіцист та дипломат, Почесний консул Королівства Нідерланди у Львові Богдан Панкевич: «Сьогодні поховали дуже достойну Людину. Він не говорив – він працював, діяв. Талановито і системно. Чи хтось чув, щоб Кацал словоблудив на якомусь тупому мітингу? Але своїм дієвим прикладом він промовляв до багатьох. Я далекий від хорового співу, слонь на вухо наступив. Для мене Кацал сконцентрувався в одному короткому епізоді. Початок ‘90-х, початок вул.Сахарова. Якась вантажівка загубила дерев'яну скриньку, хтось на неї наїхав і посеред вулиці лежить купа дощинок із цвяхами, яку всі об'їжджають. Раптом підбігає Кацал, збирає це все і відносить на узбіччя. Потім - бігом по Коперніка до свого "Дударика". Простий громадянський вчинок – але у ньому весь Кацал: відповідальний, небайдужий, дієвий, позитивний. За це мені випала нагода йому подякувати, коли вітав із 70-річним ювілеєм – і він щиро здивувався. Бо такі люди не зауважують, як своїми звичайними вчинками змінюють світ на краще».
Таких «дрібних» людяних вчинків у Миколи Лукича було безліч. Багато про дружбу, розуміння, толерантність і взаєморозуміння можу розповісти і я з власного досвіду. І з приводу творчої сценічної співпраці на численних концертах впродовж не одного десятиліття, так і згадуючи про «сусідство» у Будинку вчителя, коли під одним дахом знаходились «Дударик» і Польський Народний театр.
У мене не виникає жодного сумніву, що у Львові відсутність Миколи Кацала буде дуже помітною. Та найголовніше зараз те, що його головне дітище – Лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» – матиме своє продовження. Він старанно виховував собі послідовників, і найважливіший серед них – рідний син Дмитро, директор капели, диригент, продюсер, автор численних проектів. Я зустрілась з ним, аби поговорити про те, чого він навчився, працюючи поряд з батьком.
Дмитро Кацал: – Проговорюючи тьму-тьмущу питань з батьком, які стосувалися і діяльності школи, і Капели, і діяльності екуменічного братства, дійшов висновку, що його кредо звучало: Бог,правда і праця. У цих трьох константах – весь батько. Непрості були дороги до них…. Було дуже складно функціонувати чисто. Можна було собі прийняти таки колабораціоністський спосіб, і назватися при заснуванні, скажімо «Хлоп’ята Ілліча». І це би дало відразу швидкий кар’єрний результат. Тим не менше батько вирішив не йти цим легким шляхом, бо, як відомо, легкими шляхами встелена дорога до пекла переважно…. Він вибрав трудніший шлях, але – шлях Правди. І через цю правду він «просіював» свої подальші кроки. Як бачимо, повільний, але постійно поступальний рух, котрий не залишав поза собою жодних компромісів. Ось – завжди були оці три константи: Бог, праця і правда. До кожної з них він дійшов у певний період свого життя. Але правда – була вирішальною і відповідно вона відкрила двері до всіх решта.
С.І.: – Як Микола Лукич формував репертуар? Чим керувався? Адже на сьогоднішній день – це потужна вже база напевно.
Д.К. – Станом на сьогодні в активному репертуарі знаходиться близько 12-14 годин музики. І це ми говоримо про дитячий хор. Чи це є можливо у будь-якій з музичних шкіл, щоби дитина мала у концертному репертуарі 12 годин музики? Звідси виникає, що ставлення до дитини, до її співу – було як до професіонала. На початках було дві репетиції на тиждень. І 3-4 концерти на рік. Зараз є в середньому 90 концертів на рік. Формувався репертуар по мірі нарощування «м’язової» структури: від кількох пісень – до звітного концерту раз на рік, і до теперішнього репертуару на 12-14 годин. Що я маю на увазі під цими годинами музики? Тільки літургій у нас є шість. За цей рік «Дударик» виконав дві кантати Й.С.Баха, До мінорну Месу В.А.Моцарта, 9 Симфонію Людвіга ван Бетховена, взяв участь у виконання «Циганського барона» Штрауса польською мовою. Ще в нас була повна 2-годинна програма з оркестром із творів Т. Шевченка – «Два титани – Лисенко та Шевченко». Була повна 2- годинна програма з творами Михайла Вербицького. Була повна 2-годинна програма різдвяної музики. І це ще, мабуть, не все…»
– «Дударик» завжди багато гастролює. Капелу знають у різних куточках України. Вона є також і своєрідною візитною карткою України у світі. Цю популярність, звісно, здобували не за один рік.
– «Батько завжди планував приблизно 10 великих концертів у рік, а решта виникали вже якось по мірі запотребування…Корисними були і творчі контакти. Пригадую, років 10 тому, може навіть і більше, ми в рамках урядової програми були у Франції. Диригент Жан П’єр Лоре і львівський камерний оркестр «Леополіс» залучили «Дударик» до виконання, запису та представлення французької музики. Це були твори Жюля Масне та Жюля Франсе. На наступний рік я маю мрію поставити Жюля Масне «Пречиста». Це така розкішна театралізована ораторія з багатьма учасниками, яка розповідає про життя Діви Марії. Мрію поставити її у нас на площі , присвятити двадцятій річниці з моменту реставрації фігури Діви Марії і 150 -ій річниці від часу, коли площу було названо на честь Діви Марії. Ми про це говорили тоді у Франції із Жан П’єр Лоре і тепер хочемо ці мрії втілити у Львові.
Були з гастролями у США. За 63 дні дали 57 концертів.
Якось, коли разом з батьком спускались вулицею Шевченка, він каже: «Дмитре, а ти знаєш, чому «Дударик» знають? Бо тут ми співали, – і показує на церкву, – і тут ми співали, – і показує на завод. І тут, і тут ми співали…. Тому нас і знають». У Львові мало місць лишилося, де би ми не були з концертами… Потім спільно пришли до думки, що Львів – це прекрасно, він є нашою базою духовною і виробничою, але потрібно працювати з селом в великому сенсі. І була напрацьована програма «Митці – селу». Обласна рада нас підтримала. Вони знаходили кошти на бензин, забезпечувала таким чином транспорт, а ми вже самі організовували концерт на місці».
– «Дударик» на сьогодні – це вже історія, яка триває 45 років. Це вже три покоління учасників. Як вони будуть пам’ятати Миколу Лукича?
– Зроблю невеликий відступ. Батько мав колосальну здатність «проявлення» людини. У спілкуванні з ним проймав тебе якийсь трепет. І людина виявлялась своєю суттю. З перших хвилин розмови він вже знав, з ким має справу. Кожний з нас також це відчув. Що з цим далі робити – то вже питання інше. А яким його запам’ятають? Думаю, що добрим , але строгим патріотом. А тоді – музикантом. Це що стосується останніх років. Попереднє покоління (коли батько був молодший) запам’ятає його другом, вчителем, наставником. Це та людина, яка серед ночі може зірватись, якщо тобі потрібна допомога. «Дударик» – через те і є той «Дударик», що всі ми, ці попередні покоління, до сих пір товаришуємо сім’ями і товаришуємо дуже близько насправді. Він, безумовно, був дуже харизматичним. А ця його харизма проявлялась у безкомпромісному служінню. Чи це стосувалось національного питання, чи питання професійного, чи мистецького. Таким він був і для мене, зокрема, теж. Сім’я від того потерпала. Я не пригадую, щоби ми колись сім’єю десь поїхали. Тобто, це були завжди якісь мандрівки з колективом. Натомість я маю тепер сім’ю, яка складається з сотень братів. Чи воно було того варте? Звичайно, що так…».
PS. Завдяки своїй діяльності та вчинкам Микола Кацал ще за життя став живою легендою, а його «Дударик» – справжнім брендом. Натомість нашою справою є пам’ятати про прекрасного Людину і чудового Музиканта – Миколу Лукича Кацала.