або «УКРАЇНА ОЧИМА РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ»
Частина 1
Період після Наполеонівських воєн став для Росії багато в чому знаковим. Імперія Романових почала по-новому сприйматися в світі – Віденський конґрес був тріумфом росіян, в Європі поширювались русофільські настрої. Ще вагоміші зміни відбувалися всередині імперії – згуртований народ насолоджувався перемогою, патріотичний пафос бив через край. Росіяни вкотре впевнились у своєму “месіанському посланні” – саме вони врятували європейську цивілізацію від загрози поневолення корсиканським тираном.
Одним з головних завдань для Росії після війни стало підпорядкування собі нових територій імперії. При цьому підпорядкувати не лише політично, а й продемонструвати культурну вищість. Проблема полягала в тому, що попри розвиток літератури, в якій тоді й справді з'явилося декілька імен світового рівня, російська культура та філософія все ще перебувала на значно нижчому рівні розвитку. Окрім військової могутності, Росія, по-суті, не мала що запропонувати розвиненим європейським культурам. Найбільша проблема була з українцями та поляками. Ще з XVI століття Україна була містком між Європою і Росією. Саме звідси в Росію приходили вчені та інтелектуали. Навіть в XIX столітті освіченість та дохід українців були вищі, ніж в росіян в центральних губерніях імперії. Говорити про якусь культурну «вищість» росіян не доводилось.
Найгіршою ситуація була з поляками – країна, яка ще донедавна насолоджувалась політичною суверенністю і культурною самодостатністю, однозначно не могла примиритись з домінуючим становищем росіян. Очевидно, росіяни на нових територіях потрапили у вкрай неприємне становище. Найвідоміші польські родини уникали будь-яких контактів, включаючи шлюби. Таким чином, в суспільстві зберігалась постійна напруга і створювалась сприятлива атмосфера для конфліктів. Польські повстання 1830–1831 і 1863–1864 рр. слугують цьому промовистим підтвердженням.
За таких умов імперія почала працювати в двох напрямках. Одним з перших завдань стала уніфікація історії. Необхідно було довести своє історичне право на всі території імперії. Згодом такі методи в історичній науці влучно охарактеризують як «винайдення традиції». І росіяни взялися за активне винахідництво. Праці Карамзіна, Полєвого, Устрялова, Погодіна та інших просували думку про єдиний народ. Переконання, що українці чи білоруси – це лише етнічні меншини великого російського народу, а їхні мови – діалекти російської, в свідомості багатьох росіян тримаються до сьогодні.
Крім офіційної інтерпретації історії, на підтримку імперіалістичних ідеалів стала культурна інтеліґенція. Навіть, загалом беручи, не дуже політично активний Пушкін написав «Річницю Бородіна», де підкреслювалась роль Росії як рятівника Європи. Та все ж головна увага російської еліти була прикута до подій всередині країни. В першу чергу необхідно було впоратись з незадоволеними народами в самій Російській імперії.
Один із засновників теорії колоніалізму Е.Саід твердив, що імперія немислима без літературного роману. Росія XIX століття є на те чудовим прикладом. Ключову роль в цій площині відіграв Л.Толстой з його «Війною і миром». Американська дослідниця Е.Томпсон дає промовисту характеристику пропаґандистській стороні твору Толстого:
«Війна і мир» розповіла незліченним читачам про те, що Росія – це країна добрих і благородних людей, таких як Каратаєв і Тушин, а не аґресивний колос, яким її вважали «наклепники Росії». Тогочасні еліти могли побачити, що російська аристократія «зовсім така сама, як ми». Вона непретензійна, щедра, працьовита та схильна до нешкідливих дивацтв на кшталт захоплення старого князя Волконського французькими манерами. Прямий і невпевнений в собі П'єр Безухов – це типовий представник освічених росіян, які часто роблять помилки і неорганізовані, але завжди щирі і спонтанні. Князь Андрій – надзвичайна людина, може, надмірно інтелектуалізований, але з добрим серцем і, знову ж таки, не хитрий і не лицемірний, що так характерно для героїв Бальзака, Флобера, Мопассана або Теккерея».
До такого прийому – намагання показати «людськість» російських еліт – місцеві письменники звертатимуться ще не раз.
Паралельно з просуванням думки про «велику Росію» почалась кампанія проти національних меншин. Важливо було не просто показати, що Росія велика і могутня, важливо було показати, що вона на голову краща за інші народи імперії. Для цього ефективним пропаґандистським інструментом була саме література. Українцям в цій кампанії відводилась одна з ключових ролей.
Польські повстання і український націоналізм стали найбільшими стимулами для царської влади «затягнути гайки». Попри і без того русифікаторську політику, влада видала два сумнозвісні розпорядження – Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), які фактично унеможливили функціонування української мови та культури
Схожі тенденції проникли і до літератури. Якщо першу половину століття завдяки творам М.Гоголя чи О.Сомова можна охарактеризувати скоріше як українофільську, де українці – це населення романтизованої західної країни, «племя поющее и пляшущее», то в другій половині століття ситуація змінюється. Українофільство дістає присмак протесту і аґресії. Тому навіть незначна симпатія частини російських еліт щодо України змінюється звичним шовінізмом.
Коли в Петербурзі в 1841 році вийшов альманах «Ластівка», у своїй рецензії В.Бєлінскій заперечував самостійність української мови і закликав авторів писати загальнозрозумілою мовою, а не якимсь діалектом, зрозумілим лише малоросійським селянам. Те, що в альманасі були присутні твори Шевченка і Котляревського, на автора критики не надто вплинуло. Вирок був однозначний:
«Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!».
Оця «простоватость» і «дубоватость» стає загальновживаною характеристикою українців в російській імперії. Чи не найкраще ставлення до українців відтворив І.Тургєнєв в одному з епізодів роману «Рудін» (1855) в іронічній постаті Пігасова:
— Если б у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом.
— Разве вы знаете по-малороссийски?
— Нимало; да оно и не нужно Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: «Дума»; потом начать так: «Гой, ты доля моя, доля!» или: «Седе казачино Наливайко на кургане!», а там: «По-пид горою, по-пид зеленою, грае, грае воропае, гоп! гоп!» или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, — такая чувствительная душа!
— Помилуйте! — воскликнул Басистов. — Что вы это такое говорите? Это ни с чем не сообразно. Я жил в Малороссии, люблю ее и язык ее знаю... «грае, грае воропае» — совершенная бессмыслица.
— Может быть, а хохол все-таки заплачет. Вы говорите язык... Да разве существует малороссийский язык? Я попросил раз одного хохла перевести следующую, первую попавшуюся мне фразу: «Грамматика есть искусство правильно читать и писать». Знаете, как он это перевел: «Храматыка е выскусьтво правыльно чытаты ы пысаты...» Что ж, это язык, по-вашему? самостоятельный язык? Да скорей, чем с этим согласиться, я готов позволить лучшего своего друга истолочь в ступе..
Цікаво, що термін «хохол», в кращому випадку іронічний, а в гіршому – відверто принизливий, використовувався і письменниками, які зголошувались до свого українофільства. Іван Бунін цікаво поєднував у своїй творчості захоплення Україною з такою назвою її мешканців:
«На пыльной площади, у водопровода стояла красивая большая хохлушка в расшитой белой сорочке и черной плахте, плотно обтягивавшей ее бедра, в башмаках с подковками на босу ногу. Было в ней что-то общее с Венерой Милосской, если только можно вообразить себе Венеру загорелой, с карими веселыми глазами и с такой ясностью чела, которая бывает, кажется, только у хохлушек и полек».
Або:
«Одна хата хохлацкая чего стоила – ее белизна, ее гладкая, ровная, очеретяная крыша. Как богато казалось в этой хате внутреннее убранство по сравнению с неряшливым убожеством суходольських изб!»
Схожа ситуація і з іншим прихильником української культури А.Чеховим. В своїй кореспонденції письменник полюбляв називати себе «лінивим хохлом», додаючи популярності усталеним стереотипам.
Окремо варто згадати чи не найвизначнішого письменника даного періоду – Фьодора Достоєвського. Попри те, що, наприклад, його «Щоденники письменника» пронизані шовіністичними думками, самі «хохли» в творчості письменника трапляються не так вже й часто. Але якщо таки зустрічаються, то з «характерними» акцентами. В «Записках з мертвого дому» читаємо:
«Смотрю: сидят со мной человек двенадцать, все хохлов, высокие, здоровые, дюжие, точно быки. Да смирные такие: еда плохая, вертит ими ихний майор, как его милости завгодно (Лучка нарочно перековеркал слово). Сижу день, сижу другой; вижу — трус народ»
Така ж тенденція продовжується в російській літературі і на початку ХХ століття. Ситуація стає настільки гострою, що В.Винниченко публікує «Відкритий лист російським письменникам», де критикує росіян за «гнусную слабость к хохлацьким шуткам». «Всегда и всюду "хохол" немного глуповат, немного хитроват, непременно ленив, меланхоличен и порой добродушен. О других свойствах человеческой психики у "хохлов" из этих рассказов совсем не слыхать. … Что ни фигура, то либо мешковатый дурак, то придурковатый лентяй, либо ленивый пройдоха. И редко-редко — это недалекий, сентиментальный, не злой простак, вроде "хохла" М.Горького», – пише Винниченко. І має цілковиту рацію.
Винниченко не дарма згадує Максима Горького. Хороший приклад оповідання «Ярмарок в Голтві», де один «хохол» купує беззубого коня, другий лікує корову капелюхом, а третій просто п'є горілку. Цілком характерні риси «хохла» в очах російського письменника.
Такі «хохляцькі» персонажі не є чимось випадковим в творчості Горького, адже його погляди на «українську проблему» є загальновідомими. Досить пригадати його хрестоматійну відповідь Олексі Слісаренку з приводу перекладу на українську мову роману письменника «Мати»:
«Уважаемый Алексей Андреевич! Я категорически против сокращения повести "Мать". Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие "языком", но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия».
Прихід комуністичної влади жодним чином не втихомирив російських імперіалістів. Навпаки, події громадянської війни 1917–1921 років лише підсилили їхній шовінізм. Українці перестали бути «дурнуватими простаками» – тепер це були все ще примітивні, але водночас аґресивні та небезпечні варвари. І саме події громадянської війни стали поштовхом для написання Михаїлом Булгаковим роману «Біла ґвардія», який Оксана Забужко нещодавно назвала «першим відверто пропаґандистським романом».
Політичні симпатії Булгакова та його родини, переселенців з числа російської інтеліґенції з міста Орел, були цілком очевидними. Під час громадянської війни Булгаков та його оточення стає на бік «білої», царської Росії. Хвиля українського націоналізму, яка прокотилася в ті роки Києвом, в Булгакових викликала, в кращому разі, іронію:
«Оговариваюсь раз и навсегда: я с уважением отношусь ко всем языкам и наречиям, но тем не менее киевские вывески необходимо переписать.
Нельзя же, в самом деле, отбить в слове «гомеопатическая» букву «я» и думать, что благодаря этому аптека превратится из русской в украинскую. Нужно, наконец, условиться, как будет называться то место, где стригут и бреют граждан: «голярня», «перукарня», «цирульня» или просто-напросто «парикмахерская»!
Мне кажется, что из четырех слов — «молошна», «молочна», «молочарня» и «молошная» — самым подходящим будет пятое — молочная».
(«Киев-Город»)
Очевидно, мовне питання особливо турбувало Михаїла Афанасійовича. В «Днях Турбіних» та «Білій ґвардії» Булгаков неодноразово дозволяє собі «шпильки» в бік української мови:
« – Сволочь он, – с ненавистью продолжал Турбин, ведь он же сам не говорит на этом языке! А? Я позавчера спрашиваю этого каналью, доктора Курицкого, он, извольте ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября пришлого года. Был Курицкий, а стал Курицький... Так вот спрашиваю: как по-украински «кот»? он отвечает «кит». Спрашиваю – а как «кит»? А он остановился, вытаращил глаза и молчит. И теперь не кланяется.
Николка с треском захохотал и сказал:
– Слова «кит» у них не может быть, потому то на Украине не водятся киты, а в России всего много..»
Варто підкреслити, що «Біла ґвардія» – це визначальною мірою автобіографічний роман. Старший брат Олексій Турбін – це, без сумніву, сам Міхаіл Булгаков. В даному випадку якраз є доречним вираз, що вустами головного героя роману говорить сам автор. А Олексій Турбін не дуже приховує своє ставлення до всього українського:
«Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого даже на свете не существует? Гетман! Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман.»
Але «Біла ґвардія» – це твір не про «мовне питання». В романі Булгаков немовби протиставляє два світи: міський культурний, освічений, шляхетний – світ Турбіних – проти світу примітивного, варварського, аґресивного – світу петлюрівців і «мразі з хвостами на головах». Родина Турбіних проживає етичні й моральні драми, екзистенційно відчуває на собі всю біду, яка відбувається в місті. Петлюрівці – кровожерливі варвари, які нищать місто і виловлюють євреїв. Антисемітизму українців автор приділяє окрему увагу.
Одна з фінальних сцен роману – характерний приклад маніпуляції:
«И только труп и свидетельствовал, что «Пэттура» не миф, что он действительно был.. Дзинь, трень… гитара, турок... кованый на Бронной фонарь… девичьи косы, метущие снег, огнестрельние раны, звериный вой в ночи, мороз... Значит, было...
Он Гриць, до роботы...
В Гриця порваны чоботы...
А зачем оно было? Никто не скажет. Заплатит ли кто-нибудь за кровь?
Нет. Никто.»
Ось так Булгаков, вміло поєднавши декілька образів – мертвий єврей, «Петтура», українська пісня – і питання «хто повинен за це платити?», емоційно викликає в читача однозначне відчуття і впевненість в тому, хто ж тут насправді винен.
Важко сказати, чи роман Булгакова був першим пропаґандистським романом в російській літературі, але однозначно він є найкращим прикладом антиукраїнської пропаґанди. Булгаков був справді майстром своєї справи.
Після Булгакова питання України і «хохлів» не зникло з порядку денного в російській літературі. Національні питання траплялись в Шолохова, Солженіцина та інших. Чого вартує вірш Бродського вже з 90-х років «На независимость Украине»! Очевидно, що імперіалізм і шовінізм нашого північного сусіда нікуди не зникне. Він там прописаний, здається, майже на генетичному рівні.
Україна вже чверть століття має змогу сама займатись власною культурою і національною ідентичністю. І цю можливість варто, нарешті, використовувати.