Краків, хоч зберігав дуже довгий час характер чисто польського міста, зміняв нераз продовж перших віків свого історичного життя власне політичне обличчя. Був це вислід таких історичних чинників, як кольонізація міст німецькими осадниками, родові взаємини польських королів (головно елєкційних), то-що. Ті чужі впливи виступають зокрема помітно у Вавельській катедрі і кожного мусить вразити це дивне явище, що між тими памятниками є розмірно дуже мало творів чистого польського мистецтва. А бачимо там архітектуру італійців, образи німців, стінні фрески українців.
Чимало вже писалося на сторінках української преси про українські памятки, розкинені по Кракові та інших польських містах. Тема ця дуже широка, українських цінностей тут доволі багацько. Я хочу на тому місці лише доповнити ці списки.
Пічну від музею Академії Наук. Перш усього зберігається тут носоріг зі села Старуні, найдений в тамошній копальні нафти. Походить він із ділювіяльної доби. Крім випрепарованого тіла цього звіряти є докладний відлив його в тій позиції, як був найдений.
Ще цінніший для нас є в археольоґічному кабінеті Академії Наук т. зв. ставник Світовида, найдений в 1848 р. у Збручі під Городницею. Його назва походить з опису ідола Світовида, що стояв колись в Арконі на Руґії. Досі появилося дуже багато праць на тему походження цього ставника, та ніодна не розвязала основно тієї проблєми. Взагалі з доісторичної доби маємо тут безліч експонатів. Епоха палеоліту є вправді слабо репрезентована (виставлені там зразки є далекі від відомих знаходів із Мізини, Чернигівської округи), зате з новішої камяноі доби є величезна збірка ваз із Більча Золотого (борщівського повіту). В роках 1875—1904 досліджувано більчецькі печери при матеріяльній допомозі власника Більча, князя Caпіги й найдено там сліди вогнища, а довкруги нього дуже багато людських черепів і костей та цілий склад мальованої кераміки. Ця виїмкова скількість кістяків навела дослідників на здогад, що у давнину сталась там якась катастрофа: мабуть хтось із ворогів засипав вхід до тієї печери й люди, що там були скрились, так і погинули. […] Перевезено до самого тільки музей Академії Наук у Кракові 40 скринь цих знаходів, неодна цінна річ звідтіль попала й до польських музеїв у Львові (Дідушицьких і Любомірських), а лише дрібну їх частину вдалось придбати (фраґменти ваз, ніж із кости й одну теракотову фіґурку) до Музею ім. Шевченка. В тому археольоґічному кабінеті є також памятки бронзової доби й залізної, проте найцінніші речі залізної епохи, т. за. золотий скарб із Рижанівки (Звенигородської округи) не був виставлений на прилюдний вид. Таксамо, як скривали у Львові перед очима пересічного глядача в музеї Дідушицьких інший золотий скарб, також скитської доби, зі села Михалківці, борщівського повіту. Збережений в Академії Наук у Кракові скарб із Рижанівки походить із могили якоїсь скитської княжни й він незвичайно багатий під оглядом виконання та форми. Скільки предметів, що належить до цього скарбу, є збережених у Кракові — докладно годі подати. Всіх їх було зі самого золота 449 зразків, срібних найдено куди менше, до них належали наручники, всякі дрібні прикраси, крім бронзових колісцят і дзеркала з полірованого білого бронзу. Зі золота виковані: діядем, пояс із 21 розетами, намиста, нараменники, 8 перстенів і дві монети.
У відділі рукописів у бібліотеці Академії Наук є один маніфест Мазепи в суспільно-громадянських справах (в українській мові) та акт надання привілеїв манастиреві (також в українській мові). Незвичайно цікавий є лист Мазепи з описом весільного обряду (під кінець XVIІ. столїття), якого свідком він був на дворі одного зукраїнізованого грека. Крім того є тут великий етноґрафічний матеріял — рукописна збірка пісень, звичаїв, здебільшого з XIX. віку й ін.
Та найцікавіші для нас памятники Ягайлонської доби. Походять вони з того часу, коли польского мистецтва ще не істнувало. Що правда, були вже й тоді спроби малярських праць, виконаних самими поляками, напр., в костелі св. Вартоломея в Могилі під Краковом, у манастирі в Лонді над Вартою, чи в Чхові, проте це чисто ремісничі речі, що не мають мистецької вартости. Українські мистці тоді були відомі не лише на своїй землі, але й далеко поза її кордонами. Їх радо запрошували до праці на Литву, чи до Польщі, а сліди їхньої творчости стрічаємо навіть у Бресляві. Як відомо, король Ягайло був охрещений у грецькому обряді (його справжнє імя було Яків) та вихований в нашому дусі. Він приніс зі собою до Кракова любов до нашої культури, говорив українською мовою, мав на Вавелі навіть свою власну орхестру з наших земляків, чого доказом усі ці рахунки його скарбника Гінчка. Наведу тут дві такі позиції з оцих рахунків: з кінцем грудня 1393 р. виплачено "для флєтистів і лірників короля Й. Милости по давньому звичаю на коляду 3 гривні"; знову 30. серпня 1394 р. "за 21 ліктів червоного й жовтого сукна, виданого лірникам на устний приказ Й. Милости Короля 6 гривень 10 скойців". Як пише Длуґош, Ягайло "пристроїв прикрасами грецького мистецтва костели в Ґнєзні, Сандомирі й Вислиці", а дальше згадує, що за стараннями цього короля була розмальована також марійська каплиця у вавельській катедрі на грецький лад. З єпископської візитації в 1602 р. довідуємося, що й малювання на стелі зображувало "Спасителя з дванадцяти апостолами й учителями Церкви". Його стрінула подібна доля, як і всі найстарші поліхромії церкви, єпископ Солтик казав затинкувати все в другій половині XVІІІ. ст. З інших розписей Ягайла, які не збереглися до наших часів, слід згадати малювання костела Чесного Хреста на Лисій Горі, йому присвятив король свою окрему опіку (про це свідчать найкраще записки скарбника Гінчка) й спальних кімнат на замку в Кракові (у вежі, названій "куряча стопа"). Зате досі істнують поліхромії у Люблині (вона незвичайно інтересна під іконоґрафічним оглядом), в Сандомирі та в Супpаслі (білостоцького повіту), вже на Білій Руси.
Тими ж слідами йшла і його дружина, Ядвига, основуючи між. інш. бурсу, для наших студентів краківського університету, а четверта з черги жінка, королева Софія (з нашого княжого роду Гольшанських) побудувала в 1431—1433 рр. в північній частині порталю вавельської катедри каплицю, присвячену св. Трійці. Як стверджують акти єпископських візитацій (з XVII. ст.), стіни тієї каплиці були прикрашені від стелі аж додолу малюваннями "східнього стилю". Попри це фондаторка дуже щедро вивінувала її: були там 3 чаші, хрести, амфори, прикрашені старинною різьбою, золочений пульт, 9 фелонів — деякі з них із жемчугами, — ставники й клячники, а дальше деревляна ікона св. Трійці, гарно мальована. Цю каплицю чомусь то занедбано. В XVII. ст. порозбивано в ній вікна, стіни покрились павутинням та порохом. На початку XIX. ст. відновлено її так, що усунено цілком первісну розпис, лишено тільки побілені стіни, а врешті з початком XX. ст. розмалював її Tетмаєр уже в чисто польському дусі.
Слідами королевої Софії пішов її син Казимир Ягайлович, бо збудував в 1461 р. каплицю Чесного Хреста, напроти каплиці св. Тройці, як симетричне доповнення її. Маємо тут ще один доказ більше, як сильно закорінилися традиції сходу в родині Ягайла, коли й цей король доручив нашим мистцям виконати поліхромію тієї каплиці. Ці мистці мали доволі важке завдання, бо мусіли примінити візантійську розпис до стрункої ґотійської архітектури, все ж таки виконали свою працю насправді гарно. В сучасному виді вона частинно ушкоджена, а навіть знищена, але тільки в долішній частині, зате в горішній збережена доволі добре. На стелі — безпосередньо над входом, бачимо Пречисту з Дитятем-Спасом на руках, звеличену символами євангелистів. На поодиноких витинках зводу, поміж луками, намальовано 9 хорів ангелів (на основі тексту літурґії св. Василія Великого), а нижче — під ними — пророків. На східній стіні сцени із життя Христа (по вимогам іконорафічного правильника), а поміж ними поодинокі постаті святих, між іншим св. Теодозій і Антоній Печерський. Напроти входу був намальований страшний суд та його знищено й поставлено поганий, претенсійний памятник єпископа Солтика (того, що казав закрити нашу поліхромію Марійської каплиці). Поруч нього дві перемальовані картини: джерело життя й воздвиження Чесного Хреста, обі в стані руїни, це наслідки нефахової консерваторської роботи з другої половини XIX. ст. маляра Яблонського.
(Далі буде).
[Краківські вісті, 27.04.1941]
(Докінчення).
Коли порівняти всі картини між собою, можна пізнати різниці в них; працювало тут кілька мистців (потверджує це дедикаційний напис на північній стіні). Попри композиції справжньої мистецької вартості (хорт ангелів, пророків, вїзд до Єрусалиму, Вознесення) бачимо там речі, куди слабше нарисовані, напр., бичування, розкаяна Магдалина, ангел на гробі Христа. Під іконоґрафічним оглядом вони не вносять вправді зовсім нових елєментів (у противенстві до поліхромії в Люблині), але під мистецьким вони мають свою тривалу вартість.
Після завоювання в 1340 р. поляками Львова, в їхні руки попали величезна скарби, нагромаджені там цілими століттями. В їх числі були два княжі діядеми, золочений престіл, прикрашений самоцвітами, багата мантія, ряд хрестів зі щирого золота, а один із них мав в оправі великий кусник Господнього хреста. Всі ці скарби увійшли в склад королівської скарбниці на Вавелі, де між іншими находиться прекрасної роботи золотий хрест із частиною дерева Чесного Хреста, цілий вкритий, наче сіткою, сплетеною з безлічі малесеньких пташенят, звірят і людських постатей.
Всі ці прикраси є різнородні під оглядом рисунку, форми, ритму, але з виїмковою дбайливістю у виконанні. Серед тої чарівної сітки є 160 самоцвітів.
В музеї Чапських (при вул. Пілсудського, давніше Вольській) зберігається дуже цінний документ для нас, а саме лист короля Жиґмонта Августа до своєї мами Бони (італійки), писаний нашою мовою! Як бачимо з цього, то наша мова панувала на польському дворі ще в XVI. ст. В тому самому музеї є три великі ориґінальні портрети: Паліїхи, жінки Івана Виговського та матери Івана Мазепи. Ці портрети приміщено там дуже нещасливо, бо на закруті сходів, так, що глядачі мимохіть отиралися об них. У відділі зброї бачимо козацькі шаблі й рушниці. Між ґрафікою є портрет гетьмана Хмельницького — сталерит двох визначних бельґійських граверів Оманса й Майсена. Це один з найкращих портретів великого гетьмана Богдана у ґрафічній техніці.
В музеї Чорторійських бачимо "воздух" (богослужебна тканина, накриття на чашу), в ґалєрії образів олійний портрет Хмельницького з молодших літ і портрет-мініятюру Франца Кульчицького, в турецькій одежі. Є там і зразки порцеляни з Баранівки, Корця та Пархатки. Та ці нечисленні українські експонати уступають перед багатством архівного матеріялу, а саме: зберігається тут 53 листи гетьмана Мазепи (три з них важніші — між найціннішими рукописами, поміж автоґрафами Коперника, Петрарки й Канта), та 50 писаних польською мовою до белзького воєводи Адама Сінявського, здебільша куртуазійного характеру, дальше копії листів (ориґінали мабуть пропали) Августа ІІ. до Мазепи (біля 10 зразків), частинно стратеґічного змісту. Кодекс ч. 402 обіймає українські документи; є там "юрамент послів Вел. Княжества Руського і Запорожського Війська" з 1659 р., відтак "Цуднівська Трансакція" з 17. жовтня 1660 р., а врешті "Супліка козацької старшини" з 30. листопада 1664 р. в справі розстрілу Виговського. Бібліотека Чарторійських може похвалитися також першими трьома виданнями Ґійома Бопляна "Опису України" у французькій мові, з яких перше, друковане в Руані в 1640 р., зберігається тут лише в тому одинокому примірнику, всі інші по всякій імовірності пропали (увесь наклад був 100 примірників). Друге видання походить з 1651 р., третє з 1660 р.
І в архіві Ягайлонської Бібліотеки чимало цінного етноґрафічного матеріялу, головно з XVIII. в., що відноситься до наших земель: Між іншим є тут лист запоріжців до короля Собіського, писаний у глумливому тоні, на зразок відомого листа до Ахмета, тільки без тих образливих висловів.
Відомий польський колєкціонер Фелікс Ясєнський придбав до своєї збірки також дещо зразків вишивок, килимів і сорочок, головно з зазбручанського Поділля. Ті речі дарував він польському національному музеєві в Кракові. Після його смерти ціла колекція залишилася ще деякий час у нього дома під доглядом його дружини, родом з України, а пізніше і мала бути перехована "до дальшої диспозиції" в скринях. Виставити це годі було з браку місця. На щастя, я познайомився тоді з п. Ясенською і дістав від неї дозвіл скопіювати головно вишивки, так, що вдалося мені відрисувати цілу низку взорів українських вишивок із околиць Балти (Бершадь) й Полтавщини, після чого ці вишивки мали піти до "маґазину, де їх будуть молі їсти" — як сказала до мене п. Ясенська. Це таке характеристичне для долі тих наших памяток! Пригадую собі також розмову з воєвідським консерватором (перед 8-ми роками) інж. Третером. Коли я звернув йому увагу на потребу доцільного консервування й реставрації поліхромії каплиці Чесного Хреста на Вавелі, він відповів мені коротко, що краківське воєвідство не має на ту ціль фондів. Це було для мене наявним доказом, що польський уряд рад був би взагалі позбутися тієї нашої поліхромії ще з XV. в.!
Коли я через деякий час збирав у Кракові матеріяли, що відносились до українських памяток, зацікавився ході й архівом Академії Мистецтв. Хотів зібрати тут дані про українців, студентів цієї Академії. Секретар Академії, українофоб, робив мені всякі перепони й не допускав мене до актів. Щойно один доцент поміг мені й сам — хоч поляк (із відомих причин не подаю його прізвища) — брав зі секретаріяту поодинокі акти, буцім то для власного вжитку й віддавав їх мені для перегляду в його кабінеті. Такими дорогами треба було здобувати в Кракові за часів польської влади матеріял до наукових студій! У тому архіві я поробив витяги з того, що відносилось до студентів-українців і частинно опублікував їх в альманаху Студентської Громади в Кракові.
Саме в нинішніх умовах, коли могли б ми мати кращий доступ до бібліотек і архівів, добре було б, щоби наші, покликані до цього, установи подумали про плянову акцію в тому напрямі. Це — на мою думку, — одна з найпекучіших потреб, яку не сміємо занедбати, бо колись прийшлося би відповісти за наше недбальство, що не зробили того, як можна було зробити, витягаючи з укриття цінні документи й наші памятники, та тим самим закріпити їх і зберегти перед загладою.
[Краківські вісті, 29.04.1941]