Юрій Андрухович написав текст, зовнішня канва якого така: десятки тисяч українців, розчарувавшись у своїй країні, перебираються до сусідньої Польщі й пов'язують долі своїх дітей з «новою Батьківщиною».
Відклавши вбік текст маститого автора, неможливо не замислитись: у чому річ? Чому 23 роки «незалежного державотворення» дали такі різні плоди: в українців вийшов «пшик», а у «пшеків» — хай і не безпроблемна, але цілком пристойна європейська держава?
Причин тут мільйон, і про них написати — десяти дисертацій не вистачить. Але можна виокремити одну, зовсім не останню — національну ментальність. У випадку України це, звичайно, не ментальність усієї соборної популяції, але ментальність її «націєтворчого ядра» — т. зв. «свідомих українців».
За квінтесенцію національних ментальностей як поляків, так і «свідомих українців» цілком можна взяти національні гімни. Їх уважне порівняння (а точніше їхніх перших двох чи чотирьох, загально відомих строф) дає дивовижні результати.
Щоби всім усе було зрозумілим, для початку наведемо ці гімнові початки.
Український:
Ще не вмерла(и) Україна(и) ні слава, ні воля.
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Jeszcze Polska nie zginęła,
Kiedy my żyjemy.
Co nam obca przemoc wzięła,
Szablą odbierzemy.
Marsz, marsz, Dąbrowski,
Z ziemi włoskiej do Polski.
Za twoim przewodem
Złączym się z narodem.
Початок, як бачимо, в обох випадках — той самий: «ще не вмерла». Але далі починаються разючі відмінності.
В українському гімні маємо «воріженьків», не «ворогів». Щось таке лагідне, нестрашне, майже безпечне. Що не вимагає категоричної, безкомпромісної боротьби, опору, спротиву, відсічі. Щось, із чим, можливо, можна погодитися, навіть співіснувати.
Поляки ж співають про «obcą przemoc» — «чужинське насильство». Відчуйте різницю.
Відповідно, по-різному в обох гімнах виглядає й алгоритм боротьби. У поляків: «Co nam obca przemoc wzięła, Szablą odbierzemy» («Що нам чужинське насильство взяло, Шаблею відберемо»). А в українців: «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці». Тобто, нічого робити не треба взагалі! Бо, як співає Славко Вакарчук, «все буде добре» і так. Вороги самі зникнуть без жодних наших зусиль. Адже щоранку сонце сходить без жодних наших зусиль, і роса під його променями зникає без жодних наших зусиль.
Щоправда, у 4-й строфі гімну наші класики-автори ніби спохопилися і дописали: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому». Але це допіру в четвертій, а спочатку (в другій) ще розраховували на ясне сонечко. Поляки ж уже в першій шаблею повертають відібране.
Коментарі тут, звичайно, зайві.
Другий дуже важливий аспект — територіальний. Українці в 4-й строфі чітко себе обмежили: «від Сяну до Дону». Поляки (а в момент створення «Мазурки Домбровського», у 1797 році, це були вояки польських леґіонів «італійської» армії Наполеона, яких очолював генерал Юзеф Домбровський) у словах свого бойового маршу майже не торкаються територіальних моментів (звідки їхня територія й доки): ні «od morza do morza», ні від Варти до Дніпра, ні від Одри до Бугу. Тільки (теж у 4-й строфі) — маршрут повернення до окупованої Вітчизни: «Przejdziem Wisłę, przejdziem Wartę, będziem Polakami» («перейдем Віслу, перейдем Варту, будем поляками»). Будемо поляками! «Ще Польща не загинула, поки МИ живемо»! Ми — тобто, поляки. Тобто, поки є поляки, доти буде Польща. Тобто, не мати, а бути!
В українців — все навпаки. Передусім — територія. Від Сяну до Дону. Буде Україна — будуть українці. (Так від себе: навіть якщо приїдуть із Китаю). Все, фактично, навпаки — не бути, а мати.
Національні гімни й визначають поведінку представників кожного з двох народів. Поляків не будемо розглядати. На цей момент там усе очевидно (дивись тут). А у нас…
У нас, якщо ти навіть Пафнутій Сисоїч Кузнєцов, «кончений» нікчема і бомж, ще й до того ж ненавидиш усе українське, але бомжуєш у «правильному просторі» — від Сяну до Дону, то ти саме той, кого нам треба для подальшої «роздубови держави». А якщо твої діди втекли колись від СМЕРШу поза межі Вітчизни, а ти волонтер, філантроп чи меценат всього українського, але живеш у Торонто, Філадельфії, Ольштині чи Вільнюсі, то «тебе тут не стояло».
Іншими словами: якщо ти якась Наталя Я-сько, то ти — не міністр уряду реформаторів, а америкоска-піндоска, аґент МВФ і ЦРУ та ворог народу (українського). Натомість якщо ти Дмитро Табачник, з діда-прадіда корінний киянин з вулиці Володимирської, то це «зовсім інша пара кальош», тоді все ОК.
З іншого боку, якщо так сталося, що наша Україна — не від Сяну до Дону, а лише, скажімо, до Орелі чи Кальміусу, то все, гаплик, зливай воду — це вже не Україна.
Натомість для поляка кордони Польщі — річ, звичайно, важлива (в даний поточний момент), але, за великим позачасовим рахунком, не суттєва. Суттєве — «MY ŻYJEMY». Якщо МИ Є, буде і Вітчизна. Рано чи пізно (може, колись-колись) — у тих кордонах, у яких МИ захочемо. Або не захочемо.
І це стосується не лише поляків.
То що ж робити?
Переписувати текст гімну в стилі: «Вже воскресла Україна»? Ну, по-перше, як бачимо, ще не воскресла. А по-друге, ще 1992 року «живий класик» Дмитро Васильович імярек переписав був у такому стилі наш гімн. Скінчилося все на тому, що львівський «Post-Поступ» розмістив на нього карикатуру з таким підписом, що більше Дмитра Васильовича до гімнів не тягнуло. Хоча була після того сила-силенна таких спроб (навіть з боку деяких мегазірок української естради). На щастя, серйозних наслідків це не мало. Мабуть, київська влада, яка вона вже не є, з таких «абстрактних» для неї питань звикла радитися з фахівцями. А фахівці (геральдисти, вексилологи й інші «ботани») твердо знають: «Національну символіку не створюють, символіку успадковують». Це вже кому Аллах не дав (Казахстан, Киргизстан, Туркменістан тощо), той креативом ширяє під степові небеса (традиційний туркменський килимок на флагшток повішати абощо). А в нас гімн переписувати, чи прапор (за феншуєм) догори жовтим перевертати, чи тризуб «совковими» колосочками-стрічечками-ґрониками калиноньки (a la Ганна Герман & Оксана Білозір) обрамлювати — зась, на щастя.
Що ж робити? Адже «як ви човен наречете, так він вам і попливе». Чи то пак, «що ви в гімні запієте, так воно і попливе». А, як уже мовилося, текст нашого Гімну на символ віри тягне не на всі 100%.
Що ж, є ще варіант. Гімн Радянського Союзу до часів правління незабутнього Микити Сергійовича співали, а відтак перестали (бо там Сталіна згадували колись, а потім уже «не випадало»). Я пам'ятаю ті часи: музика о шостій ранку з «колгоспника» на кухні грала, але ніхто нічого не співав. І всі ці 30 років кожен справжній радянський громадянин відчував якийсь невимовний душевний дискомфорт. Аж поки густобровий Леонід Ілліч (не плутати з Макаровичем і Даниловичем), ухвалюючи останню Конституцію СРСР, не закликав незмінного й незамінного радянсько-російського «гімнотворця» Сергія Михалкова і той не написав чергову свою варіацію на мелодію Александрова — на тотальну втіху всіх «совків».
Про гімн Михалкова, до речі, такий віц москалі розповідають: після створення першого варіанту брати́ по творчості нібито сказали автору: «Ну і лайно ти написав, Сергію». «Так, лайно, — нібито спокійно погодився Михалков, посмоктуючи вірменський коньячок. — Але слухати його ви будете стоячи».
Все ж, вертаючи до наших баранів, маю сумнів, що хрущовська практика нам підійде. Адже наш Гімн і на Майдані, і ще багато де (часом у найкритичніші хвилини) ми таки СПІВАЛИ, а не слухали. І не мені вам говорити, що він нам із очей витискає.
Тож співаймо український гімн. І навіть руку на серце кладіть, якщо вважаєте, що так «має бути». Бо якщо українців ЩЕ щось об'єднує і надихає, то це «Ще не вмерла».
Просто треба пам'ятати, що традиційний текст українського гімну — не символ віри, а радше мантра. З буддійського ж досвіду знаємо, що і від мантр буває користь.