Памяті Софії Русової
(В перші роковини її смерти)
Недавно минув рік, як українське громадянство у Празі відпровадило на вічний спочинок одну з найвизначніших українських жінок, Софію Ф. Русову. Ця сумна подія пролунала тоді якось дуже мало помітно, не викликала більшого відгуку в пресі, крім короткої першої згадки. Ми всі за свіжо переживали ще у тому часі наші власні справи й великі національні переміни, щоб були в силі звернути належну увагу навіть на таку важку втрату. Хай же в перші роковини її смерти вільно мені буде виконати довг доброї, вдячної памяти супроти тої справді великої людини.
Софія Русова була, так мовити, прибрана донька нашої батьківщини. Шведка з роду, але звязана з нашим народом найтіснішими вузлами: спільними терпіннями, спільними трудами громадської діяльности, спільною любовю для многострадальної України. Спільні нам були й гарячі бажання — надії кращої долі народу...
Як майже всі великі люди, що не потребують самі себе робити великими, Софія Русова була дуже скромна, в поведінці сердечна, простенька. Коли після жіночого конґресу в 1934 р. я запропонувала пані Софії заїхати до мене, до Коломиї, вона приняла пропозицію дуже радо. "Покажете мені українське село, — сказала — я так тужу за ним, так давно його не бачила".
Одначе не дала їй ця гостина того, що могла була дати. Перешкодив дощ, не було можливо обїхати довколишні села. Погоди не діждались, та всетаки я дала знати до "Союзу Українок" і Секції Господинь в селі Воскресінцях, що приїдемо до них в гості. Селянки прегарно приготовилися: домівка (сільська хата) прикрашена зеленню, квітами, жіноцтва повна хата, в порозі вітає нас селянка голова хлібом-сіллю і теплим привітом! Пані Софія до сліз зворушена, промовила до жінок теплими, патріотичними словами.
Виїзджаючи до Праги, моя достойна гостя дякувала за ту зустріч з селом і сказала: "Які ви щасливі, що можете працювати серед свого народу й для свого народу".
Ще раз по відсвяткуванні свойого ювилею у Львові, гостила Софія Русова в мене. Приїхав до нас тоді з Румунії і син пані Pусової, Юрій, що його носила під серцем у вязничних мурах, родила під каравулом російського жандарма. Ми поїхали в гори, відвідали давніх знайомих пані Русової у Косові. По дорозі вступили до сільських хат, щоб дати нагоду нашій гості поговорити з селянами. І знову ця зустріч з селом глибоко зворушила паню Софію: "Це покріпило мене, — казала, — як роса спалену жарою рослину..."
Про свої незвичайні переживання розповідала пані Софія так простенько. Переслідування за царських часів, свій час у вязниці, роки революції, утеча в селянській одежі враз з унукою, і допомога галицького пограничного священика, де молоко, хліб і масло здавались дійсним пиром виголоднілим утікачам.
А потім злиденне еміґрантське життя. До глибокої старости примусова важка праця на хліб насущний і безмежна туга за рідною землею і смерть на чужині.
Тільки з листів ми тут довідалися, що на похороні Софії Русової були маси народу. Всі прийшли попрощати цю велику Громадянку-Патріотку, що здавалась буде вічна. Не діждалась вона бідна того, за чим так безмежно тужила. Пані Русова пів року перед своєю смертю тяжко хворіла на запалення легенів, що остаточно підірвало Її кволий орґанізм. Як казала, поздоровіла тоді тільки для того, що лікар оповідав їй про напружену міжнародню ситуацію та недалеку хуртовину в Европі. Коли Її хто підчас недуги відвідував, тоді вона казала: "Коли до мене прийде українка, то це для мене святої!" Вже на смертній постелі говорила нашим жінкам: "Лиш одно бажання маю до вас: жийте в згоді, не сваріться, тоді й мені буде лекше".
Всі українці, але в першу чергу всі українки повинні з найбільшим пієтизмом ставитись до тіней цієї великої жінки, громадянки, вченої, письменниці і визначного педаґоґа-виховательки нового покоління.
[Краківські вісті]