Життя приводить мене з черги на ті ж самі місця, де колись ходили танком мої малі ноги. Немов це було тільки нещодавно, чую чужозвучну, не польську мову між розлогих краківських каштанів у сяйві весняного золота. Чудну мову з маминої пісні, що її зовсім не мало чим розуміти моє відчужене вухо...
Немов причинна, що йде смугою місячного світла, я йду за мельодійним журчанням слів. Звичайно вслід гурткові чорномазих, дещо екзотичних юнаків, мабуть студентів, та з захопленим, німим окликом ловлю це й друге слово за рубці й мов скарб убогих несу додому.
Цить, серце!... Це мабуть твоя Батькіщина!
Сумнів стає певністю, коли в один якийсь день починаю читати враз зі Стефаником і Франкові твори. Не тільки читати, але й слухати про це, читане. Бо для того, що воно діється на двох мовах, я обережно й залюбки мовчу. Слухаю, як голосів весняної бурі, Стефаникових звязких, по лякедемонськи скупих слів, малих правд будня, наближених до ідеалу Аретіно з-над соняшного моря, та Розеґґера з суворих німецьких лісів. І думаю, що коли обличчя мойого гостя — це риси моєї незнаної країни, то вона може стати дуже тверда в боротьбі за свою душу.
Попри це все, я знала й знаю завжди, що моїх тодішніх полохких румянців і збентеженого мовчання ради, я була поза доганою і гордувала дещо цим допевненням.
— — — Як огонь, як спів і як вітер, таке було вражіння Франкової мови, серафимського поетового милосердя. Я не знала ще тоді нічого про красу Франкової поезії, його глибокої лірики й захоплювалася покищо тим, що було в його оповіданнях громадянське й суспільне. А читала найпливкіше поруч Стефаника, бо ж готова щораз на завваги, що їх береглася. Так платила я спізненим душевним ростом те, що в моїм окруженні, в хаті заточенця дедалі врослій корінням у чужину, серед нової життєвої конюнктури занехано для ощадности сил українську мову, як нікому з нас по вік непотрібну...
Та незабаром прийшов час, коли мені треба було приготовити до звороту всі Cтефаникові книжки: зовсім неждано я мала за пару неділь виїхати з Кракова. В почутті животворного підєму, що його дає, бува, серцем писана книжка, я, що завжди бояла ся трохи Стефаника, його синтетичної іронії, довірила йому в один спільно читаний момент мій палкий замисл: Коли буду, вскорі вже у Львові, замужня, то при пepшій моїй зустрічі з Франком поцілую його руку за твори, що їх читала я серед щасливих сліз.
— Що ж? — відповів Стефаник, погойдуючи, як вірлиним піррям, чорними кучерями. — Що ж? Це буде нещоденний привіт і ви, львівська пані, впровадите новий, похвальний звичай шанувати письменників.
При великій повазі Стефаникового слова, замітка оця, в якій губилася границя між правдою і жартом, збила мене з толку, проте, отямившися від нерівного вражіння, я рішила, що б там не було, сповнити мій замисл.
Тимчасом, поки я складала книжки, гороїжилася в мені знехтована амбіція: Як це? Внедовзі я буду кимось, стану центром загальної уваги, від завтра купуватиму мені придане, — а мене навіть не запитають такі рівнодушні учителі української мови, як ось цей, високий, поважний студент, хто це, з ким я вибираюся з хати — у життя?
Бо ось ходить він так самісько, як звичaйнo, з кута в кут кімнати, крутить папіроску з жовтавого, як чайна троянда, батькового Пурзічану і хоч би слово зацікавлення, чи нехай би, до речі, співчуття?...
— — — Не знаю я тоді нічого про те, що Стефаникові руки, які тепер на цвинтарному русівському узгіррі розсипаються в порох, придержали мене в роковий день біля чужого берега, неназвану, нерозбуджену, ніяку...
— — — Вскорі стала я дуже близька до сповнення мойого палкого наміру: літо, минені саме пізні Великодні, дерева в зелені, мов хризопас, — святоюрським пологим горбовинням поспішає непомітний прохожий у брунатній, примятій загортці, він торкає нею в призадумі купу цегли при дорозі, і ржава смуга остає на одінні. Він виглядає, як коли б ним ніхто ніколи не піклувався, а найменше він сам. А святоюрський сад чарував, як згодом на картинах Новаківського, і немов пособляв палким поривам та півдитинним обітам.
— Ото ж і твій Франко! — опів голоса сказав мій чоловік.
Прожогом звільнила я свою руку, стала бігти на пучках легких пальців за Богом даною зустріччю. Сукня з рожевого батисту з вінком дрібних рісок довкола стану, тугенька й, як шкло, чиста, маяла з шумом, і піддавався ранньому леготові мій ширококрилий фльорентійський капелюх із гилькою бозу, та оксамиткою звязаною на шиї. Від гомону біготні поет пішов поволіше, навіть відхилив, було, голову в мій бік, а в його порусі видно було готовість зупинитися...
Це був він, чудовий співак душі й долі народу, цей, що сплітав безсмертний актіфон українькій жінці, як Шеляй, Ґвідо Рені, Ведекінд, — своїм. Русе, з ярким посвітом, волосся було відкинене з над клясичного чола під старим капелюхом, гострі черти профілю стоновані тінями продовж впадин, ділали, як скульптура.
Він глянув з-під жевріючих, кволих повік, на яких немов не ставало вій, — у цьому зорі був смуток до глибин. Ні, не смуток, щось безмежно більше, що вміщувалося у вислові Гайного: "unter der Last der Nation leiden".
Я здержала схвильований віддих: це ж був той, що приневолював моє серце битися високо, а сльозам плисти в незнаній насолоді... Та й мої кроки застрягли. Бо ось, аж тепер я зясувала всю ґротеску моєї постанови, шаленіла від ніяковости й оглянулася, як за рятунком, за моїм товаришем дороги. Як то воно було б Франкові від такого, як оце я задумала, бурхливого привіту? Який діяльоґ міг завязатися з конечности, опісля, з таким моїм засобом слів, що над ним тільки розвести руки?
І який ще молодий! Цього я не знала.
Щаслива, що не нанесла мороки поетові й собі, пішла я квапно в інший бік і перечеркнула тоді раз назавжди бажання, живе й євангельски пpocтe в теорії та у дійсності, як неодно надхнене чуттям, близьке промаху чи ошибки.
— — — Хіба не дивно, що я знову тут? Навкруги мене, мов перстень, оперезує душу розкішне коло дерев, заплітає мене собою старий Краків. І хата моїх батьків стоїть ще, та сама, і скриплива хвіртка, зелена й досі, хоч певно інша. Стовбури далій, як тоді...
[Краківські вісті]