Не знаю звідки і якими дорогами прийшов до нас Пріма Апріліс. Але прийшов і тепер уже нема способу його викинути. Наші діди зовсім не знали про нього, наші внуки може не будуть знати, але ми і наші діти знають і повинуються йому. Нема ради — такий звичай. Треба на першого квітня людей дурити, то й дурять: діти батьків, ученики учителів, хлопці дівчат, а всіх загалом — редакції. В кожній ґазеті появляється щороку першоквітнева брехня, менше чи більше імовірна, менше чи більше цікава.
Скаже хтось: Чи треба на це аж Пріма Апрілісу? Адже люди дурять себе, мало того: оббріхують цілий Божий рік! А часописи не пишуть видумок?!
Все це правда. Але тільки за першоквітневу брехню не потребують стидатися. І тому так широко розповсюдився звичай брехні на Пріма Апріліс.
Редакції мусять тоді, так сказатиб, обовязково здурити своїх читачів. Щороку кожна з них пише кілька дотепів чи неправдивих фактів і щороку обіцює собі зробити це ліпше на... другий рік.
— Ми цього року не мали часу. Робили на „галай-балай" і тому вийшло не дуже то зручно, але чекайте, на другий рік...
А як прийде цей другий рік, то тоді:
— Ми цього року не мали... (і читай як вище!).
Скільки разів ми казали собі в „Ділі”, що зробимо в другім році щось такого, що „ну-ну" і такого великого „ну-ну“ ще ні разу не придумали. Раз чи два рази було майже „ну-ну". Памятаю вступну статтю про залізницю Льондон-Київ-Баґдад,, яка мало не скінчилася інтервенцією наших земляків на еміґрації... інтервенцією в Льондоні, і друге — посвячення площі під театр у Львові, на яке вибрався неодии із наших читачів, а один із панотців приніс зі собою навіть і ризи.
Цілий рік вимагають від мене веселого фейлетону, тільки на першого квітня я йду в кут. Перше слово в справах гумору перебирають усі статейні, новинні та великофейлетонні риби і починається. Спершу паде кільканадцять (скромно беручи!) ґрандіозних проєктів: вступна стаття, кілька телєґрам, фейлєтон малий і великий та кілька новинок. Потім, коли вже треба точніше спрецизувати плян — відпадає вступна і один фейлетон. А вкінці, коли вже треба реалізувати — лишається одна телєґрама і дві новинки і то... сумні..:
Возьмім останнє "Діло".
Телєґрама про автономію для українців у Румунії. Чи можна бодай кутком уст усміхнутися?! Коли хтось і дасть віру цій телєґрамі, то подумає: «Певно завтра-позавтра війна буде»; загризеться перспективою відступів, наступів і позиційних боїв. Колиж хтось не повірить, то також засумується: „Поляки в Чехії скорше дібються автономії, бо є кому за ними постояти“...
Новинка про зміну власника фірми Бізанц-Пікавс... Коли прочитають її теперішні власники зморщать чола: „Можуть собі люди подумати, що ми банкротуємо“. Колиж прочитають наші громадяни — скажуть: „Шкода! Taк приємно було там зайти !.."
Третя брехня: б[увший] совітський дипломат Бутенко буде говорити в радіо про Україну...Чи не сумно! Треба аж крови на сходах, покиненого авта, нічної втечі з Букарешту і небезпеки смерти, щоби хтось міг сказати світові кілька слів про Україну...
Випадалоб на кінець сказати і про „Bідгуки дня“. Отже вони від початку до кінця зовсім не першоквітневі, а направду живцем узяті з життя. І тому може ще більше сумні, як усе інше.
Але... Шановні Читачі! Прошу будьте терпеливі! На другий рік ми зробимо шось такого, що, "ну-ну“, бо цього року ми не мали… (гляди як вище!)