Ґуґл, Фейсбук та інші технокомпанії кажуть, що вони не є новинними організаціями, однак це твердження стає дедалі неправдоподібнішим.
Компанії соціальних медій швидко стають домінантними провайдерами новин для багатьох американців та інших громадян по всьому світу. Наслідки цієї революції є важливими для нашого розуміння інформаційної екосистеми та нашої демократії.
Протягом кількох лиш років кількість американців, які отримують новини (рівнобіжно з найновішими милими відеокотиками) з Фейсбука, Ґуґла, Епла і Твіттера, помітно зросла. Згідно з даними Pew Research Center, четверо з десяти дорослих людей тепер отримують новини з Фейсбука, а один з десяти — з Твіттера. «Серед міленіалів ["ґенерація Y"], — пишуть дослідники Pew-центру, — Фейсбук безсумнівно є найпоширенішим джерелом новин та інформації про уряд та політику».
Технокомпанії, які бачать економічні перспективи цього тренду, докладають всіх зусиль, щоб стати домінантними дистриб'юторами новин. Фейсбукові Instant Articles («миттєві статті»; можна перекласти також як «розчинні статті»), які дозволяють газетним матеріалам завантажуватися набагато швидше, ніж раніше, у квітні стануть доступними для всіх видавців. Епл запустив Apple News, Ґуґл пропонує Accelerated Mobile Pages («Прискорені сторінки для мобільників»), а на Твіттері є Moments («Миттєвості»).
The Washington Post зробила увесь свій щоденний контент доступним через Facebook Instant Articles. Для друкованих видань, що борються за цілковиту монетаризацію своїх цифрових продуктів, платформи соціальних медій стають новим джерелом доходів від реклами. Для технокомпаній новини — це ще більше контенту, який вони можуть використовувати, щоб спонукати читачів залишатися на їхніх платформах довше, аби ті побачили ще більше реклами.
Однак ця зміна є ще глибшою. Фейсбук імплементував алгоритми, які визначатимуть, хто які статті побачить з Washington Post. Двоє людей з дуже подібними інтересами можуть отримувати різні новини — залежно від того, що сервери Фейсбука вважатимуть найкращим для кожного з них. Це екстраординарна зміна — від часів, коли те, що побачить читач і в друкованому виданні, і на власному веб-сайті газети, визначав рекдактор.
Технокомпанії категорично стверджують, що вони не є провайдерами новин, а лише дистрибуційними мережами. У своєму недавньому інтерв'ю для Business Insider фейсбуковий Марк Цукерберґ сказав: «Я думаю, що платформа є ядром нашого продукту, який люди використовують для обміну і споживання медій, однак ми самі не є медіакомпанією». Керівники Ґуґла, Епла та Твіттера, з якими я розмовляв, так само наполягають на тому, що вони не є новинними компаніями, а просто постачають контент, який їхні алгоритми вважають бажаним для людей або який — у випадку Фейсбука і Твіттера — рекомендують френди чи фолловери користувачів.
Ця позиція відображає історичну роль інтернет-компаній як «труб», що забезпечують інформацією через пошук чи рекомендації. Це також комерційно вигідно, адже може допомогти їм уникнути певних складних проблем, зокрема з наклепом.
Однак оскільки технології розвиваються, то позиція технологічних компаній, що вони не є новинними організаціями, стає дедалі неправдоподібнішою. Навіть просто в інший спосіб надаючи статті, технологічні компанії серйозно впливають на те, як споживаються новини. До того ж вони чимраз більше вставляють себе і свої погляди в потік новин. І Apple News, і Твіттерові Moments стосують людське курування, щоб виділити важливі газетні матеріали, тож елемент редакційного відбору є очевидним. Всі намагаються видалити деякі типи порнографії та хайтспіч-висловлювання (мову ненависті), тим самим безпосередньо здійснюючи редакторський контроль.
Неминуче — з огляду на зростання їх популярності й амбіцій — технокомпанії рухаються в напрямку поширення такої практики. Фейсбук, наприклад, нещодавно повідомив, що він заборонить на своїй платформі приватні продажі вогнепальної зброї. Хоч це може бути й гарною ідеєю, але ніхто не арґументував, що продажі зброї були найбільш нагальними проблемами серед численних постів на Фейсбуці. Найпевніше, така політика випливає з переконань менеджменту.
Чи візьмімо контртероризм, де зростання неправдоподібності лишень дистрибутивності мережі, нейтральної до контенту, є найбільш очевидною. Ісламська Держава та інші радикальні угруповання стали експертами з використання соціальних медій для рекрутування нових членів. Технокомпанії зреагували на це кроками, які, хоч і є надзвичайно розважливі та відповідальні, все ж виглядають протинапрямленими до їхнього позиціонування себе як лише «труб». Твіттер видалив десятки тисяч профілів, які пропаґували Ісламську Державу. Фейсбук видаляє пости, які демонструють підтримку терористів або виправдовують насильницькі дії. Він також надає безкоштовну рекламу тим, хто висловлює «контрриторику» щодо екстремістських угруповань.
Можна арґументувати, що технофірми не є новинними компаніями, бо вони не мають репортерів. Проте насправді ця модель ХХ століття незастосовна до сучасних фірм. Те, що мають соціальні медіакомпанії, — це скарбниця інформації про кожного зі смартфоном чи інтернет-сервісом та про здійснювані ними преференції. Інформація, яка надходить з глибокого аналізу даних, така як суспільні настрої щодо конкретних питань, вже торує свій шлях до президентських дебатів та інших політичних дискусій. Ґуґл навчає репортерів, як використовувати ці дані. Важко собі уявити, що технокомпанії будуть опиратися подальшому використанню їхніх сховищ інформації — щоб залишатися лише «трубами» в умовах щораз більшої конкуренції на ринку.
Оскільки ці компанії щораз сміливіше виходять на арену новин, вони мали би розвивати розуміння того, де їхня редакційна роль вписується в американське та світове суспільство і як вони бачать себе з перспективи соціальних цілей. Звичайно, фундаментальним викликом для них буде окреслити, як їхні комерційні імперативи й вимоги акціонерів взаємодіятимуть з їхньою роллю провайдерів інформації.
Старі медіакомпанії розв'язували цю проблему, намагаючись — з різним, щоправда, успіхом — встановлювати стіни між редакційними, новинними та рекламними відділами. Це буде набагато складніше в епоху, де алгоритми — не редактори — часто контролюватимуть контент і рекламу, яку особа споживає.
Інформована громадськість залежить від надійних джерел новин. Те, як технологічні фірми позиціонуватимуть себе в плані провайдерів новин, та відбір, який вони врешті робитимуть, — це чинники, які вплинуть не тільки на самі компанії, але також на якість демократії.
Джефрі Гербст — президент та головний виконавчий директор Музею новин (Newseum) у Вашинґтоні.
Jeffrey Herbst
The Algorithm is an Editor
WSJ 13.04.2016
Зреферувала Леся Стахнів