В Біблїотецї "Дїла" мала ще перед війною появитись у перекладї М. Павлика "Полїтична Ґеоґрафія" д-pа Еміля Шене. Доповненє сеї книжки п. з. "Україна з погляду полїтичної ґеоґрафії" зладив доцент ґеоґрафії у львівськім унїверситутї д-р Стефан Рудницький. Ізза війни друк книжки здержав ся. Одначе, не хотячи занадто опізнювати публїкацію розвідки д-pa Рудницького, ми рішились надрукувати її покищо в фейлєтонї нашого дневника. — Ред.
Ґеоґрафія — наука про землю як своєрідну цїлість. Вона присвячує голoвну увагу земній поверхнї з усїми тими предметами й явищами, що мають виразні взаємини зі своєрідною цїлостю землї та її поверхнї. Таке понятє ґеоґрафії, виведене зарівно з льоґічної системи наук в загалї як і з розвитку ґеоґрафїї як науки від найдавнїйших часів, оправдує передусїм право ґеоґрафії дослїдувати держави. Держава — таке визначне явище на земній поверхнї, що ґеоґрафія мусить для неї найти просторе місце в тій своїй галузи, котру зовемо ґеоґрафією чоловіка або антропоґеґрафією. Тим робом повстає окрема вітка антропоґеоґрафії — полїтична ґеоґрафія себто ґеоґрафічна наука про держави.
Держава, се для ґеоґрафії передусїм якийсь простір земної поверхнї, занятий певною ґрупою людства. Вона витворює питомі границї для ceгo простору і розгосподаровує ся на нїм на питомий собі спосіб. Дуже ріжнородні якістю і силою взаємини лучать природу країни з людом, що її заселяє. Переважна їх скількість не має нїчого спільного з державою, але є пребогато таких, що з нею дуже тїсно звязані. Простір і його природа — се одна складова частина держави, друга — се населенє сего простору, ся частина чи ґрупа людства, що творить державу в соціольоґічнім змислї, яким способом сї два чинники — земля і чоловік — зростають ся в більше чи менше одноцїльний, своєрідний орґанїзм — державу, се головне питанє в цїлій полїтичній ґеоґрафії.
Хто уважно перечитав книжочку Шеного чи Рацеля "Полїтичну ґеоґрафію", без сумнїву зрозуміє, що полїтично-ґеоґрафічні дослїди над Україною науково зовсїм оправдані. Для підпертя сего розуміня мушу зі своєї сторони ще окремо підняти кілька гадок.
Коли подивимось оком полїтичного географа на те, що ми нинї називаємо Україною, себто на простір Европи, заселений українським народом, то вже на першій погляд сконстатуємо ось що:
1. Україна займає окремий, суцїльний простір, більший нїж яка небудь европейська держава (крім Росії), дуже богатий природою, положений в південній частинї східної Европи.
2. Україна не творить тепер самостійного державного орґанїзму, а підлягає двом великим державам: Австро-Угорщинї і Росії. Одначе в минувшинї творила вона самостійну державу. Хоч вона давно впала, то й по її упадку було на Українї богато змагань до самостійної державности.
3. Україна, положена на пограничу Европи й Азії, переходила протягом своєї історії розвиток зовсїм відмінний від розвитку середущо- чи західно-европейських територій, на основі котрого Рацель, мимо сповидної всесторонности спрецизував значну більшість законів полїтичної ґеоґрафії. Окремішність ґеоґрафічних та історичних прикмет української території від наших европейських приневолює всякого дослїдника, що знає сю територію, глядїти на полїтично-ґеоґрафічні відносини сеї території дещо инакше, як се було можливе для дослїдників, мало або й зовсїм не обізнаних з Україною. А до таких треба без найменшого сумнїву зачислити й Рацеля.
Сього, думаю, достаточно, щоб оправдати полїтично-ґеоґрафічні дослїди над Україною. Не будуть вони ведені на основі майбутньої самостійної України, не будуть піснею будуччини. Одинокою основою наших мірковань буде національна територія України. Що вона є, сего нїхто не заперечить. Хоча ся територія не становить самостійної держави, та на нїй держави здавна істнують, а враз з ними і предмет для дослїдів навіть найтїснїйше понятої полїтичної ґеоґрафії.
(Дальше буде.)
[Дїло, 24.05.1916]
Українська територія, положена між 43-им і 54-им степенем північної ґеоґрафічної ширини та між 21-им і 47-им степенем східної довжини, належить до найбільших національних територій Европи. Коли зачислимо до України лиш ті полїтичні території (ґубернії, повіти ітд.), що мають по урядовим обчисленям абсолютну більшість українського населеня, дістанемо для простору України приблизно 795.000 км2; колиж дочислимо сюди цїлу Таврію і цїлу Кубанщину, де, як звісно, український елємент має релятивну більшість, то простір України зросте до звиш 850.000 км2. Сей простір заселений (1910) приблизно 45 1/3 мілїонами людий, з того 32 2/3 мілїона (72%) записали урядові статистики як Українцїв. Усї ті числа обіймають лиш суцїльну територію українського народа. Не вчислено сюди українських кольонїй на Надволжу, Закавказю, в Центральній Азії, південній Сибіри, над Тихим Океаном, в Америцї ітд. нї до скількости простору нї до скількости населеня. Сї кольонїї нас тут тепер не можуть займати, нам розходить ся передовсїм о суцїльну, основну територію України.
Вже зі самих її розмірів всякий безсторонний мусить сконстатувати, що ся територія мусить творити для полїтично-ґеоґрафічних дослїдів дуже важне поле. 850000 км2 — се величезний простір, навіть на позаевропейський великопросторний погляд. Щож доперва для европейської території, якою є Україна? Всї держави Европи з виїмком самої Poсії значно менші від України (Австро-Угорщина 676.000, Нїмеччина 540.000, Франція 536.000, Анґлїя 315.000 км2). Полїтично-ґеоґрафічну вагу України значно збільшає її ґеоґрафічне положенє. Україна займає з малим виїмком гірського побережа Криму цїле північне побереже Чорного і Азовського моря. Не є отже Україна відтятим від міжнародних морських гостинцїв внутріматериковим краєм а є територією, що має до розпорядимости довжезну і легко доступну смугу морського побережа. Правда, Чорне море замкнене природою й людьми, лежить дещо посторонь від головних водяних шляхів світа, однак всеж таки має свою й велику вартість.
Промова будова України з величезною перевагою плоских височин і низів над верховиною дає дуже пригідні условини до засновин і розвитку полїтичних орґанїзмів. Ґеольоґічний склад підложа України дає їй передовсїм найбільш родючу почву Европи — чорнозем, а крім ceгo величезні богатства камяного вугля, зелїза, соли, нафти й инших підойм промислу. Ріки України творять величезну водяну сїть, котра дає легку сполуку між Чорним та Балтійским морем і заключає до 7.000 км. сплавних водяних шляхів. Клїмат України здоровий, для розвитку орґанїчних єств дуже прихильний, дає спромогу економічного й полїтичного житя на західно-европейський лад. Ростинний і звіринний світ України не біднїйший як в инших европейських землях.
З усего того легко зрозуміти, що українська територія, як велика й богата країна, все мала й тепер має велике полїтично-ґеографічне значінє, над котрим варто призадуматись. Дослїдів в тім напрямі дотепер зовсїм не роблено й отсї стрічки є першою пробою. Длячого така область Европи, якою є Україна, так довго зіставала поза межами полїтично ґеоґрафічних дослїдів, не дивниця. Бож передовая полїтична ґеоґрафія в найлїпшім значіню сего слова дуже молода галузь ґеоґрафічної науки, витворена доперва в кінцевих роках минулого столїтя Рацелем і його школою. В давнїйшій т. зв. полїтичній ґеоґрафії, що була тарабарщиною зі змішаних відломків статистики, історії, історичної ґеоґрафії, етноґрафії ітд., для України зовсїм природно не було місця. А новітня полїтична ґеоґрафія не займала ся Україною тому, бо її не знала. Полїтична несамостійність і низький розмірно рівень культури українського народа прямо неначе вичеркнули його зі спису народів Европи. Світова ґеоґрафічна наука вважає дотепер Українцїв лиш частиною московського народа і не бере України як полїтично-ґеоґрафічної одиницї зовсїм під увагу. Міжнародна публїцистика щойно тепер зачинає довідуватись про Українців і в дуже значній мірі не розуміє їх змагань. Сі змаганя — ледви перші кроки на полїтичнім поли. Який буде їх дальший розвиток, годї наперед знати. А ґеоґрафія, як наука, що передовсїм узгляднює актуальні відносини, мусить числитись з дїйсним станом річий. На тепер полїтичне значінє українського народа дуже підрядне, він є лиш чорноробом на своїй землї, панами — другі народи. Тож не було приводу полїтичній ґеоґрафії займатись Україною. Инакше буде аж тодї, коли український нарід стане на своїй землї бодай значним полїтичним чинником, не кажу вже господарем.
(Дальше буде.).
[Дїло, 25.05.1916]
Велика вина за ту незвісність України в широкім світї паде також на нашу питому науку. Вона, що правда, дуже ще молода, отже не мала ще часу добути собі визначного становища на світовій аренї. Але все-таки можна вже було дати світови знати про себе. Тимчасом молода українська наука пішла дуже односторонним шляхом. Вибуялий в неї розвиток історично-фільольоґічних наук при цїлковитім майже занедбаню природописних мусить поневолї робити на посторонного глядача вражінє, що вся українська ідея се якась провансальщина, замкнена в китайські рамки історії, фільольоґії, письменства, ідея, що усуваєть ся зі світової научно-культурної арени в закутину старого стриху.
Дві дороги можливі при полїтично-ґеоґрафічних дослїдах над Україною. Або переходити її історію і вишукувати там усї полїтично-ґeoґрафічні елєменти, або переходити усї полїтично-ґеоґрафічні чинники й шукати їх впливів по історії та теперішности. Нема нїякого сумнїву в тім виборі для ґеоґрафа. Вибираємо другу.
___________
Ґеоґрафічне положенє української територіє є без сумнїву найважнїйшим природним елєментом у полїтичному житю України від найдавнїйших часїв до нинї. Ґеоґрафія поставила Україну у південну полосу східної Европи і її південно-східну закутину, в безпосередне сусїдство з центрально-азійскими степово-пустинними областями і посередно (через Кавказ і Чорне море) з Передною Азією. Звязь з південно-европейським світом через Чорне море є лиш посередна, але легка. Крім ceгo на південнім заходї входить Україна в контакт з балканським кругом через Ромунїю. Від заходу сусїдує Україна з середною Европою (Угорщиною і Польщею), від півночи з Білорусею й Московщиною.
Полїтично-ґеоґрафічні впливи такого ґеоґрафічного положеня дуже виразні в цїлїй історії української землї. Без сумнїву найсильнїйший був вплив центрально-азійського сусїдства. Від початків української історії сей вплив тяжить мов змора на українськім народї, мов опир пє азійський світ його кров. Се "татарське лихолїтє" не зачало ся, як мігби дехто думати, в XIII-ім вїцї, а було споконвіку на нашій Українї. Кіммерії, Скити, Аляни, Гуни, Авари, Хозари, Угри, Печенїги, Торки, Берендїї, Половцї, Татари, Турки, Кімлики, всї пересунули ся протягом більше двох тисяч років по українських степах!
Полїтично-ґеоґрафічні прикмети кочевих народів виступають на українській території в цїлій повнотї. Їх легка рухливість, оперта на годівлї коний, проявляєть ся передовсїм в постійних грабіжних набігах на сусїдні хлїборобські народи, отже в першій мірі на Українцїв. Історичні жерела княжої України повні сумних описів страшного лихолїтя печеніського, половецького, татарського. Потім вже стають напади кочівників такою звичайною проявою, що їх записують жерела як щось зовсїм нормального, самозрозумілого. Кілька татарських набігів що року, зруйнованє соток сіл, забранє тисячів ясиру, вимордованє других стільки-ж, се було звичайнїсеньке для української території головно від ХV-го до XVIIІ-гo віка. Незвичайним лихом вдавали ся набіги кочівників аж тодї, коли число зруйнованих осель росло на тисячі, а ясир на десятки тисяч.
Мало хто в нас здає собі справу з величезної ваги набігів тих кочевих сусїдів України протягом тисяч лїт. Нїмецькі історики вже давно збагнули велику шкідливість аварських та мадярських набігів для нїмецької держави й культури, трийцятьлїтній війнї приписують величезні неґативні культурні й полїтичні наслїдки. Але щож є yсї війни й ворожі набіги, котрі перенесла Нїмеччина наслїдком свого осередного положеня, в порівнаню з лихолїтєм, котре дало Українї її окрайне положенє? Се лихолїтє завернуло Україну під полїтичним і культурним оглядом на цїлі столїтя назад. І хоч в другій половинї XVIII-гo віку сї постійні грабіжні набіги устали, то їх наслїдки ще тепер видні. З полїтичного ослабленя, заподїяного українському народови татарським лихолїтєм, він не може вийти й дотепер.
(Дальше буде.)
[Дїло, 26.05.1916]
Державні твори кочівників характеризувала все великопростірність полїтичної думки. Хозарська держава підгорнула під свою власть навіть части лїсової полоси України. Печенїські й половецькі займанщини обіймали цїлу південну степову Україну враз зі сусїдними степовими областями (себто 1/2 мілїона км2). Вкінци цїла Україна стала в першій половинї XIIІ-го віку дрібною частиною світової монґольської держави Джінґісхана. Вона підбила також Московщину, вдаряла на Польщу й Угорщину, одначе не вдержала сих середно-европейських країв під своєю кормигою. Московщина була близько чверть тисячлїтя під татарським ярмом, а й потім нераз терпіла на своїх окраїнах від грабіжних набігів. Однак Московщина була занадто далека від чорноморсько-каспійських степів — cero optimum для Татар. Тому-то її державна орґанїзація остоялась під татарських панованєм, навіть зросла в силу. Натомість стара українська держава з київським осередком упала зовсїм, а лиш галицький осередок, що намагав ся заступити київський, так зіслаб, що не міг остояти ся перед литовським і польським напором.
Окрайне положенє на межах Европи зі степами Азії було без сумнїву першою головною причиною упадку старої київської держави. Сусїдство кочівників не позволило їй нїколи проживати в мирі довший час, щоби внутрішно скріпити ся. Лиш в рідких хвилях, коли орди ослабали, могла староукраїнська держава відітхнути. Колиж орди з приходом Татар дійшли до верха своєї могучости, мусїла впасти ся держава, хоч велика та від початку позбавлена можности супокійного розвитку.
Крім постійних набігів шкодило давній Українї степове сусїдство ще сим, що переривало її найважнїйші комунїкаційні дороги. Печенїги, Половцї, Татари, опанувавши долїшні течви Днїстра, Буга, Днїпра, замкнули зовсїм лучбу давної України з Византією. Яка важна була ся лучба, побачимо низше.
По упадку старо-української держави впливи азийського сусїдства ще скріпляються. Польсько-литовська держава, що забрала під своє панованє тодїшну Україну, ще гірше її боронить, як колись стара київська держава. Колиж в XV-ім віцї опановують Візантію і Чорне море Турки, в Криму садовлять ся постійно Татари і могаметанїзм посуває свої межі в чорноморські степи, тодї бачимо на українських землях цїкавий полїтично-ґеоґрафічний уклад. Татари перемінюють цїлу південну і східну часть України в граничну пустиню. Через сю пустиню переходять, коли їм забагаєть ся, загони татарських добичників, знаряджені на кошт торговцїв невільниками, що сидять по чорноморських пристанях. Коли чамбул верне, купують від нього невільників і перепродують по всїм широкім музулманськім світї.
Бачимо тут отже такі самі полїтично-ґеоґрафічні відносини, як ті, що панували пр. на східно-африканських побережах, заки европейські держави положили їм конець. Лиш поставмо замість купцїв-капіталїстів з Кафи, Козлова, Акерману — капіталїстів з Занзібару чи Хартуму, замість мурзів — арабських торгівцїв невільниками, замість чамбулів — банди зоружених Валямзезів чи Ванґванів.
Буде той сам образ: поза полосою торгівцїв невільниками, широка полоса обезлюднена, а поза нею муринські села у вічній трівозї. Лиш, розуміється, тодї не було влїзливих анґлїйських капіталїв, що приловивши арабських торговельників "гебану", вішали їх сумлїнно на щоглах. Тож вела ся лівка і торговля невільників на безмірно більшу скалю над Чорним морем нїж над Індійським океаном.
Сусїдство кочівників дуже упростило полїтично-ґеоґрафічні відносини значної частини української території, замінивши її в безлюдну пустиню. Ся пустиня, богата рістнею і звірнею, що розмежовувала турецько-татарські займанщини від польсько-литовських та московських, була колискою українського козацтва.
Знайти політично-ґеоґрафічну анальоґію до нашої козаччини річ нелегка. Подібні пограничні ґрупи населеня трапляли ся й трапляють по ріжних місцях землї. Одначе нїяка з них не може рівнятись що до полїтичної ваги з українським козацтвом. Одиноку анальоґію, хоч дуже далеку, бачимо в північній Америцї. Лїсові й степові пущі, що віддїлювали молоді анґлїйські кольонії від ворожих індійських племен, виплекали окремі ґрупи населеня (backwoodsmae, pisneer, trapper ід.), що сповняли для кольонїй таку саму охоронну функцію, так само йшли в попередній сторожі культурного походу в пустарі, як свого часу наша козаччина. Але вони, хоч як поважні були для розросту пізнійших З'єдинених Держав, і хоч богато помогли кольонїстам в боротьбі проти Анґлїйцїв за волю, остають далеко позаду козаків. Козаччина — продукт нещасного ґеоґрафічного положеня України — витворила самостійно сильну воєнно-полїтичну орґанїзацію і самостійно дала по трех столїтях неволї Українї нове державне житє.
(Дальше буде.)
[Дїло, 27.05.1916]
В козаччинї бачимо перший позитивний, корисний вплив степово-азійського сусїдства. Другий, також дуже корисний, показав ся з кінцем XVIII-го віку, по упадку татарської держави на чорноморських степах. З тою хвилею, коли щезли зоружені чамбули зі степів, опинила ся Україна в безпосереднім сусїдстві величезних, богатих природою і майже незчислених просторів. І зачав ся на Українї величезний кольонїзаційний рух. В землї, що були перед тим роєвищем кочевих розбишак, а тепер стали ничиїм добром, пішла величезна розмірами, хоч зовсїм не голосна, українська кольонїзація. Протягом мало що більше як одного столїтя отсей кольонїзаторський рух збільшив українську національну територію в двоє і розширив етноґрафічні границї України по береги Чорного моря, Крим, Кавказ і Каспій. По тисячу роках український нарід знов сїв над старим "руським морем", де сидїли його предки перед страшним лихолїтєм.
Тим робом український нарід винїс зі свого некорисного окрайного положеня прецїнь один важний здобуток: легкість розширеня своєї території на полудне і полудневий схід. Український нарід використав несвідомо — мож сказати — добру нагоду і здобув собі таким чином мирною дорогою кольонїзації дуже широку територіяльну підставу. Нї один з "недержавних" народів Европи на таке не спроміг ся. Національна територія Чехів, Поляків, Литовців, Білорусинів ітд. наслїдком того є дуже тїсна, осередне положенє серед усталених менче-більше етноґрафічних обставин уможливляє експанзію лишень при помочи завзятої національної боротьби. Малопростірність і густе населенє чеської чи польської териториї, правда, становить важну підойму в розвитку культури, але остаточно таки замикає нарід з його полїтичною ідеєю в тїсних кліщах конечности. Відплив надвишки населеня мусить іти в чужі землї, а що недержавний нарід не має питомих своїх кольоній, тож усї кольонїсти по кількох поколїнях напевно пропащі для свого народу.
Український нарід заздалегідь запевнив собі, хоч можна сказати, несвідомо, широко зачеркнену територіяльну основу, котра ще й дотепер є рідко заселена (1910 — 53 м. на 1 км2) і позваляє на дуже широку внутрішню кольонїзацію. Крім сего в безпосерднім сусїдстві сеї суцїльної території лежать величезні простори мало заселені, що ждуть лиш кольонїстів (Кавказ, Середуща Азія, південна Сибір). Туди пішла і дотепер іде могутна ріка української кольонїзації. Підперта новітними середниками комунїкаційними та технїчно-господарськими вона моглаб дати Українї вже в недалекій будучности "дочерні" території, нерівно менче наражені на денаціоналїзацію, як українські кольонїї в Канадї, З'єдинених Державах, Бразилії, Арґентинї ітд.
Так отже ґеоґрафічне положенє України на порозї центрально-азійського степового світу мало аж до нових часів лиш неґативний полїтично-ґеоґрафічний вплив. За те тепер отворив перед українським народом майже необмежену спроможність експанзії.
Легка лучба зі сусїдуючою антропоґеоґрафічною областю — Південною Европою та Передною Азією важна не стільки квантитативно, як квалїтативно. Полїтично-ґеоґрафічні впливи сего сусїдства покривають ся майже вповнї з впливами Чорного моря. Бо з виїмком доходів Святослава, галицьких князїв і козацьких ватаг в наддунайські землї, всякі зносини України з південною Европою і Передною Азією відбували ся через Чорне море. Сполука України з арабсько-перським культурним округом через Каспійске море була розмірно нетривка.
Легка лучба зі східним середземноморським світом, найсильнїйша на переломі першого тисячлїтя нашої ери мала для України величезне полїтично-ґеоґрафічне значінє.
Тут показали ся важні наслїдки торговлї та лучби для розвитку державних орґанїзацій. Легка комунїкація з Византією розвила терговлю України, піднесла її культуру і в дуже значній, коли не переважній мірі вплинула на творбу першої української держави довкола торговельного київського центра.
Сеюж дорогою прийшло на Україну христіянство, що прилучило український нарід до европейського культурного округа і значно пособило скріпленю й розширеню старої київської держави. Византійські впливи піднесли Україну в XI-ім віцї на такий культурний і полїтично-державний ступень, на якім не була нїяка сучасна славянська держава.
(Дальше буде.)
[Дїло, 28.05.1916]
Величезна експанзія старокиївської держави, що займала була звиш половину простору нинїшної европейської Росиї, була безперечно вислїдом висшости культури й висшости державної орґанїзації тодїшньої України над тодїшньою Московщиною чи Білою Русю.
Правда, не можна назвати тодїшньої київської держави звершеним полїтично-ґеоґрафічним орґанїзмом. Але лиш тодї, коли де неї будемо прикладали нинїшнє полїтично-ґеоґрафічне мірило. Колиж порівнаємо з нею тодїшні держави Европи, то порівнанє не вийде на її некористь. Усобицї, брак почутя єдности, слабість мілїтарна були прикметні і тодїшній Анґлії, Франції, Нїмеччинї, Польщі. Малопростірність полїтичної думки прикметна майже без виїмку всїм европейським державам усїх середних віків, не лиш старій київській державі. Кожда з них без найменчого сумнїву була би впала, коли би доля поставила її так як Україну в безпосереднім сусїдстві середно-азійського кочевого світа.
Кочевий азійський світ, заволодївши степовим побережем Чорного моря, відсунув Україну від морського берегу і тим самим від сполуки зі середземно-морським світом на більше чім пів тисячлїтя. Полїтично сильнїйші велико просторні думкою держави номадів відсунули старо-українську державу, де малопросторні ідеї взяли гору, від головних шляхів лучби, що виходили з чорноморського побережа і уходили в головну торговельну артерію тодїшнього світа, якою було Середземне море. Колиж в XVIII-ім та ХХ-ім віцї українська територія досягла знов чорноморських берегів, то вже не було української державности, Византія і її европейські та азійські володїня були від віків залиті багном турецького варварства, а головні шляхи світової лучби перенесли ся на атлянтійський океан. Чорне море стало убогою в комунїкації закутиною океана, а російський уряд не то що не подбав за використанє побережа його для торговельних цїлий, але своєю полїтикою годованя московського центра коштом окраїн, направив головні внутрішні шляхи торговлї Росії на Балтійське море. Однак таке штучне спинюванє не на довго мало вдержати ся. Від проведеня Суеського каналу значінє Середземного моря як одного з головних шляхів світової лучби відновило ся знов і знов росте вартість Чорного моря. Що року зростає ту корабельний рух і коли низька до недавна матеріяльна культура всїх держав, що лежать нинї над Чорним морем, зросте, то без сумнїву воно дістане не меншу комунїкаційну вартість як Балтійське чи Адрійське море. Величнїй плян Сполуки Балтійського і Чорного моря каналом, доступним для морських кораблїв, вартість Чорного моря може безусловно вдвоє збільшити.
Перейдїм тепер до другого сусїдства — південно-західного, західного й північно-західного. Південно-західне сусїдство з ромунською й угорською державою було все і є найменше активним полїтично-ґеоґрафічним чинником. Ромунська державна орґанїзація виросла, що правда, в деякій части наслїдком ослабленя староукраїнської держави, що не змогла усть Дунаю вдержати під владою. Волоська держава пробувала навіть експанзії на галицько-українській території, визвольні стремлїня українського народа пробували опирати ся на Молдаву (Муха, Підкова, Хмельницький), однак ся державна орґанїзація, хоч успіла скольонїзувати своїм народом значні простори між Прутом та Днїстром, не змогла дійти до більшого позитивного чи неґативного значіня в полїтичній ґеоґрафії України. Раз задля своєї малопростірности, вдруге задля скорої втрати дїйсної самостійности і переходу під турецьке володїнє.
Угорщина таксамо як Молдава лиш на невеликім просторі межує з Україною. Крім сего добра природна перегорода карпатських гір спиняла приязну чи ворожу лучбу. Длятого впливи угорського сусїдства були все невеликі й скоро переходячі. Експанзивні проби Угорщини зглядом галицької України були все слабі та нетривкі, хоч послужили як звісно яко правний титул Австро-Угорщинї при розборах Польщі. Малий простір, в котрім граничить Угорщина з українською територією без сумнїву спричинив таке, що Австро-Угорщина могла заняти лиш дуже незначну часть нашої національної території під своє володїнє.
(Дальше буде.).
[Дїло, 03.06.1916]
Сусїдство з Польщею на заходї, хоч має велике історичне значінє для України, є з полїтично-ґеоґрафічного погляду нерівно слабшим чинником, як азійське чи лєвантське сусїдство. Границя української етноґрафічної території з польською є коротша як прим. з ромунською. Крім сего лежить Польща при найкоротшім боцї трапезоїда, який творить менше більше нинїшна українська територія. Однак виїмково корисне полїтично-ґеоґрафічне положеня Польщі в пізнїйшім середнодвічу, зробило з неї під кінець сеї доби наймогутнїйшу державу східної Европи. Польща, оперта з одного боку о Балтійське море, оден з головних осередків середновічної лучби, і о найтруднїйше проходиму часть Карпат, межувала на заходї з нїмецькою державою, що попала вже з настанєм другого тисячлїтя нашої ери в сильний стан малопростірногo роздрібненя, з котрого вийшла властиво аж в 1871 роцї. Експанзивні стремлїня Нїмеччини як цїлости, так сильні за Оттонів і Генрихів, дуже скоро потім розмінились на дрібну монету дрібних заборів всїляких князиків чи марґрафів. Дещо сильнїйша експанзивна акція нїмецьких Хрестоносцїв лиш безумовно скріпила Польщу, бо знищила грабіжних Прусів, вплинула на усуненє роздрібленя і усобиць, приневолила до скріпленя державної орґанїзації та присвоєня западно-европейської штуки. Значна нїмецька кольонїзація витворила міста і міщанство, принесла висшу культуру, торговлю і промисл. Східні сусїди Польщі: Литва, Ествяги, стара українська держава, хоч шарпали її пограничними війнами, та не грозили нїколи Польщі втратою самостійности. З поміж чорноморських кочевиків лиш Татари заходили в Польщу, але сміло можна сказати, що корінно-польська етноґрафічна територія перетерпіла за цїлий свій вік менше татарської біди нїж Україна в пару десятилїтях.
Отсї корисні услівя спричинили, що коло половини XIV. віку, коли Україна гинула з постійного упливу крови, заподїяного Татарами, коли нагло вимирає династія послїдного останка староукраїнської держави, Галича, Польща, хоч невелика простором і населенєм, та скріплена свіжим з'єдиненєм, може виступати забірно. Безпосередно від неї виходить одначе лиш забір Галичини, аж унїя з Литвою піддає під власть Польщі майже цїлу тодїшню територію українського народа.
Становище українських земель супроти Польщі було в полїтично-ґеоґрафічнім розуміню mutatis mutandis дуже близьким до становища нинїшних плянтаційних кольонїй зглядом матірної держави. Осадчий характер вспіла надати Польща лиш незначним частинам западних окраїн прилученої території. Впрочім чисельна слабість пануючого народу, получена зі скорою і великою експанзїєю на Білій Руси і Литві, не позволяла на інтензивну кольонїзацію України польським елєментом. Немало мабуть й кольонїстів потапало в українськім мори, так що панованє Польщі на Українї держалось лиш кількома вельможами, нечисленною шляхтою (і то переважно спольщеною українською) та дрібного міщанства (переважно жидівського). Коли ще зважимо притім постійну татарську небезпеку на Українї і слабість польського державного устрою взагалї, то зрозуміємо, чому Україна не могла глубше врости в державний орґанїзм Польщі, чому така значна частина України, побувши від люблинської унії лиш нецїле столїтє під панованєм Польщі, на віки від неї відірвала ся. Опанована Польщею Україна була за велика і простором і населенєм, щоби Польша могла її удержати за собою. Занадто скора і велика експанзія мусїла принести Польщі сумні наслїдки. Український елємент, не приєднаний для польської державної ідеї, став при своїй чисельности дуже грізним розкладовим чинником для польської держави.
Україна була отже для Польщі лиш величезним, богатим пограничем, що надавало ся в більшости майже виключно на плянтаційну господарку. Оборонити сеї великої кольонїї перед оружними торгівцями невільників не було сили, не було також спромоги здобути і знищити їх осїдки на чорноморськім побережу. З другої сторони постійні набіги тих грабіжників і викликана ними козаччина не давали Польщі скріпитись полїтично на українських землях.
(Дальше буде.).
[Дїло, 04.06.1916]
Так повстав сей полїтично-ґеоґрафічний circulus vitiosus, котрий скінчив ся аж тодї, коли сильнїйша східна сусїдка в Польщі — Московщина до останка усунула неґативні полїтично-ґеоґрафічні наслїдки азійського кочевого сусїдства, здобувши Крим. Та тодї вже Польща була так ослаблена, що мусїла втратити самостійність. Її полїтично-ґеоґрафічне положенє, дуже корисне в середних віках, стало дуже некорисне, коли замість пассивного сусїдства римсько-нїмецької, угорської та староукраїнської держави, виросли новійші держави: Пруси, Австрія та Росія. Осередне положенє Польщі, подібне до положеня нинїшної Нїмеччини, вимагало великої сили і досконалої державної орґанїзації. Не маючи сих условин, Польща мусїла стратити самостійність.
Сусїдство Польщі мало для України ще се велике значінє, що протягом майже півтисячки лїт лиш через ту запорну границю могли просякати на Україну культурні впливи, звісно конечні для розвитку полїтичних ідей. На жаль суспільний устрій Польщі, головнож знидїнє її міщанства, не позваляв на повне прийнятє там западно-европейської культури. Іменна матеріяльна культура прийняла ся в Польщі дуже неповно. Українська територія будучи лиш пограничем (вічно несупокійним) Польщі, могла діставати й асімілювати лиш марні окрушини культури.
Північне сусїдство України се Біла Русь і Московщина. Біла Русь, колись частина старо-київської держави, в XIV-ім віцї попала під власть Литви і була для неї помостом до завойованя тих останків української теріторії, що не вспіли знищити Татари. Своєю чергою була Біла Русь шляхом, котрим староруська культура опанувала цїлу Литву. Сама Біла Русь була для України все пасивним політично ґеоґрафічним сусїдством. Литва втягнена в унїю з Польщею, дуже скоро примінилась до неї і сусїдство Польщі примінилось також на західну часть північної межі України.
Перейдім вкінци до послїднього сусїдства України — північного східного — з Московщиною.
Перша державна орґанїзація Московщини вийшла від старокиївської держави отже з України. Київ накинув східно-славянським і фінським населеням, що мали потім злитись в московський нарід, свій державний лад і династію. Великі простори, трудна лучба, слабість київського центра, незвершена державна орґанїзація, вкінци-ж антропо-ґеоґрафічна окремішність дуже вчасно пособили відокремленю сего "залїського" округа від решти київської держави. Татарське лихолїтє, знищивши майже до нащаду київський центр, всетаки позволило держатись його наростам над Окою. Вони скріпились і виросли в державу, що зажила своїм окремішним житєм.
Через руїну Заднїпрянщини зносини України з Московщиною були дуже слабі, оба народи дуже відчужились від себе і коли в XVIII-ім віцї настали знов взаємини, Москва була для Українцїв навіть більше чужа як Польща.
Наслїдком сего проба Хмельницького і козаччини, оперти відновлену українську державність о споріднену бодай вірою Москву не лиш що не принесло користи Українї, але протягнуло ще нового дуже грізного сусїда до давних грізних Польщі і Татар. Супроти такого політично-ґеоґрафічного положеня молода українська державність не може удержати своєї самостійности, особливо від коли Московщина перемінюєть ся за Петра в Росію — державу з'орґанїзовану на европейський лад.
Треба нам отже вважати Московщину з полїтичного ґеоґрафічного погляду так саме окремішною зглядом України одиницею, як Польщу чи Угорщину. "Обєдинительні" погляди російських правительственних та націоналїстичних кругів є з політично-ґеоґрафічного погляду зовсїм постійні.
Сусїдство з Московщиною було і є (по татарськім сусїдстві) найважнїйшим для України полїтично-ґеоґрафічним моментом. Межа між сими двома паростами старої київської держави, спершу недовга, стала скоро найдовшою, головно через заселенє Слобожанщини. А по упадку автономії України та по розборах Польщі звиш 90% української території пішло під прямий вплив Московщини, що розлив ся відтепер по Українї.
(Дальше буде.).
[Дїло, 07.06.1916]
Сей полїтично-ґеоґрафічний вплив Московщини був для України все неґативний. Вже в XII. віцї предки московських князїв підірвали розгромами 1169 і 1203 рр. київський центр і ослабили його відпорність проти Татар. Колиж по кількох роках пасивности московське сусїдство стає активним, неґативні його прикмети відроджують ся вповнї. Відновлену з такими трудами і серед таких ворожих обставин українську державність підкопують московські впливи з усїх боків, використуючи всї слабі сторони, такі звичайні у молодої орґанїзації. До того московська держава та суспільність в своїй структурі та ідеях становить такий контраст до тодїшної української держави й суспільности, що який небудь позитивний, добродїйний вплив звідти був неможливий. Деспотична форма держави й загальне рабство підданих з одної сторони — републїканська форма правлїня з виборним гетьманом, старшинською аристократією та свободолюбною черню з другої сторони! Така величезна ріжниця в основних ідеях обох держав не могла довести до орґанїчного зросненя. Сильнїйша матеріяльно, хоч слабша культурно Москва конечно мусїла знївечити Українську автономну державу.
Сю конечність легко зрозуміти. Для Польщі була Україна посїлістю дуже корисною та її посїданє не було квестією житя. Для Московщини, головнож від коли вона перемінила ся в Росію, посїданє України значило мало ще менше як балтійске "вікно в Европу". Лиш посїданє України отвирало Росії дорогу до Чорного моря, Балкану, Царгорода, Середземного моря, позволяло їй здійснити мрії про наслїдство византійських цїсарств, сповиті панслявістичними ідеями. А в XIX-ім віцї, коли розвинули ся мимо низького стану культури величезні богатства України, стало її посїданє для Росії питанєм житя чи смерти.
Обговоривши тим способом усї полїтично-ґеоґрафічні наслїдки положеня України в минулих віках, з'ясуймо собі коротко полїтично-ґеоґрафічне положенє України під теперішну добу.
Головним моментом буде тут безсумнїву положенє України до шляхів всесвітної лучби. Я вже висше згадував про збільшенє ваги Чорного моря по перекопаню суеського каналу. Се велике дїло було дуже важним етапом в розвитку лучби промислової західної Европи з богатою природою південної Азії. Замість атлянтійської дороги довкола Африки уживає індійська лучба тепер Середземного моря і Суеського каналу. Сю дорогу опанувала в повнї Анґлїя і через Гібральтар, Мальту, Єгипет, Аден, держить її ключі в своїх руках. Однак вже при кінци минулого столїтя отвирає величезний поступ зелїзничої сїти й технїки нові можливости ще скоршого, ще більш простолїнїйного полученя західної Европи з південною Азією, головно для перевозу осіб і цїнних посилок. В міру зросту европейських впливів у Передній Азії родять ся щораз то нові проєкти коротшого, сухопутного полученя Европи з Індією. Мимо перешкод зі сторони Анґлії, котра з великим острахом дивить ся на отворенє сухопутних шляхів до Індії, деякі з тих проєктів ще перед війною були вже близькі здїйсненя. Треба тільки згадати про баґдадську зелїзницю, що має сполучити малоазійські лїнїї з перським заливом. Потім без сумнїву прийдуть на чергу перські зелїзницї, однак найскорше полученє західної Европи з Індїєю мусить пійти таки здовж цїлого розложеня України від заходу на схід, попри Київ і Харків, звідси попри устя Волги і Ураля, через Уст-Урт, попри Араль і горі Амударією до Афґанїстану і Пенджабу.
Мабуть ще доволї минеть ся часу, заки головний сухопутний шлях в Індїю буде йти через Україну, і то в більше нїж 1/5 своїй части. Одначе скорше чи пізнїйше до сего прийти мусить і тодї Україна буде переходовим краєм одного з найважнїйших шляхів землї. Полїтичне значінє української території буде тодї величезне. Держава, що тодї буде володїти на сїй території, буде першорядним чинником не лише в европейській, а й в світській полїтицї.
(Дальше буде.).
[Дїло, 10.06.1916]
Не дивниця, що далекоглядна анґлїйська суспільність звернула в останніх роках перед війною увагу на українську територію. Україна панує над найкоротшою дорогою до Індії. Тепер володїє Україною Росія, давний соперник Анґлїї за панованє над Індією, тепер, правда, приборканий останними невдачами на Далекім Сходї і внутрішними невзгодинами, а навіть втягнений до "потрійного порозуміня". Одначе сей стан без сумнїву хвилевий, інтереси Анґлїї й Росії на близькім і далекім Сходї є діяметріяльно собі противні. Длятого усуненє впливу Росії з України було би для Анґлїї справою великанського значіня.
Та полїтично ґеоґрафічне значінє України не лиш для справ дальшого Сходу важне. Для близшого Сходу, себ-то Балкану й Передної Азії воно теж першорядне. Лиш через посїданє України входить Росія в безпосередний контакт з тими полїтично такими важними просторами, може тяжити над ними і бути головним кандидатом на дїдича "хорого чоловіка" — Туреччини та ще слабшої Персії. Тут входить Росія в конфлїкт з інтересами не лиш Анґлїї, але й Австро-Угорщини й Нїмеччини. Вплив Росії хотїв знївечити усї пляни балканської експанзії Австрії та зашкодив її тамошним торговельним інтересам. Грозячи забором Туреччини, грозить Росія всїм намірам нїмецької економічної експанзії в Малій Азії, Сирії та Мезопотанії.
Все те звертає увагу світової полїтики на Україну, котра є немов сею вигідною позицією, з котрою Росія може загрожувати інтересам ріжних держав і їх успішно паралїзувати. Всї визвольні змаганя українського народа мусять відбиватись голосним відгомоном по наймогучійших державах західної й середної Европи. Їх здійсненє розвязало би дуже богато преважних проблємів сучасної міжнародної полїтики.
_____
Переходимо тепер до дальшого предмету, тїсно звязаного з полїтичо-ґеоґрафічним положенєм: до границь.
Сама назва Україна — граничний край, зраджує, що Україна дуже богато має до дїла зі всїлями границями, фізично ґеоґрафічними й антропоґеоґрафічними. Прямо годї видумати иншої лїпшої назви для нашої батьківщини. Україна лежить на межі Европи й Азії, на межі великої фалдової полоси і східно европейської плити, через неї переходять головні гидроґрафічні й клїматичні межі, туди йдуть границї областий і формацій ростин і звірів, тут межують антропольоґічні раси, культурні округи, великі народи ітд. ітд.
З полїтичними границями справа маєть ся дещо инакше. Що-до них мусимо сконстатувати, що вони мали на українській території все характер тимчасовости й неготовости. Україна не мала й не має нї на межах нї у внутрі то ріжноманїтности анї того великого числа границь, що їх бачимо в инших областях Европи. На широких просторах України через цїлий час її історії пересунулось кільканацять майже довільних лїнїй — ось і все. І теперішний кордон російсько австрійський, що дїлить Україну на дві (дуже нерівні) частини, є довільно попроваджений і не має нїякої орґанїчної основи.
Коли подивимо ся передовсїм на границї самої української території, то відразу можемо сконстатувати, що вони є продуктом неготовости українського національного орґанїзму. Він без сумнїву ще не вріс в свої границї, зрастанє народу з територією не обняло ще всеї України. Признаку старих границь мають межі України на Угорщинї, в Галичинї, Холмщинї, на Підлясю і Полїсю. Вони є продуктом довговічного сусїдованя Українцїв із сусїдними народами і протягом довгих часів майже не змінились. Лиш границя з Поляками пересунулась протягом півтисячки лїт на некористь Українцїв місцями о кількадесять кільометрів. Натомість нові границї України, бесарабська, кримська, підкавкаська, московська, повні чудернацьких закрутів, енкляв і екскляв, вже на пертий погляд показують свою свіжість і неготовість. Для декого, хто не знає історії, здавалосяб, що її границї, окружені хмарою етноґрафічних островів, се продукти пяченя і корченя української території. Тимчасом се саме продукти експанзії Українцїв у такі сторони, в котрі український нарід перед тим нїколи не сягав.
(Дальше буде.).
[Дїло, 14.06.1916]
Що до вартности границь України, то найбільшу представляє чорноморська границя і з охоронного і з лучбового погляду. Так само картина границь, обіймаючи оба збоча гірського валу, мусить бути зачислена до добрих. Кавкаська границя на такий прикметник не заслугує, бо хоч українська територія займаєть обобіч западний конець Кавказа, то дальше на схід вона саме відсунена від гір на підгірє. Крім сего не злу границю творять багна Полїся, спеціяльно дуже важні з війсково-ґеоґрафічних мотивів. Усї прочі межі України се лїнїї в нїчім не зазначені природою — що найвисше там і сям плоскими вододїлами чи легко перехідними річками.
Такий сам легко перехідний характер як нинїшні межі, що замикають Україну, мали і мають всї межові лїнїї, що їх протягнула історія по українських землях. Лиш в низшій колишній матеріяльній культурі та в низшім ступени розвитку лучби лежали ріжницї. В старину мали границї як звісно захоронну функцію; відгравали сю ролю багна, лїси й степи, загалом широкі смуги незаселеного простору. Великі лїси дїлили галицьку державу від Польщі, лїси творили границї удїльних князївств. Та лїсові границї не вспіли вдержати сильнїйших ворожих загонів від западу чи півночи, степи були би були охороною перед осїлими народами а для кочевиків се були саме найлїпші помости; від одинокої доброї границї — Чорного моря — староукраїнську державу дуже скоро відперли кочевики.
Держави, що зайняли руїну староукраїнської, передовсїм литовська і польська, опинили ся в справі границь ще на гіршій точцї як стара українська держава. О Чорне море вони нїколи ся не оперли, литовська до него сягнула в XV-тім столїтю лиш номінально і то лиш на дуже короткий час. Границею лишила ся степова полоса, трудна до переходу війсками рільничих держав, дуже легка і пригідна для кочевиків. Для них то степи були охороною, природною границею, не для польсько-литовської держави. Старо-українська держава пробувала штучно боронити своїх границь від сторони степу величезними валами в родї римського limes-y, закладала богато замків, укріпляла міста, мала все таки богато готового війска, коли змогла над Калкою три дни держати на собі сили армії Чінґізхана. Литовсько-польська держава не укріпляє границь і не має достаточних сил навіть щоби здусити зглядно слабу орду кримських Татар, котра є ледви нїкчемною карікатурою чінґісканових полчищ. Самі Татари розширяють пустинну граничну смугу вже й на пероходову лїсово-степову полосу. Їx спустошеня зводять вкінци границю до найпримітивнїйшої стадії розвитку, коли пустинна гранична смуга є предметом експльоатації пограничників.
Нїяка з граничних лїнїй зазначаючих межу Польщі на Українї не мала більше як теоретичного значіня. Так само не мали нїякої вартости границї добуті автономною козацькою державою. Доперва Росія XVIII-го віку старає ся вперше по пів тисячцї років убезпечити свої границї на українській території лїнїями укрі плень, котрі посуває в міру побідних воєн з Туреччиною щораз дальше на південь, дусить ними Запороже і вкінци доходить до найлїпшої границї — до моря.
Границї проведені по розборі Польщі на українській території Австрією і Росією се перші "наукові границї" на сїй території. Однак і вони носять характер доривочности та неготовости, є дуже лихі й трудні до оборони. Границя між Австрією і Росією на українській території не має нїде характеру доброї природної границї. Одиноке сяк так труднїйше перехідне місце, се невеликий кусничок днїстрового яру між Онутом та Окопами і ряд багнистих ставів на верхівях Збруча — впрочім малої легко перехідної річки. До того границї австрійської України викроєні дуже довільно, зовсїм без огляду на природописні чи етноґрафічні елєменти.
Достоту те саме треба сказати про внутрішні полїтичні границї в обох державах, що панують на українській території. Ось пр. коронний край Галичина має так сконструовані границї, що впоперек неї переходить найважнїйша з морфольоґічних меж Европи — межа, що віддїляє сильно заколочені тектонїчно простори западної Европи від одностайної східно-европейської плитової країни. Східна Галичина не лиш морфольоґічно, але й гидроґрафічно, клїматично і в части ботанїчно належить до Східної Европи, західна до Середущої Европи. Не лиш етнїчні відносини дїлять Галичину на дві ріжні части але й природописно-ґеоґрафічні — не рівно тривкійші й важнїйші.
(Дальше буде.).
[Дїло, 16.06.1916]
Границї Буковини таксамо штучно сконструовані лучать в однім краю розбіжні інтереси Українцїв та Ромунів. Границї Угорщини на українській території оправдані природою, але сама Угорщина є подібно як Галичина, на середущо-европейські відносини монструально великою адмінїстраційною одиницею. Таке проведенє границь приневолює австро-угорських Українцїв до постійної боротьби о національне істнованє. Ся боротьба, що правда скріплює свідомість і витворює провідну полїтичну ідею українського народа, одначе рівночасно сильно абсорбує його сили, котрі можнаб повернути на культурне й економічне поле.
Ще гірше представляють ся внутрішні границї на російській Українї. Перед утворенєм холмської ґубернії була сусїдна українська територія в Росії подїлена між сїм більших адмінїстративних округів і 21 губернїй (не рахуючи ґуберній з українськими кольонїями). Розумієть ся, жадна з тих внутрішних границь не має нїякої вартости і то так з природописного, як і антропоґеоґрафічного згляду.
Видно отже з тих відносин границь на Українї без усякого сумнїву, що всї вони є одначе тимчасові. Анї український нарід не вріс ще в свої границї (як се вказує передусїм постійне пересуванє південно-східної і східної його межі), анї жадна з істнуючих тепер на Українї держав ще в свої границї не вросла. Росія не лиш за для здушеня українського руху мріє про опертє о Карпати, таксамо Австрія мусить думати про поправу своїх границь на північнім сходї й сходї. Приходить тепер черга звернутись до розгляду полїтично-ґеоґрафічного значіня инших прикмет української території.
Прямова будова України з рішучою перевагою низів і плит над горами була і є чинником величезного полїтичного значіня. Така прямова будова приносить передовсїм брак всяких природних перепон по території. Всї нерівности поземеля легко перехідні. Се з одної сторони улегчує всяку лучбу, воєнні походи, удержанє порядку в державі, та з другої сторони пособляє також всяким ворожим набігам, чужій забірности, одним словом є дуже обосїчне. Історія доказує се наглядно. Одностайна, рівнинна будова спричинила скорий і великий зріст старокиївської держави і піддала під її власть майже цїлу східну Европу. Однак згодом скористали з тих самих морфольоґічних прикмет з ще лїпшим успіхом Татари, Литовцї, Поляки й Москалї на шкоду української державности. Спеціяльно в так близькім сусїдстві кочеників була рівнинність України фатальною прикметою. Забірні держави мали все на українських рівнинах добрі умови розвитку.
В нинїшних часах, коли технїка може побороти навіть найзначнїйші трудности терену, і так успішно їх поборює, втратили природні перепони дуже богато зі свого давнїйшого значіня. Тому то й лихі прикмети низів значно змалїли. Крім сего треба зазначити, що новітна державна орґанїзація саме наслїдком здобутків технїки нерівно менче зависить від морфольоґічних прикмет своєї териториї як давнїйші держави. Факт, що Нїмеччина удержує цупко свою східну границю, Франція і Австрія свою північно-східну, Бельґія й Голяндія усї свої границї, доказують наглядно правдивість сего погляду.
Полїтично-ґеоґрафічне значінє гір України дуже мале. Брати під увагу можна ту лиш Карпати, бо Кавказ щойно недавно опинивсь на українській території. Карпати, споконвічні українські гори не полишили в історії України майже нїякого впливу, хоч у наших Верховинцїв бачимо всї добрі прикмети мешканцїв гір. Карпати не мали того творчого впливу який мали Альпи, що витворили Швайцарію і головну альпейську остою Австрії. Слабе заселенє і зглядно легка перехідність Карпат є причиною сего неґативного вислїду. Карпати не могли навіть утворити безпечні границї для старогалицької держави. Переходили їх загони Угрів на опановані Галичини. І галицькі князї своєю чергою не здержувались на Карпатах, добули при кінци ХІІІ-го й початку XІV-гo віку угорську Русь і мали претензії до угорського трону. Могли Карпати бути захистом всїляким утїкачам, чи опришкам, але державотворної сили не мали.
Коли морфоґрафічні прикмети прямової будови мали переважно неґативні полїтично-ґеоґрафічні наслїдки для України, то гильольоґічні прикмети мали переважно позитивну вартість. Ґеольоґічний склад підложа України має в двох напрямах велике значінє — хлїборобськім і промисловім. Що до першого, вистарчить пригадати, що Україна обіймає найбільше клїматично упривілеєну часть чорноземної пологи східної Европи.
(Дальше буде.).
[Дїло, 17.06.1916]
Чорнозем, може й найбільш родюча почва на всїй земли, головно з огляду на свою постійну родючість. Уже в Періклевих часах була нинїшна українська територія житницею Греції, а родючість чорнозему до нинї не ослабла. Богатства української почви, пособляючи рільництву та осїлости, пособили теж без сумнїву й творбі старої київської держави. З другої сторони основані на родючій почві богатства України приманювали все сусїдних забірників, у котрих була біднїйша земля. Родючість землї також занадто спеціялїзувала український нарід в напрямі хлїборобства, а се витворювало малопростірність полїтичної думки. Легке добуванє прожитку з родючої землї спричинило у нашого народу недостаток змислу загребучости — так прикметного всїм народам — творцям держав. Велика родючість української землї й тепер не дуже то корисна для Українцїв. Україна, будучи житницею Росії є для неї така важна, що тамошнїй уряд мусить подвоювати всю чуйність і підзорливість зглядом усїх, навіть найбільше невинних прояв українського національного житя. І то всякий уряд, чи нинїшний майже абсолютистичний, чи майбутнїй нехайби і скрайно поступовий.
Ще більше некористи — бодай до часу — приносить Українї другий ґеольоґічний чинник — мінеральні богатства. На Українї зустрічаємо величезні кладнї вугля, зелїза, соли, нафти і т. д. Аж в другій половинї XIX віку зачала ся експльоатація тих богатств на велику скалю, а прецїнь вже на порозї XX столїтя Україна (після обчислень Гехтера) дає 79% всеї російської продукції вугля, 60% зелїзної руди, 62% литого зелїза, 58% стали, 100% ртути і т. д.
Сї мінеральні богатства і світла будучина промислу на Українї ще збільшають вартість України для Росії і мусять ще скріпити її заходи коло поневоленя українського народа. Бо з хвилею, колиб український нарід, скріпившися культурно й полїтично, став самостійним господарем на своїй земли, вибилаби для Росії послїдна година її великодержавного становища в Европі.
Полїтично-ґеоґрафічне значінє українських рік зазначило ся в історії дуже видатно — як звичайно в рівнинних краях. Перші початки київської держави нерозривно звязані з Днїпром як комунїкаційною артерією. Звісно, яке значінє в перших часах розвитку київської держави мав "путь с Варяг в Греки", і хоч нинї майже напевно знаємо, що Варяги не були оснувателями староруської держави, то таки нїхто не буде перечити, що вони дуже богато причинили ся до її утвореня й розросту.
Так само з Днїпром звязані початки другої української державности — Козаччини. Тодї значна часть українського народу стала прямо річним народом в антропоґеоґрафічнім розуміню. І сей річний нарід витворив орґанїзацію запорожської Сїчи — сей до певної міри зарід Гетьманщини.
Значінє всїх инших рік України прямо зникає при значіню Днїпра. Однак в своїм часї всї вони, навіть ті, що по них ледви душе губка пересовгнеть ся нинї, за вирубанєм лїсів, мали своє значінє як шляхи лучби. З української історії найкрасше добуваємо докази, що ріки не дїлять народів, як говорено колись, а лучать їх. Значінє рік як границь є мінїмальне в порівнаню з їх значінєм як комунїкаційних артерій. Їx напрям надає напрям посуваню народу. Течви Прута, Днїстра, Бога, Днїпра вказували українському народови споконвіку шлях на південний схід. Він туда йшов, туда й пятив ся в противнім напрямі під напором кочевиків, а з ним поступала та пятила ся держава.
Західна частина України має попри се ще дуже легку гидроґрафічну сполуку з північним заходом і заходом: через Днїстер, Сян, Буг, Припять з Вислою і Нїманом. Ся обставина мала першорядне значінє в минувшинї, коли західні впливи переходили туди на західну Україну. Колиж зі зростаючою матеріяльною культурою будуть проведені модерні судоходні канали впоперек плоских вододїлів і занедбані українські ріки будуть доведені до модерного судоходного стану, відновить ся на велетенську скалю давний "путь с Варяг в Греки", може також з усїми полїтичними наслїдками.
Зовсїм не припадкова, противно знаменна є обставина, що з північним сходом, з Московщиною, не лучать України нїякі гидроґрафічні звязи. Гидроґрафічна самостійність України виступає тут дуже виразно — Московщинї вказала природа споконвіку инші гидроґрафічні звязи. Один Дін, котрого сточище зглядно не давно густїйше скольонїзоване, творить слабий виїмок.
(Дальше буде.).
[Дїло, 18.06.1916]
З огляду на клїмат мусимо зачислити українську територію до просторів найпридатнїйших до розвитку державного житя. Сеж той сам умірений клїмат, що рівномірно дає і відбирає, що є найлїпшим чинником вихованя людства і справленя його на шлях культурного поступу.
Україна має один з найгарнїйших клїматів Европи: сувора зима й горяче лїто зарівно закалюють тїло й душу, вохкість всюди достаточна для розвитку рістнї, так само від надміру вохкости західної Европи, як від мертвої посухи азійських степів. Українцї мають усї прикмети й хиби народів північної уміренної полоси. Часто голошена, навіть Українцями теза, що панованє Москалїв над Українцями є зовсїм природне, бо се північний нарід, що з природи річи панує над полудневим, не має нїякої стійности. Правда, Ґермани звоювали Рим, північні Французи збудували француську державу, Італїйцї італїйську, Прусаки нїмецьку. Але памятаймо, що Анґлїйцї є полудневим народом зглядом Шкотів, чи Ірляндії, що Злучені Держави завдячують державність головно Вірджінцям, що київська держава колись підбила московську територію і зорґанїзувала її державно, що вкінци не Москва робила конець київській державі, а татарське лихолїтє. Навіть Гетьманщини не підбила Mocковщина — впрочім гетьманщина була занадто малим відломком України, щоби могла вдержати свою самостійність. Балаканє про перевагу в державнім житю північних народів над південними має змисл там, де суворість півнїчного клїмату виразно протиставлена мягкости полудневого. Таких великих ріжниць між московським а українським клїматом нема, лїтна горяч Москви лиш 0.6° менша як Київа, зимовий мороз нецїлих 5° більший. Притім не треба забувати, що підсонє України богато горячійше як підсонє Анґлїї, Франції чи Нїмеччини. Якжеж в виду сего балакати про клїматичну конечність панованя Москалїв над Україною? Як говорити про рознїжуючу мягкість українського клїмату і про Українцїв як південний індолєнтний нарід, коли температура зими в Київі низша нїж в Гаменфельдї, Крістіянії, Стокгольмі, а в Одессї низша як в Льондонї, Берлїнї, Відни, навіть в Кракові!
Вкінци ще кілька стрічок про полїтично-ґеоґрафічний вплив української рістнї і звірнї. Вони є вислїдом усїх природних умов краю і головною основою істнованя та способу житя населеня.
Велике богатство фауни і фльори два рази пособило розвиткови полїтичного житя на Українї. Збіже й футра були головними предметами староруської торговлї, що так сильно причинилась до заснованя старокиївської держави. Рибні й звіринні промисли враз з очайдушним хлїборобством і скотарством були основою козаччини. Обі державні орґанїзації завдяки сим природним богатствам мали величезні можливости розвитку. Рівночасно однак "молоком і медом пливуча" Україна все принаджувала забірних сусїдів — богатство природи приняло Українї мабуть більше лиха, як добра.
Другим полїтично важним біольоґічно-геоґрафічним чинником є розміщенє ростинних формацій на українській території. Північно-зaхідна часть її (по Львів-Київ-Курськ) належить до лїсової полоси, потім слїдує перехідна полоса (по Кишинїв—Катеринослав—колїно Дону), за нею щира степова полоса. Отсе розміщенє ростинних формацій мало своє велике історичне значінє.
Український нарід безсумнїву виріс у лїсовій полосї. На се вказує передівсїм його віковічне замилуванє до хлїборобства, його хлїборобська виключність аж до тепер. Жаден рільничий нарід, на цїлій земли, не виріс на степу. На полянах і окраїнах лїсової полоси, де і хлїборобство могло красше розвинутись і лучба була легча, виросла перша українська держава. Найбільше однак політично-ґеоґрафічне значінє лїсової полоси України лежить в тім, що вона була протягом цїлого татарського лихолїтя одиноким захистом для українського народу. Витиснений зі степової і переходової полоси постійними, нестерпними пустошенями кочевиків, ховав ся нарід в лїси, труднїйше доступні кінним степовикам. Колиж набіги слабли, тодї українська хлїборобська кольонїзація знов йшла в лугову й степову полосу. Лїсова область України спасла тим способом український нарід від загибели. Та держави спасти не могли, бо саме найбогатші, найбільш скультивовані й полїтично найважнїйші области сеї держави лежали на окраїнах лїсів були зруйновані кочевиками. Український нарід міг сховатись в лїси, держава не могла і мусїла упасти. Московська державність, оперта головно на лїсових просторах, лїсами боронена, удержала ся, бо трудно було Татарам правити нею безпосередно. Київська держава, положена на межі степів, не мала так пригідних условин удержаня своєї самостійности. Більше даних мав на се галицький центр, лїпше лїсами захищений та сильні сусїди й катастрофа вимертя династії й йому зробили конець.
(Дальше буде.).
[Дїло, 20.06.1916]
На всїй суцїльній території, зачеркненій етноґрафічними границями, мешкає (1910) коло 45 1/3 мілїона людий, з того офіціяльна статистика виказала 32 2/3 мілїона себто 72% У раїнцїв (Українцїв, що мешкають кольонїями поза суцїльною територією, тут не вчислено і їх є звиш 2½ мілїона).
Отсе й є основа полїтичної думки українського народа: суцїльна велика територія, замешкана населенєм до 3/4 українським. На сїй території бажає український нарід стати господарем. Се бажанє поки-що проявляєть ся дуже слабо, однак нїхто не може сказати, щоби воно не було оправдане, нїхто не може заперечити сьому фактови, що полїтичні визвольні змаганя українського народа, головно ж від порога XX-го віку, зросли і розвинулись з ненадійною силою. Якими шляхами піде український нарід до здїйсненя своїх бажань се справа будучини, що не належить до полїтично-ґеоґрафічних дослїдів. Завданєм полїтичного ґеоґрафа може бути ще лиш тільки представити відносини української полїтичної ідеї до инших полїтичних і державних ідей, що мають звязь з українською територією: отже польською, австрійсько-угорською і російською.
Польська державно-полїтична ідея стремить до відбудованя польської держави Обіймає отже майбутня польська держава також всю українську територію правобіч Днїпра. Коли глянемо на етноґрафічну карту Европи, то від одного погляду переконаємо ся, що польська полїтична ідея не є чисто національна (бо ж Поляки в сїй майбутній державі були-б у великій меншости).
Повстанє такої держави є можливе лиш двома дорогами: шляхом забору або шляхом уміло веденої династичної полїтики. В обох випадках удержанє такої держави зависиме від спільности інтересів підвладних її народів і last non least від добре уґрупованої чисельної та культурної переваги одного народу над иншими. Обі головні дороги для недержавного народу, яким є нинї Поляки, з причин легко зрозумілих неможливі. Одинока можливість була би дорогою міжнародних договорів по великих воєнних катастрофах. Але й тодї трудно припустити нагле повстанє так великої і так національно ріжнородної держави. Впрочім центріфуґальні змаганя Нїмцїв, Литовцїв, Білорусинів, Українцїв не ворожили би новій державі довгого тривку.
Спеціяльно на українській території має майбутня польська державність дуже малі реальні основи. Бо абстрагуючи від східної Галичини, де Поляки (з Жидами) творять 38% населеня, від Холмщини, де відносини мабуть такі самі, скількість Поляків на правобічній Українї є прямо зникаюча. Лиш в Городненщинї їх є 10% тай то переважно поза українською етноґрафічною границею, в Минщинї їх є 3%, на Волини 6%, на Поділю понад 2%, в Київщинї нецїлих 2%, в Катеринославщинї й Бесарабії 0,6%. Сих чисел думаю досить, щоби пізнати, що майбутня польська державність на українських землях не має нїяких основ. Бо нехай би навіть на її мизїльні процентові числа складались самі великі земельні власники-капіталїсти й найвисша інтелїґенція, то прецїнь в нинїшнах часах народоправства вони не могли-б дати належної підпори державности свого народу серед українського моря. Зовсїм подібні відносини панують на Литві й Білій Руси (Виленська ґубернїя 8% Поляків, Вітебська 3,3%, Ковенська 9%, Могилївська 1% ітд.). Нема отже й там національних точок опертя для майбутньої польської держави.
Великодержавна Польща від моря до моря є отже мрією ледви чи можливою до здїйсненя, крім cero мрією дуже небезпечною для національного розвитку Литовцїв, Білорусинів і Українцїв. Не дивниця, що для всїх сих народів державна ідея Польщі в історичних границях є дуже несимпатична.
Натомість всякому мусить бути глубоко симпатична ідея Польщі. Право кождого народу бути господарем на своїй території є очевидне для всякого безсторонного. Поляки, третий що до численности славянський нарід, з так високо розвитою умовою культурою, що дає усїм народам примір всеобіймаючого патріотизму, мають з поміж усїх недержавних славянських народів найбільше даних до вибореня собі державної самостійности.
(Дальше буде.).
[Дїло, 22.06.1916]
(Конець).
Таксамо, як державна ідея історичної Польщі опираєть ся i державна ідея істнуючої Pociї на дуже слабих національних основах. Процент московського населеня на українській території всюди невеликий, хоч всякий знає кілько то "земляків", "тоже малоросів", "русских" зачисляє урядова статистика до Москалїв. Придивім ся й тим, хоч як побільшеним числам. Найбільший процент "русских" є в Херсонщинї (29%) i Тавpiї (28%), потім йдуть Чернигівщина (звиш 21%), Харківщина й Катеринославщина (по 17%), Бессарабія (8%), Київщина (лиш як Городнянщина й Люблин) (над 4%), Минське Полїсє (лиш 4%), Поділє i Волинь (над 3%), Полтавщина i Сїдлеччина (звиш 2%). Ґуберній, через котрі переходить українсько-московська границя, розумієть ся, годї брати як цїлостий на увагу, одначе хто знає, що в Богучанському повітї, за Доном, на північно-східній межі України є 83% Українцїв, а в Темрюцькому (в западнім Кавказї 79%), бачить, що навіть на межевих областях України процент московського населеня невеликий.
Чисельну слабість московського елєменту на Українї почуває тамошний уряд дуже добре. Ту є жерело русифікаційної полїтики, веденої з так легко зрозумілим завзятєм. Сею дорогою від столїть думав московський уряд запевнити собі віковічне панованє на Українї, сеї дороги ще довго не покине, хочаб устрій Росії став найбільш поступовим. Тодї місце россійського уряду займе московський нарід i в легко зрозумілім власнім їнтересї буде всїми силами вести россіфікацію України дальше. I ту саме лежить найслабша точка россійської державної думки. Коли до тепер не вдало ся винародовити Українцїв, то тепер по пробудженю в них національної свідомости напевно не вдасть ся. Ту лежить i лежати буде постійне жерело конфлїктів, що не дадуть "врости" россійському державному орґанїзмови в свої південні границї. Напружені "неготові" відносини мусять ту так довго панувати, аж поки український нарід сам чи так не стане господарем на своїй землї.
Остає нам ще до обговореня одна державна ідея: австрійська. Богато полїтиків i публїцистів просто перечить, немовби то Австрія мала якусь одноцїльну державну ідею. Безсторонний полїтичний ґеоґраф не може подїляти сеї неґативної думки. Австрія не припадково лежить на просторі найбільшого змішаня народів. Полїтично-ґеоґрафічна ідея Австрії була від XVI. віку й до тепер є: бути державою народів, державою, що з'єдинювалаб слабші національні орґанїзми в одну державну цїлість. Правда, що йно тепер зачинаєть ся полїтична думка присвічувати і то лиш деяким австрійським полїтикам, правда, бували в австрійській історії часи, де сеї думки не було зовсїм видно, де вона була неначе несвідома чи півсвідома. Але факти говорять: Австрійська династія запанувала в Чехії i Угорщинї й оба сї невеликі числом народи, згодом розвинули ся мимо перепон в дуже сильні національні орґанїзми. Мала частина Поляків, що по розборі Польщі дістала ся під Австрію, виросла на полїтично найсильнїйшу частину польського народу. Австрійське панованє неначе "законсервувало" до лїпших теперішних часів дрібні народцї, що були би пропали пр. Словінцїв, Хорватів i дало їм условини національного розвитку. Не можна сего всего так розуміти, що розвиток сих усїх народів був дїлом австрійського уряду. Навпаки, були прецїнь часи, коли Австрія управляла ґерманїзаційну полїтику. Але полїтично-ґеоґрафічні й історичні причини давали Австрії все такий устрій, де була спромога поменшим народам жити своїм житєм i розвиватись.
Спеціяльно для українського народу принесло австрійське панованє богато позитивного. Правда, угорські Українцї не мають до нині нїяких полїтичних прав i віддані на поталу темнотї, мадяризації та руссофільським інтриґам. Правда, полїтична сила австрійських Українцїв дуже маленька i їх положенє дуже тяжке супроти полїтичної сили Поляків. Одначе всетаки національний культурно-полїтичний розвиток можливий. Томуто, хоч австрійська часть є ледви десятою пайкою України, то полїтичне й культурне українське житє стоїть по сїй сторонї кордону без порівнаня висше, як по тій його сторонї. I то не лиш квалїтативно, але й квантітативно.
З поміж усїx трьох державних ідей, що мають звязь з нашою територією, лиш одна австрійська не стоїть в конфлїктї з українською полїтичною ідеєю. Нинї нїхто не сумнїваєть ся, що найнебезпечнїйшим ворогом Австрії є Poсія.*) Українське питанє сю ворожнечу загострює ocтaннїми часами дуже сильно, але рівночасно відчиняє для Австрії величезне поле дїяльности.
________
Україна лежить отже передовсїм в інтересї Австрії. Що більше, навіть всяка хочби обмежена експанзія Австрії на схід йшлаб рівнобіжно з інтересами українського народу. Бо тодї дана була-би можність культурно-полїтичного розвитку знов для нової частини українського народу, a рівночасно й можнїсть зросту полїтичного значіня Українцїв в Австрії. Всякі славянські сентіменти i т. д. мусять супроти таких неспірних фактів замовкнути. Холодна розвага скаже кождому: культурно-полїтичний розвиток Українцїв не лежить в інтересї Pоcії, натомість мусить лежати в інтересї Австрії.
Та тут уже кінчать ся всякі можливости політично-ґеоґрафічних мірковань над Україною. Тут уже зачинаєть ся поле актуальної полїтики. Одначе вона нїколи не повинна забувати ґeoґрафічних основ. Примір Анґлїї, Франції, Злучених Держав вказує, які великі успіхи має далекоглядна полїтика, оперта на ґеоґрафічних основах. Те саме дотичить i менших державних чи національних одиниць. Коли їx полїтика опреть ся на ґеоґрафічних відносинах, то мусить здобути природописну консеквентність, котра скорше чи пізнїйше доведе до здїйсненя намїчених, хоч i як далеких та великих цїлий.
*) Писане перед війною! Ред.
[Дїло, 23.06.1916]