Сьогодні, 22 травня, в Івано-Франківську офіційно з’явилася так звана «лемківська» церква Кирила та Методія (чи, радше, зважаючи на її невелику площу, капличка) – у сквері біля Народного дому «Княгинин».
Планують, що цей храм буде об’єднувати не лише лемків, але й усіх людей, які були депортовані з території Польщі під час та після Другої світової війни. Спершу була ідея на тому місці встановити пам’ятник депортованим, але ініціатор будівництва, отець Анатолій Дуда (душпастир лемків України) наполіг на спорудженні власне богослужбової каплиці, яка би стала водночас і пам’ятником переселенцям, і місцем їх зустрічей, і представляла би традиційну лемківську сакральну архітектуру.
Отець Анатолій Дуда з парафіянами-лемками біля каменю, встановленому на місці майбутньої церкви
Освячення наріжного каменю майбутньої церкви
«За всіх часів церква для лемків була місцем зустрічі не тільки з Богом, але й зі своїми ближніми, які приходили на літургію. Її будували на гарному місці, в центрі села. По неділях, коли був день відпочинку, тут зустрічалася сільська громада, односельці обмінювалися думками, священик був великим авторитетом. Коли у 1992 році у львівському скансені «Шевченківський гай» відбудували точну копію церкви села Котань, то цей храм відразу став місцем проведення культурних заходів, на які й тепер збираються лемки з усієї Львівщини та з інших областей», - зауважує Анна Кирпан, кореспондентка інтернет-радіо "Lem.FM", відома івано-франківцям організаторка тематичних вечорів, присвячених лемківській культурі, та майстер-класів з лемківського писанкарства.
Анна Кирпан
Споруджена посеред невеличкого скверу церковця має незвичний вигляд, вона не подібна на інші храми міста, бо, хоч і збудована з використанням сучасних, нетрадиційних матеріалів, але відтворює типові для церков Лемківщини архітектурні особливості. Храми такої форми надзвичайно органічні в гірському пейзажі, вони ніби виростають із землі, як довколишні смереки та ялиці.
Одна з робіт Анни Кирпан
Особливістю церкви є її три ступінчастість – вона ніби складається із трьох „сходинок”: найвищим є притвор з вежею над ним, трохи нижчий – храм вірних, а найнижча частина називається «святилищем». Існує версія, що найвища вежа у давні, неспокійні часи служила спостережним пунктом, інші дослідники кажуть, що такої форми вона набула під впливом готики. Тепер ця вежа, як і ціла церква, будуть стояти на сторожі лемківської культури, яка відчуває загрозу асиміляції.
«Сьогодні найважливіше – не дати безслідно зникнути лемкам, розчинитись лемківській культурі. І діяти можна в різний спосіб. Можна підтримати лемківські фестивалі (в Україні їх є 9) чи якісь інші культурні акції, допомогти відновленню цвинтаря чи каплички в рідному селі на Лемківщині, навчити дітей або онуків лемківської пісні чи, навпаки, записати спогади про рідний край від дідуся чи бабусі», - зауважила Анна Кирпан.
Новий храм освячує владика Володимир (Війтишин), архієпископ і митрополит Івано-Франківський УГКЦ.
Виселені з рідних сіл на схилах Карпат у Польщі, лемки в Радянському Союзі довгі десятиліття ховалися зі своїми давніми традиціями та милозвучними піснями, зберігаючи їх лише у тісному родинному колі. Це тепер їхні пісні виконуються на «Голосі країни» та стають мега-популярними хітами. А в радянський час лемківська тема взагалі була заборонена. Передусім тому, щоби зайвий раз не нагадувати суспільству про депортацію лемків з території Польщі у Радянську Україну, яка відбулася у 1944-1946 роках. Тому ще донедавна лемки були якимсь загадковим, напівлегендарним народом із втраченого ними краю, який остаточно спорожнів після акції «Вісла» 1947 році, коли лемків виселили на терени, що відійшли до Польщі від Німеччини…
Освячення нового храму. Неділя, 22 травня 2016 року
«Після депортації традиційний уклад життя лемків зовсім змінився, - розповідала Анна Кирпан. – Світ, в якому жили попередні покоління, було брутально зруйновано. Крім того, лемки втратили все матеріальне, що мали: землю, ліс, худобу. З іншого боку, вони вперше масово отримали можливість здобувати освіту, до чого їх раніше не допускали. І вони скористались цим шансом. Відсоток лемків, які здобули вищу освіту, вражає. Як то часто буває з емігрантами, перше покоління на чужині зробило величезний прорив. Але щоби молодим адаптуватись в нових умовах, чимсь треба було пожертвувати – своєю мовою, культурою... Підтримувати традиції переселенці могли тільки потайки, закрито, в своїй родині, між своїми односельцями. Про свою батьківщину молоді лемки могли дізнатись тільки від батьків і родичів. У той час лемко лемка запізнати міг тільки випадково».
Шоком для лемків була відсутність церков і насадження атеїзму в Радянській Україні. Коли вони переселялися, то намагалися брати зі собою всі церковне начиння, книги, навіть дзвони – для церкви, яка мала би їх чекати на новому місці, разом з парафіянами часто їхав священик. Але на сході України, куди спочатку везли лемків, більшість церков були зруйновані чи закриті. Замість до храму, у неділю їх гнали в колгосп на роботу. Неможливість провадити усталений спосіб життя, відзначати свята, вести господарку звичним способом пригнічувала. Важко звикалось навіть фізіологічно до нових умов – спекотний сухий клімат, інша їжа. Рільництво на кам’янистих гірських схилах вимагало постійної й важкої праці, до якої лемки звикли. Але до колгоспного рабства звикнути вони не могли. Тому при першій нагоді втікали на Західну Україну, де ще не було запроваджено колгоспів.
Зібралися лемки: історик Іван Красовський, о. Дмитро Блажейовський, перший голова Львівського товариства “Лемківщина” Петро Когут, Іван Челак
За радянської влади темою Лемківщини займалися лише окремі науковці (як-от історик Іван Красовський). Про лемків якщо й згадували, то хіба для того, щоб сказати, що вони добровільно переїхали в Союз, почуваються тут якнайкраще і радо будують комунізм. «Виконали достроково лемки п’ятілєтку», - співав наприкінці 1980-х легендарний лідер «Гадів» Сергій «Кузя» Кузьмінський.
Петро Когут(ов) – під час війни і після неї
Але лемки жили також за океаном. Переважно колишні трудові міґранти, багато з них були симпатиками Радянського Союзу. Вони цікавилися, як живуть їхні брати в СРСР, чи справді їхня культура так розквітає, як пишуть у газетах. У той час такому собі Петрові Когутові (Когутову), колишньому розвіднику, доводилося п’ять разів за завданням КГБ літати в Америку, супроводжуючи гастролі різних лемківських артистів, наприклад, знаменитих сестер Байко. Натомість лемківські делегації з-за океану прибували в СРСР, тож треба було і тут їм щось продемонструвати. Можливо, саме з цією метою дозволили 1969 року у Львові створити чудовий хор „Лемковина”. До речі, у Польщі депортовані лемки в той час вже досить активно заявляли про себе, а у СРСР табу фактично було знято лише в часи перебудови (середина 1980-х років).
Хор "Лемковина"
Треба сказати, що навіть у Галичині ще донедавна лемки були якимись незвичними людьми, хоча їхні рідні землі були не так далеко звідси.
«Лемківщина належала до Західної Галичини і не була так тісно пов’язана зі Східною Галичиною. Тільки у міжвоєнні десятиліття, коли входив у моду туризм, галицькі часописи почали закликати українських патріотів відвідати Лемківщину. Писали про неї як про terra incognita, заохочували пізнавати невідомий, але чудовий край, відкривати малознаний куточок. Лише після депортації, вже в радянській Україні східні галичани ближче познайомилися з лемками», - розповідає Анна Кирпан.
Знайомство з переселенцями відбувалося по-різному. Коли було розуміння, що ці вигнанці – лише жертви сталінського «великого переселення народів», тоді місцеві люди допомагали родинам новоприбулих. Але часом була й відкрита неприязнь, викликана, скажімо, тим, що чекісти, відправивши місцевих заможних господарів у табори, у їхніх хатах поселяли якихось чужаків.
Під час переселення в багатьох лемківських селах у Польщі радянські агітатори обіцяли, що всі мешканці переїдуть разом у конкретне село в Україні й оселяться там, тобто, все буде «так само, як на батьківщині, але ще краще». Бувало, що лемків справді поселяли в порожні села, звідки раніше виселили німців у Казахстан (південна, східна Україна) чи поляків до Польщі (Галичина). Але переважно вони опинялися там, де було місце чи де в колгоспі потребували робочих рук. Причому розселяли їх по декілька родин. Це було ще одним шоком, бо лемки здавна завжди були тісно пов’язані між собою у сільській громаді, жили, як велика родина, і розривання цих зв’язків сприймали дуже боляче.
Найчастіше лемків сприймали як чужих та інакших, бо їх відрізняла мова, ментальність, ба – навіть одяг. Скажімо, лемки, депортовані на Донеччину чи Черкащину, зразу після прибуття у недільні дні одягались, як вдома: жінки – у народний одяг, незвичний для місцевих, а чоловіки носили „буржуйські” костюми-двійки чи трійки, нераз привезені з заробітків у Америці, і навіть краватки. І цим різко відрізнялись від місцевого колгоспного люду. На сході і півдні України, куди переселили багатьох лемків, їх називали «полячки», бо вони говорили, як поляки, з наголосом на передостанній склад. Як то часто буває, особливості мови, подібної, але «не такої», викликали кпини, знущання. Врешті-решт лемки «закрилися», вони вчили літературну мову і намагалися пригасити, знівелювати в собі будь-яку інакшість.
Найколоритнішим надбанням лемківської культури є, звичайно, їхні пісні. Композитор Філарет Колесса, який у 1911-1913 роках записував і досліджував лемківські пісні, був здивований їхньою різноманітністю, багатством мелодій і пісенних сюжетів. Він твердив, що збірник, до якого увійшло 820 мелодій – лише частинка пісенного багатства лемків.
Але це й не дивно, бо пісню лемки не тримали на свято чи для особливої нагоди. Пісень треба було мати багато, на кожен день, з ранку до вечора, бо в побуті, при роботі і в час перепочинку постійно співалося. Пісня допомагала переробити купу нелегкої та марудної роботи. Якщо чоловіки щось мугикали під ніс час від часу, то жінки співали собі завжди. Не співали тільки в час посту, в час жалоби. Якщо хтось перестав співати, то на це мусила бути якась особлива причина.
Окрім того, у лемків багата усна, оповідна культура, вони однаково любили розповідати і слухати, отож талановиті оповідачі, як сьогодні добрі артисти, дуже цінувалися. Це зараз є радіо і телебачення, а колись функцію передавача новин виконували різні мандрівні ремісники – наприклад, мазярі чи дротярі. Вони були добрі оповідачі й тогочасні шоумени, люди раділи, коли хтось такий прийде в село, буде щось цікаве розповідати. Лемки завжди мали що заспівати і що розповісти. Досить сказати, що «Українські народні казки Східної Словаччини (1965-1979)» (тобто, лемківські) видані у шести томах. І то лише вибрані казки!
Із видів народного мистецтва найприкметнішим для лемків є різьблення по дереву і по каменю. У Львові багато депортованих лемківських різьбярів працювали в артілі імені Лесі Українки, де були вирізьблені всі ті знамениті орлики, які є ледь не в кожному галицькому мешканні. А також фігурки звірів, декоративні тарелі, таці, фігурні палиці, шкатулки.
З каменю робили передусім жорна. Не лише великі, а переважно малі, бо на Лемківщині кожен вдома молов зерно на жорнах. Хоча у селі зазвичай був великий млин, але вважалося марнотратним нести туди все зерно і платити мірошникові. Тому щодня певну порцію зерна мололи вручну на маленькому домашньому млині, який називався "млинец". Але каменярі робили не лише жорна, а також цвинтарні пам’ятники, різьбили хрести, фігури святих, розп'яття, переважно в народному, наївному стилі.
В одязі лемків бачимо і художнє ткацтво, і вишивку, і аплікацію, причому найбагатша вишивка є на чоловічих і жіночих безрукавках, а не на сорочках. Але всього тут у міру, оздоблення скромне.
Лемківські писанки
У писанкарстві жінки використовували дуже просту техніку – писали шпилькою чи цвяшком, фарбували яйце переважно в один колір. Писанки вкривали ажурним орнаментом з крапок і ком. Кожна господиня розписувала багато яєць, до шістдесяти й більше.
До речі, лемки – це не самоназва, так їх прозивали сусіди за вживання слова «лем» у значенні «тільки». Згодом це насмішкувате прізвисько почали використовувати офіційно, в науковій літературі. Це так, якби українців почали офіційно називати «хохлами».
«Самі лемки вважали себе руськими, тобто частиною Русі, якщо говорити сучасною мовою, східними слов'янами. В документах у кожного стояло «русин», і зазвичай лемко називав себе русином, руснаком», - пояснила Анна Кирпан.
Щодо етнічного походження лемків існують різні думки. Найсумнівнішим, на думку Анни Кирпан, виглядає твердження, що майже безлюдну Лемківщину заселили колишні мешканці центральної України – втікачі від татаро-монгольської навали (а згодом – втікачі від татарських набігів), оскільки навіть антропологічно місцеве населення відрізняється. Інша малопереконлива версія – заселення Лемківщини внаслідок «волоської колонізації», себто кочовими румунськими пастухами.
«Значно серйозніше можна сприймати версію про те, що лемки є нащадками білих хорватів – слов'янських племен, що раніше жили на цій території. У будь-якому випадку і мова, і давні обряди, і спосіб життя та господарювання, закоріненість на цій землі – все це вказує на те, що маємо справу з автохтонами, які жили на Лемківщині з давніх-давен», – вважає Анна Кирпан.
Відомо, що давніше Лемківщина займала більшу територію, але поляки та словаки витісняли лемків все далі й далі в гори. На етнографічній карті є такі острівці, за якими видно, що раніше тут жили лемки, але мусили відступити. Якогось одного великого лемківського центру, «столиці Лемківщини», не існувало. Усі більші міста належали домінуючим народам-сусідам (угорцям, полякам). Тому у лемків не було власної міської культури: вони переселилися в міста не тоді, коли хотіли, а коли їх до цього змусили. Фактично міська лемківська культура формується саме нині, зокрема, тут – в Івано-Франківську.