З початком XVI століття назва «Україна» стає другою чи то запасною, чи то поширеною на тій території, яку ми Україною вважаємо сьогодні.
Але вона була другою і запасною і не покривала всієї цієї території і так не називалося жодне адміністративне утворення. Бо була Русь, були русини, були козаки, яких в Європі тривалий час вважали окремим народом, але в XVII столітті сказали, що це просто військова частина руського народу. Але руський народ – це не означає російський, оскільки тодішні європейські дипломати, які їхали до Москви, дехто з них пишався, що володіє і руською, і московитською мовами. Тобто, Русь була все ж таки західнішою, ніж Росія, принаймні в уявленні європейців.
Самі росіяни вважали себе спадкоємцями Русі і правдивою Руссю, але поза межами Великого Московського князівства і Руського царства Івана Грозного до цього ставились скептично – як до пропагандистських зовнішньополітичних формальних кроків. Диктатура царя, який був єдиним спадкоємцем київської спадщини, заперечувалась диктатурою великих литовських князів, назвою реального Великого князівства Литовського (Велике князівство Литовське, Жемайтійське та Руське) і Руським воєводством в складі Корони Польської – тобто, Львів і Галичина.
Тобто, для Європи Русь була, грубо кажучи, «нашою територією», а далі починалося невідомо що, яке претендувало на те, що знаходиться тут. Але я не буду вправлятися в ідеології, пропаганді XVII століття, підемо далі по тому, як змінювались тлумачення та розуміння слова «Україна».
Delineatio generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina, 1648
Тут ми можемо спостерігати класичного Ґійома Левассера де Боплана, французького інженера, артилериста й картографа, який 17 років перебував на польській службі. Будував у нас тут фортеці й одночасно робив карти нашої території. Декілька редакцій карт Боплана (це середина XVII століття) проходять еволюцію в розумінні, що таке Україна. На першій карті – генеральний опис Диких Полів, Camporum Desertorum або, інакше кажучи, Україна з належними їй провінціями. Тобто, тут ми спостерігаємо початок еволюції того процесу, коли Україна нарешті перестає називатись змістовно «окраїна». Перша карта 1648 року і ми знаємо, що в тому році відбулося – козацьке повстання, початок розбудови української держави. Але, якщо згадати, що показувалося на карті Боплана, то він вважав Україною ті території, де поширений козацький устрій, або вплив козаків. Camporum Desertorum, Дике поле – це Запоріжжя. Тобто, прикордонна територія між християнським світом та ісламським, між осілими людьми та кочовими татарами. Однак на самій карті Боплана є вся, по суті, Україна – від Чорного моря до Києва, з належними провінціями. Тобто, вона переставала бути окраїною, а починала ставати країною, яка складалася, як тоді вважалося, з Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, тобто, це Наддніпрянщина, де був поширений козацький устрій і почалася українська державність Богдана Хмельницького, Козацький Гетьманат чи Гетьманщина. До речі, ця державність називалась, нагадую, не «Україною», а «Військом Запорозьким», але це було синонімом у сприйнятті тогочасного суспільства та тогочасних європейців.
Карти Боплана стали класичними, їх передруковували, перекладали протягом більш як 50 років. Для Європи це було вкрай актуальним. Чому? Як і сьогодні, у нас є у світі (особливо наближеному до нас) гарячі точки. Для України це Донбас, Крим, а для тогочасної Європи – це була боротьба проти експансії турків-османів. Відбувалися величезні походи турків. Їх відбивали поляки, австріяки, але основна частина (по суті, половина цього фронту) була на плечах Речі Посполитої і козацтва, яке захищало степовий кордон. Як тоді писали, «цей народ став відкриттям століття». Тобто, було зрозуміло, що доля Європи залежить від цих екзотичних людей, яких мало хто бачив, але вони є лицарями, вони виконують шляхетну справу. Відповідно, козацтво стало модним, воно стало фішкою епохи. І протягом часу Руїни та боротьби за Україну, вона була одним із основних джерел глобальних політичних подій для тогочасної Європи. І тому ми були в осередку уваги, нас почали уважно досліджувати.
Якраз у цей момент дійшли до думки, що козаки – це просто військо руського народу, а не якась татарська орда. І, відповідно, на європейських картах починає існувати Україна і з того часу вона не зникає. Будуть траплятися часи, коли вона буде блимати, але жодного разу у XVII, XVIII, XIX століттях і до української революції 1917 року топонім «Україна» не зникне з західноєвропейських карт. Його не буде існувати на картах Російської імперії. Тому що ми в курсі того, що Північна війна й Полтавська битва зняли з повістки дня питання про належність України, і боротьба за цю територію великих європейських держав втратила актуальність. Відповідно, переміг Петро I, а Петро I був дуже розумним дядьком і розбирався в таких питаннях, як пропаганда. Було доручено дипломатичним місіям Московської держави привчати своїх іноземних партнерів до нової назви держави – це Росія або Російська імперія. Оскільки «Русь» і «Росія» в західноєвропейських мовах пишеться однаково (Russia, Russie, Russland), то в такий спосіб петербурзька імперія перебрала на себе спадщину всього того, що тут існувало протягом тисячі років, і, відповідно, привласнила собі в такий спосіб Україну.
Мапа Йогана Баптиста Гоманна, 1720
Сама назва «Україна». З урахуванням величезної образи Петра Олексійовича на запорізьких козаків і весь той устрій, який виступив проти нього разом із Карлом XII, це було замінити в західноєвропейських картах та атласах слово «Україна» на слово «Малая Россия» або «Малороссия». До того часу, до 1700 року, в Західній Європі слово «Малороссия» не було відомим. Є остання російська карта до 1917 року, на якій є назва Україна. А це близько 1700 року, написано «Украина – страна козацкая», охоплює територію від Західного Бугу до татарських володінь у Причорномор’ї (значить Волинь, Поділля і вся Наддніпрянщина; Чернігів тут належить до російської держави). Це, по суті, була перша і остання, оскільки вона була перекладена з французької карти Вільяма Самсона. Далі треба було писати лише «Малороссия», і, відповідно, буде проміжок між 1700 і 1917 роком, коли у сприйнятті російського політичного бомонду, який би він не був на 1917 рік, знову з’являється українська проблема.
Вода камінь точить. Протягом XVIII століття західні європейці починають писати замість «Московія» – «Росія», з’являється «Малоросія» (але вже у XIX столітті). Вони якийсь час співіснували.
Тобто, це не означає, що «Малоросія» завжди була словом якимсь поганим чи зневажливим. Оскільки це Мала Русь, Давня Русь, і воно побутувало у церковному листуванні й уявленнях освічених верств православного суспільства, то його вживали. І в XIV столітті, коли це почалося, і у XVII столітті, за часів Петра Могили, який модернізував і активізував життя Київської митрополії. У порівнянні з Московським патріархатом, який уже був визнаний, але мав за собою меншу історію, ніж Київ, як сакральний центр. Значить, давніша Русь у грецьких текстах була «Малою Руссю». І, відповідно, оскільки греки Русь називали «Росією» від самого її початку – IX століття (щось вони це «Ру» не могли вимовити, тому завжди було «Росія»). Тому, коли православні ієрархи листувалися з Константинополем або між собою, то вони вживали термін «Мала Росія», який не містив у собі нічого образливого і став таким вважатися лише під кінець XIX століття, коли почав сприйматися як інструмент асиміляції українців як нації і народу та, відповідно, як елемент приниження. До того малоросійством могли і пишатися, бо це був давній осередок величезного православного простору, його сакральний центр.
Коли Богдан Хмельницький в’їжджав в Київ після своїх перших перемог, спудеї Могилянського колегіуму вітали його віршем «З тобою, Богдане, Росія на ноги встала». І вони не мали на увазі Московську державу. Росія була у Києві як стара Русь у грецькому називанні.
Як Орлик писав про Мазепу? Клятва Мазепи, яку цитував Пилип Орлик: «Для общего блага матері моєї, Отчизни, бідної України, всего войска Запорожского і народа малоросійского». Тобто, Мазепа не сприймав «малоросійський народ» як якусь образу. Тобто, це був ще один, окрім «Русь» і «Україна», синонім однієї й тієї ж території та одного й того самого народу.
Тобто, нам треба звикати до того, що ми дуже строкато протягом століть називалися, але нема в цьому нічого образливого. Це лише говорить про те, що наше життя було цікаве і мало багато якихось напівтонів в офіційному сприйнятті своїх територій, народних уявленнях. Російська дослідниця Тетяна Таїрова-Яковлєва, яка писала про Мазепу, мала також цікаві міркування з приводу того, який зміст вкладався в слово «Україна» за часів Руїни. Так само, як і раніше, держава називалася «Військом Запорозьким». У Виговського держава називалась «Велике князівство Руське». Але по листуванню гетьманів і так далі і з приводу текстів тої доби, які були, слово «Україна» вживається, як емоційне «Вітчизна». Тобто, як у першій згадці 1187 року, ht«ѡ нем же Оукраина много постона», так само у словах Петра Дорошенка й інших гетьманів, коли йдеться про страждання Батьківщини, вживається не «Військо Запорозьке», не «Малоросія», а вживається «Україна», або як говорив Дорошенко, «Україна наша руська». Тобто, для, грубо кажучи, фольклорно-емоційного рівня людей, які тут жили і переживали страшні колізії (війни і конфлікти) протягом десятка років, та територія, яка страждала разом з ними і яку вони захищали, це була Україна. Попри те, що вона не існувала як офіційна чи адміністративна назва.
Але це, звісно, не робить її в такий спосіб нелеґітимною, оскільки те, що люди вважають, є тим, що існує для них в їхній особистій реальності. Але на кінець XVIII століття припинили своє існування «предначертания дней минувших», як писала Катерина II. Козацький гетьманат розчинився, Кримське ханство було анексоване і також приєднане до адміністративної системи Російської імперії, Річ Посполита була поділена між Росією, Австрією та Прусією. І начебто закінчилася ціла епоха – і ті ж самі козацькі часи, і уявлення про ті часи. Але карта і територія залишалися вагомою зброєю, значення якої хтось розумів, а хтось – ні. Томас Джефферсон сказав про Річ Посполиту, що "це та країна, яка зникла з карти через розбрат власних громадян". Освічений світ сприймав світ таким, яким він намальований на атласах, картах, якими вони користувалися. Джефферсон не був у Польщі, але він знав з карти, що таке існує, і читав у газетах, що там щось відбувається.
Ті країни, які поділили Польщу (чи Річ Посполиту), уклали таємну угоду про те, що сама назва Польща повинна зникнути. Як говорила Катерина з іншого приводу, «чтобы само имя гетьмана было забытым». І вони на своїх картах Польщу не малювали. Ця назва зникла. Була просто територією Російської імперії, відповідно її губернія. Або королівство Галиція і Лодомерія (чи Галичина і Лодомерія), як назвали ту територію австріяки.
Вони не друкували, а інші друкували. В американських атласах Польща залишалася як країна. І це поставило перед тими людьми, які інтерпретували вигляд простору світу та Європи, питання: показувати лише держави (з цього приводу Польща не існує) чи показувати країни (а от країна Польща начебто є). А країну утворює окремий народ. Тобто, попри те, що Польща перебувала у складі Російської імперії і ще двох, це не означало, що поляків не існує і що Польща зникає.
Так само трапилося і з Україною. Просто на той момент Польща була проблемою політично вищого рівня, ніж легенди про козаків. Україна на картах блимала, і протягом XIX століття вона абсолютно змінила свої можливості та перспективи.
Національні революції в країнах Європи (боротьба народів за національне визволення) відбувалися внаслідок поширення національних ідей. А вони ґрунтувалися на етнічному розумінні поняття «нація» у більшій частині Європи. І, відповідно, мусить бути народ з окремою мовою, який через це є окремим суб’єктом і запрограмований на утворення самостійної держави. Це ідеологічно руйнувало старі династичні монархії, імперії, які нові соціальні сили та ідеї прагнули розшматувати, щоби кожен народ утворив свою державу. Це є елементом поширення демократії та свободи, тобто європейський націоналізм XIX століття був не проявом шовінізму (хоча це завжди могло десь бути), це було проявом демократизації та боротьби за людську гідність. Тому що свої етнічні стандарти та пріоритети, підтримання власної культури та свободи – це є елементи людської індивідуальної гідності. Тобто, ти можеш бути сам по собі хороший і в тебе можуть бути ґарантовані права, але чи ґарантовані права у твоєї спільноти розвиватися так, як вона хоче. І принцип староімперський і принцип новий національний почали сперечатися між собою. Що потім знайде свій вихід у тому, як Перша світова війна перемалює мапу Європи.
Який же простір у XIX столітті займала Україна? Оскільки у нас з’являється новий критерій – народ, який розмовляє окремою мовою, то це стало справою етнографів і лінгвістів. І, відповідно, з’являються етнографічні карти, які показують якими мовами де і хто розмовляє. І оскільки це була звичайна, спокійна, респектабельна наука (мовознавство й етнографія), навіть в атласах Російської імперії малювали, де проживають малороси. Оскільки офіційно вважалося, що це одне з племен руського народу, то що заважало, так би мовити, їх показати?
Але тут виникає цікава колізія з однією легендою: всі ми знаємо, що українців вигадав австрійський генштаб у Першу світову війну для того, щоби зруйнувати єдність Росії. Але насправді треба ставити пам’ятники співробітникам російського імператорського Генерального штабу XIX століття, етнографам і статистикам. Від Росії весь час хотіли від’єднатися бунтівні поляки, причому від’єднатися не в межах етнічної Польщі, а відновити ту Річ Посполиту, яка була велика. А в Петербурзі знали, що на території Білорусі та України (ну це ми знаємо – «на території Росії») «проживають русские люди». Чому поляки на це претендують?
Треба провести чітку етнічну межу між «полячішками» і «племенами русского народа». І, відповідно, в ревізії (це так звані тогочасні переписи) вводиться такий пункт: «мова, говірка». І в намаганні обмежити поляків в результаті намалювали етнічну карту Східної Європи (західної частини Російської імперії), де чітко провели кордони між поляками та малоросами, малоросами та білорусами, малоросами та великоросами. Тобто, окреслили той простір, який ми сьогодні називаємо етномовним простором українців.
Звичайно, це були не лише одні військові, були такі хлопці, як Павло Чубинський, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, які також досліджували мову та робили етнографічні експедиції, будучи українофілами. Їм також було цікаво чіткіше окреслити свій простір. Але Генеральний штаб, серйозні люди, десятиліття роботи, опрацювання статистики з 1875 року! Всі знали (навіть на рівні гімназії), хто дивився карти, який ареал охоплюють малороси.
Але це з офіційної точки зору. Малоросів треба було перейменувати. Цим зайнялися спочатку в «місті-герої Харкові», яке знаходиться далеко на сході України. Але тоді, на початку XIX століття, він був найукраїнськішим містом з усієї України. Бо галичани знали, що вони русини – і тільки, в Києві сумнівалися, хто вони, а в Харкові чітко знали, що «ми – українці». Через те, що Харків був центром Слобідсько-Української губернії (єдиний до 1917 року випадок, коли слово Україна входило до назви якоїсь адміністративної одиниці). Слобожанці мали свої «тьорки» з людьми з Гетьманщини (тобто, Чернігівщини та Полтавщини) і називали чернігівців та полтавців «малоросами», а себе називали «українцями» («Слобідська Україна»). Відповідно, видання Харківського університету, збірки всякої етнографії починають змінювати свої назви з «малороссийских писем» на «українські», з «малороссийских дум» на «украинские думы». Вперше там виникає думка (оскільки з’являється сучасна лінгвістика), відповідно, Срезнєвський каже, що українська мова як би ви її не називали (хоч «малоросійською говіркою»), це ні говірка, ні «наречие» польської чи російської мови, це – окрема мова. І 30 років цим займається Харків.
1834 року з метою русифікації Південно-Західного краю утворюється Київський університет – поки що не Тараса Шевченка, а Київський університет Святого Володимира (він у ньому працював і не був ще таким шанованим як «батько української нації»). Приїжджає частина фахівців із Харкова, і «бацила українського націоналізму» переїжджає в місто Київ, де виникає Кирило-Мефодіївське братство, яке леґітимізує назву «українці», яка була до того регіональною. Назва «Україна» як територія існувала давно, але етнонім «українці» як спільна самоназва – це результат роботи XIX століття. Це не означає, що русин галицький не був українцем або «малоросіянин» східний не був українцем. Вони просто себе так не називали. Всі знали, що вони є одним народом від Карпат до Кубані (а на Кубані вони себе називали «чорноморцями»), який розмовляє однією мовою. Тож, відповідно, яка різниця, з точки зору науки, яка в них там самоназва в якому селі?
Що відбувається далі? Українська інтелігенція (харківська, київська) починає бацилу національного руху. Російський Генштаб педантично малює карти поширення «малоросів». Їхні інтереси збігаються в тому, що українська інтелігенція ареал «малоросів», окремо окреслений російськими військовими, називає «українськими землями». Є народ, є країна, є країна Україна і, відповідно, далі будемо чекати, що ж нам принесе історія, коли з Росією щось трапиться.
Рух український, як ми знаємо, був елітарним. Десятки мільйонів звичайних українців не знали ані слова «українці», ані не вміли читати та писати, вони знали, що вони «уманські», що вони пана такого-то, що вони «чорноморці», але з ними вже починали працювати. По мірі модернізації, поширення освіти інформація починала поступово доходити до широких мас. Повільно, не до всіх, повного «лікбезу» ще тоді не відбулося, але, тим не менше, далі відбувається експорт української ідеї до «міста-героя Львів».
Після заборон на українську мову, Валуєвського циркуляру, стало ясно, що треба йти у «ближчий закордон», де більша свобода слова, щоби друкувати тощо. У Львові виникає за наддніпрянські гроші Наукове товариство імені Шевченка, і починається робота з галичанами. А потім галичани досягають у цьому дещо більших успіхів, розпочавши пізніше, – просто через набагато вільніший політичний режим Австро-Угорської монархії, більшу свободу слова, більшу можливість політичної діяльності (бо вона була конституційна монархія, там існував парламент, був крайовий сейм у Львові, в якому хоча й домінували поляки, все ж це був досвід політичної діяльності).
І десь на момент 1890-х років суперечки серед галичан з приводу того, як себе називати: «русини» чи «українці», переходять до паралельного вживання двох мов («україно-руські»), і протягом 1890-х років все ж таки вони (Грушевський в той час, під кінець 1890-х років пише «Історію України-Русі»). Але з початку XX століття в Галичині вживають термін «українці». Попри те, що «Русь – вона наша», і було Руське королівство, але терміном «Русь» надто оперували тогочасні галицькі москвофіли (або старорусини) – тобто, консервативна частина греко-католицького кліру, яка вважала, що галичани – то окремий народ (тобто, русини й українці – це різні люди). Відповідно зосередилися на слові «українці», яке починає в нашому політичному спектрі (там, де це було дозволено) домінувати на початку XX століття. Всякі невеличкі українські політичні «тусовки», партії і так далі – від Львова до Києва, Харкова й Одеси).
І на завершення – як Україна леґітимізувалась. Як ці українські землі набули юридичного змісту, потрапили до документу, тому що етнографи – ну, намалювали собі таку карту, намалювали іншу карту.
Перша світова війна, російська революція – і протягом 1917 року велику російську державу починають шматувати «інородці» (різні естонці, фіни, литовці, латиші, поляки, білоруси, грузини, татари), і кожні намагаються собі здобути або незалежність, або якусь автономію у жанрі шанування своїх культурних прав. Тобто, спочатку це було повстання проти асиміляційної політики, повстання у культурних, політкоректних формах: демонстрації, мітинги, «жовто-блакитні прапори підіймемо догори, щоб закрили небеса, ти диви яка краса». Тобто, був спалах суспільного ентузіазму. Але це треба було переводити у простір якоїсь конкретної роботи тому, що для Тимчасового уряду плани автономії України у тих межах, як бачили українські землі українська інтелігенція і політичний прошарок… Тобто, вся інтелігенція стала політиками. [Володимир] Дорошенко писав: коли їздили на ювілей Котляревського до Полтави, їхало три вагони з Києва; якби поїзд зійшов з рейок, вся українська ідея накрилася би на тому самому місці, оскільки інтелігенції було небагато. Але вона була дуже жвава (як і сьогодні – громадські організації, волонтерський рух, активізм), і на тих заходах, які проводила Українська Центральна Рада, намагалася чіткіше окреслити свої територіальні претензії. І зупинилася на території, де українці або «малороси» складають більшість населення.
У нас буде лекція про формування українсько-російського кордону, і про це докладно розповість визначний історик Геннадій Єфіменко. Це дуже цікава і напівдетективна історія про те, що траплялося з нашим кордоном з Росією протягом 1917, 1918, 1919, 1920 і далі років. Це була така боротьба, сенс якої багато людей, можливо, й не усвідомлювало (як і надалі). В результаті претензії українського національного руху і української автономії, по суті, були близькими до того, що ми знаємо, як сьогоднішню карту України, але ясно, що з виходом трохи далі на схід на тій самій Слобожанщині, яка продовжувалася далі Харківської губернії. І попри декларації більшовиків про те, що всі кордони будуть проводитися виключно за етнічною ознакою, з точки зору політики сили був утворений в результаті (під кінець радянської України) негативний компроміс – що просто в межах нової радянської Росії за Україною залишили лише ті губернії, більшість у яких складали українці. І, відповідно, випали з нашої території (держави «Україна»), ті території, які були на сході: Білгородщина, Кубань тощо.
Зараз дуже поширені в Інтернеті чутки, що коли нам давали Крим, ми за це віддавали Кубань чи ще там щось. Насправді таких масштабних обмінів територіями ніколи не було, але лишається той факт, що просто не включили в територію України ті території, які повинні були включити згідно з тодішньою офіційною ідеологією – за етнічною ознакою. Тобто, нас не обмежили якось потім, нас обрізали одразу. Але Україна як держава – це одне, але все одно є «українські землі». Ми приберігаємо про всяк випадок цей термін XIX століття, бо там, де є українці, там, де їх багато, там і є українські землі. Тут ми будемо сперечатися ще достатньо довго.
Спочатку, у 1917 році, навіть трохи обрізаний варіант українських земель як автономної України був шоком для петроградського Тимчасового уряду, і ми отримали влітку 1917 року автономію 5 українських губерній. Нам тоді дали Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську (без північних повітів) і Полтавську губернії. Тобто, той кордон, який є «старою Україною» і тим, що імперська ідеологія називає «Малоросією», намагалися створити ще у 1917 році. Але практика показала, що навіть за тих часів під ідею якоїсь «Новоросії» закласти якийсь підмурівок уже було неможливо, оскільки зусиллями офіційних російських статистиків все одно всюди було написано, що більшість населення цієї території складають малороси. Навіть будуючи «Новоросію», основне населення складатимуть не «новороси», а «малороси».
І, відповідно, все триватиме не дуже довго, а лише до осені 1917 року, коли «Третім універсалом» Центральної Ради буде утворена новітня українська державність – Українська Народна Республіка. Це не визнали більшовики, але не визнали лише в сенсі уряду цієї держави (тобто, Центральна Рада – вона «буржуазна»).
І тут ми можемо згадати ще один міф, який є поширеним, – це те, що Донбас чи Південь подарований Леніним або Сталіним під час громадянської війни Радянській Україні. Від початку повстання більшовиків проти Центральної Ради була утворена радянська УНР, яка претендувала на всі ті землі, на які претендує Центральна Рада. Тобто, жодного разу з кінця 1917 року більшовицький уряд не піддавав сумніву те, що Україна є ось така, і нічого нам не дарував. Воно вже по губерніях закріпилося і приводом для дискусій були землі Слобожанщини, однак ніхто нікому нічого не дарував. Тобто, можемо говорити, що з кінця 1917 року (а надто після Брестського миру початку 1918 року з Центральними державами) те, що ми звикли бачити Україною на карті, воно, по суті, вже стабілізувалося. Тобто можна далі сперечатися, чи існують українці (може, це якесь заблудле плем’я російського народу), чи існує Україна, а, втім, ми наблизимося через кілька років до 100-річчя з того часу, як ми чітко окреслили наш простір, який не може бути меншим, і можна сперечатися про те, щоби він був більшим. Але ми народ тихий, миролюбний, землеробський, нам би своє не віддати.
Все вищесказане торкнулося нашої історичної леґітимності як України, котра не заперечує Русі, Руської землі, яка також наша і з міста Києва нікуди не поділася. Тим більше, вона звідси поширилася, однак нікуди не пішла, а тут є. Як ми хочемо, так і будемо себе називати: українцями, «украми», «укропами» тощо. Якщо не брати «древніх укрів», які «започаткували світову цивілізацію», то я готовий бути «укром». Є серед присутніх мої знайомі «укропи», які знають, чого вартий український кордон.
* * *
Прочитано 31 жовтня 2015 року в Національному музеї історії України (Київ) у рамках проекту «Відкрита Школа Історії» (спільний громадський проект від ГО "Патріотичні ініціативи" та інтернет-порталу "Likбез. Історичний Фронт"). Проект відбувається за підтримки Адміністрації Президента України.
Партнери проекту: Інститут історії України НАН України, Український інститут національної пам'яті, Історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, Національний музей історії України.
Автори популярного інтернет-проекту “LIKБЕЗ. Історичний фронт” – фахові історики, представники провідних наукових та освітніх установ України – проводять цикл відкритих лекцій, спрямованих на розвінчання історичної міфотворчості та ідеологізації історії.
ПРО АВТОРА
Кирило ГАЛУШКО – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, координатор проекту “LIKБЕЗ. Історичний фронт”.
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ