У театрі мене найбільше дратує драма. Той факт, що вона конче мусить бути. Що всі мусять працювати на глядача.
Хоча це найлегше й найочевидніше. Наприклад, можна просто налити крові. Або сліз. І вже все є. Драма для глядача, який буде схвильований і задоволений.
Але просто кров і сльози – це плоско. Тобто не ново. Не свіжо. Варто б щоразу вигадувати щось ориґінальне. Але позаяк кількість сюжетів обмежена, то нічого нового не вийде.
Водночас, начебто без драми неможливо. Бо кому буде цікавий статичний твір? Адже завжди мусить бути сюжет. Інакше це сумнівна література. Сюжет хоч якось виправдовує існування чи то п'єси, чи то книжки. Принаймні, є історія. Запам'ятавши основні зміни в ній, можна потім ще не раз переповідати. Може, й краще за ориґінал.
Водночас, це виклик. Тобто писати щось ориґінальне завжди можна з більшим чи меншим успіхом. Переважно меншим. Але що, як справді написати книжку, де все добре?
Коли я про це подумав, то здалося, що це таки можливо і що це могла би бути добра книжка. Рівно настільки, як і погана. Навряд вона зацікавить сюжетом, але вона може захопити атмосферою. І я би хотів таку книжку подарувати своїм дідові й бабі, яких вже нема.
Тобто не буквально дати в руки, а написати про них. Це могла би бути книжка про щасливе життя.
Звісно, воно таким не було. Але дідо з бабою подарували життя моїй мамі. А мама з татом – мені. Тобто моє життя – від них. Я щасливий, що живу. Я знаю, що їх життя було важчим і драматичнішим. Принаймні, мені так згадується. Але кожна драма унікальна лише тим, що її проживає кожен по-своєму. А тут я би хотів подарувати бабі й дідові життя, якого в них не було. Справді унікальне життя. Якого ні в кого не було. Якого не буває.
Звісно, їм зараз цього не потрібно. Але мені було би цікаво бачити їх щасливими. Знати, що можна бути лише щасливо. Самому в це повірити.
Перед початком щастя, звісно, буде багато життя. Такого як воно є.
Або навіть не так. Книжка почнеться з епізоду, як дідо з бабою при місяці розбирають сіно з копиць. Трохи відбирають у верету, й дідо несе додому в оборіг, щоб було що взимку їсти корові, а баба складає тоншу копицю. Таких копиць може бути зо два десятки. І так вони працюють всю ніч. В добрій злагоді й мирі. У щасті.
Це тільки зараз вам може здатися цікавим такий епізод, на одну мить. Але якщо так працювати всю ніч, то справді нудно.
Але наразі все ще цікаво, що за дивний ритуал з копицями? В радянські часи, коли господар в себе косив сіно, ввечері приходив чоловік з колгоспу й рахував, скільки копиць вийшло, щоб потім якусь частину забрати. Але того, що мало б лишитися, було б мало для корови на зиму. Тому копиці складали товсті-товсті. А на ранок вони вже тоншали. Але цього ніхто не помічав. Окрім діда з бабою, які крали самі в себе.
Це наче теж якісь життєві негаразди, але їм в моїй книжці має бути так добре, і атмосфера має бути така ніжна, що ніхто й не повинен зауважити втоми від нічної роботи із сіном. А тільки зачаруватися їхнім щастям. І, звісно, знудитися від нього.
В процесі цього марудного розповідання їхнього життя можна згадувати час перед тим, як вони одружилися. Дідо нічим не журився й вільно жив. Любив на весіллях танцювати й пити горілку. В робочі дні працював. Жив з батьками, бо де іще можна жити в селі, якщо ти не жонатий? А женився в 37. І то тому, що помер його брат, який спочатку був одружений з бабою. І саме з ним баба була щасливою. Саме його баба любила.
А потім що? Потім треба було коло хати чоловіка. А дідові його батьки сказали, щоб краще він ішов, аніж має йти чужий. Потім народилася моя мама.
Але в книжці буде все не так, як було насправді. Прикрощі траплятимуться хіба в спогадах. А в спільному житті – лише щастя. Лише нудьга, яка нам нецікава. Нудьга, якої ніхто з нас не хоче знати, бо всі хочуть крові і сліз. Але я б так хотів, щоб дідо з бабою були щасливими.
Навряд я таку книжку колись напишу. Хоча в цей момент думаю, що таки спробую. Але я так завжди думаю, коли маю ідею якоїсь книжки, і ще жодного разу не виходило.