«Я маю свою ідею щодо того»

Професор Френк Сисин, директор Центру досліджень історії України ім. Петра Яцика Університету Альберти в Канаді, відповідає на питання Zbruch-а, навіяні враженнями від презентації монографії його учня Ларрі Вулфа (The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture).

 

 

- Твердження Ларрі Вулфа про те, що створення 1772 року Галичини – це був штучний акт, наскільки воно виправдане? Адже від моменту зникнення Галицького князівства ні його територія, ні населення нікуди не зникали.

- Я маю свою ідею щодо того. Що він має на увазі, очевидно. До акту створення Галичини це називалося Руське воєвідство («Руське» в тім сенсі, що українське). Я думаю, що Ларрі Вулф хоче сказати, що Габсбурґи створили очевидно не ту україно-руську Галичину, а якусь провінцію, де теж додали польські землі з Малопольщі. І спеціально [особливо – ред.], що Габсбурґи вважали на кінці 18 сторіччя, що це є terra nullius, тобто що вони можуть творити, що хочуть над тим. Що я думаю? Надзвичайно для мене є цікаве, як до такої міри українська інтелігенція 19 сторіччя реагувала на те. Перше: термін «Галичина» на ті землі – то відносно модерне. «Галичина» в часах наших князів – це були землі коло Галича (все разом це була «Руська земля»). Вони з часом уживали «Галичину» - не тільки на цілу австрійську провінцію, але також на західноукраїнські землі. Уживали то від 10 сторіччя до 19-го і присвоїли ту термінологію.

Я думаю, дуже новаторські є ті ідеї Вулфа, варто розуміти їх, але в повноті він не розвиває українського контексту в тій книзі, і варто було би над тим застановлятися.

 

- Після Люблінської унії Галичина (а точніше, Червона Русь) злилася з рештою України…

- Злилася умовно з рештою України. Головне – то був перехід духовної інтелігенції з Галичини до Києва. Та вісь Львів-Київ утворилася на кінці 16-го – початку 17 століття. Це дуже важливо. У повноті не злилися через те, що інші українські землі – волинські, київські і так далі – мали ще права, що вони мали за Великого Князівства Литовського. Ще українсько-руська мова була державна, мали Литовський статут. У цім сенсі не злилися цілковито, але старання, щоби в повноті творити з’єднані українські землі, радше відбувалися в 17 сторіччі, тобто після Хмельницького і до Дорошенка. Петро Дорошенко ще думав у категоріях усіх тих земель. І тим інакша була би ситуація.

 

- Тобто ця різниця між Галичиною і рештою України – наскільки вона стерлася від Люблінської унії і до 1772 року?

- Вони, ті рішення, були після Люблінської унії. Спеціально [особливо – ред.] – після вдалого повстання Хмельницького і створення Гетьманщини. Бо то означало, що ті східні та центральні українські землі були в іншій державі.

Ну, і, очевидно, релігійний чинник був важливий. Спочатку Галичина фактично була твердинею проти унії і православною до кінця 17 сторіччя, а потім Перемиська і Львівська єпархії перейшли [на унію], але та Церква, що існувала за Польщі, - то не є та Церква греко-католицька, створена за Австрії. Головне, за що українці мають бути вдячні Габсбурґам, - за створення тієї Греко-Католицької Церкви на кінці 18 сторіччя. Де вони підвищили взагалі становище клеру, духовенства і дали йому освіту. І до великої міри та Греко-Католицька Церква, що відіграла таку величезну роль у нашій історії, то не є від Берестейської унії. То є від Габсбурґів, від Марії Терезії і спеціально [особливо – ред.] від Йосипа II.

 

- А чи відчувалося в ті часи якесь відчуження між мешканцем Самбора і, скажімо, мешканцем Канева? Відчували вони себе подібно до мешканців Канева і Черкас чи була трошки інша межа відчуження?

- Перше – хто вони, ті мешканці, які в них контакти? Як вони перейшли на східну Україну чи на Канів, я думаю, вони не відчували [відчуження]. Цілий час, що би не було, українська мова, крім карпатських діалектів, є досить вже сформована мова – багато менше [розрізнена], ніж німецька мова, діалекти німецькі. Як ти їдеш у Німеччині, десь у Баден-Вюртемберґ, за 50 кілометрів ти вже не розумієш людей. Чи в Англії навіть. У Лондоні все в порядку, я їду на північ Англії – я їх не розумію. Як ми говоримо про українську мову, зрозуміло, чому [так] історично: бо половина України – це є новозасвоєні землі, ну то значить творили ту мову на підставі діалектів полтавських, і через то та мова існує.

 

- Коли тепер приїздиш до Києва, то на галичанина дивляться як на чужого…

- Тепер ми створили політичну ситуацію…

 

- Тоді того не відчувалося?

- Тоді то не відчувалося до тої міри. По-перше, обмежені джерела. Скільки говорили про ті речі! Але як Борецький і всі ті (ціла Перемищина, Львівщина) – вони були всі діячі культури київські (в Лаврі і т. д.). Вони вважали, що то їхню Руську землю вони творили, цілі концепції – про історію, про тяглість до Київської Русі. Чи вони вважали себе за галичан, я не буду казати. Адже в Руському воєвідстві за Польщі все було інше того часу. Десь у 18 сторіччі, може, можна говорити про більше відрізнення. Але то до певної міри була полонізація уніатської церкви в середині 18 століття, що діялася. Ми не маємо стільки даних про свідомість людей, щоби окреслити то. Ми тільки знаємо, що ті джерела нам кажуть…

Але більш скомпліковані є справи білорусів. Бо вони також… Я не бачу свідчень, щоби вони зачали бути відрізнені навіть перед унією Люблінською. Ми можемо говорити тільки про прошарки еліти. А так «русини», «русини»…

 

- Тобто навіть між Білоруссю й Україною не було такої великої різниці?

- Не було, не було. Вони відчували: Мелетій Смотрицький – чи він був з Вільни, чи він був в Україні – то був той самий Смотрицький.

 

Розмовляв Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

04.04.2013