Минуло 110 років від дня народження галицького письменника та науковця, громадського й політичного діяча Ростислава Єндика (1906–1974). За радянських часів про нього мало хто чув в Україні. Жив на еміграції, співпрацював з націоналістичними організаціями, досліджував расові особливості нації, у своїх текстах викривав злочини більшовицького режиму і навіть написав книгу про Адольфа Гітлера...
Лише зараз постать Р.Єндика потрохи відкривається для загалу. Дослідниця його творчості Оксана Залевська пише: "Навіть сьогодні ім’я Р.Єндика мало знане не тільки широкому читацькому загалу (нині передруковано лише оповідання „Регіт Арідника”), а й фахівцям-літературознавцям (не дивно, що в „Історії української літератури ХХ ст.” як першого (1994), так і другого видань (1998) про нього чи його твори немає жодної згадки)" ¹.
Ростислав Роман Єндик народився 28 травня 1906 року в селі Залуччя на правому березі Прута (тепер Коломийський район Івано-Франківщини), в родині вчителя Дмитра Єндика. За іншими даними, днем його народження вважають 28 квітня того ж року.
Навчався в місцевій школі, матуру здавав в Коломийській гімназії, студіював антропологію у Львівському університеті ім. Яна Казимира, продовжував вищі студії у Берлінському університеті.
У 1930-х, коли повернувся до Галичини, з’являються його перші літературні твори. У Львові окремими виданнями вийшли оповідання про Довбуша “Проклін крови” (1934), поезії у прозі “Білі ночі” (1936), оповідання з гуцульської міфології “Регіт Арідника” (1937), драма “Черник” (1938) про героя УСС Федя Черника, який загинув в бою під Мотовилівкою.
Велику популярність мала книжка Р.Єндика "Адольф Гітлєр", в якій він намагався подати читачеві своє бачення нової політичної сили, що прийшла до влади в Німеччині та її лідера. За два роки (1934 і 1935) книга вийшла у Львові трьома виданнями у різних видавництвах.
У "Вступному слові" автор намагався оцінити ідеологію націонал-соціалізму:
"Ріжно можна оцінювати рух національсоціялістичний і його вигляди. Лише не вільно підходити до них з точки погляду патріотів вчорашнього дня, які поза своїм ідеольоґічним загумінком, бачуть світла тільки в Росії. Для нас актуальність руху, про який говорить ця книжка, передусім в тім, що він:
1) стримав побідний похід комунізму в Европі, що задав смертельний удар доктрині марксизму,
2) що поставив на порядок дня дражливе для нас жидівське питання,
3) що підніс велике значіння села, третього стану взагалі, який погноєм для себе хотів зробити соціялізм,
4) що замісць анархістичних ідеалів "людськости" і "суверенної одиниці" – поставив ідеал орґанічної спільноти, якої імя – нація,
5) що замісць змиршавілого партійництва – видвигнув стару – й таку нову – засаду Ордену з його символом віри, тактикою і чеснотами,
нарешті 6) що своїм успіхом довів несмертельну – а в матеріялістичнім XIX віці так нехтувану – силу ідеї, яка – надихана вірою – направду потрафить рухати, здавалося би, незрушимими перешкодами ..." ²
Єндик спробував розкрити в розділі XVI "Führer" таємницю політичного успіху Гітлера та його партії:
"В чому таємниця нечуваного поводження Гітлєра і його впливу на маси? З ріжних опіній подаємо погляд твердого Шахта, президента державного банку, що часто до діла має з цифрами, рідко з поетичними образами: "Гітлєр дає себе цілого в кожнім слові. Гітлєр вірить в себе і в те, що говорить. Гітлєр є це, що сьогодні так рідко можна знайти. Він є щирий. Народ чує, що він є щирий і тому так сильно і тісно звязується з ним". В погляді Шахта лежить тільки частина правди. Кожний з европейських диктаторів є щирий до останньої фібри своєї душі, бо фальшом не вдержався би на свойому становищі ні одної хвилини. Але таємниця Гітлєра лежить в експансійній силі, в експресії його духа, в невгнутій волі поборювати перешкоди. Серед загального упокорення та дипльоматичних викрутасів і штучок, Гітлєр найкраще втілив в собі психічні первні вікінґа, якого чини пробігають червоною стяжкою через ціле історичне життя Німеччини. Німці мали досить крутійства, хотіли врешті випростуватися та взяти всі небезпеки під ноги, а тому покликали до влади Гітлєра, що від кінця війни тільки про це говорив, і якого ґрупа з усіх національних партій мала найдовший віддих у прямуванні до своєї цілі та найкращий штаб провідників. Ґерінґ, Ґебельс чи Гесс – кожний з них міг би стати фірером, якщо забракло би Гітлєра. Бо він не лякався окружитися велитнями, вмів удержати їх в карбах, аби і самі не пережерлися і йому та справі не пошкодили. В вирішальних випадках кидає на вагу долі всі свої симпатії і твердо розправляється з противником. З Ремом був Гітлєр на "ти". Але в хвилині, коли переступив границі власної компетенції, Рем згинув" ³.
Політично Єндик був близький до Фронту Національної Єдності (ФНЄ) під проводом Дмитра Паліїва, який хотів створити легальну українську націоналістичну політичну силу. Львівський історик Олександр Зайцев вважає: "Певний вплив на ідеологію ФНЄ мав і антрополог Ростислав Єндик, автор апологетичної біографії Гітлера. Він вважав, що українським націоналістам слід узяти на озброєння принципи «расової гігієни» за зразком гітлеризму. Все ж, хоч елементи расистського дискурсу присутні в публіцистиці ФНЄ, расизм не став важливим складником його ідеології" ⁴.
Антропологічні праці Р.Єндика позитивно оцінювали науковці. Володимир Кубійович включив до першого тому "Географії української та суміжних земель" окремим розділом його розвідку "Антропологія українців". В ній автор наголошує, що для України має вирішальне значення "континентальна боротьба рас". Єндик вважав, що "расова будова дає достатню основу відділити українське населення від московського й польського" ⁵.
Тут він подав таблицю поширення різних груп расових типів на території України.
З початком ІІ Світової війни та більшовицької окупації Львова Р.Єндик перебрався до Кракова, де видав збірки новел “В кайданах раси” (1939), “Зов землі” (1940), “В зударі з життям” (1940). У 1944 році опинився у Відні, звідки "останнім поїздом" виїхав до Західної Німеччини, до залишився до кінця життя.
Жив переважно у Мюнхені, був журналістом різних видань: «Шлях перемоги», «Сучасна Україна» (ФРН), «Українські вісті» (Нью-Йорк, США). Написав і видав у Західній Німеччині збірку поем “Титан” (1948), афоризми “Бенкет” (1951), поетичну книжку “Тріолети” (1953).
Книгу новел “Жага”, видану в Мюнхені 1957 року, вважають найвизначнішим прозовим твором Р.Єндика. Тут він зобразив, зокрема, жорстокість більшовицького режиму в Галичині.
Про масові вбивства в тюрмах Галичини в червні 1941 року написано вже багато. Але лише зараз дослідники починають розкривати нові факти жорстокого терору енкаведистів у Львові у 1940–1941 роках. В глибині поля 42 Личаківського цвинтаря нещодавно встановлені два стовпи з позначенням полів 87 та 88 і написами на табличках "Поховання жертв комуністичного режиму у 1941 р. (серед них багато дітей)". Це місця таємних поховань жертв сталінського режиму у 1940–1941 рр. У цвинтарних книгах можна знайти багато прізвищ людей, похованих взимку 1940–1941 рр. та навесні 1941 р. Багато вбитих поховано лише під номерами. Серед них багато дітей віком до 1 року. Про деяких новонароджених записано: "плід".
"Як тільки сонце гасне, моя бригада подається з рискалями на місце, яке вже я заздалегідь підмітив. Тут ми приготовляємо леговище для буржуазії та іншої націоналістичної зволочі. Ями, значить під могили. Але ці могили – не могили, але прямо прірви. Кілька метрів вширш, кілька метрів вздовж, а в глибину-у-у..." – так описав самохвальство директора Личаківського цвинтаря Богоявленського у своєму оповіданні "Цвинтарний упир" Ростислав Єндик ⁶. Хоча персонаж і вигаданий, але страшні факти роботи стаханівців-енкаведистів не надто перебільшені. І це ще було перед масовими масакрами у галицьких тюрмах в червні 1941 року.
"Ростислав Єндик свідомо став на службу потребам часу і своїм художнім словом намагався розбудити національні почуття в українському суспільстві. Як і більшість наших письменників, він ввійшов у творче і громадське життя під могутнім впливом Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, перейнявшись ідеєю служіння українському народові, якій присвятив своє свідоме життя і нелегку працю на громадській, культурній та літературній нивах", – оцінює його літературну творчість О.Залевська ⁷.
У 1930-х Єндик друкував свої тексти у "Вістнику", який редагував Дмитро Донцов. Тут, окрім публіцистики, виходили його художні твори. Зокрема у «Вістнику» (1935, №5) вийшло його "ґотичне" оповідання "Забава в Ойкенгавзі", яке Юрій Винничук включив до своєї антології "Потойбічне" (Львів, 2006).
Вважаючи Д.Донцова одним із своїх вчителів, Р.Єндик присвятив йому свою працю "Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму". В ній він намагається захистити свого наставника від нагінки його супротивників:
"На яких головних принципах, мов на стопах, опочиває світоглядова будівля Донцова?
1. На самобутности України як нації,
2. На її органічній єдності з західньоевропейським світом,
3. На її ворожому протиставленні Москві,
4. На майже повному запереченні укpaїнських духових течій ХІХ. сторіччя і їх продовження в ХХ. ст.,
5. На висуненні постуляту за новим психологічним типом українця,
6. На настирливому домаганні витворення серед нас нової провідної верстви.
Ці головні принципи, зібрані в кількох книгax, залишилися б, може, більше або менше академічними теоріями, якщо Донцов не розглядав би одиничних явищ з українського політичного життя в аспекті своїх пристрасних теорій і не розбивав би їх, як суперечних з ними, своїм полемічним молотом. Ця вірна служба своїм ідеям зробила з нього гіганта, який єдиний вийшов переможньою рукою з страхітливих звалищ останньої війни, підчас коли його противники – банкрутами або щонайменше каліками" ⁸.
Даниною пам’яті рідному Покуттю та Гуцульщині стала розвідка Р.Єндика "Станіслав Вінценз – співець Гуцульщини".
Останні десятиріччя Р.Єндик жив у ФРН, працював журналістом, був професором і ректором (1961–1974) Українського техніко-господарського інституту в Мюнхені, очолював Дім української науки (1963–1974), був головою Товариства сприяння українській науці, членом Української народної ради.
Помер Р.Єндик 15 лютого 1974 року в Мюнхені (ФРН).
Своєрідним заповітом Ростислава Єндика стла його праця "Слово до братів" з посвятою "Тіням предків наших, що чеснотливістю і чинами лицарськими приклад їх наслідувати синам і донькам залишили, собі ж невмирущий пам’ятник високий здвигнули".
Через 60 років після написання цієї праці актуальними залишаються послання Автора до нас – поколінь його дітей та внуків:
"Які ж завдання лежать безпосередньо перед нами?
Ми стоїмо тепер перед найважнішими рішеннями в нашій бувальщині: вийти переможцями або зовсім пропасти, як окрема народня порода...
Перед нами стоїть велика небезпека: по визволенні вітчизни можемо попасти в зарозумілість, понад усе і всіх виноситися, страшенно збагатитися і тоді ще більше бунтуватися. Тимто самі на себе мусимо наложити такі тверді закони, щоб усі маєтки були Божими і державними, ми ж самі – їх скромними керманичами. І хто укривав би свої доходи перед державою, той підпадав би найвищим карам...
Ми не сміємо прислуховуватися до ніяких історичних доказів на нашу неволю, яку союзом називають і ганебні рабські почуття шляхетністю прикрашують...
Перемога над москалями в наших серцях, опісля переможна війна – кривава, завзята, до кінця: всіх українців проти всіх москалів, бо немає ж між ними добрих і злих, шляхетних і нікчемних; вони всі для нас однакові, вони всі – наші історичні вороги і такими залишаться, щоб нас поневолювати поки світ і сонце...
Ні п'яді нашої землі не сміє залишитися в чужих руках, бо будемо недостойні предків, зрадимо їх заповіти і щойно тоді заслужили б ми на наругу цілого світу.
Всі українські області, вся українська людність під одним святим знаменем – тризубом – вільні і незалежні!
Не сміє ні один українець залишитися рабом.
Це все осягнемо, якщо будемо плекати в собі високі почуття. Бог передав любов, прощення, але і кару, покору, але й гнів, бо інакше не було б чеснот на світі, не згинули б злочини, не було б чести понад усе.
Вдержуймо в собі предвічні звичаї й перекази і дітей наших виховуймо в них, ш;об вони нашої прекрасної і дзвінкої мови не забували, ш;об прив'язання до рідного не остуджувалося: хов доньок у чеснотливості, заправа синів у військовому ділі. всі разом у любові невгасаємій до святої вітчизни нашої, до України – в побожності і покорі.
Будьмо богобоязливі, але в погорді до чужих божків і богів, ш;об не вкрадалися вони до душ наших, будьмо чуйні супроти них...
Наша доба показує, як непереможним стає народ, коли його зброю одушевляє ідея і дух. Немов орда розбігаються перед ним армії з найновітнішими зброями, маючи на гадці не перемогу, але залишені коханки і перепічки домашні.
Полум'я серця б'є сильніше ніж холодний вогонь машин...
Не сподіваймося перемоги, що прийшла б, як дарунок від світових торгівців.
Наша вітчизна відродиться з нашого труду, з наших сліз, з нашої крови, з пожарищ наших хат, з наших лицарських чеснот, з заповітів наших предків – боротися за свободу" ⁹.
ПРИМІТКИ:
¹ Залевська О. Проза Ростислава Єндика: особливості художнього мислення. – Автореферат дисертації. – Івано-Франківськ, 2009.
² Єндик Р. Адольф Гітлєр. – Львів, 1935. – цит. за «Рекомендована література».
³ Там само.
⁴ Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки): ґенеза, еволюція, порівняльний аналіз. Автореферат дисертації. – Львів, 2014. – C. 23.
⁵ Єндик Р. Антропологія українців // Географія української та суміжних земель. – Т. 1. – Львів, 1938. – С. 327-334.
⁶ Єндик Р. Жага. – Мюнхен, 1957. – С. 185.
⁷ Залевська О. Художнє втілення національної ідеї у творчості Ростислава Єндика // Українознавчі студії – 2012-2013. – № 13-14. – С. 237.
⁸ Єндик Р. Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен, 1955. – С. 9.
⁹ Єндик Р. Слово до братів. – Мюнхен, 1955. – С. 185–191.