Добре бути фріком

 

Ульф Старк. Диваки і зануди / Переклад Галини Кирпи. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. 160 с.

 

Гендер як первинна лінія стратифікації – так розумники кажуть. Ми розумникам віримо. А на практиці буває: як би воно тактовніше спитати – ти «він» чи «вона»? Літературі тут – пишне пасовисько. Навіть є такий сталий жарт для визначення жанрів-із-трансгендером: кожна щільна вуаль приховує триденну щетину. А якщо вже про дитячу літературу мову завести…

 

 

Дівчинка зростає у неповній родині. За батька у неї – овдовілий дід, який паралельно «роль Бога узяв сам на себе». Нині він важко хворий, зокрема, і на старечий маразм, втікає з лікарні додому помирати. За маму – жахливо екзальтоване, інфантильне, вічно нарване створіннячко, що нині закохалося і з’їхалося зі страшним занудою Інґве. Справжній Бог, якби почув молитви проблемної дванадцятилітки, неодмінно прибрав би до себе не діда, а саме того маминого коханця, через якого довелося переїхати до іншого району Стокгольму і полишити знайоме життя – схиблене абсолютно, але ж знайоме. Власне, з переїзду все і починається у справжнісінькому бестселері для молодших підлітків «Диваки і зануди» (Dårfinkar och dönickar, 1984) Улафа Старка.

 

Симона приходить до нової школи, де учителька випадково плутає її ім’я – Симон. Мала скористалася нагодою і чимдуж «спекалася того дівчиська Симони, що весь час потрапляла в халепу, і стала капосним гарикалом на ім’я Симон». Їй це, до речі, непогано вдалося. Про друзів Симони ми нічого не почуємо, тож навряд вони і були; її єдиний симпатик – пес, котрого мама забуває на старій квартирі. Симон натомість легко входить до вибагливої підліткової тусовки. Він допущений до «хлопчачої гоп-компанії»: відвідує халабуду, де хлопці потай курять на перервах і гортають порнографічні журнали. Він має за друга і суперника популярного юнака: все почнеться з хлопчачої бійки на підвір’ї школи, а закінчиться дівчачими поцілунками. За ним упадає перше красуня класу: той незручний момент, коли першим в житті поцілунком Симона/у одарувала розкута краля. Навіть стосунки з вітчимом налагоджуються: їх пов’язує спільна таємниця, бо чоловік став свідком того злощасного поцілунку.

 

Так, у Симона насправді проблем значно-значно менше, ніж у Симони. Він охоче грає за визначеними середовищем правилами, хоча й у суто свою гру. Як вона це робить? І чи зрештою виграє?.. Дівчинка переодягається в хлопчика. Це переодягання смішне, бо, як і всяке переодягання, карнавалізує норму. Це переодягання дуже всерйоз, бо є перевіркою на самототожність, втратою і відновленням ідентичності героя. Симоні все вдалося, позаяк вона не «забрала» щось із чужої статі, вона «віддала» незручності власної. «Диваки і зануди» – така собі розгорнута програма втечі від проблем дорослішання (скільки б років тобі при цьому не було).

 

Проблема № 1. Що вдягнути?

 

Екстравагантній Симоні, яка кохається в одязі протилежної статі, в принципі в її світі має бути затишно. Дідусь з’являється на порозі доччиного будинку: у білосніжних кальсонах, довгій сорочці, підперезаній червоним паском із крапельниці й у жіночих чобітках на високих підборах, що їх позичив із кімнати медперсоналу. Вітчим позує дружині для ілюстрацій жіночого журналу: у довгій весільній сукні зі шлейфом. На іншому боці – мати з підкреслено жіночним, навіть недоречно яскравим одягом: як не довга шуба в якості нижньої білизни, так поєднання леопардової сукні, панчіх-сіточки і червоних черевиків. Симон же першим ділом надягає на себе брутальну шкірянку з металевими заклепками і футболки з актуальною для 80-х гард-рок символікою. А Симона, повертаючи собі природну стать, начепить бантики, рюші й рожеву (яку ж ще?) сукенку.

 

Переодягання – навіть випадкове і комедійне, як у випадку «Диваків» – позначає момент: є проблема ідентичності. Коли проблема вирішується, повертається і «нормальний» одяг. Одяг, зрештою, і є тим, що маркує індивіда як суб’єкта. До якої норми повернеться дівчинка Симона? До дідуся на підборах, у котрого і в них, і без них все «ок»? Нащо вона маскується «під індивіда», будучи «суб’єктом»? Припускаю: так реалізується фантазія про дистанцію. Тому «Диваки», що насправді є дуже смішною книжкою, пронизані майже нестерпним смутком (дорослішання легким і однозначним не буває, а тим більше в хороших книжках).

 

Позитивний меседж: середовище інтерпретує нас, нумо кидати йому виклик – зокрема, і в тому, що стосується нашої сексуальності. Читачі-підлітки це послання мають оцінити, певна. Істинна рівність – стан утопічний; на заваді їй стають перестороги і взаємна недовіра. Сильний момент: Симона міркує про те, що скоро доведеться зафіксувати горбочки грудей. Бинтувати, як китаянки бинтували ноги. Китайське бинтування ніг є не тільки ґвалтівною процедурою, а й символом знущання над жіночим тілом і психологічним насильством над жінкою – тим страшнішим, що добровільним. Якщо це згадаємо, нонконформістська акція з переодяганням Симони сильно потьмяніє в якості «бунту проти системи».

 

Необхідне повстання молодості проти середовища без свободи за Старком є, по правді, етичним зусиллям волі окремої людини, скерованим на те, щоб пройти довгий шлях від рокерської косухи до рожевого платтячка і позначити новий маршрут – до білих кальсонів, підперезаних крапельницею. А світові доведеться змиритися з твоїми дивацтвами.

 

Негативний меседж: чужий одяг у «Диваках» позначає мрію про буквальну відсутність; окрім іншого – про відсутність статі. Чим не найочевидніша дистанція від середовища і його приписів? Що нас визначає красномовніше за гендер? Але наголошую: буквальна відсутність.

 

Кумедний момент (їх в книжці досхочу): Симона так захоплюється у перший же день роллю Симона, що прямує до чоловічого туалету, аби тільки там збагнути: «Мало не стала поруч з Ісаком біля пісуара. Але вчасно згадала, що є такі речі, яких я не могла робити». А ще розкажу, як однокласник викриває обман Симони. Вона провокує хлопця на змагання: обоє кидаються у льодяне озеро, дивом рятуються, але дівча заплив виграє, треба сказати. Щоб зігрітися потому ду́рні ховаються в халабуді, де роздягаються і кутаються в одну на двох ковдру. Малій на думку не спадає, що її компаньйон може зауважити відсутність якогось окремого прикметного органу на тілі побратима. Тут уже навіть не одяг, а саме тіло стає елементом ритуалізації статі.

 

У тому-то і вся справа в «Диваках і занудах». Знак систематично підміняє тіло в книжці про дорослішання. Цей процес тут і є дорослішанням: заміна чогось конкретно даного знаками.

 

Проблема № 2. З ким спілкуватися?

 

У дідуся-Бога є теорія: весь світ поділений на зануд і диваків. Одні його роблять зручним, інші – цікавим, в тому числі і в межах окремої родини: «У нашій великій родині є нормальні й ненормальні, диваки й зануди. Твоя мати належить до ненормальних. Я також. Та й моя мати була не така, як усі. Я знаю, що з такими нелегко жити». Диваки творять, зануди відтворюють (ким в цій системі є просто-Бог, здогадайтеся).

 

Ця теорія має багато спільного зі змістом, який Старк вкладає у перевдягання Симони. (Як по-людськи назвати «акт гендерної трансгресії»?). Вона є джерелом захоплення і страху: ти належиш до обраного кола диваків, з якими складно, але весело, або ні. Але ж хочеш належати! Малій страшно переступити межі, і вона знає, як карають за порушення границь: напівбезумний самотній дід і напівістерична матуся – завжди перед очима.

 

За таким розкладом, Симон є диваком, а от Симона, яка зліпила неіснуючого хлопця з того, що було під рукою, – зануда з потенціалом. Чарівне пояснення. А головне, нічого не треба пояснювати. Ритуал замінює собою спілкування: вибери одну з двох запропонованих опцій, апгрейдни, і живи собі далі, весело чи зручно.

 

Проблема № 3. Кого любити?

 

Свого батька героїня Старка не знає. Її родина – дідусь, мама і померла бабуся. В її світі немає «природних» пар нуклеарних родин чи будь-яких «лінійних» стосунків. Мабуть, саме тому єдиний спосіб, у яких оформлюється  емоційний світ дівчиська – це трикутники. Де вона ніколи не є вершиною рівнобічної фігури. Симона любить дідуся-Бога, але потребує допомоги просто-Бога. Мама любить Інґве, і хоч обоє люблять Симону, але тій так не здається. Дідусь любить онуку, і хоч не обділяє увагою дочку, але жінці цього не досить. Мама любить мертву бабусю, але живий старий повністю претендує на ту саму любов. Кінець-кінцем, Симона закохана в юнака, який захоплений дівчиною, котра закохана в Симона… Як у головоломці, де з трикутників пропонують зібрати коло. Але ж воно – коло – складеться! Ну, мало би. 

 

Що таке трикутники в будь-якій любовній історії? Дві людини потребують одна одної, але їхні стосунки є обґрунтованими лише тоді, коли до них приєднається третій – за вимогою і за необхідністю.

 

Простіше це розв’язується на матеріалі любовно-еротичному. В книжці є сильною гомосексуальна тема (80-ті! не наші 80-ті). Симон (добре, Симона, але ж уже наче і не вона) захоплений Ісаком. Ісак зачарований новеньким однокласником, його реакції на юнака цілком сексуалізовані. Він, бачте, не особливо й чудується, коли виявляється справжня стать дивачки – йому все одно. Однак, щоб їхній роман відбувся, мусить з’явитися скороспіла femme fatale Катті, котра упадає за обома хлопцями одночасно. До речі, жінок-травесті, які стають об’єктом уваги своєї статті, в творах з переодяганнями дуже мало. Зворотне – коли хлопець залицяється до замаскованого хлопця – типове і необхідне бодай для комедії. У Старка яскраво вочевиднюється: гомосексуальне бажання чоловіків (біологічного і не-біологічного) легітимізоване присутністю стовідсоткової (без питань!) жінки.

 

Складніше зі стосунками родинними. Відповідь на питання: «хто тут третій?» – буде відповіддю на питання: «від кого/чого ховається Симона під чоловічим одягом?».

 

Дід з мамою не говорять між собою, тільки кричать: «Що ти знаєш про радощі життя?» – «Замовкни!». А замовкають лише тоді, коли лунає музика: старий грає на скрипці, мати – на віолончелі. Раніше з ними вправлялася у музиці й бабуся: її партія – рояль. Єдиний слухач цього тріо – Симона, яка ні на чому не грає. Проблема в тому, як випадково обмовився вітчим, що мати Симони не має сина. Тепер-от матиме. І тільки дівча все так само потребує «звичайної мами». Трикутник мама-вітчим-дочка вирішується: Симона порозумілася з чоловіком. Трикутник мама-дід-онука вирішується: дід залишає його і проводжає старого одночасний поцілунок двох жінок. Трикутник Симон-мати-Симона, створений штучно і майстерно, покине саме Симона. Це зсампочатку було суперництво відображень: «Я бачила за маминою спиною в дзеркалі не себе, а невиразну бліду цятку». Розбишака Симон – цей Третій, якого варто було б вигадати (як Бога, даруйте за блюзнірство) – вчасно розбив те криве дзеркало.

 

Вища мудрість дорослішання: зрозуміти, що ти – то не твої батьки. Дванадцятилітня шведська дивачка з тим впоралася з мінімальними втратами: вийшла з материної тіні. Їй вдалося серед накипі знаків і ритуалів відчути себе особистістю. А вже занудою чи дивачкою – зайві подробиці... Або ні.

 

(Дивлюся на рік публікації оригінального твору, 1984-й, і розумію, що саме на цій книжці виросла суголосна моїй генерація у Швеції – щось ще треба пояснювати? Наші «трансгендери» – це Макар-слідопит і Дуняша з «Невловимих месників». Однотипний стерильний піонер радянського дітліту одного дня приходить до школи у сукенці. Уявили?..).

 

Як вже нам не випало прочитати цю книжку підлітками, то варто це зробити зараз. І двічі. Спочатку пореготати над пригодами Симона і перейнятися проблемами Симони. А потім задуматися над тим, в який момент ми, щоб позбутися відчуття панічної самотності, починаємо грати за правилами і опановувати те, що над нами панує... Ну, а можна ще і позаздрити шведським дітлахам 80-х. Я – заздрю.

11.03.2016